Мова та ідентичність в Україні на кінець 2022-го ("Збруч")
Інтернет-видання "Збруч" публікує статтю українського політолога, історика, журналіста, доктора політичних наук Володимира Кулика
Кілька вартих уваги результатів нового опитування, яке я на ґрант Канадського інституту українських студій замовив Київському міжнародному інститутові соціології
4–27 грудня 2022 року методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера опитано 2005 респондентів, які в цей час мешкали на території України (в межах, підконтрольних українській владі до 24 лютого 2022 року). Максимальна похибка результатів опитування становить 2,4%.
Я замовляю такі опитування вже вп'яте, ставлячи переважно ті самі запитання – про мову і трохи про ідентичність, щоб мати змогу вивчати зміни у відповідях. Останнє опитування було в травні 2017 року, тому порівняння нових даних із попередніми дає змогу оцінити зміни за останні п'ять років, а особливо за минулі десять місяців – бо можна припустити, що найбільші зміни спричинила саме повномасштабна війна.
Найважливішою, на мою думку, зміною стало різке збільшення частки респондентів, які (кажуть, що) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, та відповідне зменшення частки російськомовців. Може, декого ці цифри й не вразять, але мене вражають, бо співвідношення мовних груп змінювалося досить повільно, і навіть 2014 рік на нього не дуже вплинув. Так-от, у грудні 2022-го 41% респондентів сказали, що спілкуються тільки українською мовою, ще 17% – "у більшості ситуацій" українською, натомість тільки російською говорять 6%, а переважно російською – 9% (ще 24% сказали, що вживають обидві мови "рівною мірою"). Порівняно з 2017-м частка повних і переважних україномовців збільшилася на 8%, а частка російськомовців зменшилася аж на 11%. Ще більше вражає реґіональний розподіл: навіть на сході та півдні, судячи з відповідей, україномовців тепер не менше, ніж російськомовців (29% проти 27%).
Дві останні цифри напевно викличуть у вас враження, що частина респондентів видає бажане за дійсне – і так воно, мабуть, і є. Соціологи вже давно зауважили цей "ефект соціальної бажаності" й навіть розробили деякі методи його нейтралізації, тобто виявлення того, як респонденти справді роблять і думають. На жаль, у мене був дуже обмежений бюджет, тому ніяких таких методів я не застосовував. Але КМІС має два власні способи оцінювання реальних (а не декларованих) мовних переваг респондентів) –і вони показують, що за час від мого попереднього опитування ці переваги справді змінилися.
По-перше, на початку опитування інтерв'юер перестрибує з мови на мову, намагаючись з'ясувати, якій із них (українській чи російській) респондент/ка надає перевагу: це не так "зручніша" для самого респондента/ки мова, як прийнятніша – на його чи її думку – для такого виду взаємодії (з незнайомим представником/цею соціологічної компанії). Тобто вибір певної мови відбиває не тільки володіння мовами, а й уявлення про їхню доречність і, власне, престижність.
На початку 1990-х, коли КМІС уперше застосував цей метод, співвідношення мовних груп було десь 55% vs 45% на користь російської, а на сході та півдні вона переважала на рівні 90%. Потім це співвідношення потроху змінювалося в бік української мови, але навіть після Майдану, Криму та Іловайська в моєму опитуванні вересня 2014 року воно було 50 vs 50 (даних за 2017 рік я не маю). Тим разючішими є нинішні результати: аж 87% респондентів вибрали спілкування українською, і навіть серед мешканців сходу та півдня їй надали перевагу аж 74%!
Другим методом є реєстрація мови, якою респондент/ка справді говорив/ла під час інтерв'ю, що дає змогу відокремити мовну мішанку від більш-менш чистих мов та зафіксувати недотримання початково зробленого вибору на користь мови, яка насправді не є для респондента/ки зручнішою. 2014 року 44% говорили українською, 45% – російською, а 11% – змішаною. Натомість нині українською говорили аж 74%, російською – тільки 13%, а мішанкою майже стільки само, як і раніше (13%), тобто масовий перехід на українську не призвів, як можна було б очікувати, до панування суржику. І навіть на сході та півдні аж 52% спілкувалися з двомовним респондентом більш-менш послідовною українською й лише 26% – російською (ще 22% змішували). Ба більше, навіть серед тих респондентів, які визнали, що в повсякденному житті говорять лише чи переважно російською мовою, з інтерв'юером спілкувалися нею лише 51%, тоді як 28% зробили зусилля й говорили українською, а ще 21% – мішаною.
Це, звісно, не означає, що відтепер аж 87% чи бодай 74% наших співвітчизників спілкуватимуться переважно українською, і вже напевно вона не переважатиме відразу на сході та півдні. Але у більш-менш формальному спілкуванні (навіть телефоном із дому, роботи чи де там їх застав дзвінок інтерв'юера) переважна більшість уже розуміє потребу говорити українською мовою. І саме це є найбільшою і найважливішою зміною в мовній ситуації, яку, припускаю, зумовила насамперед російська кривава аґресія. Тепер є всі можливості й підстави розвивати цей успіх, роблячи українську мову головною, дефолтною мовою всіх публічних практик. А в приватному житті громадяни й далі матимуть змогу спілкуватися так, як їм зручніше й приємніше, – але набуті в публічному мовленні навички й звички неминуче переноситимуться й на приватне.
Крім загального запитання про мову/и спілкування в повсякденному житті, я поставив іще три запитання: про мову/и спілкування в родині, на роботі чи в навчальному закладі та при читанні матеріалів в інтернеті. Відповіді на всі ці запитання демонструють відчутний зсув у бік української мови, але також деякі відмінності поміж цими трьома практиками та між преференціями різних категорій респондентів у кожній із них. Задля порівнянності практик вилучу тих респондентів, які в них не беруть участі (напр., не користуються інтернетом) –так можна краще оцінити преференції тих, які беруть.
Отже, якщо вірити відповідям, вдома з родиною тільки українською спілкуються 50% респондентів, переважно українською – 12%, обома мовами порівну – 19%, тільки або переважно російською – 16%, іншими мовами – 2%. Це істотна зміна проти 2017 року, коли тільки або переважно українською спілкувалися 51%, а тільки або переважно російською – 25%.
Не менш важлива зміна полягає в тому, що тепер на роботі чи навчанні спілкуються українською не менше, ніж удома, а навіть трохи більше: про вживання тільки або переважно її заявили 68% тих, що працюють, а російської – 11%. Тобто робота нарешті перестала бути місцем, де україномовних людей змушують говорити цілком або почасти російською, задовольняючи побажання начальства, клієнтів або інерційних уявлень про те, як належить говорити в цій ділянці. Я на цей русифікаційний вплив роботи звертав увагу багато років – тому дуже щасливий, що він нарешті припинився, хоч, може, й не скрізь. Безперечно, важливу роль відіграв мовний закон 2019 року, зокрема його стаття про мову обслуговування, яка змусила власників багатьох закладів перейти на українську зі своїми клієнтами, давши працівникам спонуку й нагоду її знати та вживати.
Приємне враження справляють також розподіли преференцій в обох практиках за віком та фінансовим становищем. І вдома, й на роботі трохи більше говорять українською не лише респонденти понад 60 років, а й ті, кому ще немає 30, тобто народжені й виховані в незалежній Україні й менше піддані русифікаційному тискові, який найбільше тяжів над тими, кому від 30 до 50 (хоч і молоді, на жаль, не були від нього зовсім вільними). Ще більшу радість викликає те, що українська перестала бути мовою бідних, хоч іще й не стала мовою багатих. У кожному разі, найбідніші респонденти (ті, хто кажуть, що їм не вистачає навіть на їжу) вирізняються більшим уживанням не української, а російської. Звісно, треба мати на увазі, що заможніші респонденти є також освіченішими й свідомішими, тому можуть більшою мірою прикрашати реальну картину в бік бажаної.
Користування інтернетом відрізняється від двох інших аналізованих практик не лише тим, що в ньому більший ухил на користь молодших і заможніших, а й тим, що в ньому більше інших мов, крім української та російської, тобто насамперед англійської (серед найзаможніших респондентів про використання "іншої мови" заявили аж 10%). Але навіть за цих умов декларована частка української мови ("тільки" та "переважно") становить 52% і в багато разів перевищує частку російської (6%), тоді як 38% заявили про використання обох мов рівною мірою. Це напевно не відповідає фактичному становищу, але свідчить про намір уживати більше української. Прикметно, що заможні респонденти, вживаючи більше англійської мови, водночас уживають не набагато менше української, ніж бідніші, а молоді навіть трохи більше, ніж старші. Тобто все рухається в правильному напрямку, важливо продовжувати.
Також КМІС на моє прохання запитав респондентів, чи вважають вони важливими для громадян України українську та російську мови – і якщо так, то чому. Це були два окремі запитання зі своїми списками можливих причин, які відбивають поширені суспільні уявлення про те, які ролі ці мови виконують. Перед тим я востаннє ставив ці запитання у вересні 2014 року.
Головне, що змінилося за ці вісім років (і особливо за останні десять місяців) – це різке збільшення частки людей, які вважають російську мову взагалі неважливою: нині їх аж 58%, тоді як 2014-го було 9%. Прикметно, що так уважають навіть 46% мешканців півдня та сходу й 35% людей, які самі спілкуються переважно російською, але, вочевидь, не вважають це причиною не підтримувати звуження її суспільного обігу.
З тих, хто все ще вважає російську мову важливою, найбільше респондентів указали на її ролі "мови, яку в Україні майже всі розуміють" та "мови більшості людей у східних областях України". Їх назвали по 14% респондентів. Вісім років тому першу роль назвали як причину важливості 59%, а другу – 31%. Дуже радує, що українці не хочуть, щоб російська залишалася загальнозрозумілою мовою публічного спілкування: ця роль переходить до української. Ще 7% далі вважають важливою роль російської як "мови спілкування між громадянами СНД", а її важливість як найпоширенішої мови бізнесу та мови видатних творів літератури та мистецтва визнають лише по 4%. Так чи інак, українці майже одностайно кажуть, що російська мова їм не потрібна, що дає підстави позбуватися її вжитку в більшості суспільних ділянок – але зі збереженням можливості її вживання для тих людей, які далі вважатимуть її рідною. Ну бо йдемо ж до Європи, так?
Натомість українську мову вважає неважливою тільки 1% респондентів (2% серед cхідняків і 4% серед російськомовців). Головною причиною важливості називають її роль як державної мови (76%), далі йдуть ролі "основи незалежності України" (32%) та "мови, яка об'єднує українське суспільство" (23%). Ці показники не дуже змінилися від 2014 року: українську мову більшість українців начебто вважали важливою вже тоді, але водночас уважали важливою й російську, і саме їй нерідко віддавали перевагу в різних ситуаціях повсякденного життя. Тепер не віддаватимуть. Спасіба таваріщу сталіну.
А тепер я розповім про те, чого громадяни хочуть від суспільства й держави. Уже багато разів ставлю ті самі кілька запитань, тому можу простежити зміну в поглядах.
Перше з цих запитань стосується того, "як має розвиватися мовна ситуація в Україні в перспективі" – без уточнення, наскільки далекій. Респонденти мають вибір між пануванням однієї з мов (української або російської) та їхнім більш-менш паритетним співіснуванням у двомовній Україні. Більшість голосів традиційно розподілялися між пануванням української мови та двомовністю: спершу з перевагою другої, потім приблизно порівну, а тоді з дедалі більшим відривом першої.
2017 року 60% респондентів уважали, що "українська мова має бути основною в усіх сферах спілкування", а 33% – що "Україна має бути двомовною країною". 2022-го за переважну україномовність висловилися 80%, а за двомовність – лише 15%. Перевагу української в усіх ділянках підтримують навіть більшість мешканців сходу та півдня (66%) та російськомовців (57%). Тобто люди, які самі (поки що) говорять переважно російською, теж уважають, що має панувати українська – хоч і не конче бажають, щоб це сталося швидко й позначилося на них особисто.
Водночас відповіді на інше запитання показують, що переважна більшість респондентів з усіх категорій населення воліють, аби держава ще й проводила політику, спрямовану на зміцнення позицій української мови. Відповідаючи на запитання, що державна політика в мовній сфері має робити "в першу чергу", аж 66% висловилися за варіант "сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя" – і тільки 6% назвали пріоритетним "вирішити питання щодо статусу російської мови" (ще 17% вибрали захист прав національних меншин). 2017 року співвідношення голосів між першими двома варіантами було 61% на 20%, а 2014-го – 46% на 34%. Тепер навіть на сході та півдні 55% висловлюються за поширення української мови й лише 8% – за підвищення статусу російської.
Тому підвищення точно не буде, й навіть активної боротьби за нього вже не буде. Будь-яке публічне вживання інших мов можливе лише за умови безперечного забезпечення пріоритету української мови та права його вживати в усіх ділянках. Переважна більшість українців бажає вживання в публічній сфері саме української мови та зобов'язання працівників цієї сфери забезпечити можливість її вживання всіма, хто цього бажає. Аж 82% вважають, що в державних установах їхньої місцевості спілкування працівників із відвідувачами має відбуватися українською мовою, проте 11% визнає право вибору відвідувача, а ще 4% досі вважає, що вибирати мову мають працівники установ. Навіть на сході та півдні 72% воліють лише україномовного спілкування, 19% – будь-якої з двох мов на вибір відвідувача, й лише 1% хотіли б, щоб у їхній місцевості державні заклали працювали російською. Це радикальна зміна порівняно з часами запеклої боротьби за статус російської мови як державної чи принаймні реґіональної.
Навіть коли йдеться про приватну сферу обслуговування, аж 63% респондентів уважають, що на всій території України працівники зобов'язані відповідати українською мовою тим відвідувачам, які нею до них звертаються, й лише 25% дотримуються думки, що ті можуть відповідати, як їм зручніше. 2017 року частка прибічників свавілля надавачів послуг була такою самою, але 16% воліли обмежити обов'язок відповідати українською тими місцевостями, де цією мовою говорить більшість населення. Нині таких стало вдвічі менше, тобто переважна більшість респондентів розуміє, що ґарантоване право одержувати послуги державною мовою – навіть поза державним сектором – має поширюватися на всю територію України.
Поза тим закон не забороняє за згодою сторін уживати також інших мов, і держава має заохочувати цю згоду, притлумлюючи заклики дєржать і нє пущать, що їх посилює біль і шок війни. Коли іншими мовами говоритимуть лише явні меншини, тоді їхнє вживання не буде загрозливим для становища української мови та національної безпеки. Російської мови поки що набагато більше, ніж більшість українців хотіли б, але зменшення її вжитку не повинно супроводжуватися порушенням прав її мовців. Маю на увазі міжнародно визнані права, а не звичні постсовєтські привілеї для носіїв колишньої імперської мови. Привілеїв для російськомовців бути не має.
На завершення скажу про три запитання мого опитування, які стосуються не мови, а ідентичності. У першому респондентів просили сказати, з якою національністю вони "себе пов'язують" (зауважмо, йшлося про акт пов'язування, а не просто факт "належності"). 95% указали українську національність, менш як 2% – російську, 1% – і українську, й російську, а ще 2% – якусь іншу. Порівняно з 2017 роком (тоді, щоправда, питали, ким респонденти "вважають себе за національністю") частка української національності зросла на 7%, натомість частка російської зменшилася на 5%, а подвійної – на 2%. Тепер з українською національністю навіть на півдні та сході пов'язують себе аж 90%, тоді як п'ять років тому було 64%.
Судячи з цих даних, Україна, по суті, перестала бути багатоетнічною державою, бо нетитульні національності становлять усього кілька відсотків населення. Відповідно, етнополітика не відіграватиме помітної ролі в загальнонаціональному політичному процесі, хоч і залишиться чинником в окремих реґіонах та в стосунках України з міжнародними організаціями, перейнятими правами меншин. Але одна річ – дбати про класи й радіопрограми мовами меншин, а інша – давати раду їхнім прагненням до автономії або навіть відокремлення, що мусять робити деякі справді багатоетнічні країни (і мусила робити Україна в перше десятиліття незалежності).
Відповіді на два інші запитання проливають світло на чинники зміни ідентифікації за національністю. Відразу після загального запитання про національність респондентам, які вказали українську, російську або подвійну, запропоновано точніше визначити свою ідентичність, розмістивши її на шкалі від чисто української – через різні гібриди – до чисто російської. "Тільки українцями" назвали себе 89%, "тільки росіянами" – 0,6%, а решта вибрали змішані з різним співвідношенням компонентів (здебільшого з перевагою українського). Тобто серед тих, хто все ще називає себе росіянами, більшість уважає себе також українцями, певно, надаючи першій ідентичності радше етнічного значення, а другій – радше громадянського. Така гібридизація стає для багатьох перехідним етапом до суто української ідентичності, яка спершу є передусім громадянською, а потім поступово набуває також етнокультурного змісту. Можна припустити, що вона характерна й для інших етнічних груп, але розмір вибірки не дозволяє цього ефекту продемонструвати.
Останнє запитання стосувалося критеріїв визначення національності, пропонуючи вибрати поміж спадковим (за національністю батьків або одного з батьків), громадянським ("за країною, в якій живу"), мовним ("за мовою, якою розмовляю") та атитюдним ("за моїм ставленням до цієї національності"). Раніше переважна більшість респондентів указували спадковий критерій – навіть коли змінювали національність з російської на українську, вочевидь керуючись громадянськими міркуваннями. Це посвідчувало тривкість совєтських уявлень про національність як спадкову категорію. Зумовлена повномасштабною російською аґресією національна консолідація ці уявлення суттєво підважила. Якщо 2017 року 68% респондентів заявили, що просто успадкували національність від батьків чи одного з батьків, то 2022-го так сказали всього 48%.
Натомість дуже різко зросло число тих, хто зізнається, що вибрав національність за країною (від 24% до 36%) або за ставленням (від 3% до 7%). Як і можна було очікувати, вибір за країною означає вибір на користь української національності: про нього заявили 38% респондентів, які задекларували цю національність, і лише 9% прибічників російської. Тобто люди дедалі частіше називають себе українцями саме тому, що живуть в Україні, без огляду на походження, і переносять цю громадянську ідентичність на категорію національності, яка традиційно була етнічною.
Це означає, що національність більше не є етнічною категорією, й розподіл за нею не відбиває "етнічного складу населення", як уважають не лише пересічні люди, а й, на жаль, чимало науковців, зокрема й начебто "просунутих" західних. Національність варто вважати етнонаціональною ідентичністю, тобто поєднанням етнічної та національної (громадянської), до того ж із перевагою цією останньої. Для етнічної ідентичності потрібні інші міри, і з тих, яку вживають у переписах та опитуваннях і яка завдяки цьому є значущою для переважної більшості громадян, найбільше пасує категорія рідної мови. Як багато хто знає, вона відбиває не мовну практику, а мовну чи радше мовно-етнічну ідентичність, – і саме вона найточніше відбиває етнокультурну диференціацію в українському суспільстві, в якому тепер майже всі стали українцями.
