Про те, що один із найвідоміших фотографів сучасної України евакуювався до Ужгорода навесні, я знала одразу. У нас поміж колег ця новина рознеслася швидко: Ваганова ж знають усі, серед репортерів він – жива легенда. Багато колег тоді зробили з ним інтерв’ю. Звісно, я їх читала – саме тому не пропонувала розмову від себе. Мені не хотілося говорити з фотографом про жахи розстріляного міста, бо жахів у нас вистачає щодня.

Я також була пізніше, у липні, на фотовиставці Ваганова в Ужгороді під час прем’єри маріупольців, які евакуювалися до Ужгорода та розпочали тут нове творче життя, відродили свій театр. На відкритті Ваганов говорив про свої фото, й у нього дрижав голос.

Написати Сергію Ваганову зараз, взимку 2023-го, майже через рік після пережитого в Маріуполі, та запросити на інтерв’ю для Укрінформу мотивував його допис на Фейсбуці про те, що незабаром вони з дружиною переїдуть з Ужгорода до Вінниці, їм там дають постійне житло. Саме так щиро й відповіла на питання фотографа, коли ми замовляли каву в одному з ужгородських кафешок, бо він спитав: «Навіщо вам це інтерв’ю зі мною?»

У кінці нелегкої для обох розмови, коли ми вже розраховувались за каву, щирий Сергій Ваганов сказав, що таки добре, що це інтерв’ю відбулося. «Мені треба потроху виходити з мушлі», - каже фотограф, який не хоче брати до рук камеру після майже 20 днів у Маріуполі під обстрілами та евакуації з нього.

УЖГОРОД ОБРАЛИ ТОМУ, ЩО НАС СЮДИ ПОКЛИКАЛИ

- Пане Сергію, чому обрали Ужгород для евакуації? Бо це найзахідніше місто країни і воно найдалі від війни? Чи тому, що тут багато знайомих?

- Все простіше набагато: це було єдине місто, куди нас покликали. Дивом 9 березня ми вийшли зі свого дому — це був день, коли в Маріуполі чомусь не літали літаки й не бомбили місто. Ми вийшли з дому шукати точку, де ловить зв'язок. Дорогою у мене задзвонив телефон, це була моя лікарка та подруга Тетяна Александрович. Вона зателефонувала, спитала, мовляв, живий? Так, живий. На той час ніхто не знав, що зі мною — ні друзі, ні син. Зв'язку ж не було і ми не виходили його шукати, бо боялися потрапити під обстріл, диверсантів боялися... На той час не було жодних зелених коридорів із Маріуполя, та й після того вони були з Бердянська. А до Бердянська з Маріуполя треба було діставатися — люди й пішки йшли, велосипедами, хто як міг добирався. Я усвідомлював, що зі своєю астмою не вийшов би з міста таким способом - ні пішки, ні на велосипеді.

- Тобто, ваша евакуація, виходить, везіння, щасливий випадок?

- Так, нам пощастило. Я попросив Тетяну знайти сина у Фейсбуці та переказати йому, що ми живі. Він на той момент був у Китаї, працює там 7 років уже. Ну а чому сюди в Ужгород? Та просто тому, що більше нікуди було.

- Але тут ви живете в лікарні — як це можливо?

- Я лікувався там щороку, проходив реабілітацію постійно, це алергологічна лікарня в Ужгороді (йдеться про Науково-практичний медцентр «Реабілітація», - авт.), в Україні її знають усі астматики. Мене сюди запросила лікар. Нам дали палату одразу після евакуації з Маріуполя, і ми там перебуваємо досі. Нещодавно туди перевезли з Дніпропетровської та Миколаївської областей людей із геріатричних закладів, тому стаціонар зараз не функціонує як, власне, лікарня, там перебувають важкі літні люди. Ми живемо там з ними.

У мене із цим закладом довгі дружні стосунки. Колись у 2011-му році зателефонував головний лікар, у них склалася скрутна ситуація з опаленням, лікарня була не межі закриття. Я тоді працював журналістом у Донецьку, і на одному заході, пов'язаному з ФК «Шахтар», я витягнув інгалятор. Це побачила прессекретар Ахметова Лєна, підійшла до мене, запропонувала лікування, допомогу. Я пояснив, що знайшов помічну терапію в Ужгороді і завдяки цьому живу. Але я запропонував їм підтримати цю лікарню і врятувати не одного мене, а тисячі людей. Для цього потрібно було усього 30 тисяч доларів на котел. Вони тоді купили їм котел. То був один із найщасливіших днів у моєму житті! Я зміг тоді допомогти закладу. А торік вони стали для мене порятунком.

ДО ЄВРОПИ НЕ ВИЇХАВ ЧЕРЕЗ ГРОШІ, ЗНАЮ, ЩО МЕДИЦИНА ТАМ ДОРОГА

- Дивно, що вам ніхто не запропонував житло й допомогу — ви відома людина в країні.

- Але нікому не потрібен насправді.

- Тобто навіть відомі переселенці відчувають на своїй шкірі усі складнощі цієї долі біженців...

- Абсолютно! Я до того ж маю цей досвід уже вдруге. Просто з Донецька в 14-му я переїхав у своє житло в Маріуполі. Це місто, де я виріс, і там була мамина однокімнатна квартира. Цей переїзд все одно був травматичним, бо ми втратили все, а потім, через три роки «закінчилась» і постійна робота. Тому в мене була нагода відчути себе непотрібним. Зараз це повторилося ще раз – але я уже не маю свого житла і майна. Такий собі досвід, знаєте.

- Приємного в ньому мало... А рухатися далі, за кордон не хотіли? Може, до когось із друзів, знайомих?

- Ні, хоча були пропозиції. З Португалії дзвонили друзі.

- А що зупиняло?

- Грошове питання. У мене невелика пенсія. А я хвора людина, потребую ліків, знаю, яка дорога медицина в Європі. І якщо тут я маю змогу прожити і купити необхідні для життя ліки на свою пенсію, то в Європі це малоймовірно. Плюс — там усі ліки за рецептом, і лікар може виписати мені не ті препарати, до яких звик роками, а інші, бо в них це не за протоколом. Словом, я не поїхав. Поки вони не підірвуть тут атомну бомбу, я не рушу долати оці 5 км, які мені треба пройти в бік словацького кордону.

МИ ПОБРАЛИСЯ ЯКРАЗ ПЕРЕД ВТОРГНЕННЯМ, ТОЖ ЕВАКУАЦІЯ СТАЛА ДЛЯ НАС ПЕКЕЛЬНОЮ ВЕСІЛЬНОЮ ПОДОРОЖЖЮ

- Ви з дружиною побралися акурат перед війною, чи не так?

- Так, ми взяли шлюб 20 січня, незадовго до російського вторгнення. Ми давно знаємо одне одного, це моя третя дружина, Ірина також переїхала з Донецька зі мною. Друзі питали, мовляв, нащо вам це, ну жили й жили б собі, нащо одружуватися на сьомому десяткові? Я відповідав, ну, як нащо - щоби було кому труп забрати із моргу. Насправді я нарешті знайшов у дружині справжнього друга, і ми легалізували багаторічні стосунки. І ще момент: колеги, яким я розповів про евакуацію з міста, назвали потім це “пекельною весільною подорожжю”. Так і було.

- Ви зараз фотографуєте тут, в евакуації?

- Ні. Та й навіщо? Воєнний стан, зйомки на вулицях заборонені. Та й у мене давно нема роботи. Після переїзду в Ужгород через тиждень друзі подарували смартфон із камерою, доти у мене кнопковий телефон був. От селфі якісь робимо з дружиною. Фотографую дуже рідко.

- Нема настрою, бажання?

- Немає. Я тут камеру вперше в руки взяв, коли зацвіли сакури. У голові багато чого поламалось за ці двадцять днів у Маріуполі, там велика розруха загалом. Я довго відходив і досі не до кінця відійшов.

- Напевно, від цього не можна до кінця відійти...

- Ну, від Донецька я відходив 6 років.

- Але в Донецьку в 14-му такого не було.

- Так, не було такого. Знаєте, я весною збирався їхати в Авдіївку до рідних, на могили, я ж працював там десятки років травматологом. Я там перший тенісний корт побудував у 83 році — доти в місті його не було, я домовився з директором стадіону, і ми зробили корт. Активне життя, багато спогадів, словом... А зараз... Ну, живемо тут таким життям — нас годують, лікують, опікають... Я став реципієнтом, знаєте. Приймаю те, що дає життя, люди.

КВАРТИРУ НАМ ПОДАРУВАВ ЗАБУДОВНИК, ВІН ХОЧЕ, ЩОБИ ІНШІ БІЗНЕСМЕНИ БРАЛИ З НЬОГО ПРИКЛАД

- Знаю, що ви незабаром переїжджаєте у Вінницю. Житло, яке вам дали — це якась державна програма?

- Ні, це благодійник дав. Забудовник Володимир Хоменко, його компанія зводить цілі мікрорайони. Це також відомий волонтер, їздить на фронт постійно – Ізюм, Бахмут. Він вирішив віддати 8 квартир у будинку з першої черги в новозбудованому районі людям, які втратили житло через війну. Нам пощастило, бо йому про мене розповіла колега. Сказала, що Ваганов — із тих людей, кому держава точно не поможе, а він втратив усе двічі. Дала мої контакти, посилання на мої інтерв’ю, портфоліо, сторінку у Вікіпедії. Він почитав, подивився і прийняв рішення. Це ще влітку відбувалося, у грудні будинок нарешті здали, і ми отримали цю квартиру, оформили документи, техпаспорт. Там іде ремонт.

Він хоче віддати ще 30 квартир таким людям, як ми. Я його спитав, мовляв, Володя, нащо воно тобі треба? «Я хочу помогти людям і стати прикладом для інших. Люди мого рівня достатку запросто можуть це робити», - сказав він. І вірить, що інші забудовники його підтримають у цій акції добра і теж віддаватимуть по кілька квартир у зведених будинках. Але ні. Його колеги не підтримали.

До речі, ми йому тоді влітку ще, під час знайомства, відвезли мою виставку про війну, подарували її. Він повіз її в Польщу, Іспанію, робить там презентації, розказує про війну та волонтерський рух в Україні.

- Тобто ви не поїхали в Європу, а ваші фото — так?

- Ну, виходить так. Він запрошував мене також у ці тури, але я в поганому фізичному й моральному стані, не поїхав. Така от чиста людина. Він також десь у Бучі відбудував людям два будинки зруйновані. Казав мені, що хоче на війну – я з тих, хто переконує, що в тилу він набагато корисніший країні. Подарував йому, до речі, журнал Time із Залужним на обкладинці, який купив у волонтера Андрія Любки. Він той журнал у рамку поставив.

НЕ ВІРЮ, ЩО ФОТОГРАФІЯ МОЖЕ ЗУПИНИТИ ВІЙНУ

- Чи є з’явилося відчуття, що з’явилася точка опори з отриманням свого житла?

- Я багато разів казав, що по життю пливу, як колода. Отримав освіту медика, було місце в травматології, ну, і став травматологом, пропрацював 15 років в Авдіївці. Любив фотографувати — мене запросили в газету штатним фотографом, я й пішов. Нічого сам не шукав. Отака колода (сміється – авт.).

- Не шкодуєте, що за ті три тижні в Маріуполі жодного разу не дістали камеру, що не фільмували це все?

- Ні. Я фізично не міг. І морально. Я знаю, що люди вели щоденники, знімали щось. Знаю Женю Сосновського (фотограф, два місяці вів фотощоденник в Маріуполі – авт.), він молодець. Можливо, якби у мене був телефон, я б також щось знімав. Але скоріше ні. Я бачив, що мої знайомі з АП працюють. Мені знімати для чого? Має бути місія — знімаєш, значить, маєш показати людям. Я знав, що працює патрульна поліція, вони фіксують руйнування. У місті тоді була моторошна істерія — всі усіх вважали диверсантами, підозрювали кожен кожного. Чесно кажу, так, я боявся, що мене вб'ють. І через це ще також не знімав. Знаєте, я не вірю, що фотографія може щось змінити. Отой випадок із фото голої в’єтнамської дівчинки, яка біжить на фоні вибуху — мовляв, це фото зупинило війну. Ні, на той час і так були вже великі протести проти цієї війни в Америці, рух хіпі. Оце змінило ставлення до війни, і її припинили. А фотографія може допомогти десь локально. От як тоді, коли я знімав у Донецьку цих обгорілих шахтарів і коли з’явилася ідея створення Центру вирощування шкіри, на початку 2000-х директор цього Опікового центру клав на столі перед чиновниками в міністерстві мої фото обгорілих шахтарів і питав: “Це ось цьому чоловіку ти не хочеш дати грошей на центр? Чи, може, ось цьому не даси?” І йому дали гроші в міністерстві на Центр. Тоді мої фото допомогли. А тепер… От Женя (Сосновський – авт.) добре діло зробив. Ну а я не зміг. Ну що поробиш?..

Я СИДІВ У СЕКОНДІ В БРЕНДОВИХ КЕДАХ І ПИТАВ СЕБЕ, ЯКОГО ЧОРТА ТУТ РОБЛЮ

- Бути маріупольцем серед переселенців — це відчувати себе інакшим? До маріупольців все ж особлива увага через жахіття, яке росіяни змусили їх пройти, зруйнувавши місто у них на очах.

- Не знаю. Я дивлюся на переселенців з інших регіонів і тішусь, якщо мені розповідають, що там, звідки їх евакуювали, ще лишаються рідні і їхній дім ще цілий. Харків, Миколаїв, Херсон... Я щасливий за них, якщо так. А щодо маріупольців — ну, щоб нас якось особливо жаліли, я б не сказав. Біженців дуже багато. Страшних історій – теж. Комусь помагають, жаліють — слава Богу. Без цього було б важче. Я казав, що прийняв цю даність — бути реципієнтом. Це дивно і трохи не по собі від цього мені. Важко на сьомому десятку усвідомлювати, що в тебе нічого нема. Знаєте, був такий момент – одразу після приїзду в Ужгород ми з дружиною пішли в секонд купити якісь речі, у нас же нічого не було. Я ненавиджу секонди, по-перше, там тхне, а по-друге, ці всі чужі речі мене гнітять. А от дружина може відкопати в секонді справжні скарби. Вона пішла в магазин, а я лишився сидіти на пуфі біля входу. І от сиджу я такий, в брендових кедах, німецьких джинсах, сорочці за кілька тисяч гривень і питаю себе: «Ваганич, якого чорта ти тут робиш?!» На цьому питанні до мене підходить чоловік зі словами: «О, я вас знаю – ви Сергій Ваганов з Маріуполя, дайте, я вас обійму!»

- Це була відповідь «зверху»…

- Можливо. Багато такого трапляється. Я усвідомлюю, що мені годі скиглити, бо у мене зараз уже є дім, я знаю, що насправді багатший за мільйони співвітчизників, які також втратили все. Але також знаю, що маю лише голі стіни, з яких треба буде ліпити свій дім.

От будь-якій людині скажи — і вона із закритими очима знайде у своєму будинку футболку, чашку, велосипед, джезву... А цього всього нема. Це все потрібно набувати, купувати. Мені 64 роки, я хворію... Розумію, що все не так уже й перспективно в моєму випадку.

«ЗАРАЗ У МАРІУПОЛІ ПІВ МОСКВИ ПО ЗЙОМКАХ ШАРИТЬСЯ»

- Слідкуєте за життям у Маріуполі — знаєте, всілякі чати ОСББ, чат однієї вулиці тощо? Щоб знати, що насправді відбувається у місті?

- Недавно відписався від чату нашої вулиці. Був період, коли я не знав, що з моєю квартирою — і це було потрібно для того, аби отримати інформацію для оформлення документів про втрату житла. Я бачив супутникові знімки, де був просто пісок замість будинків. Потім дізнався з того чату, що наш будинок лишився. У ньому вставляють вікна, там живуть люди. Навколо знесли будинки, бо вони були зруйновані снарядами, наш, скоріше за все, теж знесуть. Я написав заяву в Дії на відшкодування, був у СБУ, давав свідчення.

- Фото квартири та будинку скинув хтось зі знайомих з цього чату?

- Ні, допомогли колеги. Я багато працював з репортерами з іноземних агенцій, зокрема й з російських. Після зачистки Маріуполя росіяни возили туди престури. Побачив якось фото нашого драмтеатру в соцмережах, його виставив знайомий колега з росії, написав йому, чи може зняти мій будинок і квартиру в Маріуполі. Відповів, що вже виїхав з міста, бо був там всього один день, але пообіцяв знайти того, хто зніме. “Зараз там в Маріуполі пів Москви по зйомках шариться,” - сказав він. Я дав адресу. За якийсь час він таки прислав фото будинку, виявилося, що снаряд потрапив у квартиру сусідки, вибило й наші стіни, видно, що люди ходили, виносили звідти речі. Коли ми побачили розграбовану квартиру, відчуття були огидні. Ми розглядали потоптані наші речі. Іра, дружина, згадала, як до війни, в сенсі, до 24 числа, в ці дні істерії, купила сіре пальто. Я спитав тоді, навіщо, адже ми живемо в очікуванні війни. Дружина відповіла, мовляв, я не розумію: вона стрес так знімає. Одягнула Іра його всього раз, 22 числа, ми пішли на стихійний мітинг у місті проти війни — хотілося не бути самим у той вечір, ми тоді обіймалися біля того драмтеатру. Уже потім зрозуміли, що то було таке наше символічне прощання зі знайомими, з містом. Ну і побачити ці потоптані речі, пуфик, який був приставлений до того місця, звідки, я так розумію, вони дістали 5 пар новеньких брендових кедів... Особливо розізлило, що вкрали мою джезву! А потім якось придумав собі розглядати це так, що якимось людям ми цими дорогими нам речами дали ресурс. Справді ж бо, у джезві зручно кип’ятити воду, коли готуєш на відкритому вогні.

- Мовляв, комусь потрібніше?

- Хай так. Ми виїжджали — у нас лишалося багато їжі, крупи, пів мішка картоплі, вода в ванній, одяг... Комусь воно знадобилося. Ой, як згадаю ті дні: ти би хотів іти зварити їсти у дворі на вогні, але для цього потрібні дрова, а назбирати гілок у дворах не йдеш, бо над головою літають бомбардувальники, і ти підходиш з цією своєю каструлькою до ватри у дворі і пропонуєш комусь сигарету, щоб скип'ятити води на його вогні. Бартер такий...

ВІДПИСАВСЯ ВІД МАРІУПОЛЬСЬКИХ ЧАТІВ — ТЕПЕР ЦЕ МІСЦЕ ДЛЯ “СРАЧІВ”

- Тобто, я так зрозуміла, з маріупольцями, які залишились у місті, не надто спілкуєтесь?

- Так, це спілкування ні до чого. Одні люди пишуть, що місто відбудовується, інші їм, що, мовляв, дуже там із росіянами не розсідайтесь, ми повернемося, за все поквитаємось. Ці домашні чати стали таким собі місцем для срачу. Навіщо воно мені?

- Це була одна з останніх ниточок, яка зв'язувала з містом?

- Ні, чого ж. У мене лишилися знайомі, з якими деколи списуємось, але дуже рідко і то у форматі: живий — ну й живий, ось таке приблизно спілкування. Слідкую за новинами в місті, бачу фото, знаю усіх журналістів із міського маріупольського сайту 0629, я співпрацював з ними, сайт продовжує працювати. Вони виїхали на підконтрольну Україні територію, є ціла рубрика про зрадників, які перейшли на ту сторону. Це теж потрібно. Такі часи…

НІ, Я НЕ ПОВЕРНУСЯ В МАРІУПОЛЬ!

- Чи спілкуєтеся з людьми з маріупольського драмтеатру, які переїхали сюди і в травні розпочали роботу?

- Ні. Ми так «закуклились» з дружиною, живемо самі по собі. Немає сили спілкуватися, бо це і себе ранити, й інших. Був на прем'єрі, обняв, кого міг, потиснув руки. Не можу собі дозволити більше — я в надто поганому стані, аби впливати на людей, не маю внутрішнього ресурсу. Маємо тут знайомих із Маріуполя, з якими спілкуємось ближче. Це сім’я лікаря та юрист, також переселенці.

- Ви чекаєте дня, коли наші повернуть Маріуполь?

- Ні. Я дуже добре пам'ятаю, як у середині серпня 2014 року ми були впевнені, що День Незалежності будемо святкувати на площі Леніна в Донецьку і БТРом звалимо цей пам’ятник Леніну там же, на тій площі. А потім був Іловайськ, зайшла росармія - і всі мрії про повернення в Донецьк закінчилися. Зараз я це місто мало впізнаю в новинах.

Звісно, хочеться щоби Маріуполь звільнили. Але я маю досвід і вже не чекаю з дня на день, що ось-ось.

- Актори драмтеатру в інтерв'ю мені говорили, що не хочуть туди повертатися, в місто, де вони бачили трупи на вулицях, де гули бомбардувальники над головами...

- Ні, я не повернусь у місто. Вони ж там будуть усе відновлювати — знаєте, заводи відбудують усі, а від роботи заводів у місті дихати нічим (з сумом іронізує — авт.). А якщо без сумних жартів, то повернутися в місто — значить ходити, дивитися на знайомих і думати, хто з них що потяг із твоєї квартири, хто кого здав, хто з ким співпрацював... От як відібрати свій велосипед, коли на ньому вже катається чиясь дитина? Воно мені треба?

МЕНІ ВАЖКО НАВОДИТИ КАМЕРУ НА ЛЮДЕЙ

- Cпробуємо закінчити інтерв'ю на ноті оптимізму. Кажуть, що Бог ніколи не дає людині випробувань більше, ніж вона витримає...

- Я не віруюча людина, знаєте. Коли нас бомбили, я не молився. Не знаю жодної молитви. Але як лікар знаю, що треба чимось зайняти голову в такій ситуації. Я співав подумки: “Зродились ми великої години” і безкінечно повторював: «Вірю в ЗСУ, вірю в ЗСУ”.

- Це й була ваша молитва...

- Можна і так сказати. Я завдяки цьому не з’їхав з глузду. Особливих очікувань від подальшого життя в мене нема. Але якщо спитати, чого б я хотів, аби мені дав Бог, то скажу одне: щиро хочу, аби Бог мені дав швидку безболісну смерть. Щоб мені не довелось ховати близьких. Ми от зараз оформляли документи на квартиру, зробили співвласність із дружиною, щоб потім їй не бігати додатково. Я достатньо оптимістичний зараз?

- Як людина, що виїхала у березні з Маріуполя, який розстрілювали.

- Ні, ну я ж можу сказати, що хочу кататися на велосипеді в новому місті, куди переїду жити незабаром. Я, правда, хочу! Я навіть за гугл-картою вивчив усі парки поблизу, і скільки саме на велосипеді мені потрібно їхати до найближчого тенісного парку. Всього 5 км по рівному. Але спочатку я хочу у когось випросити старий велотренажер. От точно знаю, що знайдеться людина, яка купила його, місяць покрутила педалі, а потім щоразу злиться, коли об нього перечіпається: і викинути жаль, і вдома він не треба. От хочу такій людині сказати: не зліться на свій старий велотренажер, віддайте Ваганичу. Я буду на ньому їздити. Мені потрібні кардіонавантаження. І я от оптимістично бачу, як у новій квартирі в мене перед великим панорамним вікном стоятиме велотренажер (і велосипед теж буде — на хорошу погоду), і я сідатиму вранці на нього, дружина запарюватиме чай на кухні, а я крутитиму педалі й уявлятиму, як обганяю старенький тролейбус, що їде там унизу, на вулиці. А коли буде гарна погода, ми разом із дружиною сядемо на велосипеди і поїдемо на тенісний корт. Це ж усього 5 км по рівному, не як було у нас в Маріуполі: вверх-вниз. Я орендуватиму тенісну пушку, гратиму без напарника, а вона буде збирати вистріляні м'ячі та заправлятиме їх знову в пушку. Їй корисно нагинатися. А тепер я достатньо оптимістичний?

- Та ви невиправний оптиміст просто!.. Скажіть ще наостанок таке: що має змусити Ваганова знову знімати?

- Я періодично таки виходжу, щось знімаю, от про сакури вам уже розповідав. Але не людей. Мені важко наводити камеру на людей, тому що це завжди спілкування. Я довго боявся контакту з людьми після евакуації з Маріуполя, я тоді просто плакав постійно, та й зараз не дуже прагну комунікації. Якось на Набережній в Ужгороді гуляв із камерою, побачив, як підлітки катаються на скейтах. Вони були в балаклавах — це зрозумілий для підлітків прикид, але мене він іще від 14-го тригерить, я кілька разів їх сфотографував, вони побачили це і підійшли. Ми розговорились, і я сказав, мовляв, пацани, навіщо вам балаклави — мені після 14-го року хочеться до тих, хто носить балаклаву, підійти, зняти її і дати їм в писок. Вони пояснили, що це атрибут субкультури. А далі почалося: а ви звідки? — з Харкова, втекли від війни, були під бомбардуваннями, а у мене маму під обстрілами убило… Один хлопчина сказав. Я його обійняв. Ну, й отака була зйомка.

Раніше, як люди питали: «Навіщо знімаєш?» — у мене була відповідь на всі випадки життя: «Для історії». А тут — яка історія?! Кому потрібна така історія, щоб її увічнити і запам’ятати? Поки що я не маю відповіді на це питання. Тому й не знімаю.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото з архіву Сергія Ваганова