Хлопці зі «списку Беати»
Беата Куркуль – відома художниця, її “фішка” – малювати воїнів, такі картини пані Беата створює від початку російсько-української війни з 2014 року.
ПРОЄКТ “МІСТО ГЕРОЇВ” ЗАКІНЧИВСЯ, КОЛИ ПОЧАЛОСЯ РОСІЙСЬКЕ ВТОРГНЕННЯ
Серія робіт із портретами загиблих героїв – це два проєкти. Один із них – у межах співпраці зі спецпідрозділом ДПСУ “Дозор”.
Олександр Хараберюш
- Перші портрети загиблих прикордонників з’явилися після прохань друзів з “Дозору”, яких я люблю і дуже поважаю. Другий проєкт – це “Місто героїв”, ініціатива Донецької ОВА, вони у 2020-му році запропонували намалювати портрети своїх загиблих у війні та розмістити такі білборди по області. Я брала участь у проєкті “Місто героїв” як одна з команди художників. Коли спитали, чи могла би я, одразу подумала: це правильна справа. Сказала, мовляв, давайте мені військових, малюватиму. Першими були портрети полковника СБУ Олександра Хараберюша, Романа Напрягла (“Ріо”) з 36 ОБрМП та прапорщика СБУ Юрія Журавльова (“Шахти”). Також народилися портрети Степана Чубенка та Володимира Рибака, вони не військові: Степан Чубенко – хлопчик, якого вбили за стрічку в кольорах українського прапора, а Володимир Рибак – депутат, був викрадений та вбитий після катувань. У Донецькій ОВА до війни іще встигли випустити свою книгу пам'яті, там також є ці портрети. І це добре, бо з часу, як почалося повномасштабне вторгнення, їм не до цього, і наразі важко сказати, в якій формі цей проєкт далі продовжуватиметься. Загиблих насправді зараз багато, і навіть якщо буде 100 чи 200 митців залучено до цього проєкту, намалювати всіх фізично неможливо. На це потрібні роки. Словом, “Місто героїв” закінчилося, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, – каже Беата Куркуль.
Роман Напрягло
ПЕРШИЙ ТА ОСТАННІЙ ЗАГИБЛІ ПРИКОРДОННИКИ
Що стосується прикордонників і спецпідрозділу “Дозор”, каже художниця, із ними працює з 2015-го року.
- Коли хлопці з “Дозору” пишуть, мовляв, Беато, у нас побратим загинув, намалюй, будь ласка, – я беруся і малюю. Малювала першого загиблого прикордонника Василя Полякова. Він загинув при обстрілі пункту пропуску “Довжанськ” у 2014-му. Останній із полеглих прикордонників – Вадим Русинський – загинув на східному напрямку під Святогорськом. І оскільки ми всі розуміємо, що війна нескоро закінчиться, цей проєкт, на жаль, триватиме. Хоча хочеться, звісно, аби більше не довелось малювати такі портрети пам'яті, й щоб усі хлопці повернулися з війни живими... Але я малюватиму стільки, стільки буде треба, – каже Беата Куркуль.
Вадим Русинський
Просто тому, наголошує вона, що це потрібно їхнім побратимам, рідним, суспільству.
ЦЕ ПОРТРЕТИ МЕРТВИХ, АЛЕ ВОНИ – ДЛЯ ЖИВИХ
Від початку вторгнення Беата Куркуль створила понад 10 таких портретів.
- Нема якогось одного формату для цих робіт. Верхня частина – то завжди портрет, якщо це прикордонник, то додаю також герб “Дозору”, їхній шеврон. Якщо є така інформація (або якщо її можна оприлюднювати і це не є військовою таємницею), то внизу додаю ілюстративну картинку, яка вказує на обставини загибелі військового, – розповідає художниця. Для портретів загиблих прикордонників із "Дозору" одразу було розроблено стилістику, тому що я розуміла: це тільки початок і будуть нові загиблі. Я хотіла зробити щось у стилі американських художників, тому зупинилася на схемі: у верхній частині портрет, посередині – шеврон спецпідрозділу, внизу ілюстративний елемент.
Портрети, каже Беата Куркуль, вона віддає рідним або побратимам. Закінчений портрет – це цифровий файл, який можна надрукувати. Дозорівці самі друкують їх і передають їх рідним.
- Дуже часто, коли малюю портрет, є зв'язок із рідними. Я прошу розказати про людину, бо коли ти ніколи не бачила її, не була знайомою, з фото досить важко намалювати. Тому важливий фідбек. Я висилаю портрет дружині чи синові, доньці, побратимам – а вони вже радять, що варто виправити. Ці портрети малюються для живих, це не фотокопія, а образ загиблого, який залишився в пам'яті, у душі та серці рідних і побратимів.
Тому, художниця каже, що зовсім не прагне поспішати з роботами і зробити більше в коротший термін.
- Фізично в цьому нема сенсу, бо я не хочу клепати ці портрети, щоби було швидше та більше. Це, в кожному випадку, була жива людина. Особистість. Воїн. Саме так його і треба написати, – зазначає вона.
Наразі в художниці є список загиблих бійців, така собі “черга”, “список Беати”.
Утім, каже вона, хоч скільки б її часу це потребувало, всі портрети героїв будуть написані.
МУСИШ ПРОПУСТИТИ ЧЕРЕЗ СЕБЕ КОЖНУ ІСТОРІЮ
Щоби портрет загиблого військового вийшов “живим”, мусиш пропустити через себе кожну цю історію.
- Так, ти обов'язково при цьому відчуваєш біль. Оце спілкування з рідними в процесі – наче йдеш по мінному полю. Треба дуже обережно розпитувати, розмовляти. Деякі питання краще взагалі облишити. А краще починати не з питань, а відчути момент: як людину любили, як про неї пам'ятають рідні, – каже художниця.
Один з останніх портретів – це загиблий прикордонник, штаб-сержант Вадим Русинський.
- Я його знала з 2015-го року, коли Вадим почав служити в Києві, у загоні на ОКПП “Київ” він був у групі силової підтримки. Ми познайомилися, коли робили цій групі фотосесію (ці світлини використовували потім у пресслужбі). Нас тоді закрили в терміналі F Бориспільського аеропорту, тоді ще законсервованому. Ми наробили тих фоток, працювали десь 5 годин, це був березень, усі змерзли, втомилися. Вадим майже не знімав балаклаву – було холодно. Але я запам'ятала його очі. Світлі, яскраві, дуже такі емоційні. Потім він пішов до “Дозору”. Зв'язок втратився, хоча я намагаюся відстежувати, де всі мої знайомі. І от уже зараз, під час великої війни, подзвонив командир і сказав, що, мовляв, Беато, у мене знову є 200-й, хлопець загинув на Сході. І скидає фото загиблого, а я дивлюся в ці очі і... впізнаю Вадима.
- Також досі пам'ятаю Васю Полякова, який загинув у 2014-му в Довжанську. Це був перший мій портрет для “Дозору”. До вторгнення Василь був їхнім єдиним загиблим. Кілька років прикордонники робили турнір імені Василя Полякова, останні роки він був міжнародним.
Юрій Журавльов
ВАЖЛИВО БУЛО, ЧИ СХОЖИМ ВИЙШОВ І ТОЙ ТРОФЕЙНИЙ “ПЕЧЕНЄГ”
Також, пригадує художниця, їй запам'яталася історія з проєкту “Місто-герой”.
- Там, окрім прикордонників, я малювала кількох співробітників СБУ, серед них – Юрій Журавльов. Він був відомим, його дуже поважали усі, називали “дядя Юра”. У межах “Міста героїв” я працювала автономно і не спілкувалася з родинами загиблих. І для мене найбільший комплімент був, коли цей портрет побачили хлопці, які зайшли до кімнати, де на столі у координатора проєкту лежали роздруковані намальовані портрети: “О, та це ж дядя Юра!” А ще, він носив із собою трофейний російський кулемет. Він його був затрофеїв і з того часу завжди ходив з тим “печенєгом”. Для мене було дуже важливо намалювати того кулемета так, щоб військові, які дивитимуться, не підловили мене, що кулемет не схожий. Тому консультувалася з хлопцями, вони радили, як краще зобразити, які мають бути деталі тощо, – згадує Беата Куркуль.
Я ЗНАЮ, ЩО УСІХ ЇХ НАМАЛЮЮ
Питаю в художниці, чи не муляє той список з іменами загиблих, яких треба намалювати.
- Ні, – каже вона. – Я знаю, що усіх їх намалюю. Вони чекають. Коли в тебе є ще основна робота (я працюю артдиректором), то графік досить напружений. Але я завжди знаю, що вони чекають. Часом, буває, працюю над кількома одразу, спілкуюся з рідними, побратимами, малюю – і щось паралельно розпитую, збираю архівні фото, порівнюю. Якщо брати чисту роботу, то на створення одного портрета йде десь 16-17 годин, тобто, близько доби. А далі – це корекція. До вторгнення портретів було менше, і я більше спілкувалася з родинами, зараз на фідбеки йде менше часу.
Але все одно, каже художниця, завжди питає родину, як їм портрет.
- Це все цифрові файли, і щось скорегувати неважко. Скажімо, пише дружина –щось не так із очима, це не його погляд. Я опускаю на кілька пікселів бліки, пересилаю файл знову. “Я не знаю, що ви зробили – але тепер це його очі”. А я тільки піксель трішки опустила, це важко взагалі помітити. Але для мене оце “його очі” дуже важливе, – каже Беата Куркуль.
Тебе, каже художниця, просять “трішки ніс поправити” і ти як художник бачиш, що це абсолютно нічого не міняє. Але ти береш і поправляєш носик. Те, що ти десь зайвий раз пензлик притулила, для них має величезне значення.
ПРАЦЮВАТИ З ТАКИМИ ПОРТРЕТАМИ ЗМОЖЕ НЕ КОЖЕН, ПОТРІБНА ЕМПАТІЯ
- Виходить, – кажу наостанок, – це таке ваше служіння?
- Свого роду. Але з власної ініціативи я б за це не взялася. Тому що це морально важко. Але є таке слово “треба”. Це справді треба – дружинам, батькам, дітям, побратимам. І коли мені вкотре пишуть батько, мати чи дружина або донька, або ж командир, я ніколи не скажу “ні”. У моєму списку зараз є прикордонник, я його не знала, і родину теж не знаю, мені написала донька: “Я дуже хочу мати портрет свого батька”. І ти просто береш – і починаєш працювати.
Над тим, аби зробити з цих портретів якусь виставку чи окремий проєкт, каже художниця, поки що не думала.
- Тут дуже підходить вираз “не на часі”. От справді – не на часі зараз. Це все свіжі рани, і всім болить, і хлопці гинуть далі, щодня... Тема загиблих – дуже делікатна. Перед такою виставкою я б запитала у родини кожного військового, чи вони хотіли би бачити своїх загиблих на виставці. Я це запитую навіть щоразу, як викладаю портрет у Фейсбуці. І якщо скажуть «ні», я ніколи не виставлю, хоч це моя авторська робота. Тут треба мати велику емпатію. Без неї нічого не вийде.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архіву Беати Куркуль
