Нині наше суспільство воєнних часів любить цифри двох видів: втрати ворога та суми, на які надано військову допомогу. Але є ще цифри – ті, які “читають” переважно журналісти, політологи-аналітики-історики. Цифри соціологічних опитувань, які розповідають нам про самих себе. Протягом тридцяти років Інститут Соціології Національної академії наук щороку оприлюднював результати моніторингу по сотнях показників, які показували соціальне самопочуття, настрої та мрії – портрет українського суспільства. (До слова, якби політики вивчали його уважно, може б і Майданів не було: ще 2002 року він показав повне несприйняття країною Януковича). Цього року провести таке дослідження було неможливо (обмежені фінанси, війна та переміщення населення диктують свої умови), але Інституту Соціології вдалося провести дослідження, повторивши найцікавіші пункти великого тридцятирічного моніторингу і додавши запитання з поправкою на війну.

Ми обговорюємо результати дослідження із директором Інституту соціології НАНУ Євгеном Головахою.

- Євгене Івановичу, вітаю вас, що вдалося провести моніторинг. Має ж бути щось незмінне в Україні, наприклад, вивчення настроїв її громадян...

- Так попри те, що був страшний та надихаючий рік, ми змогли зберегти цей унікальний соціологічний проект. Зараз повторити той моніторинг на триста запитань, з особистим анкетуванням неможливо. Цьогорічне моніторингове опитування, що будо здійснене у грудні завдяки співпраці з Київським міжнародним інститутом соціології, повторює лише частину попередніх проектів, він десь на сорок п’ять запитань, але показує цікаві аспекти сьогодення.

- Розкажіть про цифри, які особисто вас здивували?

- Там є кілька блоків запитань та відповідей, де ми порівнюємо минулу і цьогорічну ситуацію. Що важливо. Попри те, що люди збідніли, в опитуванні зменшуються негативні оцінки економічного стану. Люди краще стали оцінювати економічну ситуацію і це свідчить і про вищу оцінку держави. Очевидно це тому, що війна знизила очікування, рівень економічних запитів, зменшились суми, на які люди претендують.

На 20 відсотків збільшилась кількість людей, які вважають що в країні є лідери, які можуть ефективно керувати країною.

Але головне моє подивування: українці перестали бути фаталістами. Там було запитання: «Чи вірите ви в те, що з людиною буде те, що на роду написано». Я це запитання придумав колись у 2001 році в рамках моніторингу українського суспільства, ініційованого адміністрацією Кучми. Мені було важливо зрозуміти ставлення суспільства до майбутнього. І цей показник дуже змінився за два десятиліття. У 2002 році більшість (57%) українців були швидше фаталістами і тільки 27% дотримувались протилежної думки. І коли люди думають, що хоч би як вони старались, все одно буде те, що «на роду написано», то чекати змін не випадає. Зараз істотна більшість (понад 59%) опитаних вірять у здатність людини змінювати долю.

Логіка будь-якого успіху визначається дуже простою передумовою. Якщо ти віриш в успіх, то у тебе може бути як успіх, так і невдача. А якщо ти не віриш в успіх, то буде лише невдача. Цікаво, що фаталіст теж може міркувати, мовляв, на роду написано, що все буде добре. Тобто і фаталіст може бути оптимістом. Але він для цього нічого не робитиме. Песиміст вважає, мовляв, на роду написано бути невдахою. І він точно буде невдахою. А якщо оптиміст, то у тебе спрацюють альтернативи, серед яких є успіх та перемога. Тож кращий варіант для громадян України не бути фаталістами, бути оптимістами.

- А ще у вас було питання, чи вважають люди поганими інших людей. Це індикатор соціального цинізму, правильно?

- Тест про соціальний цинізм (Наталія Паніна адаптувала його з американського тесту) ми вперше провели у 1992 році. Потім, 2002 року – повторили. Рівень соціального цинізму, це як оцінює громадянин моральний рівень інших людей, свого оточення, чи вважає їх цинічними, такими, для кого неважливі соціальні норми. Зокрема, ми питали респондентів чи здатні, на їхню думку, інші люди збрехати, піти на нечесний вчинок заради вигоди. Рівень соціального цинізму в Україні завжди був досить високий, хоча і коливався, українці вважали, що більшість людей аморальні. І цей показник сьогодні знизився! Хоча все ж домінантною лишається твердження, що більшість людей здатні на нечесні вчинки, якщо за ними не будуть суворо наглядати. Але рівень довіри до інших збільшився. Люди почали вважати, що люди, які допомагають іншим, роблять це щиро.

Що ще важливо. Є позитивні очікування. Більшість людей розраховує на краще.

Морально психологічний стан повернувся до початку нашої незалежності, це був квітень 1992 року Але дуже хотілося б, щоб ми йшли далі. Щоб моральна атмосфера в Україні наближалася до тієї, яка панує в розвинених країнах. А ще у нас зберігається стійкість населення. 69% людей стверджують, що і вони, і їхнє оточення готові терпіти зростання цін, блекаути стільки, скільки потрібно.

56% людей кажуть, що вони впевнені у своїх силах.

Ще 75 відсотків впевнені у перемозі України.

- Чи зберігається довіра до політичних інститутів країни?

- Незначне зниження є. Тут треба бути дуже обережними. Бо війна – час прийняття рішень, законів, деяких – на вимогу ЄС. Суспільний консенсус тут дуже важливий, бо обурливе рішення може потягнути масове зниження довіри.

- Чи люди втомилися від війни?

- Це не втома. Це травма. У нашого польського колеги Петра Штомпки є теорія соціальної травми з дуже серйозними наслідками. У людей є відчуття того, що цьому нічим зарадити не можна. Але оскільки вони вірять у перемогу і готові брати участь у тому, щоб отримати цю перемогу, вони готові й терпіти. Такого, як у Єльцина : «я устал, я ухожу», в Україні нема. Хоч краще було б, щоб він тоді “не устал”, враховуючи особу наступника... Не настільки втомилися українці, щоб зголоситися мати на чолі країні якогось поганця. І не втомилися, і не втомляться, бо вірять у перемогу, вірять у свої сили, переважно готові брати участь у боротьбі з російською навалою.

За цей рік я зрозумів, наскільки принципово українці відрізняються від своїх сусідів – росіян. Як і Кучма, я розумів, що Україна не росія. Розумів, що ми маємо розійтися. У нас були суперечки як саме «відриватися», одні мої колеги вважали, що слід відстрибнути, а я казав, що слід відповзати, вважав, що ми можемо перехитрити.

Людина, яка пожила у соціальному просторі України, має передумови, щоб піти від росії. А ті, хто прожили свідоме життя в росії, таких шансів на це не мають. Навіть коли росіянин рятується від мобілізації, чи від утисків, то закінчує, як телеканал «Дождь».... Тобто вони проти війни, начебто, але щиро вважають, що “мальчики наши” і якщо вони вже вимущені вбивати українців, то краще в теплі та нагодовані.

- Ви раніше вірили у “хороших русских”?

- В Україні існувало дві концепції “хороших русских”. За однією, “хороший русский” заслуговує на хороше ставлення, в іншому випадку – на хорошу труну. Я знайшов інше слово: притомні росіяни. Якщо притомний, то не хоче загибелі своїй країні. Бо путін очевидно тягне її в яму. Чому я із зневагою ставлюся до своїх колег «там». В рф є тисячі соціологів, які отримали непогану освіту, їм викладали у тому числі і західні професори в найкращих вишах. Тобто вони не можуть не розуміти: те що робить путінська зграя – це політичне, економічне нищення країни, різке згортання культури і науки, бо всі розумні, талановиті люди тікають звідти. Вони все це чудово розуміють, не можуть не розуміти ступінь деградації, до якого прямує рф. Країни, які років 15-20 побували в автаркії – найбідніші та найвідсталіші, сотнями років «виповзають» з цього стану. Путінська кліка веде росію саме до цього. І ці вчені мали б волати, що він руйнує майбутнє, знищує цивілізовані соціальні інститути. Якби там тисячі гуманітаріїв про це кричали, ситуація могла б змінитися. Нехай вони уражені імперським вірусом, нехай не проти війни, але автаркія несе загибель. Тож раб там не лише глибинний народ, а й вчені, які розуміють, що народ ведуть на забій. Вони мовчать, в той час, як людоїдський режим вигадав механізм обміну отих соціальних низів на «білу Ладу» – там же пропонують родинам загиблих на війні з Україною, в обмін на чоловіка, батька, сина – погашення кредиту та «Ладу»... А «мислячі раби» – філософи, вчені-соціологи просто спостерігають за цим. Враховуючи підлу зраду свого народу гуманітарною інтелігенцією, церкву, що благословляє народ на неправедну війну, не знаю, чи існує взагалі прийнятний вихід для росії.

- Про церкву, до речі. Ви ще 2016 року підписали лист інтелігенції до Вселенського патріарха, вболіваючи за створення автокефалії...

- Лано, будемо відверті. З погляду сакральності, Томос був тоді для мене не до кінця зрозумілим терміном... Але я вже тоді бачив у священнику московського патріархату на Сході потенційного члена ДРГ, наводчика, коригувальника та проповідника «русского мира».

- Кримінальні справи СБУ підтвердили це відчуття, до слова...

- Автокефалію я сприймав, як дуже корисну річ для морального розвитку суспільства. Я точно знав, що московська юрисдикція нам тут не потрібна. Популярність ПЦУ зростає. Та й УПЦ МП змінюється. Он вони ж звернулися до Радбезу ООН з заявою, що не просять росію їх захищати.

- Ну, вони цікаво відмежувалися від рф, “попросивши нашу українську владу проводити виважену релігійну політику... щоб не давати приводу державі-агресору використовувати релігійну політику у власних інтересах”.

- Тим не менше, прогрес очевидний.

- Про людей на Сході... Багато хто з них так і не полюбив власну державу. Деякі завжди триматимуть камінь за пахвою. Як нам будувати з ними відносини?

- Людей психологічно не переробиш. Те, що їм не буде подобатися все українське – до цього слід бути готовим. Але за великим рахунком люди політикою не цікавляться, це наші дані. Дуже цікавить політика лише 30% навіть у найбільш критичні моменти... Коли буде соціальна стабільність, і якщо ми створимо нормальні умови, вони пристосуються. Треба створювати таку інституційну систему, за якої ці люди знайдуть собі місце в українському суспільстві.

- Ми з вами говоримо, коли ще не вщух скандал з паном Арестовичем. Будемо відверті, його слухала та йому вірила велика кількість людей. Як ви його оцінюєте, і взагалі про що свідчить скандал?

- Для публічних ораторів дуже важливо тримати контроль. Я не думаю, що він свідомо хотів принизити армію. Лідери громадської думки вибирають різні способи спілкування. Гордон обрав образ правдоруба (от зараз усім все чесно скажу), Арестович – роль вдумливого гуру. То з однієї сторони дивиться, то з другої... І у нього з’явилося стільки «сторін», що він просто заплутався. Він вирішив, що може задавати порядок денний. А не може. Він у виправдання каже, мовляв, втомися і помилився. Ну, як втомився, відмовся від якихось ефірів. Але я не буду довго його критикувати. Я не був прихильником Арестовича, бачив його недоліки, розумів, що він в усьому прагне публічності, але він багато зробив для психологічного стану людей в Україні, заспокоював емоції у надскладній ситуації. Ми забули метання людей у березні? Київський вокзал.... Висновок з цього мають зробити майбутні лідери громадської думки… Це все для тих, кого слухають і ким крутять...

- Розкручують, я б сказала...

- У тому числі розкручують. Публічність не будь-якою ціною. Арестович безкінечно щось говорив і втратив контроль... Погано, що тим скористалася рф, але це урок публічним ораторам.

- Який головний наш здобуток минулого року?

- Цей рік надзвичайно важкий, але це рік консолідації цивілізованої частини світу. За цей рік світ зрозумів, що не можна співіснувати із вселенським злом.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Євгена Котенка / Укрінформ