Якщо представляти харків’янку Анну Гін офіційно, то перед нами – письменник, журналіст і PR-директор. На її сторінку у Фейсбуці підписані понад 47 тисяч користувачів. Та сама Анна називає себе радше читабельною публіцисткою, а не блогеркою.

Для мене вона, без перебільшення, один із нині вагомих голосів Харкова, який чують по всій Україні та й за кордоном. Її надзвичайно особисті дописи в мережі збирають тисячі реакцій і коментарів. Ці короткі розповіді – хоч щемливі й болісні, хоч саркастичні та трагікомічні, це завжди про життя. Про життя як воно є. Стримати сльози чи сміх неможливо.

Ми зустрічаємося в один із сонячних днів, пізнього ранку, не затьмареного черговими прильотами ракет із російського Бєлгорода. Щоб поговорити про втрати, буття у прифронтовому місті, віднайдення нових сенсів і Перемогу, яка неодмінно настане.

ПРО САЛТІВСЬКИЙ ФАТАЛІЗМ І БЕЗЗАСТЕРЕЖНУ ВІРУ

- Анно, як ви зараз сприймаєте життя у рідному Харкові, який продовжують руйнувати росіяни?

- Емоції протягом цих одинадцяти місяців дуже сильно мінялися. У березні я відчувала дику тривогу, жах – наче я вже втратила місто. Зараз розумію, що тоді я Харків, свій рідний дім оплакувала, як померлу людину. Здавалося, що Харкова не буде більше. Три місяці я прожила в Дніпрі, а коли повернулася у липні, мала інші відчуття. Місто здавалося страшенно депресивним, сірим, особливо Салтівка: дітей нема, студентства нема, ніяких божевільних зачісок і яскравого одягу. Порожні дитячі майданчики, порожня парковка. І я поринула в цю депресію: садки, школи розбиті, молодь не повернеться, а без неї майбутнього в міста нема. Але якось я побачила сюжет, в якому розповідалося про відбудову Харкова. Архітектор гортає свої записи, видруковані малюнки – і в мені щось перевернулося. Навіть, якщо саме це не реалізують, то буде щось інше, але неодмінно красиве.

- Ми нація невиправних оптимістів.

- Інакше б ми не вижили. І ще. Я довго не могла ні з ким розмовляти телефоном, тільки переписувалася. Але пересилила себе. Почала більше спілкуватися, говорити з подругами, які мають дітей і виїхали. В однієї семеро хлопців, усі ж пішли за кордоном у школу. Питаю: «Повернетеся?» – «Обов’язково».

Мені багато розповідають дівчата, наприклад, про систему охорони здоров’я – і всюди вона не досконала. Ні в Польщі, ні в Англії, ні навіть в Ізраїлі, як ми звикли думати. Моя донька Саша, яка проїхала вже кілька країн і зараз живе в Ізраїлі, розповідає абсолютно «дивовижні» історії: як не може потрапити до лікаря не один місяць, як її «швидкою» доправляють у лікарню з гострим болем, а кілька годин до неї ніхто не підходить. Я зараз не хочу образити жодну країну, але багато людей побачили, що всюди є проблеми, й оцінили сервіси, які для нас доступні й звичні.

- Донька теж планує повернутися?

- Так. А я ж була впевнена до повномасштабної війни, що для неї двері відчинені всюди, що їй не треба ніде асимілюватися, бо вона здобула гарну освіту, добре знає англійську і є таким уже справжнім космополітом, представником оцього покоління 2000-х.

Я впевнена, що ми скоро переможемо. Ми відбудуємо нашу країну. І подолаємо корупцію. Ось така я зараз аж занадто рожевоокулярна панянка! Це мої навіть не відчуття зараз, а просто віра. Я бачу Харків уже за п’ять років відбудованим і неймовірно красивим.

Нам треба залишити буквально один об’єкт – це я так собі нафантазувала – як музей під відкритим небом. Це руїни школи №134 на вулиці Шевченка (її будівля повністю знищена в результаті бою з десятками російських спецпризначенців, які прорвалися у місто 27 лютого 2022 року, - авт.). Щоб наступні покоління могли доторкнутися до них…

Я надто довго була у «проваллі»: з березня розлучена з донькою, влітку поховала батьків, мешкаю на Салтівці – в районі, де фатальне відчуття, що «зараз прилетить», не зникає, я жодного разу не спускалася у підвал, бо маю папугу з розмахом крил у метр і добермана. Зараз це душевне провалля я подолала. Зізнаюся, сильно тригернуло 1 вересня, коли на вулиці вперше за життя не побачила жодного першокласника, вчительки з букетом. І ще було 30 грудня. Заїхала в іграшковий магазин, щоб купити подарунок одній дівчинці, а там нуль покупців і сумна продавчиня. А це переддень Нового року! Коли завжди аншлаг. Але сказала собі: «Ні, ні, не смій впадати у відчай».

ПРО «РУСКІЙ МІР», ЯКИЙ ІЗ ДЕКОГО НЕ ВИБИТИ Й РАКЕТАМИ

- За оцінками міської влади, в Харкові зараз понад мільйон жителів. За моїми суб’єктивними спостереженнями – все ж менше.

- Важко сказати. Я розумію, що є різні методики підрахунку: як я чула, за геолокацією телефонів, кількістю придбаних квитків, споживанням комунальних послуг тощо. Напевно, мій будинок приблизно і є в розрізі офіційної статистики. Це новобудова, мабуть, квартир на 300. Півтора кілометра до Північної Салтівки (найбільш зруйнованого житлового масиву Харкова, - авт.). До вторгнення, якщо ти повертався додому після 18-ї вечора, про місце на внутрішній парковці у дворі можна було не мріяти, ставили десь на задвірках. Я повернулася з Дніпра в липні, то я ще типу розмірковувала: так, де б мені так стати, щоб якщо «приліт» – машину не дуже розбило уламками (сміється). Зараз на нашій парковці до вечора залишається 3-4 вільних місця, буває, що й лише одне. Думаю, повернулося близько 65% мешканців будинку.

І ще скажу як автомобіліст: до стану заторів ми ще не повернулися, але відчуття, що їдеш, наче о 6-й ранку в неділю, вже немає.

- Як вважаєте, Харків такою дорогою ціною – життів і руйнувань – ментально вилікувався від «мишебратства»?

- Не повністю. Навіть за ці 11 місяців мені зустрічалися люди, в яких по сей день «рускій мір» у голові. Я не розумію, як це працює… Зараз буду виглядати снобом, але я не соромлюся цього. Будьмо відверті, це були люди малоосвічені, позбавлені взагалі критичного мислення.

Тобто скажу так: якщо раніше людина освічена, начитана, але в чомусь вона помилялася, то зараз обман перестав бути обманом. А ті люди, які ніколи не мислили, не аналізували, – не думаю, що для них щось сильно змінилося.

От є в моєму оточенні друг дитинства, з яким ми страшенно посварилися в 2014 році. Називав мене «майданутою». Було якесь святкування, а в мене – коси і вплетені у волосся стрічки, блакитна і жовта, то він буквально випхав мене з-за столу, кричав, що не треба їх «позорить». А тепер ми бачимося, то він говорить виключно українською, волонтерить, і мені закидає: «Ти чому мовою москаля спілкуєшся?»

- Прозрів і розповідає, «як треба Батьківщину любити».

- Та він мені типу пояснює, що «це різні речі», що то ж він «був проти Майдану». Ну, тобто каші в голові досі повно. І він не один такий. Але при цьому люди ненавидять росіян і працюють на нашу Перемогу – допомагають військовим, переселенцям.

Ще історія. Коли тато ще був живий, знайшла через агентство для нього доглядальницю. Залишила на кілька годин, приїхала, батько мені: «Аню, щось не те. Вона путіна любить». Я відводжу цю жіночку в бік, запитую, а вона мені: «Да, бендеровцев надо уничтожать». Я за комір її виштовхала з квартири. І передала в СБУ її дані. Але мене вразило: десятий місяць вторгнення, вона в Харкові, під обстрілами, ризикує життям. Де в цій голові збереглися російські наративи? Були ще подібні екземпляри. Я з часом зрозуміла. Це все люди, які останні 20 років дивилися виключно російське телебачення.

- З такими найважче. На жаль, інформаційно ми довго програвали. У прикордонних районах у людей узагалі було в основному російське ТБ і радіо.

- Абсолютно так. І зараз неможливо змінити ментальність так швидко, як хотілося б. Те, що ми росіян ненавидимо, взагалі не обговорюється. Лишився, може, 1% оцих дивних особин, які, мабуть, просто бухають. Але щоб увесь Харків, наприклад, вільно заговорив українською, потрібен значний час.

Мені здається, сходу загалом не вистачає оцієї справжньої української духовності та масового культивування традицій, яке є на заході. Тут у нас це викорінялося багато років радянською владою. Так склалося історично, і ми в цьому не винні.

Я вперше, зізнаюся, минулого року побувала на Прикарпатті. Я була приголомшена тим, як вони шанують традиції. Побувала в музеях гуцульської культури, вишиванок, у музеї Параджанова, в музеї національних інструментів – я з такою жадібністю все це «поїдала». На сході цього не вистачає.

Коли я зняла фільм «Жернова» (документальна стрічка зі спогадами 30 мешканців Харківщини про Голодомор, - авт.), на запрошення української діаспори поїхала в Канаду. Була презентація, і зал, десь 300 осіб, аплодували стоячи протягом 10 хвилин. А я все не могла зрозуміти: ви – люди, які навіть не народилися в Україні, звідки такий пієтет, таке усвідомлення цінності країни, свободи і всього, що пов’язано з її виборюванням? У них така повага до предків, їхньої культури, традицій, до родини! Глядачі приходили на другий, третій день показу… І на заході України це є, я відчула, і це так мені сподобалося.

Я знаю, що багато говорять про те, як за шалені гроші здавали житло у західних областях вимушеним переселенцям. Але я впевнена, що це не про народ, а про окремих людей, які є у будь-якому суспільстві. Вони просто негідники. А такі є в усі часи – і в мирі, й у війні. Я свідомо зараз про це не пишу в блогах, не хочу. Не хочу нічого, що працює на роз’єднання. Ми маємо гуртуватися. Якщо рік тому це звучало, як гасло, то наразі я відчуваю це правилом життя.

ПРО «ДОЖДЬ» І ПОРЦІЮ ХЕЙТУ ЗА НЬОГО

- У багатьох харків’ян, знову ж таки, історично склалося – є рідня чи друзі в росії. Після 24 лютого хтось намагався їм донести реальну картину, хтось одразу розірвав зв’язки після оцього: «Потерпите, мы вас скоро освободим». Але з того ж Бєлгорода, звідки летять ракети С-300, росіяни приїздили розважатися в наш Центральний парк, сотні автобусів їздили на ринок «Барабашово» на шопінг, підприємці бізнес тут вели. Ці люди на свої очі бачили, що в нас усе чудово, і ніякі «фашисти» нас тут не тримають у заручниках. Але вони підтримують війну, про що свідчать опитування. Ми справді зовсім різні чи справа лише у телевізійній пропаганді?

- Ми різні, я це ще з дитинства усвідомлюю. У 1980-ті, в мої років 14-15, батьки відправляли мене потягом до тітки в Білорусь, в Оршу. І я їхала сама, могла і два рази за літо, бо тітку обожнювала і це було навзаєм. І от цей потяг ішов, здається, добу чи трішки більше через три країни. Я весь час дивилася у вікно. Я ці відчуття, враження пам’ятаю до сьогодні. Поки їдеш Україною – це пейзаж. Городики, квітнички, побілені дерева фруктові, паркани, ворітця, дахи точені, як на картині… І раптом, в один момент, ти потрапляєш у зовсім іншу реальність. Перша ж російська станція – і ти в якійсь дикій убогості, де перекошені дахи і паркани, що от-от заваляться. Різниця є – і вона прямо величезна!

Моя мама – з росії, але вона завжди вимагала, щоб її не називали росіянкою, бо вона сибірячка. Не за власним вибором, її родину розкуркулили і відправили на возі в Сибір. Вона пізня дитина, і взагалі не пам’ятала, де жила до того. І я в мами спитала: чому так по-різному виглядають країни? І вона мені сказала: «Аня, в росії люди: а) дуже багато п’ють; б) дуже ліниві, але це не стосується сибіряків; в) надто неосвічені». Це говорила росіянка про росіян.

Ще спостереження, але вже з дорослого життя. Коли з’явилася можливість поїхати на відпочинок до Туреччини чи Єгипту, оті перші тури all inclusive на початку 2000-х. Слухайте, ну, всі можуть випити, але так, як нажираються ці «браття» – до повної втрати людської подоби – більше ніхто не п’є. Дев’ята ранку – хто там уже блює в море? Хто влаштовує грандіозний скандал на рецепції?

Я не заперечую, що є в росії багато людей і непитущих, освічених, інтелігентних. Але оцей готельний зріз дуже показовий.

- Не шкодуєте, що дозволили телеканалу «Дождь» читати ваш Фейсбук-щоденник?

- Ні. Незважаючи на те, що мене захейтили, і доволі сильно. В основному колеги, журналісти, яких я добре знаю і поважаю. Я розумію, чому. Вони перебувають в оцій гострій фазі сприйняття, гострій стадії ненависті, бо постійно їздять на передову, на деокуповані території. Я була в цій гострій стадії ненависті, але зараз… Скажу так, що для мене світ уже знову не чорно-білий, він знову має якісь барви. І всі через певні стадії пройдуть. Це не означає, що ми раптом полюбимо росіян – ні, ми не забудемо і не пробачимо. Це на віки.

Коли головний редактор Тихон Дзядко мені написав, я думала. Я розуміла, що в будь-якому разі буде хейт, бо йтиметься про контент, який створюють росіяни. Я передивилася і перечитала все про скандал із тим ведучим. Також передивилася інші випуски. І я все ж таки ствердилася в їхній проукраїнській і антикремлівській, антипутінській позиції. І по-друге, я для себе вирішила: якщо більше людей будуть знати, що відбувається в Харкові, хай це буде один із тисячі прийомів донести інформацію, то це варто зробити. І я дозволила. Це був передноворічний марафон, і збиралися гроші на генератори для України. І тоді глядачі задонатили 120 тисяч євро. Тому я не шкодую. «Дождь» дивляться емігранти в багатьох країнах, котрі раніше дивилися лише «Первый канал». Донесення правди, хай вона хоч і з праски звучить, – на користь Україні.

ПРО ТЕ, ЯК ОДИН ТЕЛЕВІЗОР ПЕРЕРІС У ПРОЄКТ

- Анно, ви почали, як на мене, просто чудовий збір – на придбання телевізорів у шпиталь. Як усе починалося і які результати?

- Якась незнайома дівчинка з-за кордону мені пише, що є 350 євро, які зібрали небайдужі, – й вони хочуть допомогти військовому шпиталю. І просить, щоб я поцікавилася, що можна купити, і загалом допомогла їм організаційно з придбанням і передачею. Я, звісно, підірвалася, як кажуть, включилася: кому тільки не телефонувала! І друзям, і волонтерам, і журналістам, і військовим. Мені дали контакт. Зв’язалася зі шпиталем. Розповідаю, що от зібрали невелику суму, питають – що потрібно? Вони подумали, згодом зателефонували, кажуть: «Все для лікування є. Забезпечення хороше. Телевізор хлопцям купіть, щоб було веселіше». Я з таким полегшенням, що є конкретна задача і точно не купимо щось непотрібне, пишу цій дівчинці: «Телевізор» – і кілька знаків оклику. І вона мені раптом видає: «Та, ну, ні, ми хотіли одяг чи їжу». Як же я розізлилася! Я відірвала людей, знаю точно, від справді важливих справ. Отримала конкретну потребу і вже не те що пообіцяла цей телевізор, але ж дала зрозуміти, що він буде.

- Так, неприємно. Хоча ж ви тут ні при чім.

- Я в гніві пишу пост у Фейсбуці, на емоціях. Розповідаю, в яку дурну історію втрапила, і що я просто зобов’язана тепер придбати телевізор у шпиталь, але самотужки його зараз просто не потягну. І тут почалося якесь божевілля! Мені почали скидати гроші. За годину – на один телевізор, ще за годину – на другий. Люди як завелися. Я плакала, бо справді не очікувала аж такого відгуку. Близько пів мільйона гривень задонатили мої підписники, друзі. Це були донати у 50, 100 гривень, було 8 гривень – може, то в когось палець ковзнув, але і ця сума мене так розчулила.

Були до мене звернення і від торговельних мереж. Писали, що готові зробити знижку. Представники COMFY єдині, хто зразу написав: яка класна ідея, ми теж хочемо подарувати телевізори шпиталю. Вони безплатно дають вісім штук.

- Їх уже встановлюють?

- На сьогодні ми передали 38 телевізорів для палат. Майже всі вже підключені та працюють. Ще я замовила два великих, потужних TV для операційної. Для того, щоб можна було під час операції робити трансляцію та залучати фахівців з інших лікарень, навіть країн.

Я не купую одразу на всі гроші, щоб не збиралися телевізори десь на складі. Закуповую партію – 10 штук, відвожу до шпиталю, вони підключають, звітують мені, я їду з перевіркою і, якщо все працює, – тоді везу наступну партію. Це не лише телевізори, а ще й супутні необхідні речі: кронштейни, роутери, підсилювачі сигналу, кабелі. До речі, днями купила майже кілометр кабелю, за ціною він – як два телевізори.

Насправді я дуже загрузла в оцих діагоналях, вайфаях та інших технічних жахах, що вже аж трохи втомилася, бо я ж гуманітарій.

Але це ще не кінець історії, бо мої читачі постійно питають: «Може, ще щось?»

- Ви у Фейсбуці жартували, що позивний «Аня-телевізор» за вами закріпився.

- У кількох людей я так і в телефоні підписана. І в шпиталі мене, мабуть, так і називають. Хоча я сама не адепт телевізора. Тривалий час, мабуть, років 10-12, в мене його не було взагалі. А вісім років тому, коли в кредит придбала квартиру, друзі телевізор мені в неї подарували, та вмикала я його тільки на музику. Більшого призначення для нього й не уявляла. Але коли я побачила радість на обличчях хлопців, зрозуміла, яку важливу і потрібну справу ми робимо. Я заходжу – і без телевізора це просто лікарняна палата, а з телевізором – приміщення, яке вже більше схоже на звичайну кімнату. Там затишніше, там сміх. Мені все більше подобається цей проєкт, який виник так спонтанно.

- Спілкувалися з нашими захисниками?

- У мене є знайомі, які служать. А в такому форматі – у шпиталі, де їх багато і всі такі різні, – вперше. Чесно – було страшно. Я боялася, що зараз жорстко зіткнуся з болем, горем, жахом, тугою в очах. Плюс – комплекс вини, бо вони отримали поранення, стоячи за нас, цивільних. І що вони думають, що ми нічого не розуміємо. І я мучуся, що я ж зараз нічим не можу їм допомогти, не зможу якось підняти дух. Ну, тобто стільки намішалося емоцій, що важко було зробити перший крок у палату.

- Мені здається, у більшості з нас є подібні переживання.

- І от коли я першого разу поїхала, ще без телевізорів, то прикинулася невидимкою. Дала своєму другу, який мені допомагає в цьому проєкті, рулетку, щоб він визначив, яку діагональ краще брати, а сама буквально завмерла в кутку. Я навіть їм в очі боялася поглянути. Хлопці самі почали нас розпитувати: що це робиться. І я щось почала пищати: та от, телевізор вам… І далі я побачила, які ж вони класні, сильні, позитивні, життєрадісні.

І я скажу, що вся ця історія з телевізорами має для мене ще одну сторону. У мене одне за одним цього літа пішли батьки. Я вважаю, їх убила війна. Вони, попри свій вік, були живчики та оптимісти. У мами стався інсульт після того, як російська ракета прилетіла в сусідній двір і в будинку батьків повилітали вікна. Намагалася маму виходити, робила все, що можливо, але не вийшло. За місяць її не стало. А тато пішов слідом, бо просто не захотів без неї жити. І я після цієї втрати перебувала в такому стані, що важко описати. Це депресія і втрата взагалі орієнтирів. І цей проєкт – ні, він не зробив моє горе меншим – але дав мені сил і наповнив життя новим сенсом, мотивацією прокидатися вранці. Так, я щось корисне робила і до цього – купувала, сортувала ліки, допомагала закордонним журналістам з організацією якихось зйомок, але цього було недостатньо для мене самої. Чорнота і порожнеча займали більшу частину душі. Зараз я прокидаюся з ентузіазмом і планом на день.

- Я не помилюся, якщо скажу, що нинішній оптиміст у вас уже знає, як буде зустрічати і святкувати нашу Перемогу?

- Дня як такого, боюся, не буде. Можливо, наша влада обере згодом якусь символічну дату. Можливо, це буде день, коли останній російський солдат покине Крим.

Але відсвяткувати я готова. Хоча шампанське не люблю, дорога пляшка стоїть, чекає свого часу. Ще я вперше в житті придбала вишиванку – після того, як у вересні звільнили майже всю Харківську область. Коли пішов потік новин – міста, села наші вільні – люди на Салтівці обіймалися на вулицях. Бо хтось в області народився, хтось має родичів там, у когось просто дача. Ейфорія така була! Мене тоді як кип’ятком ошпарило: ми переможемо, а я буду не у вишиванці? Цілеспрямовано поїхала, купила. А ще брюки і туфлі. Нічого з цього ще не вдягала жодного разу. Чекаю!

Юлія Байрачна, Харків
Фото автора та з архіву Анни Гін