Українські журналісти на інформаційному фронті

З першого дня і навіть хвилин повномасштабної війни росії проти України українські журналісти стали бійцями потужного інформаційного фронту. Його дію і вплив повсякчасно відчуває кожен з нас, бо немає в нашому суспільстві людини, якої б не торкнулася ця осоружна війна і яка б не стежила за пов’язаними з нею тривожними подіями, передусім тими, що відбуваються на фронті гарячому, для нашої країни та її майбутнього вирішальному.

Що ж до інформаційного фронту, то за рік, відколи сталося віроломне вторгнення окупантів на українську землю, він розгортався, розвивався, видозмінювався відповідно до обставин воєнного часу, ресурсних можливостей, фінансового забезпечення. Вся ця проблематика ще чекає своїх дослідників і їхнього поглибленого і всебічного аналізу. Ми ж у пропонованому блозі зупинимось на трьох прикладах з української журналістської практики прожитого в умовах війни року.

«ТРИБУНА ПРАЦІ» ДЕОКУПОВАНОГО РАЙОНУ

Мабуть, найважчі випробування випали в цей час на друковані ЗМІ, що пов’язано з різким зростанням цін на папір і друк, ускладненням передплати й доставки періодичних видань. Але навіть на цьому фоні виділяється своїми проблемами окремі з них, серед яких – і редакція іванківської районної газети «Трибуна праці». Її невеличкий колектив наприкінці січня минулого року відзначив дев’яносторіччя з дня виходу першого номера газети (мені разом із заступницею голови Київської організації НСЖУ Аллою Малієнко випало побувати на редакційному святі з цієї нагоди). 

Не думалось тоді, принаймні, не хотілося вірити в російську агресію, в те, що через кілька тижнів Іванків та навколишні містечка й села – аж до Бучі й Гостомеля – опиняться під окупацією рашистів. У березні під ударами українських військ ворог змушений був покинути ці території, як і багато інших. Не лише українцям, а й усьому цивілізованому світу відкрилися жахливі сліди нетривалого перебування там неонацистів з північного сходу. В умовах розрухи і практичної відсутності джерел фінансування головний редактор «Трибуни праці» Павло Смовж і його колеги почали шукати найменших можливостей відновлення випуску газети. Вели перемовини, сподіваючись на підтримку, з керівниками районних органів влади, місцевої територіальної громади, Київської обласної військової адміністрації. Посильну фінансову допомогу надала колективу редакції Національна спілка журналістів України.

На жаль, ці зусилля не дозволили повернутися до стабільного, як це було до війни, виходу газети, не всі у місцевих владних структурах пройнялися необхідністю і важливістю її випуску. У тому, що вона потрібна людям, сумнівів немає, особливо нині, коли ще так болять на деокупованих територіях завдані підступним нападом агресорів збитки і рани – фізичні, моральні, духовні, матеріальні. Постійні передплатники районної газети зверталися з листами до Іванківської об’єднаної територіальної громади, до селищної ради Іванкова із закликами посприяти відновленню випуску «Трибуни праці». Однак очікуваної допомоги поки що не надійшло.

Цілком погоджуюся з Павлом Яковичем: неприпустимо в нинішніх умовах допускати скорочення мережі місцевих друкованих видань, які були й залишаються найближче до людей. Тим більше, що для їхньої підтримки потрібні незначні кошти. Вважаю, варто дослухатися і до такої пропозиції Смовжа, редактора з 37-літнім стажем. Йдеться про внесення Верховною Радою України змін у Закон про роздержавлення друкованих видань, які б передбачили (на час воєнних дій та якийсь період після їх закінчення) тимчасову можливість для громад і районних рад напряму підтримувати місцеві ЗМІ фінансово. Адже видання газет під час війни – це не бізнес, а насамперед ефективний засіб патріотично-інформаційної та виховної роботи з населенням.

А поки що Павло Смовж і його колеги не схиляються перед скрутними обставинами, намагаючись продовжити життя газети з дев’яносторічною історією. Приміром, в одному з лютневих номерів я вичитав цікаву розповідь про те, що в провідній газеті Японії Mainichi Shimbun опублікована стаття про творчість знаменитої української художниці, уродженці Іванківського району Марії Примаченко, чия картинна галерея і музей в Іванкові були зруйновані в дні окупації. Іванківські журналісти пишаються, що географія захоплення картинами народної майстрині розширюється, включаючи тепер і Азію, і що Музейний комплекс в Іванкові пісдя його відбудови відвідуватимуть гості з різних куточків планети.

А ось номер «Трибуни праці» за 2 березня. Його відкриває інформація «Козацький хрест з іконою». У ній розповідається про те, що на західній околиці Іванкова встановлено й освячено оригінальний пам’ятний знак. Він звернений у бік столиці нашої держави – як оберіг від всіляких ворогів, що намагаються знищити Україну. Інформація має підзаголовок: цей знак «оберігатиме не лише Іванків та Київ, а й всю Україну».

Отже, «Трибуна праці» залишається із своїми читачами, а її скромний колектив ентузіастів, переживши шок від окупації, працюючи в умовах безгрошів’я, продовжує виконувати свій журналістський обов’язок, свою священну місію підтримувати людей своїм добрим словом. Але й ці ентузіасти-журналісти потребують підтримки.

«ІНФОРМАЦІЙНИЙ СПРОТИВ» З ДЕВ’ЯТИЛІТНІМ СТАЖЕМ

Другий приклад – з інформаційного фронту в Інтернеті. Ще в березні 2014 року журналістська спільнота і численна аудиторія тих, хто відвідує українську частину інформаційного простору, звернули увагу на появу нового інтернет-видання під багатообіцяючою назвою «Інформаційний спротив». Кому спротив? На це питання дають відповідь обставини того часу: росія тоді загарбала Крим, розв’язала криваву бійню у Донбасі і розгорнула проти України безпрецедентну гібридну війну, в тому числі й інформаційну. Потрібна була належна відповідь з українського боку. Не завжди і не в усьому вона виявилася адекватною. Але «Інформаційний спротив» став тоді і залишається нині одним з небагатьох новостворених комунікаційних джерел, який відповідав цим вимогам завдяки високому професіоналізму, українському патріотизму і знанням військово-журналістської справи тих, кого об’єднав цей інформаційний ресурс.

Проєкт «Інформаційний спротив» стартував весною 2014-го як неурядова ініціатива Громадської організації «Український центр дослідження проблем безпеки», спрямована на боротьбу з інформаційною агресією проти України.

Багато значили й важили тоді організаторські, професійні, людські якості того, хто очолив «Інформаційний спротив». Цю роль взяв на себе і блискуче справлявся з нею Дмитро Тимчук. Ось лише кілька фактів з його біографії. Військовий журналіст, політичний оглядач, підполковник запасу. Мав за плечами ряд відряджень у «гарячі точки» планети, там де виникали гострі конфлікти і тривали війни. Ще до лідерства в «Інформаційному просторі» відвідав українські контингенти миротворчих сил у Лівані, Іраку, Косово. З 2014 –го і до 19 червня 2019-го, до раптового й несподіваного його відходу у Вічність, був народним депутатом України. Належав до найпопулярніших українських блогерів.

В одному з них, що вийшов на сайті «Інформаційного спротиву» 27 березня 2014 року під заголовком «Вторгнення Росії в Україну», він писав і застерігав: «Після анексії Криму події розвиваються дуже тривожно для України. Українське МЗС заявило про зосередження біля наших кордонів великої кількості російських військ. Військова розвідка США повідомила Конгрес про те, що ймовірність військового вторгнення Росії на територію східної України є дуже високою. Американці дали розкладку: очікуються удари по Луганську, Донецьку і Харкову, кидок у Придністров’ї. Також «можливі спроби захоплень територій у Прибалтиці». Далі Дмитро Тимчук пише про те, що «ми, група «Інформаційний спротив», уважно моніторимо ситуацію навколо України». 

Власне, цей моніторинг, започаткований координатором групи і її невеличким колективом триває ось уже дев’ять років. І увага до його матеріалів, як і загалом до сайту «Інформаційного спротиву» ,залишається незмінно високою. За ці роки журналісти «Інфоспротиву» набули досвіду, виробили вміння оперативно реагувати на загрози нашій національній безпеці, забезпечують з дня в день системне інформування, дослідження і коментування з питань протидії загрозам Україні від росіян. Про це свідчать рубрики сайту і напрямки діяльності його творців: «Новини», «Аналітика», «Економіка», «Суспільство», «Розслідування», «Політика». Крім текстових матеріалів, подаються добірки фотознімків і відеосюжети.

Річ, звичайно, не тільки в цьому тематичному різноманітті, а й у поінформованості самих авторів матеріалів. Кожен з них обізнаний з військовою проблематикою, добре орієнтується в подіях на фронті, тактичних і стратегічних намірах і діях військ, знає сучасну бойову техніку. Тому їхнім публікаціям довіряють. «Спротив» став за ці роки, особливо ж після 24 лютого 2022-го, одним з найбільш авторитетних джерел інформування нашої спільноти про розпалену росією безглузду війну. І якщо вести мову про поняття «сучасний український військовий журналіст», то наші колеги з «Інформаційного спротиву» якраз цілком йому відповідають.

БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ ТЕЛЕМАРАФОН

Третій приклад – з телевізійної практики. Нам не раз доводилося бути свідками різноманітних телемарафонів. Але вони, як правило, завжди були обмежені часовими рамками, тривали здебільшого одну добу. Але нині ми маємо безпрецедентний випадок. І не лише в українській, а й у світовій телевізійній журналістиці. Уже в перший день війни на екранах ряду наших провідних телеканалів з’явилася заставка «Єдині новини». З’явилась і продовжує залишатися ось уже більше року, приковуючи до себе увагу мільйонів телеглядачів.

Вітаючи медійників із річницею мовлення телемарафону, Президент України Володимир Зеленський зазначив, що «Єдині новини» відіграли важливу роль у формуванні суспільної єдності та довіри в умовах повномасштабної війни росії проти України. «Я хочу подякувати вам за ту велику роботу, яку ви виконуєте з гордістю й дуже фахово», – сказав він. За словами Президента, телемарафон став потужним медійним фронтом на шляху до перемоги України. Я розумію, додав він, що люди втомлюються від новин і шукають якийсь серіал, кіно чи програму. Але з чого починається день і чим він закінчується? З питання, що відбувається всередині країни та ззовні. Що там на війні? Що зі світлом? Що з водою? Де росіяни? Хто з нами і хто нас підтримує? Я довіряю цьому товаришу – марафону», – зазначив Глава держави.

Про безпрецедентність телемарафону свідчить не тільки його супертривалість, а й інші факти та статистичні дані, які приводились під час річниці марафону. Впродовж року команда «Єдиних новин» створила понад вісімнадцять тисяч сюжетів, забезпечила сорок тисяч прямих включень, які дали змогу телеглядачам дізнатися про найважливіше від перших осіб і часто з місця подій. Об’єднана маркетингова команда створила більше 700 соціальних роликів, що підтримували бойовий дух та єдність, інформували населення та зберігали національну пам’ять про українських героїв та героїнь. Разом з глядачами "Єдині новини" зібрали більше 500 мільйонів гривень для допомоги ЗСУ та вирішення гуманітарних проблем, спричинених війною. 

Творці телемарафону стверджують, що за цими великими цифрами – історії сотень журналістів, редакторів, операторів та ведучих, що з першого дня повномасштабного вторгнення обрали національну безпеку понад особистою. З найскладніших для країни днів лютого 2022 і щоденно вони продовжують цілодобову роботу з найгарячіших точок та сховищ, але залишаються в ефірі разом з українцями. У цих цифрах – рік народного спротиву, тисячі історій військових та цивільних, людей з різних професій та регіонів, але об’єднаних спільною метою української перемоги. 

Нагадаємо читачам: спільний телемарафон почався у перший день війни і був започаткований шістьма телеканалами. «У нас ідеальна форма ліберальної демократії. Немає жодного керівника, є шість редакцій, які працюють з однією місією: перемога України. Щодня ми разом вдосконалюємо ефір, визначаємо найбільш актуальні теми дня. Дуже оперативно налагодили обмін даними, матеріалами, журналістами», – казав на початку березня минулого року керівник «1+1 media» Ярослав Пахольчук. «Це був новий формат для всіх, в якому нам, журналістам, також довелося працювати за нових, екстремальних умов: під обстрілами, в бункерах, в евакуації, – згадував про перші дні телемарафону Дмитро Хоркін, член правління Суспільного Мовлення, – Новим формат став і для мене, адже в перші 50 днів марафону мені, радійнику по крові, довелося стати телеведучим. Проте саме той телевізійний досвід під час війни став найціннішим і назавжди закарбувався в пам’яті».

Цілком вчасною і доречною вважає ідею об’єднання ефіру центральних каналів медіакритик Отар Довженко. У перші дні війни це було питання життя і смерті. Інформпростір був переповнений фейками, вкидами, спробами роздмухати паніку або просто інформаційним сміттям. Об’єднання виявилося як в інтересах аудиторії, якій потрібні були підстави вірити хоч якимось новинам, так і в інтересах мовників, частина яких у перші тижні війни, коли ворог наступав на Київ, не могла би працювати повноцінно.

Навіть найбільші критики телемарафону визнають: організація його було необхідністю й диктувалася умовами війни. Прийде час, коли фахівці всебічно й докладно проаналізують цей небачений за тривалістю і безперервністю марафон в українському телеефірі. Ясно й очевидно, що станеться це після нашої перемоги.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства