Демидів: як живе село, яке стало водним рубежем для ворога
“Ось туточки русня сиділа з Хабаровська, бухала. Казали, що Путін нам тут все відбудує. А поруч їхнє БМП стояло. А потім як в село почала вода прибувати, бо ж греблю підірвали, то їх забрали, і вони з технікою поїхали”, - власне в оцій короткій фразі симпатичного пенсіонера села Демидів з вулиці Ірпінської вся суть того, що відбулося у перші дні війни на шляху до Києва.
Це був найкоротший шлях наступу на столицю, ворог міг просто пройти через три села і опинитися в Києві на вулиці Богатирській, поруч з якою стоїть мій будинок. 25 лютого 2022 року українські війська підірвали дамбу на в'їзді у Демидів, біля села Козаровичі, та міст через річку Ірпінь, щоб зупинити ворога. Протягом години військові принесли на дамбу кілька тонн вибухівки, підірвали її та унеможливили прохід ворога та перекидання понтонів через річку Ірпінь... Все має свою ціну... Село Демидів затопило, але оті всі кадрові російські військові з обіцянкою солодкого путінського життя, їхнє БМП не змогло сунути на Київ. Бо затоплення села стала по факту ще одним рубежем (водним) для ворога.
В ОКУПАЦІЇ КОРОВА ВІКТОРІЯ НАРОДИЛА ТЕЛЯТКО
Від того самого дня, коли військові висадили на дамбу, минув рік. І ми приїхали в Демидів подивитися, як живе село, згадати, як то було: у перші дні окупації.
- Тут були луки, раніше худоба паслася. – Григорій Дзюба пенсіонер з вулиці Ірпінської, яка зазнала найбільшого підтоплення, робить мені маленьку екскурсію насипом, за яким майже повноводна водойма, і добре видно споруди дамби, – там військові зробили підрив, там де насоси стоять, щоб росіяни не йшли тим луком... Наші пробили заслонку, і сюди пішла вода з Київського водосховища. Але ота наволоч ані мостом, ані по луками вже не могла йти на Київ...
- Ви розуміли, що буде підтоплення, не злякалися? – питаю жителя.
- Ми розуміли, що дамбу підірвуть, розуміли для чого, але не очікували, що води буде стільки... Коли вода почала прибувати, я з хати до сараю на плоті плив. Корова була тільна, я мав її порятувати від потопу, підняв в сараї підлогу, накидав тюки сіна, стелажі, дошки... Вона була на сухому, стояла спокійно всю окупацію, телятко народила на День звільнення Київщини... То я корову відтоді називаю Вікторія, бо ж перемога. А тепер як будете писати, то попросіть, щоб нам дозволили карасів ловити безкоштовно у цій новостворений водоймі. Ми багато терпимо...
ЯК ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ НА ЧОВНАХ ЕВАКУЮВАЛИ ТИСЯЧУ ЛЮДЕЙ
Перед тим, як заїхати на вулицю Ірпінську до жителів, ми під’їждаємо до керівника Димерської громади Володимира Підкурганного. Власне Демидів наче продовження Димера – між ними п’ять кілометрів. Володимир Підкурганний був головою цієї громади і перед вторгненням, і під час окупації. У нього свої згадки про цей час.
- Я дізнався, що війна, о п’ятій ранку, всі, хто мав стосунок до управління громадою, зібралися тут. Приїхав військовий підрозділ. Справ багато: є купа повісток призовників. Військових. Повивозили особові справи, печатки. На ту сторону річки Ірпінь приїхали військові на броні. Ми везли пальне, комунальну техніку. 24-го вдень військові почали мінувати міст. Ви бачили цей міст, як їхали з Києва, ви його проїжджали. Зліва та справа там вода. А тут ще була вузька дорога, її підірвали 26-го, – голова громади схематично малює на листку паперу сухопутні дороги до столиці, міст, Київське море та дамбу, яку підірвали військові. – Водосховище ось тут, підірвали дамбу тут, це село Козаровичі... Я до 10 березня був тут.
Я розумів, що головна проблема буде з медикаментами для жителів, які залишаються у підтопленому й окупованому селі. Тому що виникла проблема як доставити. З Луцька нам передали на 2 млн гривень медикаментів. І ми доставляли їх човнами... З Толокуня (він показує точку вже на карті комп’ютера) завозили човнами. І вивезли човнами до тисячі людей з Демидова. Хлібу дали десять тисяч буханок. Кожного дня возили продукти. На підірваному мості своєрідні переправа. На окупованій території стояли представники Червоного хреста, які це все отримували.
- Як пролягав водний маршрут?
- Ось дивіться... От Димер. Ось Толокунь. Ось з Толокуня Київським водосховищем ми веземо ліки. Ось сухопутний шлях. Росіяни вже тут, блокпости на виїзді поставили, тут не пройдеш. Залишалася вода. Знайти людей, які візьмуться за кермо човна, було непросто. Але в громаді такі люди знайшлися. Я і сам також у перші рази і їздив, і возив. Одного разу забракло пального, човен зупинився. Ми дві години чекали, нас бовтало, якось дрейфували до берега, а нарешті нас помітив інший човен та допоміг нам. Я після звільнення зайшов сюди з першими військовими. Зараз рівень води суттєво зменшили... Але подальше пониження рівня води поки що не відбувається, через те, що військова загроза існує... Це проблема не рівня громади, а загальноукраїнська. Ну але сьогодні понтон привезли, все буде відновлюватися.
ЧОМУ В ДЕМИДОВІ НЕ ПОСТРАЖДАЛИ АТОВЦІ?
Поговоривши з головою, ми таки їдемо на підтоплену вулицю Ірпінську. Я бачу на тротуарі стареньку бабцю, пані Марійку.
- В кіно мене не показуйте. Що тут гарного – вісімдесять два роки.
- Пані Марійко, мужність та вік завжди гарно, – заперечую я жительці.
- Ох, дві війни пережила. А німці то кращі були, ніж росіяни. Ці біди наробили, я через них мусила через вікно з хати лазити, бо двері не відчинялися, води по пояс. І тепер все підтоплено, вода у підвалах стоїть. На городах люди не працюють, бо там все гниє, тож вода. Але пішов дурний кацап, і слава Богу.
Пані Марійка втомлюється від недовгої розмови, а я йду далі вулицею. Заходжу в наступний будинок, де мене зустрічає житель Сергій Балій.
- Тут моя родина прожила і окупацію та потоп, – розповідає він. – Мама та дружина могли виїхати, але ми не могли залишити бабцю після трьох інсультів. Ми вирішили залишитися. Вода підходила поступово. Встигли прийти росіяни, я був в АТО, учасник бойових дій, думав, що взнають про мене. Нічого не взнали, навіть не знаю як. Потім ми всі були налаштовані якось справлятися із потопом. Але образи чи злості за це не було. Бо краще жити у воді, ніж з орками під боком. Після окупації помпами почали воду відкачувати. Але це напівзаходи, бо городам це не допоможе. (Сергій показує мені спочатку підвал, де стоїть вода, потім замулений город). Давайте, я покажу вам дорогу та дамбу.
Я знову йду насипом, на місці городів великі вирви від снарядів. З одного боку дороги заболочені городи, з іншого водойма, в яку за помпується вода з вулиці.
Насипом ходять діти, бачу жінку на велосипеді, яка погоджується поговорити.
- Я евакуювалася до окупації, – розповідає Ольга Прилипко, – вся моя родина поїхала. Повернулася 5 квітня, коли й інші люди верталися. Звісно, вода була у мене в погребі, у всіх на вулиці Ірпінській стояла вода у більшій чи меншій мірі. Ми надувними човнами возили по цій поймі людей на екскурсію. Але після початку окупації почали відкачувати. Дуже б здалося ще знизити рівень води. Ми свідомі того, що підрив був обов’язковий, що ми мали зберегти столицю, бо доля столиці, це доля країни. Але тут на нашому рівні теж триває життя. І треба, щоб люди вдихнули, бо можливості обробляти городи нема... На початку зими піднявся рівень води. Тепер грунтові весняні води. Помпа відкачує зранку і ввечері, але зазирніть у колодязь і ви побачите рівень води. Я свій город віддала обробляти тим, у кого там стоїть вода. Сусід пішов добровольцем, і інші сусіди з його дозволу взяли його город обробляти. Такий собі колообіг городів у селі, але це ще ненормальне життя.
Заходжу в магазин, де мені наливає каву пані Люба. Вона також прожила окупацію, розповідає, як село згуртувалося, як всі одне про одного дбали, і згадує, як допомагав жителям колишній голова сільради Василь Дідок. Вона бідкається, що Демидів підтоплений – село-захисник, то про нього всі знають, – а є ще багато сіл менш відомих, але теж постраждалих.
Я йду в будинок, який був колись сільрадою і заходжу в кімнату Червоного Хреста, якою керує той самий Василь Дідок. Ми знайомимося, і пан Василь показує мені ідеально складену книгу, як вони допомагали жителям під час окупації.
- Я завжди цікавився історією села, я служив йому і служу, тож я розумів, що буде війна, і що сюди можуть прийти росіяни, – розповідає пан Василь. – Більше того, я знав, що під час Другої світової тут були розстріляні наші військові, на яких німцям видали картотеку. Тож, усвідомлюючи загрозу, я ще 22 лютого, як колишній голова сільради, запропонував старості провести маленькі збори тих, хто керував селом до централізації. А 24 лютого я зайшов в кабінет, бо інші керівники були або з військовими, або в центрі громади, і разом з трьома людьми частково знищив, частково сховав картотеку із іменами військовослужбовців, призовників, учасників АТО. Я сховав у бідоні частину архіву, і заборонив людині, яка ховала бідон казати комусь де він. І що ви думаєте, перше, що спитали окупанти, коли прийшли: де картотека. Ми сказали, що не знаємо. Далі було налагодити виживання громади. Росіяни згодилися, що існує Червоний Хрест. Щоправда попередили, що якщо ви будете щось передавати, або якщо хтось з вас перейде на той бік (підконтрольний Україні), то розстріляємо всіх. Так ми і працювали. Брали ліки, які нам передавали на півзруйнованому мості. До мене з нашого села та сусідніх приходили, я видавав і фіксував у журналі. Я ж досвідчений бюрократ.
Пан Василь розповідає, як його дивом помилувало під обстрілом, і він хоче поставити храм ПЦУ на честь сорока Севастійських мучеників. А я думаю, що порівняно невелика кількість жертв окупації в селі має ще одне чітке пояснення, синергія двох небайдужих керівників, колишнього голови сільради, який точно прогнозував події та відчував небезпеки для села, і нового старости Олександра Мельниченка, який перші години війни проводив або з ЗСУ, або в центрі громади в Димері, але ухвалював певну активність та кроки попередника. Мій телефон задзвонив, і я чую голос Мельниченка, який саме звільнився і готовий зустрітися.
Олександр, який був в окупації в Димері (виїхав туди 26-го, коли захворіла його дитина – немовля – і вимушений був залишитися, бо дороги назад вже не було, тобто вона могла привезти до полону), розповідає, як у перші дні війни допомагав українським військовим окопуватся, а потім в Димері в окупації примудрялися також надавати допомогу нашим бійцям, якщо вони могли вдягнувши цивільне, не видавши себе, дістатися до лікарні. Певний хаос в окупантів та зв’язки допомогли Олександру провести час окупації плідно, а після відходу росіян він повернувся до Демидова.
– Ми багато змогли. Звісно , що головна проблема – підтоплення, але у нас постійно працюють чотири електричні помпи, а на випадок блекаутів є ще дві дизельні. Ми відкачуємо воду через захисні споруди у природну пойму Ірпіня... Ми відновили школу, тут є капітальне укриття. Понад півсотні вікон та батарей відновили. Поремонтували п’ять багатоповерхових і сім приватних будинків. Ви бачите, що для Демидова – весна, але остаточно ми вирішимо питання після перемоги.
Ми сідаємо в машину... Їдемо. І на виїзді з села я зупиняюсь, щоб поглянути на залиті поля. Несподівано підходять селяни і починають перемовлятися, обговорюючи, чи прийметься на заболочених городах картопля. А я з якоюсь ніжністю дивлюся на ці зіпсовані землі, які мали стати непрохідними болотами, через який не пройшов би російський танк на вулицю Богатирську, що неподалік від мого будинку.
Лана Самохвалова, Київ
