Шлях болю, надій і віри Василя Овсієнка

На 75-ому році життя обірвалась земна дорога Василя Овсієнка. До важкої хвороби і останніх своїх днів він був у вирі суспільного життя в Україні, невтомним літописцем дисидентського руху шістдесятих – вісімдесятих років минулого століття в Україні, до якого й сам належав, твердим і послідовним поборником  незалежності Української держави і її європейського шляху.

*   *   *

Народився Василь Овсієнко в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині у багатодітній селянській сім’ї (був у ній десятим, наймолодшим). Один із спогадів з Василевого дитинства – як мати побила його малого рушником за те, що у дворі виводив пісню, в якій були такі слова: «Серп і молот – смерть і голод». Звісно, селяни тоді політикою на займалися і не захоплювалися, принаймні остерігалися в ті роки про неї говорити.

Шкільна наука йому давалася загалом легко. Школу закінчив із срібною медаллю (мав лише одну четвірку з хімії через непорозуміння з учителькою з цього предмета). На філологічний факультет Київського університету Овсієнко поступив з другої спроби, попрацювавши перед нею у райгазеті Народицького району Житомирської області. Чому пробивався на філологію, до того ж саме в КДУ? На цей вибір, за спогадами Василя Овсієнка, вплинуло двоє людей. Перший – його сусід Василь Сніцаренко, який навчався на філологічному факультеті заочно, другий – Василь Скуратівський, що працював тоді в редакції районки. З майбутнім відомим українським етнографом і публіцистом Овсієнко познайомився в літературній студії при редакції районки. До речі, саме від Скуратівського він дізнався про рух шістдесятників в Україні, зокрема і про поширювану у самвидаві книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Тривалий час, аж до прочитання спогадів Овсієнка «Світло людей»,  я був упевнений, що з цією відомою працею Дзюби Овсієнка познайомив Василь Лісовий, на той час аспірант філософського факультету КДУ, який викладав логіку на перших курсах обох наших факультетів – філології і журналістики, Принаймні мені передав тоді для прочитання самвидавівський примірник книжки Дзюби саме Василь Семенович Лісовий. А виявилось, що в Овсієнка був свій шлях ознайомлення з цією працею. Він її отримав від факультетського викладача англійської мови Феодосія Слюсаренка. «Феодосій Маркович зважився мені дати фотокопію праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», – пише в книзі «Світло людей» Василь Овсієнко. – Ця праця справила на мене вирішальне враження. Я дав її читати кільком своїм друзям. Певна річ, конспіруючи таку роботу, бо було відомо, що хто розповсюджує самвидав, той довго в університеті не тримається. Я був обережний. Я не з’являвся, скажімо, біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, бо знав, що всі студенти, котрі там бувають, це кандидати на виключення. Оскільки мені відкрилася можливість діставати самвидав, то я вирішив, що треба робити цю справу, не дуже «засвічуючись», щоб якомога довше протягнути».

*   *   *

Йому таки вдалося протягнути і безпроблемно отримати диплом філолога Київського університету. І навіть якийсь час, аж до арешту в 1973 році, повчителювати в Ташанській середній школі Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Але до цього відбулась у його житті ще одна вирішальна подія – близьке знайомство з Василем Лісовим, який звернув на Овсієнка увагу, довірився йому і став регулярно давати йому самвидав. Лісовий був у близьких стосунках з Євгеном Пронюком, знайомими його були такі відомі у ті роки дисиденти-шістдесятники, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, той же Іван Дзюба. Лісовий, за словами Овсієнка, обрав правильну тактику: не став зводити Овсієнка з цими людьми безпосередньо. Зате Василь Семенович систематично постачав Овсієнкові самвидавівські публікації й книги, у тому числі всі номери підпільного «Українського вісника», щоденник Василя Симоненка, статті В’ячеслава Чорновола, праці Євгена Сверстюка «Собор у риштуванні», «На мамине свято», «Іван Котляревський сміється» та багато інших.

У 1972 році Україною прокотилася хвиля арештів правозахисників, і Василь Лісовий вдався до відкритого виступу. Він написав Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК Компартії України з протестом проти арештів у зв’язку зі «справою Добоша», закінчивши його словами: «Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – тож прошу мене також заарештувати і судити».

Наступного дня його «прохання» було задовільнене.

Василь Овсієнко здійснив великий труд і небезпечну для його життя акцію: він власноручно переписав цей лист у десятках примірників і поширив його між своїми однодумцями, друзями, колегами. Але по Овсієнковому сліду вже йшло КДБ, і на початку березня 1993 року його заарештували у Ташанській школі, на очах учителів і учнів. Овсієнка долучили до справи Лісового і Пронюка.

Відбувся неправедний суд. Євгену Пронюку дали по максимуму: сім років ув’язнення та п’ять років заслання. Василеві Лісовому – сім плюс три.

Василь Овсієнко за розповсюдження самвидавівської літератури  отримав позбавлення волі на чотири роки. Відбував він ув’язнення в мордовських таборах, брав участь в акціях протесту, під час КДБшної профілактики відмовився від визнання своєї вини. Повернувся в Україну в березні 1977 року, жив під наглядом у рідному селі, працював художником-оформлювачем. І не мовчав. Підтримував різні правозахисні протести, зв’язки з політв’язнями, подав клопотання на виїзд з СРСР. Розплата не забарилася. Під час приїзду до нього в село у листопаді 1978 року члена Української Гельсінкської групи (УГГ) Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової проти нього була порушена спровокована міліцією і КДБ кримінальна справа нібито за те, що відірвав міліціонерові два ґудзики. Новий арешт, ще один суд і позбавлення волі на три роки.

У червні 1981-го, після його повернення з ув’язнення був розіграний ще один фарс. Овсієнка знову заарештували, запропонувавши написати покаянну статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він став після згаданої зустрічі з Оксаною Мешко. Йому обіцяли негайне звільнення або десять років позбавлення волі. Овсієнко вибрав в’язницю. Третє ув’язнення і табори особливого режиму в селі Кучино Чусовського району Пермської області. Не просив помилування. Був звільнений з в’язниці 21 серпня 1988 року під тиском відомих обставин і умов, у які потрапив СРСР наприкінці вісімдесятих.

Закінчити розповідь про цей страдницький шлях в’язня совість, відомого українського дисидента і громадського діяча, колишнього студента Київського університету, якого злочинний режим не зламав, а, навпаки, загартував його волю й характер, хочеться словами людини, котра його, як ніхто, добре знала – Василя Семеновича Лісового: «Василеві Овсієнку властиві деякі типові ознаки «шістдесятників», якщо цим словом позначити людей з певним типом ментальності: почуття особистої відповідальності за стан суспільства, неприйняття розриву між думкою й дією, жертовне виконання громадського обов’язку. Досить було поспілкуватися кілька разів, і з’являлося почуття морально-духовної спорідненості. Можливо, цьому сприяло однакове суспільне походження: батьки Овсієнка селяни (село Ставки на Житомирщині). Але важливіше тип людини, яка слова про відповідальність за світ, у якому кожен із нас живе, здатна сприймати як виклик. що потребує діяльної відповіді. Мені подобалося в ньому поєднання етичного ідеалізму, закоріненого, як мені здавалося, в романтичному умонастрої, з практичною мудрістю. Наші постійні спілкування з Василем наражали його на небезпеку – з наслідками, добре йому відомими (на прикладах інших). Та він ще до зустрічі зі мною зробив свій вибір, його просвітницький ентузіазм не міг не викликати захоплення. Він був організованим і акуратним. Це дозволило йому уникнути провалів: масштаб цієї його діяльності  та її тривалість (наша співпраця у поширенні самвидаву тривала від 1968-го до весни 1072-го) є найкращим підтвердженням цих характеристик».

*   *   *

Василь Овсієнко вважав своїм святим обов’язком продовжити справу українських правозахисників, які виступили проти імперії зла, не побоялись неминучих у ті роки жорстоких переслідувань і репресій. Повернувшись із тюрми в серпні 1988-го, він вже у вересні увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської спілки. У липні наступного року був обраний головою Житомирської філії  УГС. У квітні 1990 р. Овсієнка обирають секретарем Української республіканської партії, яку організував і очолив багатолітній в’язень радянської системи, визначний політичний і громадський діяч Левко Лук’яненко. Згодом Василь Овсієнко став заступником голови Республіканської християнської партії.

І ще один обов’язок він вважав для себе священним: розповідати нашому суспільству про національно-визвольний рух в Україні та його видатних представників. Постійні Овсієнкові виступи на телебаченні й радіо, публікації в періодичних виданнях, серія його книг відкривали українцям справжню історію цього руху, бо належали людині, яка була його безпосереднім активним учасником.

Не можна не згадати й про те, що Василь Овсієнко у листопаді 1989 року був співорганізатором і учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина: їхній прах був тоді повернений з території сумнозвісної тюрми для політв’язнів у Кучино в Україну, на Байковий цвинтар Києва. Овсієнко був співв’язнем Стуса аж останнього дня поета. За словами Євгена Сверстюка, Василі ділили тюремний хліб і важкі тюремні дні. У своїй пам’яті Овсієнко виніс чимало Стусових віршів. У його читанні схоплювалися чисто Стусові інтонації. Його достовірні свідчення підводять до загадки раптової смерті Стуса…

І звичайно ж, Василь Овсієнко, лауреат премії імені Василя Стуса,  добре пам’ятав і не раз цитував відомі Стусові рядки:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.
Бо щезнуть всі перевертні і юди
І орди завойовників-заброд.

Василь Овсієнко відійшов за межу Вічності в час, коли  на українську землю вторглася нова орда – рашистські завойовники. Кому кому, а йому, в’язневі радянських тюрем і таборів, була добре відома ця темна, підступна, безжалісна сила. Та водночас і віра в нашу перемогу над нею.

Бо хіба не про це такі ось пройняті болем, вистраждані ним і залишені нам слова: «Честь народу складається з гідності кожного з нас. Коли надто багато з нас геть утратили гідність, то хтось мусить докладати надзусиль, приносити себе в жертву, щоб не порушився баланс. Або ж усі разом підемо на дно».

Честь народу тепер захищають не герої-одинаки, а мільйони його найдостойніших дочок і синів, тож орди завойовників-заброд неодмінно щезнуть, а народ наш є і завжди буде. Вічна пам’ять Василеві Овсієнку, його вірному й відданому синові.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства