Люди, які Незалежність здобували і будували

Це свято зрілими громадянами України завжди проживається дуже гостро. Люди, яким було тоді достатньо років, щоб усвідомити ці події і цінувати, що були їх свідками та учасниками, завжди повертаються у цей час, до 24 серпня 1991 року. «Повертаються» спочатку в Москву, де 19-го відбувся путч, потім в Україну, де з трибуни Ради В’ячеслав Чорновіл пристрасно казав: це історичний шанс для нас, для України. І Україна його не змарнувала. 32 роки тому, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України проголосила Незалежність.

Про час, коли народжувалася сучасна Україна, про виклики, втрачені шанси і те, яким бачиться її майбутнє, ми говоримо з людьми, які 32 роки тому і ухвалювали ті доленосні рішення. Що вони вважають абсолютним успіхом? І що, на власну думку, зробили не так? З чим не впоралися? Чого уникнути було неможливо? І, зрештою, чим вони пишаються нині?

«ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДНОВЛЕНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ МИ КУПАЛИСЯ В РОЗКОШІ ВІТАНЬ ВІД ЛЮДЕЙ, ЯКІ БУЛИ НА МАЙДАНІ БІЛЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ. АЛЕ НАРОДНИМ ВЕЛИЧЕЗНИМ ПІДЙОМОМ НЕ СКОРИСТАЛИСЯ

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, Герой України, депутат ВР України І-IV скликань, голова Народної Ради, фізик-теоретик, почесний громадянин Львова, солдат Другої світової війни:

- Неприйняття ГКЧП (путч у Москві 19-21 серпня 1991 -  ред.)  так пришвидшило процеси, що Верховна Рада 24 серпня 1991 року проголосувала за відновлення Незалежності України. Зробили це прогресивні сили Народної Ради і комуністичної більшості.

А далі ми зробили стратегічні помилки. Не була зібрана Народна Рада. І я, як її голова, не запитав: «Що ми, друзі, тепер будемо робити у державі?» Фракція комуністів залишилася фактично членами комуністичної партії Радянського Союзу. Це було абсолютно нелогічно. Вони повинні були скликати свій з’їзд і перейменуватися, перетворившись на партію України. Власне Народна Рада могла створити політичну партію, яка б мала дуже багато голосів у парламенті, бо з комуністичної фракції в неї перейшла би значна частина людей. Ми б мали, по суті, двопартійний парламент. Щось подібне, як у США. І думаю, нам би багато вдалося…

А ми – парламентарі Народної Ради - після проголошення відновленої Незалежності купалися в розкоші вітань від людей, які були на Майдані біля Верховної Ради. Але народним величезним підйомом не скористалися. Тоді комуністами були директори великих підприємств, більшість з яких ще працювала. Ми не зробили їх своїми прибічниками. Якби склалося інакше,  йшлося про вдосконалення промислових технологій і загалом роботи підприємств, а не створення всього із самих початків. На жаль, не мали напрацьованої стратегії. Коли утворилася держава Україна в офіційних межах, визнана іншими, ми не скористалися цим, щоби створити дієві плани подальшого розвитку. Не було достатнього усвідомлення й розуму.

Ще одна була обставина, яка була абсолютно проти нас всіх, - економічний розпад Радянського Союзу. Добро стало нічийним, і хто був ближчим до нього, той намагався ним скористатися. Не варто думати, що ми були гладенькі і жовтенькі, а на нас весь час наступала Росія. Ми мали створену державу, але ми не змогли організувати її життя належним чином.

Європа сприяла Україні, щоб ми йшли правильним шляхом. Згадую візит до Києва канцлера Гельмута Коля. Я перепитав, як сталося так, що Німеччині, яка програла страшенну, руйнівну війну, вдалося так швидко піднятися? Цьому сприяло існування апарату державних секретарів у міністерствах, які добре знали свою галузь і це означає, що існує спадковість діяльності уряду. В Україні з цим проблема донині, навіть якщо в Конституцію введена система державних секретарів. Ми весь час мали розриви спадковості урядів.

Українці споконвічно вирощували зерно і ділилися ним. Після V століття ми були найбагатшою землею серед усіх земель Європи. І це не фантазія. Тому сюди намагалися потрапити і різні пройдисвіти. Кожен завойовник намагався вести свій порядок і знаходити тут можливість збагачення. Тому ми так довго й жили без держави.

Так, Україна багато чого втратила, але залишилося потужне сільське господарство. Наш експорт зерна навіть у повномасштабний період війни годує величезні закордонні території. Тож наша країна залишається шанованою державою. Запаси нафти і газу, заліза можуть вичерпатися, але не вичерпується сонце, яке забезпечує щороку врожай. Якщо ми розумно ставитимемося до нашої землі, то будемо завжди ситі і багаті.

«ПИШАЮСЯ СВОЇМИ ДРУЗЯМИ: МИ ВІДНОВИЛИ САМОСТІЙНІСТЬ І СТАЛИ ЗАСНОВНИКАМИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНА»

Олесь ШЕВЧЕНКО, народний депутат ВРУ першого скликання, співорганізатор студентських протестів проти дискримінації української мови у 1960-х, дисидент, політв’язень:

- Наш абсолютний здобуток, який житиме у віках, - це здобуття державної незалежності. Ми відновили самостійність і стали засновниками сучасної держави Україна. Пишаюся своїми друзями, опліч з якими вступив на шлях боротьби з кагебістсько-комуністичною владою: Віктором Могильним, Віталієм Шевченком, Юрієм Мурашовим, Вячеславом Чорноволом, Левком Лук'яненком і десятками й сотнями, тисячами інших побратимів і посестер, які створили критичну масу українського духу, необхідну для перемоги над окупантами і колаборантами в радянській Україні.

Прикро чути від деяких сучасників легковажну тезу, нібито ми здобули державність, не проливши жодної краплі крові. Море крові за кілька сторіч російського панування на українській землі! Українська кров проливалася до останніх днів існування Радянського Союзу. Бійця УПА Івана Гончарука  розстріляли у Києві 12 липня 1989 року. Вирок йому виніс у Луцьку суддя Борис Плахтій, який тепер у самостійній Україні отримує пенсію понад 200 тисяч гривень на місяць. А відмову в помилуванні підписала особисто Валентина Шевченко - голова президії Верховної Ради УРСР.

Ми були першим справжнім парламентом, ще в радянській Україні. Попередні депутати збиралися у Києві двічі на рік – щоб засвідчити свою підтримку центральному комуністичному керівництву і роз'їхатися з товстими гаманцями і портфелями.

Верховну Раду першого скликання обирали навесні 1990 року на перших відносно вільних демократичних виборах (багато хто вважає, в тому числі і я, що це було й останнє таке волевиявлення без підкупу). Сенсацією став вибір викладачів і студентів Київського університету імені Тараса Шевченка. У другий тур вийшли ректор закладу, комуніст, діючий депутат Верховної Ради УРСР Віктор Скопенко і я - Олесь Шевченко, голова Київської організації Української Гельсінської спілки, чию кандидатуру запропонували студенти. Після ретельного підрахунку з'ясувалося, що перемогу здобув «головний екстреміст міста Києва», як мене називали органи після арешту в 1980 році й позбавлення волі до звільнення у 1987-му.

Коли ми, об'єднані у демократичну опозицію під назвою Народна Рада, стали інтенсивно працювати над проєктом Декларації про державний суверенітет, то наша робота збентежила не тільки кремлівське керівництво. Нагадаю, що членами Народної Ради стали 125 депутатів. А організована комуністична більшість на чолі з Олександром Морозом мала у своєму складі 239 комуністів. Народ охрестив їх лайливою  назвою «Група-239».

Україна не мала тоді такої міжнародної підтримки, як тепер. Здійснивши візит до Москви на підтримку «перебудовника» Горбачова, до Києва 9 червня 1990 року завітала прем'єр Великої Британії Маргарет Тетчер. У нас тривала напружена робота над Декларацією. Всі пропозиції та індивідуальні проєкти надходили на розгляд до Комісії з питань державного суверенітету, міжнаціональних та міжреспубліканських зв'язків. Ми, представники Народної Ради, несподівано мали більшість у ній. Кожне речення чи навіть слово ставилося на голосування, і нам вдавалося отримувати одна по одній маленькі перемоги, попри те, що посада голови комісії демократичним силам не дісталася.

Маргарет Тетчер була першою з політиків світової величини у стінах нового українського парламенту і була прийнята всіма нами з надією на підтримку  самостійницьких намірів. Дочекавшись, коли висока англійська гостя буде прямувати коридором до дверей ложі Кабінету Міністрів, я зробив крок назустріч зі звертанням: «Високоповажна пані Тетчер, дозвольте вручити Вам цей скромний букет від демократичної опозиції у Верховній Раді».

– О, єс, сенк'ю, – мило усміхнулася. Й одразу запитала в супроводжуючих, що означають вручені мною жовті квіти, обрамлені волошками. Їй пояснили, що це кольори української національної символіки, яка досі ще офіційно заборонена. Пані Маргарет вислухала і по-дружньому кивнула мені.

Утім у виступі «залізної леді» з парламентської трибуни ми не почули того, чого чекали найбільше. Навпаки, вона чітко стала на бік збереження цілісності радянської держави, її підтримка горбачовської перебудови була щирою і очевидною. Бо прагнення пригноблених народів до самостійності були реальною загрозою стабільності у світі.

Проминув рік, Україна вже мала ухвалену 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет, мала встановлене державне свято – День Незалежності 16 липня, мала свою законодавчу базу з силою - вищою, ніж союзні закони, мала економічну незалежність від Москви, припинила будь-які відрахування до союзного бюджету і не приєдналася до майбутніх підписантів нового союзного договору - події, призначеної Горбачовим на 20 серпня 1991 року!

І знову до Києва, через Москву, через Горбачова, приїхав високий гість. Президент США Джорж Буш 1 серпня 1991-го виклав у ВР своє бачення реформування Радянського Союзу: «Американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті». Така заява американського президента ледве не дослівно повторювала аргументи команди Горбачова.

Після виступу Буша ми з Петром Борсуком - секретарем проводу Української Республіканської партії, першої антикомуністичної партії в Радянській Україні стали перед сходами до Ради, розтягнувши синьо-жовтий прапор. Коли машина наблизилася десь за два метри перед нами – ми підняли стяг до рівня наших голів. Президент США крізь відчинене вікно вистромив праву руку зі зібганим кулаком і настовбурченим великим пальцем – знаком підтримки...

Відчайдушною спробою зірвати призначене Горбачовим на 20 серпня 1991 року в Москві підписання нового союзного договору без участі України стало створення напередодні - 19 серпня «ГКЧП».  Деякі недозрілі експерти називають виникнення ГКЧП причиною проголошення незалежності України. Насправді ж навпаки – саме відмова Верховної Ради брати участь у цьому підписанні про перелицювання СРСР у новий імперський формат і стала причиною перевороту в Кремлі.

Усі ці роки, роки незалежності, головною перешкодою у справі розвитку економіки, зміцнення Збройних Сил, утвердження української мови та культури була робота московських спецслужб в Україні. Російська агентура була присутня в усіх важливих державних структурах влади, у визначальних економічних напрямах, політичних партіях і громадських організаціях. І цю нечисть ми ще остаточно не здолали. Для перемоги над Росією в Україні — на тепер це одна з дуже важливих задач.

ФУНДАМЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ БУЛО ЗАКЛАДЕНО ДЕПУТАТАМИ ПЕРШОГО СКЛИКАННЯ

Олександр БАРАБАШ, народний депутат України першого скликання, ексочільник Асоціації народних депутатів України:

- Попри те, що роль парламенту першого скликання у новітній історії і применшується і навіть «стирається», у нас є те, чим можна пишатися. Наприклад, військове будівництво під керівництвом Василя Дурдинця (голова профільної комісії по обороні, створеної у квітні 1991 року). Ця комісія працювала з весни 1991 року до осені наступного року, а все «перше» міністерство оборони сиділо у двох кабінетах, які виділила комісія Дурдинця. Нормативно, він, скажімо так, батько і ЗСУ, і українських спецслужб.

Я колись уклав збірник перших законів та постанов, включно із всіма документами, які супроводжували підготовку Декларації про суверенітет. За осінь 1991 року ми підготували вісім законів та безліч постанов, пов’язаних із діяльністю силових структур. Це і концепція оборони, і закон про військовий обов’язок, і закон про ЗСУ.

 6 грудня 1991 року – у перший День ЗСУ перший міністр оборони Костянтин Морозов склав першу присягу на вірність Україні.

 Я б тут хотів нагадати деякі події. Союз же на різних рівнях тоді намагалися вберегти, навіть після того, як його офіційно розпустили. 30 грудня 1991 року в Мінську на нараді президентів СНД ставилося питання, як бути зі Збройними Силами союзних республік? І коли Україна виклала на стіл готові документи - план, як вона будуватиме армію, то ексміністр оборони СРСР маршал Шапошніков у розпачі сказав, мовляв, не можна руйнувати Збройні Сили! Малося на увазі, не можна йти шляхом створення армій національних держав. Але Україна таки приступила де-факто до створення ЗСУ 3 січня. Це ми не дали шансу на інший розвиток ситуації.

А тепер про помилки.

Перша помилка, що місце в Раді ООН країни СНД дозволили віддати Росії. І друга велика помилка, так зване «рішення чотирьох». Назарбаєв, Шушкевич, Єльцин, Кравчук підписали документ про ракети середньої дальності. Стратегічні ракети, націлені на США на 5,5 тисячі кілометрів дальності насправді не мали б значення у сьогоднішній війні.  Стратегічно у боротьбі із РФ вони не допомогли, бо стріляти по Читі та Іркутську нема сенсу. Але от ракети середньої дальності нам би нині дуже знадобилися. Але вони були вивезені в РФ на заводські бази зберігання до 1 липня 1992 року (тепер ними б’ють по Україні - ред.) І коли я спитав Кравчука: як це стало можливим, то він відповів, що і не знав, що там насправді, все вирішувалося на рівні військових... До травня 1992 року вся зброя, яка могла б зараз використана ЗСУ, була вивезена.

Росія, до речі, своє міністерство оборони створило лише в травні 1992 року. Тому з одного боку, ми молодці, бо почали створювати армію у той самий час, як всілякі офіцерські зібрання РФ були налаштовані нікуди не відпустити Україну.

І ще одна помилка - те, як ми «проґавили» Чорноморський флот. Казали, що втримати його було неможливо, там, мовляв, служили радянські, тобто, російські офіцери. Але це питання я залишаю відкритим.

А загалом, ми були представниками свого часу. Не знаю, хто б що зробив на нашому місці. Але ми формували перші закони, органи влади, створювали  інститути, бюрократію - каркас держави. Ліквідація Союзу, мала приватизація, запуск місцевого самоврядування, новий земельний кодекс. Це все я називаю інженерним етапом державного будівництва, конструюванням законодавства. Ми вели будівництво у дуже швидкому темпі і я не уявляю, чи можна було б зробити більше.

ЗАКОН ПРО ДЕРЖАВНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТРЕБА БУЛО УХВАЛИТИ ЩЕ 1992 РОКУ

Юрій ГНАТКЕВИЧ,  депутат ВР України першого скликання, просвітянин, був умовно засуджений 1958 року за антирадянську агітацію, відрахований з Київського інституту іноземних мов:

- Говорити про здобутки України за часів Незалежності і важко, і легко одночасно. Адже багато що очевидно змінилося на краще. У радянські часи в Києві найвживанішими фразами були: «скажетє, что я за вамі»: «жєнщіна, ви здесь нє стоялі». Потім ще: «Больше двух бутилок в рукі не давайтє!» А сьогодні ходив у супермаркет і пожартував, купуючи червону рибу: «Якби проснулися люди, які померли сорок років тому, вони були б категоричні: «Ви тут всі подуріли, в Совєтському Союзі такого не може бути». Я відповів би: «Так СРСР вже давно нема. Розвалили». Мені б дорікнули: «А куди дивилися партія і КДБ?!»

Україна із початку 1990-х здобувала успіхи поступово. Гостро стояло питання «второво государствєнного язика».  Глава адміністрації президента Дмитро Табачник вставив у промову Леонід Кучми обіцянку зробити «руській» другою державною мовою. (Це і в програмі його було на дочасних президентських виборах 1994 року). Тоді очільник «Просвіти» Павло Мовчан ініціював зустріч з президентом, і наша з ним довга розмова закінчилася обіцянкою Кучми більше ніколи таких дурниць не повторюватиме. А згодом він підписав поданий Мовчаном від «Просвіти» Указ про День української писемності та мови.

Закон про державний статус української мови треба було ухвалити ще у 1992 році. Пишаюся тим, що був одним з ініціаторів його підготовки і членом комісії, яка його писала.

Питома вага української мови помітно зросла скрізь, включно зі столицею. Але в цілому з проблемами національного відродження ми ще не справилися. Національно-патріотичні сили, їхні громадські організації та партії потерпали від безгрошів’я порівняно з силами, які були проти української України. Останні володіли банками, телеканалами і мали відповідно перевагу в парламенті та радах різних рівнів.

Провідну протиукраїнську скрипку ще тоді грав Донбас. Хто вкоротив віку Верховній Раді, яка проголосила Незалежність, розвалила СРСР? Це ініціювала донецька депутація на чолі з секретарем парткому шахти імені «50-летія Совєтської України» Чародєєвим. Донецька влада організувала протестні поїздки вчителів і шахтарів, які перед урядовим будинком грюкали своїми касками, чим спонукали президента Кравчука подати у відставку. На позачергових президентських виборах Кравчук перемагав Кучму (у першому турі – ред.)...

А потім Кучма привів до влади Януковича...  20 з лишком років історії України після серпня 1991 року - це історія боротьби донецької номенклатурної політичної, бізнесової і кримінальної «еліт» Донбасу за те, щоб верховодити в усій Україні і зробити її «а ля Донбас».

І тут - один приклад. Донецька міська «Просвіта» великими зусиллями у 1990-му добилася відкриття у Донецьку єдиної української школи. Це при тому, що через рік під час останнього перепису населення 51% донеччан назвалися українцями…

З нами воює не Путін, а російський імперіалізм. Доки він існуватиме, триватиме його прагнення упокорити Україну, повернути її до імперії.

Валентина Самченко, Лана Самохвалова

Фото надані Олесем Шевченко та з архіву Укрінформу

На головному фото: народні депутати  – колишні політв’язні після прийняття Декларації про державний суверенітет України. 16 липня 1990 р.