Про молодого волонтера з Англії Річарда Вудрафа (Richard Woodruff) я чула від наших військових, фронтових лікарів. На перше ж прохання Річард діставав такі необхідні для поранених на передовій медичні клапани Геймліха, що дають змогу дихати з пораненням грудної клітки й транспортувати бійця в тиловий госпіталь на лікування. Також постачав титанові пластини, вкрай необхідні під час травми та руйнування кісткової тканини.

Він багато допомагав не лише медикам. Річард працював на волонтерській кухні з виготовлення сухих напівфабрикатів для фронту, відбудовував школу, яку зруйнували росіяни, та ремонтував пошкоджені обстрілами будинки. Бував майже у всіх гарячих точках нашого фронту на півночі, сході, півдні України. Купив човни і під обстрілами рятував людей на Херсонщині після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС...

Річард має державну нагороду від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і так полюбив Україну, що хоче залишитися тут до кінця свого життя, бо для нього це найкраща у світі країна.

Усе це і ще багато цікавого та важливого він розказав під час нашої зустрічі.

ЗАВЖДИ ЗНАВ, ЩО УКРАЇНА І РОСІЯ – ЗОВСІМ РІЗНІ КРАЇНИ

- Річарде, розкажіть трохи про себе. Звідки ви приїхали в Україну і коли?

- Мені 30 років, я зі Східного Сассекса, це недалеко від Лондона. Я приїхав в Україну 20 червня 2022 року.

- Ви були якось пов'язані з Україною? Чи бували тут раніше і що знали про країну?

- У мене немає жодного коріння, яке б пов'язувало з Україною, я навіть не знав якихось видатних українців. Просто за рік до початку війни я цікавився, куди б мені поїхати мандрувати, і тоді прочитав про Україну, Київ, інші українські міста. В ютубі я був підписаний на одного з відомих тревел-блогерів, який показував Україну, і мені все дуже подобалося: природа, незвична архітектура... Я люблю подорожувати не в якісь «розкручені» місця, як, наприклад, Італія, а в унікальні. Мені сподобалися ваша архітектура, люди, кухня, і я став розглядати вашу країну для подорожі. Але до поїздки тоді не дійшло.

- Чи розділяли ви в своїй уяві українців і росіян до того, як приїхали сюди? Питаю це тому, що іноземці часто звикли асоціювати Україну з Росією.

- Я ніколи не думав, що вони одне й те саме, розглядав їх як дві різні країни. Тому що, мабуть, я навіть не був дуже освічений щодо минулого. Я ніколи не розглядаю країни в контексті СРСР, бо ніколи не знав Радянського Союзу. Я б, наприклад, ніколи не дивився на Литву і не говорив би: «О, вона була частиною Росії».

- Надовго ви планували подорож в Україну?

- Я думав приїхати в серпні-вересні 2021 року, можливо, на кілька місяців. Але тоді був ковід, потрібно було оформляти необхідні сертифікати, і я просто посунув терміни поїздки, вирішив зачекати. До того ж не хотілося їхати в холодну пору року. Але потім почалася війна.

Перед цим я постійно дивився новини, особливо тоді, коли російські танки були вже на кордоні України. Але я не відмовився від планів приїхати сюди, а навпаки: забронював свої рейси і вирушив одразу після того, як побачив події в Бучі.

- Війна вас не злякала?

- Ні. Спочатку я навіть думав, що Львів, напевно, постійно перебуває під ракетними обстрілами, що в місті вже нема жінок, усі виїхали, і тільки чоловіки лишилися в зоні війни і воюють проти загарбників. Але, приїхавши тоді, побачив, що Львів – чудовий, і там не було бойових дій.

- Чи розповідали ви своїм батькам, що їдете до країни, де триває війна?

- За моїм досвідом, жоден іноземний волонтер спочатку не розповідає такого своїй сім'ї. Сказав мамі, що я в Польщі і допомагаю українцям на кордоні. А вона дивувалася, чому після місяця проживання там я не знаю жодного польського слова. Довелося сказати, що просто ще не вивчив. І так я обманював рідних близько місяця. А потім поїхав назад до Великої Британії на 3–4 дні і зізнався, що насправді був в Україні. Мама тоді сказала: «Ти ідіот. Але я рада, що ти повернувся і не поїдеш туди знову ». А я відповів, що лечу в Україну вже завтра.

- А ви єдина дитина у батьків?

- О ні, у нас велика родина. Ще є брат, старша сестра, молодша…

- Що думають вони про те, що ви робите?

-Усі вони пишаються мною. І моя мати також, бо зрозуміла, що не може мене зупинити. Але так, вона все ще кожен день переймається.

- Яка ваша професія, де ви працювали раніше?

- Я досвідчений волонтер, це основне про мене. Раніше я працював у медіавидавництві, яке робило електронний журнал, видавало промислово-ділові журнали, продавало рекламу.

У БУЧІ ВПЕРШЕ ПОБАЧИВ ВІЙНУ

- Розкажіть про початок вашої волонтерської роботи в Україні. Як і де це сталося?

- Першого місяця я працював у Львові на місцевій кухні, яка готувала сушені страви для військових. А потім поїхав до Києва з волонтерами організації «Добробат», і ми відбудовували школу в дуже маленькому селі Мотижині у Бучанському районі. Там працював разом із приблизно 20 молодими українцями. І вони були шоковані, що серед них є англійський хлопець, майже в серці України, біля околиць Києва.

У той час я також відвідав Бучу, це було приблизно через два місяці після її деокупації. Там я бачив повне руйнування, в місті тоді не було майже нікого, тільки я ходив вулицями, і за три години, що я там був, проїхала лише одна машина…

Під час цієї поїздки я вперше побачив війну. Буча була жахливою. Я вийшов з автобуса – і побачив вирви від снарядів і численні пошкодження від куль на будівлях.

Я зайшов поснідати в місцеве кафе, яке щойно відновилося, і помітив сліди від куль у вікні. Там працювали офіціантка і власник кафе, які, було видно, ще не відійшли від шоку, від усього, що сталося. Я майже плакав, коли замовляв свій сніданок, і просто сидів там, вражений побаченими руйнуваннями. Коли я прийшов платити, то не витримав і заплакав, обійняв господаря і віддав усю готівку, що була в моєму гаманці, як чайові.

Він сказав, що не може цього взяти. Але я просто обійняв його і сказав: «Дуже вам дякую!» Тоді спитав його, чи є в Бучі місце, де я міг би зараз допомогти. Власник кафе відповів, що неподалік – World Central Kitchen (міжнародна гуманітарна організація, яка фінансує та надає продукти для створення харчових наборів у країнах і регіонах, де виникають гуманітарні, кліматичні чи техногенні кризи, – ред.), і я пішов туди.

Взагалі ця зустріч в кафе була для мене надзвичайно емоційною, бо я розумів, через що цим людям довелося пройти. Адже майже кожен в Бучі має рідних або друзів, знайомих, яких вбили росіяни лише кілька місяців тому. Це дуже свіжі рани...

- А в Мотижині вам вдалося відбудувати школу? Де ви там жили, як спілкувалися?

- Ми жили в дитячому садку поруч і допомагали відбудовувати школу, яку розбив ворог. Серед волонтерів була дівчина, яка перекладала. А школу ми відбудували, вона тепер повністю функціонує. Бо коли росіяни відступали з Мотижина, вони вдарили з танка по школі, щоб спалити її. І там всередині все стало чорним, всі вікна були вибиті. Але минулого року, у вересні, школу вже відкрили, вона зовсім як нова.

ЗАЛУЧИВ НА КУХНЮ ПОНАД 100 ВОЛОНТЕРІВ З РІЗНИХ КРАЇН

- Що було з вами далі?

- Потім я повернувся до Львова і продовжив допомагати на кухні протягом наступних приблизно шести місяців. Тоді я просто намагався залучити більше і більше волонтерів, щоб вони почали приїжджати в Україну. В жовтні 2022 року я створив акаунт у твіттері, щоб показати у подробицях, що відбувається в Україні, оскільки на той час небагато англомовних західних голосів про це говорили. Було, мабуть, із п'ять основних акаунтів.

Отже, я створив цей акаунт і через нього мені вдалося залучити багато волонтерів до цієї кухні, зібрати понад 100 тис. доларів на обладнання – сушарки для їжі, генератори, плити тощо.

Волонтери прибували з різних країн світу, таких як Уругвай, Австралія, Нова Зеландія, Австрія, США, Канада та інших. Їхній вік був приблизно від 20 до 70 років. Склад змінювався, хтось приїжджав, хтось повертався додому, але наразі на кухні у Львові працюють приблизно 20 іноземних волонтерів.

Одночасно мій акаунт збирав кошти на дрони, турнікети, різноманітні медичні засоби й інші запити військових.

З кухнею я співпрацював понад рік, до серпня 2023 року, це чудова історія. Я був її англомовним голосом, я рекламував її. До кінця свого перебування там я керував усім волонтерським процесом цілодобово, кожен день, збирав кошти і так фінансував усю операцію, приводив нових волонтерів...

НА ЗАТОПЛЕНІЙ ХЕРСОНЩИНІ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛИ ЛЮДЕЙ ВОДОЮ І ХАРЧАМИ

- А потім почалася нова історія?

- Так. У березні 2023 року я познайомився з Ернестом Полянським, який керує благодійною організацією «Ангели життя». Він допомагав доставляти продукти і речі на фронт. Частина моєї історії після знайомства з ним – найцікавіша за все моє перебування тут. Це той період, коли я потоваришував з українцями з багатьох різних спільнот: від дитячих будинків – до військових в окопах на передовій. Я зрозумів, що в Україні потрібно не тільки готувати сушені страви для військових, а й допомагати всім: сиротам, людям, у яких зруйновані будинки...

Я дуже пишаюся, що з моменту нашого знайомства з Ернестом Україна отримала допомогу на понад 400 тис. доларів для різних організацій. Найважливіше – це дрони для наших героїв на передовій. Я їздив аж до Часового Яру, що зовсім близько до Бахмута, щоб зустрітися з українськими бійцями і дізнатися про їхні потреби.

Одна зі справ, що робив Ернест, – доставляння гуманітарної допомоги від канадсько-української фундації. Це було понад пів мільйона тонн гуманітарної допомоги, яку ми доправили в Херсон, Харків і в усі інші міста біля лінії фронту. Ми були в Куп'янську в березні: тоді вже видали наказ про обов’язкову евакуацію, але ми все одно поїхали.

- Які міста і села ви відвідали на Сході України?

- Це Куп'янськ, Ізюм, Костянтинівка, Часів Яр, вся Харківська область, а ще були в Миколаєві, Нікополі… Але окремо хочу розказати про нашу поїздку на Херсонщину, коли сталася повінь через знищення Каховської ГЕС. Ми тоді перепливли через Дніпро на острови між окупованою територію Херсонщини і визволеним Херсоном. Я тоді купив два моторні човни, ми наповнили вантажівки продуктами і так забезпечували їжею та питною водою тисячі людей, які були повністю відрізані від світу. Ми працювали там декілька тижнів. Іноді доводилося брати на буксир інших рятівників, оскільки течія там дуже швидка і хлопці не могли переправитися без нашої допомоги.

Там нас постійно обстрілювали. Я можу показати вам російське відео, ми знайшли його на одному з пабліків, де можна побачити, як ворожий снаряд вдаряє в один з наших човнів. Дехто з наших хлопців були поранені осколками від снарядів, які наводив на наші човни російський дрон. Один з волонтерів, що були на тому човні, досі має осколок в тілі.

Ще ми були на Херсонщині, в селах Станіславі і Олександрівці, навіть бачили позиції росіян за річкою. Ми відвідували зруйновані домогосподарства, оскільки одне з важливих завдань «Ангелів життя» – відновлення таких будинків. Ми йшли побачити, що треба зробити, скільки потрібно коштів.

Якось нам розповіли, що під російський обстріл потрапив будинок літньої жінки. Ми одразу зранку поїхали туди, щоб допомогти прибрати завали. Коли прибули, частина даху ще горіла, інша частина будинку обвалилася. Під завалами опинився чоловік жінки, вона не змогла його визволити, і він загинув.

Я написав про це у твіттері, і нам вдалося зібрати на відновлення цього будинку майже 10 тис. доларів за якихось 3–4 години. Ми одразу залучили команду з десятьох людей, які працювали щодня, поки будинок не було відновлено.

- Але Херсонщину весь час обстрілювали і обстрілюють…

-Так, у Чорнобаївці нас прихистила сім'я українців. І протягом того часу, коли ми там жили, кожні 30 секунд були артобстріли. Ми, звичайно, розуміли, що перебуваємо в постійній зоні ворожого ураження, і в той момент всі прийняли той факт, що можемо померти там.

- І ви все одно там залишалися? Скільки часу?

- Протягом місяця. Відремонтували дах будинку, в якому жили, оскільки він був увесь у дірках від снарядів. Пам’ятаю, я спитав у людей, які там жили і робили ремонт разом зі мною: навіщо відновлювати, якщо кожні 30 секунд знову прилітає? І вони сказали, що вже рік так триває, але треба відновлювати житло, бо нема іншого вибору.

- Якби тільки ваша мати знала це…

- О, вона знає, знає. Вона попросила, коли я востаннє був в Англії, щоб не повертався на передову. Так що я намагаюсь її не засмучувати.

НАГОРОДА ВІД ЗАЛУЖНОГО

- Мені відомо, що ви вже маєте українську нагороду за свою діяльність. Можете розповісти про це більше?

- Один з українських офіцерів, коли довідався про нашу діяльність, попросив мене скласти перелік наших акцій. Я вислав список – і мене невдовзі запросили до Києва. Я приїхав і дізнався, що мене нагороджено Почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних сил України «За сприяння війську». Мене спитали, чи хочу я отримати нагороду з рук головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Але я розумів, що він дуже зайнятий, і не бажав відбирати його час. Те, що він робить, набагато важливіше, ніж потиснути мені руку для фотографії. Я б дуже хотів зустрітися з ним, але чекатиму завершення війни.

В УКРАЇНІ – ДО КІНЦЯ СВОГО ЖИТТЯ

- На скільки часу ви плануєте залишитися в Україні?

- Тепер – до кінця свого життя. Все розпочалося з трьох місяців, далі – шість, потім я вирішив бути в Україні до кінця війни. А тоді зрозумів, що ніколи не зможу звідси поїхати…

- Здається, ви полюбили нашу країну?

- Так, ніде нема кращої. Я багато подорожував Європою, загалом побував у 25 країнах, і я знаю, про що кажу.

- Можете розповісти, чому? Що вас надихнуло, що вам найбільше сподобалося в нашій країні, чому вона для вас особлива, і чому ви врешті-решт вирішили залишитися тут?

- Просто тут неймовірні, найгостинніші люди, яких я коли-небудь зустрічав на планеті. Я завжди кажу: дивно те, що я тут вже рік і не зустрів жодної людини, яку б не полюбив.

Можливо, моє уявлення про Україну трохи ідеалізоване, тому що я тут не турист або чужинець, я волонтерю, допомагаю, тож кожна людина, яку зустрічаю, приязна і мила зі мною. Мене сприймають як частину своєї родини, бачать, що ми разом у цій війні.

Україна – це мій дім. І залишити його було б дуже дивно, оскільки тут ви оточені чудовими людьми. Я думаю, що пережита разом війна об'єднає українців, вони пам’ятатимуть, що з ними відбувалося.

До речі, я полюбив українську кухню, вона надзвичайна. Люблю борщ, а також млинці, сирники і, звичайно, вареники…

Гадаю, вже не зможу жити в іншій країні, де люди не знають, через що ми всі разом проходили в Україні.

«У СВІТІ МЕНШЕ ЦІКАВЛЯТЬСЯ УКРАЇНОЮ» – ЦЕ РОСІЙСЬКА ДЕЗА

- Тепер ми чуємо багато про те, що західні країни нібито втомилися від України і роблять менше для допомоги. Що ви скажете на це?

- Думаю, ми просто повинні сподіватися і робити все можливе для того, щоб розказати про Україну людям на Заході. Це наша робота і наша відповідальність – зробити інформацію більш доступною, щоб інтерес до України не згасав. Тому що втома від будь-якої теми з часом неминуча. Наше завдання – підтримувати зацікавленість і бажання допомагати Україні.

- А особисто ви відчуваєте цю втому від війни? Наприклад, чи зменшується кількість пожертвувань?

- Я вважаю, що за правильного інформування люди будуть підтримувати Україну. Це наша робота, ми не можемо зневіритися і скаржитися, що люди більше не цікавляться. Це поразка, оскільки, якщо ви так говорите, це позбавляє вас можливості змінити це.

Мій акаунт, наприклад, продовжує зростати, і це показує, що люди все ще цікавляться, їм все ще не байдуже. Тож я вважаю, що це російська дезінформація, яка говорить, що «всі вже втомилися від війни, і нікому Україна не цікава». У мене все ще є 60 тис. людей, які щодня перевіряють новини про Україну і глибоко тим цікавляться.

Це дійсно велика моя відповідальність тепер – підтримувати інтерес до України. Понад п’ять мільйонів людей щомісяця бачать повідомлення, які я розміщую. Ці люди спеціально шукають новини про Україну, допомагають, і тому дуже важливо, щоб вони бачили результат і могли сказати: «Ага, це саме те, про що я дбаю».

Я цілком розумію, що російська кампанія з дезінформації постійно твердить, що люди у світі менше цікавляться Україною. І саме тому я якраз запустив ще один проєкт з постерами «Світ підтримує Україну» і почав акцію «Твіти в окопи». У Львові будуть розміщені постери з повідомленнями про підтримку українців з усього світу, з різних країн. І це – наш спосіб показати військовим та місцевим жителям, що весь світ підтримує Україну, не забуває про неї, незважаючи на всю російську дезу.

Перший плакат з надписом «Світ підтримує Україну» і повідомленнями від різних людей буде розміром метр на метр. Але за необхідності я можу зробити його більшим, наприклад, три метри заввишки.

Крім того, ми надрукуємо індивідуальні побажання і покладемо їх у коробки з енергетичними батончиками, які надішлемо воїнам на передову, – ось чому ця акція називається «Твіти в окопи». Тобто люди у твіттері пишуть повідомлення для українських воїнів, я буду перекладати їх, друкувати, вказуючи автора, і вкладати в посилки. Ось, наприклад, в одну з коробок ми поклали побажання американця: «Швидкої перемоги на власних умовах, а вашим дітям – мирного та щасливого майбутнього».

- А що б ви побажали українцям?

- Свободи! Свободи жити так, як вони хочуть, а не так, як їм намагається диктувати Росія. Ваша країна – дуже вільна та демократична. Я планую відсвяткувати з Україною перемогу і, в міру своїх сил, наближатиму її.

Олена Колгушева, Львів