Покинута тварина на вулиці – це теж виклик війни, який маємо подолати
З початком повномасштабного вторгнення, майже 2 роки тому, увага світової спільноти була прикута до українців, які рятували власні життя, власну країну і своїх та не своїх тварин. Так, саме оця гуманність попри все стала однією із визначальних рис українського спротиву. Фотографії біженців, які з переносками в руках, дехто із хворими та недужими друзями по існуванню, з хом’яками, рибками і великими собаками, наляканими котами лишали місця помешкання, волонтерів, які рятували диких та свійських тварин під обстрілами, в окупації облетіли світові медіа. І так, саме гуманність стала визначальною рисою і для нас самих – саме ставлення до тварин відрізняє нас від них, ворогів…
Але чи й справді війна стала екзистенційним фактором зміни ставлення до живих істот, які змушено співіснують з нами у містах і селах і в мирний час, і у час війни, окупації, обстрілів? Чи змінилось зверхнє уявлення “царя природи”, закарбоване з радянських часів, на сучасний екологічний підхід рівності всіх у правах?
З одного боку, в Україні діють багато зоозахисних організацій та спільнот, які підтримують тварин, що потрапили в умови екстремального існування. Наприклад, підрив греблі Каховської ГЕС, за словами Євгена Н., власника магазину для тварин, який релокалізував свій бізнес у Київ, призвів до того, що “волонтери облаштували більше тварин з Херсона, аніж їх там було”. З цим не погоджуються ті, хто і досі відловлює та рятує тварин, які кинуті напризволяще. І часто не через війну, а через байдужість. Лала Тарапакіна, яка евакуювала і досі вивозить тварин з Херсонщини, розповідала про закинуту автобусну зупинку, куди місцеві мешканці звозили вагітних, хворих чи старих тварин, аби ті просто не заважали. Утримувачка притулку для тварин Марія К. твердить, що ситуативна жалість часто грає злий жарт із тваринами, які швидко стають обтяжуючою обставиною для нових власників і зазнають жорстокого поводження або й знову потрапляють на вулицю із мізерними шансами на виживання.
Лала Тарапакіна, зооактивістка, яка із благодійним проєктом стерилізації безпритульних тварин “12 вартових” працює в Херсоні, каже про тисячі врятованих і мільйони тварин, які опинились кинутими своїми господарями чи опікунами. І це стосується не лише півдня України. Оцінки зооактивістів на проблему безпритульних тварин дуже різняться від розтиражованих поодиноких прикладів самопожертви. Саме ці люди у прифронтових і фронтових зонах шукають, рятують, намагаються допомогти тваринам, яких кинули напризволяще. Лала Тарапакіна називає ситуацію із такими тваринами в Україні близькою до катастрофічної – на її суб’єктивний погляд близько 80% безпритульних тварин, яких вони евакуюють із зон лиха на сьогодні, це покинуті власниками під час повномасштабного ворожого вторгнення. І поки що з такими тваринами працюють цілісно лише волонтери.
Всі тварини рівні?
Команда “12 вартових” працювала і на західних кордонах України, де наші співвітчизники кидали тварин при перетині кордону. “Їх дуже багато, вони утворили зграї, розмножились і ситуація на західній Україні залишається дуже тяжкою через війну, менталітет людей”, – зізнається Лала Тарапакіна. На думку Лали, там відчувається далеке від сучасного ставлення до тварин. Але в той самий час всюди по країні є чимало героїчних людей, які самі не евакуюються виключно через те, що піклуються про покинутих тварин. “Утворилось безліч стихійних притулків, вони є всюди, і в Київській області їх багато”.
З початком Великої війни виникла необхідність перегляду багатьох норм, які врегульовують співіснування тварин і людей. Більшість із них потребують державної координації (якої поки немає) з сучасними гуманістичними підходами, розумінням прав і потреб тварин. Зусилля таких достатньо впливових організацій, як Uanimals, поки що не в змозі покрити навіть десятої частини всіх викликів, які непомітні, можливо, у великих містах подалі від війни...
Так само, як і якість людського життя, якість життя тварин у воєнних обставинах різко знизилась. Проблема в тому, що тварини часто залежать від людини, яка обмежує їхню свободу пересування, регулює харчування і може не відчувати відповідальності за завдання болю та страждань. Є дві крайнощі, які визначають специфіку сьогоднішнього життя. З одного боку – порятунок слабших іноді й ціною життя, з іншого – ігнорування потреб тих, хто опинився у таких же скрутних обставинах, а то й більших. Як приклад: історія стала приводом для перегляду норм.
Тварини в укриттях і закони, які змінює війна
У грудні 2023 року юристи UAnimals звернулись до керівництва МВС із пропозицією оновити наказ міністерства від 2018 року із застарілою нормою: наказ забороняв пускати тварин в укриття. Після кричущого прикладу з недопуском до укриття двох підлітків із собакою у Києві проблему нарешті вирішено: Офіційний вісник України повідомляє, що норму про недопуск тварин в укриття скасовано наказом № 18 “Про внесення змін до Вимог щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту”. У доповненні йдеться, що люди, які приходять в укриття із тваринами, мають розміщуватися в окремих приміщеннях або відокремлених місцях. Людина, яка привела тварину, має постійно за нею наглядати, а також дбати про безпеку інших людей, майна та самої тварини і дотримуватися санітарних норм. Здається, ця норма стала першою серед тих змін, яких домагаються захисники прав тварин.
У перші тижні російського наступу спільна загроза вирівнювала всіх у правах, авторка допису на власному досвіді переконалась, що в одному бомбосховищі цілком нормально сусідились і діти, і собаки, і коти, і морські свинки. Зрештою у метрополітені під час повітряних тривог нормально співіснують люди і тварини. На це, як одну із позитивних змін у суспільному ставленні, вказує і Лала Тарапакіна. Однак така ситуація більше характерна для великих міст, а у містечках і селах ставлення до тварин часто залишається критично негуманним.
Алла Ж., електрик. З перших днів повномасштабного вторгнення пробувала себе як волонтерка у різних спільнотах. Каже, що запитів і охочих було так багато, що доводилось самій вигадувати, що робити: готувала їжу у школі, допомагала з облаштуванням сховищ. Після відступу ворога від столиці жінка вирішила взяти на утримання тварину з деокупованої Київщини. “Якщо я не можу знайти як допомогти нашим постійно, то я допоможу хоча б тваринам. Одній і то добре”, – каже вона. Жінка їздила у притулок поблизу столиці, підписала угоду з організацією, в якій серед іншого обіцяла повернути тварину власникові, якщо той знайдеться. Собака з Бучі отримала нове життя, нове житло і нове ім’я. Лінда (так назвали її у притулку) мала поранення вуха та лапи, більше як рік звикала до родини. Та і зараз не виявляє особливих емоцій щодо люблячих власників. Чоловік Алли пів року як в армії і нині лікується у госпіталі після контузії. Алла ж працює, доглядає за своєю улюбленицею і мріє, що після деокупації повезе собаку на свою дачу, поблизу Херсона. Жінка переконана, що притулок не найкраще місце для тварини. Вона зробила те, що могла хоча б для однієї істоти. Але, вважає, що єдиний державний підхід із допомоги тваринам мав би вже запрацювати 2 роки тому: “Мені здається, що все зараз у цій сфері на плечах волонтерів, але ж вони не можуть витягти всіх”, – підсумовує Алла.
Реєстр незареєстрованих тварин
Тим часом у Києві вже йде публічне обговорення змін у правилах утримання тварин у місті, кожен киянин може внести свою пропозицію за посиланням. Понад 17 років тому було введено норми, які вже зараз є застарілими, “Про врегулювання питань утримання та поводження з собаками й котами в м. Києві”. Одна із позицій стосується обліку тварин (а саме собак та котів). Ця норма не запрацювала на повну силу, реєстри є різних рівнів – міжнародні (Animal ID), муніципальні та приватні. Рівень довіри до них можна продемонструвати цифрами. “У кількамільйонному Києві зареєстровано… близько 15 тисяч тварин, у Львові – близько 30 тисяч тварин, – відзначають в Асоціації зоозахисних організацій України. – Київський реєстр досі працює у тестовому режимі і, приміром, у розділі, де шукають родину, лише 97 тварин. Чи відповідає цей реєстр реальним показникам? Відповідь очевидна...”
Реєстр тварин, чипування – це одна із нагальних проблем, яку треба вирішити, вважає Лала Тарапакіна: “Має бути обов'язкова реєстрація тварин і відповідальність власника. Зараз тварина – це майно, потрібні зміни на рівні термінології. Також власник має розуміти матеріальну відповідальність за порушення і витрати на утримання. У тварини має бути адресник (спеціальний медальйон з контактами власника) або чип”. Як приклад, волонтерка наводить Херсон, де вони евакуйовували тварин після підриву греблі: “З сотень тварин не знайшлось жодної з адресником, не кажучи про чипи. А потім власники “переривають світ”, щоб знайти”.
Серед нагальних і довгострокових програм, які мали б змінювати наше ставлення до тварин, – просвітницька. Лала Тарапакіна у грудні провела 12 лекцій для дітей і підлітків, як поводитись із безпритульними тваринами, намагалась прищепити їм гуманніше ставлення. Чому діти? Тому що, як виявляється, саме вони в містах є провідниками гуманного ставлення до братів наших менших: “Саме діти кажуть – мама, це кріндж (ганьба, хто не знає, – ред.), ми не підемо в контактний зоопарк”. І якщо старше покоління важко змінити, аби собака не була на ланцюгу, то молодшому це пояснити простіше. Довгострокова стратегія, але вона дієва.
Дієвими також є ініціативи від небайдужих, які часто пропонують зміни і не втомлюються їх впроваджувати особливо у час війни. Днями на сайті київської мерії, приміром, була створена петиція із вимогою допускати собак у підземку, як це дозволено в інших європейських містах. У соціальних мережах цю ініціативу підтримують відомі зоозахисники, політики, громадські діячі. Приміром, Вахтанг Кіпіані, нині військовослужбовець, у себе на сторінці написав так: “Віва з Малєною (собаки автора, – ред.) підписали цю петицію щодо дозволу їм та іншим чотириногим їздити у метро за умов дотримання безпеки та санітарних норм для інших пасажирів. Це є нормою для підземок у багатьох країнах Європи, США та Канаді. Підпишіть і ви!” Підписати її можна тут і шанси зібрати необхідну кількість підписів у неї є.
Єдиний центр для безпритульних тварин має бути
Численні організації все одно не замінять потреби у створенні єдиного центру (чи державної установи?), який би опікувався покинутими і безпритульними тваринами.
Лала Тарапакіна: “Є Держпродспоживслужба, яка робить щеплення від сказу, комунальні підприємства, притулки, але випадків, коли це працює гуманно дуже мало. В цій системі зараз добре працюють люди, а не сама система, а має бути навпаки”. Як приклад, Лала називає Херсонщину, де їхньому БФ вдалось спільно із Держспоживслужбою налагодити партнерство: волонтери стерилізують за європейськими протоколами та кліпсують їх, а служба одночасно робить вакцинацію від сказу. “Ми з державою забезпечили такий симбіоз, у цьому є велика перспектива”.
Виклики війни
Це і мільйони безпритульних тварин, які потребують опіки, підтримки, адопції (прилаштування). Довоєнна статистика показувала в Україні 7 мільйонів тварин. На сьогодні немає обліку, але чисельність собак і котів без догляду зросла в рази…
За безпритульних тварин назагал відповідає громада. Але громади часто не знають, що робити. “Вони телефонують до нас, волонтерів, просять про допомогу”, – каже Лала Тарапакіна. Очевидно, що впоратись із цими проблемами волонтери не в силі. Про створення єдиного органу говорять на багатьох рівнях. Лала пояснює, що це має бути окремий орган, який би відповідав за безпритульних тварин, об'єднував всі процеси і зміни: ветеринарну складову, утримання і притулки, вакцинацію, стерилізацію, розробку нових протоколів роботи. “Ситуація з чисельністю безпритульних тварин наближає нас до екологічної катастрофи”.
Катерина Ж. має на утриманні у двокімнатній квартирі чотири собаки, один із них – привезений із Харківського напрямку військовими. Кос, так його назвали хлопці, жив під час ротації із підрозділом, а коли військові поїхали на позиції, залишився під контролем волонтерів на вулиці в Києві. Місцеві мешканці неоднозначно ставились до великого контуженого пса, погрожували його отруїти. Покинуті великі собаки – це майже приречені істоти, їх бояться люди і вижити їм надзвичайно складно. Доля Коса – приклад винятковий, адже з притулку, куди пес потрапив, його забрала місцева жителька Катерина. На кастрацію вона не має коштів (у Києві ціна починається з 2,5 тисячі гривень) і хотіла б мати можливість стерилізувати тварин, але ані довезти їх, ані заплатити ці гроші вона не може. Тож і це питання теж належить до пріоритетів – щодо доступності процедури і в селах, і в містах.
“Бездомні тварини – це не лише про емпатію, це про цивілізацію, про наше ставлення до слабших”, – слова Лали Тарапакіної підтверджують історії врятованих тварин. Але те, що їх хтось покинув, а інші намагаються допомогти це і про нас, про суспільство війни, яке має знати і розуміти біль будь-якої живої істоти. Нових підходів в організації цього питання нам не уникнути, – це теж виклик війни, який маємо подолати.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото ТСН
