ЯК НАШІ ЛОБІСТИ «ДІСТАВАЛИ» СЕНАТОРІВ ТА КОНГРЕСМЕНІВ

- Почнемо відразу зі Сполучених Штатів Америки. Благодійний фонд «Разом для України» є найбільшим американо-українським фондом, який було зареєстровано в Нью-Йорку в 2014 році. Я днями читав, що на рішення спікера Джонсона розблокувати допомогу Україні вплинули євангельські християни. Зокрема, біля будинку Джонсона був розміщений білборд з фото зруйнованої церкви та цитату з Біблії. І цю рекламу оплатив ваш фонд. Скажіть, що це було?

Е.К.: - Це така вишенька на торті. Сам торт – величезна робота до цього. Це щоденні зустрічі, це дзвінки конгресменам і сенаторам. А над білбордом ми працювали з Радою церков.

Ми їх ставили в пряму комунікацію одне з одним – американські церкви і українські представники різних релігій. І вони мали можливість оцієї прямої комунікації ділитися інформацією напряму. Бо про Україну звучало, що ми тут священників – обличчям в підлогу, що ми проти релігії, проти християнства. Це все викривлена інформація. Як отримати достовірну? Поговорити з першоджерелом, поговорити з тими, хто безпосередньо тут. І дати можливість поговорити з тим, кому ти довіряєш. Безумовно, представник євангельської церкви буде довіряти своєму брату у вірі чи сестрі у вірі з тієї самої євангельської церкви з України.

- Це кейс, але розкажіть, як сьогодні українці працюють у Сполучених Штатах Америки.

Е. К.: - Наша сильна і слабка сторона – те, що ми – американо-український фонд. Тобто ми маємо юридичну особу там, ми працюємо там. Ми маємо юридичну особу тут, працюємо тут. Цей мікс нам дає змогу придумувати якісь нестандартні рішення. Я не думаю, що ви колись чули до цього, щоб проводилася адвокація інтересів якоїсь країни, особливо тієї, яка є в конфлікті, таким масштабом. Тобто створюється коаліція організацій – громадського сектору, правозахисних: сирійські, грузинські, українські, американські, тайванські, які об’єднуються в одну коаліцію під єдиною метою. З ними проводяться певні тренінги, координується їхня робота. Якщо вони дійсно розділяють ці принципи, умовно, вони дзвонять своїм представникам – своїм конгресменам, сенаторам. Він повинен розуміти, про які нормативні документи йдеться, які це саме біллі. Він повинен знати, як говорити. Багато людей просто бояться. Тому ми запускали кампанію, де показували, як хтось просто набирає номер і починає з представником говорити. Демонстрували іншим людям, що це можна. Слухайте, ну мені важко собі уявити, що я зараз набираю якогось народного депутата.

В.С.: - Я єдине, що хочу додати, – ми маємо пам’ятати, що все ж таки Сполучені Штати Америки – це країна розвиненої демократії і високого рівня громадянської свідомості громадянського суспільства. Там кожен виборець, кожен голос має значення. По-перше, там інша система голосування. Один голос може вирішити долю штату. Тому там розвинені інститути лобізму і широкі адвокаційні компанії по-іншому сприймаються.

- А що тепер американці говорять, – чому в нас виникла така затримка з допомогою? І які тепер настрої там?

В.С.: - В країнах з розвиненою демократією дуже складно ухвалювати рішення, тому що є певна прозорість, певна підзвітність. В Америці – двопартійна, віками сформована, модель, в якій складніше домовитися, тому що географія політична – вона розмальована. Безумовно, спікер Джонсон турбувався не тільки за Україну, а і за свою безпосередньо посаду. Йому потрібно було знайти певні шляхи і можливості переконати тих республіканців, які були на межі й вагались. І він, в принципі, цю роботу провів, так само, як провели президент Джо Байден і величезна команда демократів. Добре, що це сталося, тому що був і інший сценарій, і вони могли не домовитися або продовжити.

 - Є міф про українську діаспору, ваш фонд – теж частково діаспора нової хвилі. Як складаються стосунки зі старою хвилею (остання хвиля – після розпаду СРСР)? Наскільки об’єднуються українці, які живуть в Сполучених Штатах Америки?

Е.К.: - Я не можу сказати, що всі прямо в одне ярмо запряглися і рухаються в одній організації, в одному напрямку. Безумовно, у кожного болить щось своє. Безумовно, у кожного трошки може бути різне бачення дороги.

В.С.: - Знаєте, чим ще стара діаспора від оцієї нової, назвемо так, відрізняється? У старої діаспори був інший ворог, і вони його перемогли – це Радянський Союз, з яким вони довго-довго і системно воювали. І дійсно перемогли. І вони досі святкують цю перемогу і незалежну українську державу. І вже їм важко реагувати на новий виклик, тому що вони там віддали досить багато енергії. А нова діаспора якраз стикається з новим викликом української держави і більш активна.

- А як ви тепер збираєте гроші у США на підтримку?

Е.К.: - Тяжко, цікаво, але збираємо. Всі піднімаються, коли щось стається. Фокус уваги колись був зосереджений на Україні. Але ми повинні розуміти, що є системні підходи. Є пряма комунікація з донорами, є підготовка певних матеріалів. Це вже є виписані правила, як воно робиться. Так, ти можеш якісь знаходити цікаві ідеї, як це робити. І ми тепер дуже активно це робимо.

- Грошей стало більше, менше, так само?

Е.К.: - Значно менше. Ми зібрали 250 мільйонів доларів від початку повномасштабного вторгнення. І за цей рік ми орієнтуємося на 25–26 мільйонів доларів.

ПРОФЕСІОНАЛАМ-БЛАГОДІЙНИКАМ ТЕЖ ПОТРІБНА ЗАРПЛАТА

- А тепер до України. Волонтерство, – дехто каже, що для багатьох це стало професією. Як насправді?

В.С.: - Моя думка – це точно не професія. А от співробітники благодійних інституційних фондів – це професія. Ніхто не відміняв третьої сили неурядового сектору, яка може впливати на величезну кількість процесів. Працювати досить професійно, але водночас не виконувати функцію держави, а доповнювати функції держави. Безумовно, ми наймаємо фахівців з ринку, які спеціалізуються в тій чи іншій галузі: юристи, піар, певні вузькі галузі, залежно від завдань. Тому це – робота. Волонтерство – це коли за своїм побудженням душі ти просто безкоштовно віддаєш свій ресурс і допомагаєш певним ініціативам. Ми об’єктивно і правду говоримо про те, що ми працюємо за гроші.

Е.К.: - Мені для того щоб працювати з донорами, потрібна прозорість. От Україні часто закидають – у вас не зрозуміло, куди воно ділося. Ми мільйони передали Україні, де воно ділося? Американський аудит, український аудит, повний облік складу, вся документація підтверджувальна.

В.С.: - Крім наглядової ради, є незалежні аудиторські компанії, які ми наймаємо для того, щоб вони перевірили нас ззовні.

Е.К.: - І тут не тільки про це. Ти повинен налаштувати роботу так, щоб на будь-яке питання мав відповідь. Перевіряльні органи приходять і кажуть: слухайте, а у нас тут є підозра, що десь ділося майно. А ти надаєш фотографії, локації, де передавалося, кому передавалося, як здійснювалася комунікація. У тебе це все є. З 2022-го року – аудит, від кого зайшло майно, кому воно передано, документи, фотографії. Це підвищує рівень твоєї прозорості і довіри до тебе.

- Який має бути обсяг витрат або зібраних коштів, що йдуть на адміністрування?

Е.К.: - Законодавством України визначено 20%, а у нас він – близько 5%. Тут заробітні плати і податки, тому що повна прозорість – це дуже важливо.

- Конверти не практикуєте?

Е.К.: - Категорично.

Ті люди, які працюють в «Разом», – перші півроку, напевно, ми працювали всі повністю як волонтери, без жодної копійки коштів. Це і водії, які евакуйовували з передової, і працівники складу, і адміністративна частина. Тобто всі просто робили. Але всі хочуть їсти. І ми бачимо, що хтось почав рідше приходити, бо йому потрібна робота, йому потрібно чимось годувати дітей. Я сивіти починаю, коли я подумаю про те, що заберуть деяких ключових працівників нашого фонду, – настільки детально вони знають всі процеси налаштовані.

В.С.: - Це архаїзм якийсь – думати, що співробітники благодійних фондів, неурядових організацій мають працювати безкоштовно роками. Це абсолютно хибне уявлення світу неурядового сектору. Я вважаю, що це треба змінювати. Треба говорити, що ми оперуємо тим капіталом, який ви даєте нам на програми, про які ми заявляємо, на нашу програмну діяльність. Якщо ви їй довіряєте, ви даєте гроші, розуміючи, що ці гроші ефективно будуть розподілені і допомагатимуть Україні. Це нормально.

Е.К.: - Навіть більше: працівник – це 8 годин. А у нас працюють цілодобово, і зустрічі розписані цілодобово. Поза роботою в «Разом» у кожного є друг, брат, родич, одногрупник, який служить. І відкриті йому якісь банки, йому там щось плететься, вариться тощо. Волонтерство – це поклик душі, але ти не можеш ним жити, на жаль, бо він тебе не прогодує. Можеш приділити 2 години. Поїхати в дитячий будинок, підтримати якусь ініціативу, поприбирати місто, зібрати на якесь необхідне обладнання. Але це не системне. От ключове, що відрізняє волонтерство від професійного громадського сектору, – це системність і експертність.

- А що являє тепер собою волонтерський рух, на початку третього року повномасштабного вторгнення? Що змінилося за ці два роки?

В.С.: - Складне питання, ландшафт почав тільки формуватись отак масштабно в Україні. Тобто раніше у нас були певні сегментарні фонди, які працювали на допомогу онкохворим дітям, на інші напрями. Однак почалось серйозне зростання сектору. І сьогодні наші науково-дослідницькі структури і ті організації, які активно займаються аналізом, вони ще не «доганяють» того процесу. З моєї точки зору, тепер відбувається кристалізування цього сектору. Маленькі фонди, маленькі ініціативи не витримують того навантаження фінансового, емоційного, ресурсного. Більші фундації, які сьогодні мають таку стабільну позицію, починають брати лідерство і закривати більшість сегментів собою.

Війна триває, треба всім знаходити свої нові методи реалізації себе в цій війні та допомоги Україні.

- Яким треком все це буде розвиватися найближчим часом? Оці масштабні гравці типу Сергія Притули, Чмута, вас, вони просто будуть збільшуватися та інституалізуватися?

В.С.: - Точно так, і я впевнений, що нішеві гравці будуть далі займатися своєю діяльністю (наприклад, «Таблеточки»). Широкоформатні організації, в яких є широкі програмні цілі, – їх залишиться не так багато.

- От людина каже: я хочу займатися волонтерством. Як виглядає сьогодні цей вхід?

Е.К.: - Насправді потреби дуже великі – від дуже банальних речей (робота на складі) до професійних послуг юриста, бухгалтера, дизайнера тощо. У нас дуже часто є звернення студентів, які закінчують університет і хочуть поволонтерити. Дуже часто це така суха офісна робота, але вона дуже потрібна.

- А скільки людей всього працює?

Е.К.: - У нас штат і контракти підписані з 65, здається, людьми. А ширше коло – це також через контракти, це ті, хто надає нам послуги: психологи, інструктори. Це величезна команда і дуже професійна.

ХОЧЕТЬСЯ ЛІПШОЇ КОМУНІКАЦІЇ З ДЕРЖАВОЮ

- Які в цілому стосунки тепер у держави з волонтерами?

В.С.: - Я колишній державний службовець, можу порівняти – ставлення змінюється, сприйняття неудового сектору як гравця відбувається. Тому що сьогодні ми дуже легко можемо входити в кабінети різного рівня і нарівні спілкуватися з головами обласних військових цивільних адміністрацій або міністрами тощо. Раніше ці двері були більш зачинені або більш виділені під певні, скажімо, близькі до серця організації, які не покритикують. Тепер ця вибірка все ж таки стає більш широкою. Ми більш професійно починаємо спілкуватися з державним сектором, враховуючи той фактор, що ми працюємо теж в межах того самого законодавства, тих самих правил, які існують в державі, і системи фінансів наші не так сильно відрізняються від системи або департаментів фінансів державного сектору. Повірте, через те що у нас величезна регуляторка в державі, я зараз підписую документи з Евеліною і кажу, що відчуваю себе абсолютно так само, як відчував себе в кабінетах державної влади. Ми не можемо від цього відмовитися, тому що ми не впроваджуємо поки що змін у бюрократичній нашій машині, тому є стоси, кімнати паперів, якими ми оперуємо.

- Про зміни ще хотів запитати. Була така думка, що, оскільки волонтери демонструють ліпшу ефективність за ті самі гроші, а раз вони працюють, отже, держава на деяких ділянках просто не справляється, то це і формувало ставлення чиновників до волонтерів. Наскільки це правдиве?

В.С.: - Я не думаю, що волонтери проявляють ліпшу ефективність, – на жаль, волонтерський рух не має системності, якщо ми говоримо про класичне волонтерство тощо. Іноді волонтери можуть заповнити певну ділянку, однак дуже ненадовго і потім обов’язково треба передавати або якимось інституційним організаціям, або якимось державним структурам, тому це неправильно.

Ми є винуватцями усіх тих непрофесійних менеджерів, яких ми ставили на посади, це все ж починалося з демократичних процесів, виборів тощо. Ми менеджменту не приділяли достатньо уваги. Ти просто працюєш непогано, ти кричиш гучно – вставай, ти керівник.

- У нас немає такої цінності, як школа менеджменту.

В.С.: - Вона тільки зароджується, УКУ, Могилянка почали активно працювати з цим і багато-багато інших університетів, однак це все ще на недостатньому рівні. І інституційно з точки держави все ж таки ще немає достатнього сприйняття того, що ми маємо навчити державного менеджера, пообіцяти йому довгостроковий контракт, а не – ми вас усіх замінимо після того, як зміниться влада. В такому разі ми будемо мати на кого спертися. А коли ми змінюємо всі державні команди після того, як змінюється політична влада, то вибачте, ми будемо навколо цих кіл ходити безкінечно.

-Тепер благодійні фонди, волонтерські організації які кричущі для країни потреби закривають, що не може закрити держава? І де ситуація змінилася і держава з часом ліквідувала ті прогалини, що були?

В.С.: - По-перше, що стосується допомоги військовим. Попит на тему тактичної медицини, засобів зв’язку, тепловізійного обладнання тощо лишається і він буде перманентним. Однак ми все ж таки тепер потроху трансформуємося в тему навчання – не просто передати щось, а й навчити цим користуватися, взяти в штат або аутсорс якихось кращих тренерів, дати знання і обладнання. Так ми працюємо з тактичною медициною і зв’язком.

- Який взагалі портфель вашої допомоги?

Е.К.: - У нас є п’ять програм: адвокація, культурний зв’язок (показуємо сучасну Україну, тобто якісь цікаві фільми, українські дизайнери, якісь українські фестивалі). І є три програми, які реалізовуються в Україні: це наші захисники, все для порятунку життя – тактична медицина, рюкзаки медика, тренінги, автомобілі евакуаційні, стабілізаційні пункти… Є також зв’язок, тому що ти без зв’язку просто втрачаєшся: рації, ретранслятори, паверстанції. Ми доволі класно це робили і тепер далі збираємо на це гроші: мобільні пральні, лазневі комплекси.

В.С.: - На чому ми сфокусовані – на привнесенні технологічних рішень в сучасну українську медицину. Наприклад, ми проводимо курс з користування портативними УЗД-апаратами, які на сьогодні тисячі життів рятують на полі бою. Це фактично УЗД, який ти підключаєш до телефона або до планшета і відразу на полі бою або в стабілізаційному пункті скануєш черевну порожнину. В чому ідея? Маленький осколок залітає всередину тебе, спричиняє кровотечу, однак ззовні він не помітний… І під час евакуації людина вмирає від внутрішньої кровотечі. Це треба вчасно виявити. Цим ми займаємося, наш план – покрити повністю лінію фронту, сьогодні навчено 500 військових і цивільних медиків, і 300 апаратів ми вже передали. Будемо робити це до того моменту, поки не зрозуміємо, що цей напрям насичено. Друге – ми спільно з Українським центром охорони здоров’я розробили курс для менеджерів лікарень, яким даємо сучасні знання зі стратегування, бюджетування роботи з донорами тощо. Це команди переважно в лікарні – головний економіст, головний лікар, медичний директор, це представник обласної ради. Це критично важливо – дати сьогодні ці базові знання. Ми бачимо шалені трансформації після того, як люди повертаються після нашого курсу. Це піврічний курс, який проводять найліпші тренери України, притому в одному з курсів у нас викладає Сергій Притула.

Наступний – це такий більш адвокаційний проєкт, ми адвокуємо за респіраторну підтримку в Україні. У нас немає такої лікарської спеціальності – респіраторний терапевт. Немає системної кисневої підтримки. Ми адвокуємо, ми готові закупити обладнання, ми готові показати міжнародну практику. У нас працює гуманітарний склад, ми постачаємо медичне обладнання, медичні розхідні матеріали. Важливо – ми не постачаємо медичний хлам, ми постачаємо тільки високоякісне.

Є ще напрям суперкрутий – місії американських лікарів. Часто це нейрохірурги, щелепно-лицьові хірурги, які приїжджають в Україну в свої відпустки і проводять тут операції, а наразі вже проводять навчання українських фахівців, як працювати, використовуючи сучасні знання.

І що важливо, американська щелепно-лицьова хірургія, – ви знаєте, наскільки це дорога історія? Це фактично пластична хірургія. Ви знаєте, скільки людей отримують поранення обличчя? Там на людей іноді без сліз важко дивитися. І ті фантастичні речі, які роблять ці лікарі, повертаючи цих людей в соціум до нормального життя… Ми дуже щасливі, що у нас є ця програма. І в цьому році вже буде вісім місій, в кожній місії – приблизно по 30 американських лікарів, яких ми супроводжуємо, привозимо, організовуємо, комунікуємо з лікарнями тощо. Отакі напрями ми покриваємо.

- А чого вам не вистачає у стосунках з державою, крім грошей?

Е.К.: - Мені здається, що потрібно просто налагодити комунікацію, але вона не повинна бути вибірковою: я знаю цей фонд, тому я з ним поговорю і поясню. Я би створила робочі комітети за сферами роботи, я би проводила регулярні зустрічі з представниками громадського сектору і держави на різних рівнях. Це необов’язково повинен бути голова Верховної Ради – нам треба того, хто буде дійсно з нами працювати і вирішувати питання. Я би почала з цього, і тоді спільна реалізація.

Василь Самохвалов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»

Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ