День матері. «Якщо я жива, то це для чогось потрібно»
У другу неділю травня в Україні відзначають День матері. До цього міжнародного свята ми підібрали шість історій про неймовірних жінок, які стали не просто матусями. Вони мають величезний вплив на суспільство, бо є активістками, волонтерками, захисницями країни або віддали Україні найдорожче – своїх синів та доньок.
Орися Качмарик, мама загиблого Віталія Скакуна:
ПИШАЮСЯ ВЧИНКОМ СИНА І ХОЧУ ПОТРАПИТИ НА МІСЦЕ ЙОГО ЗАГИБЕЛІ
Орися Качмарик бачила сина востаннє у січні 2022 року, коли Віталій приїхав у відпустку додому на три доби. Вже тоді в повітрі вчувалася тривога.
Остання їхня розмова телефоном відбулася ввечері 23 лютого. Хлопець був засмучений. І коли Орися його підбадьорила, сказала, що світ допоможе Україні, син відповів: «Мамо, зараз нам ніхто не допоможе, маємо відбиватися самі».
А вже наступного дня 24-річний морпіх Віталій Скакун підірвав Генічеський міст на Херсонщині, щоби не пропустити колону ворога.
Про те, що почалася війна, жінка дізналася о 5 ранку 24 лютого. Почала дзвонити сину, написала повідомлення, але він не відповідав.
«Вирішила піти до церкви, помолитися, поставити свічку за здоров’я Віталія, – згадує вона. – Перед тим як виходити з дому, побачила на балконі голуба. Я ще так глянула, звідки він взявся? Ніколи не прилітав. Подумала, що то – до звістки. Ввечері знову телефонувала сину, обдзвонювала лікарні – може, він поранений. Коли заснула, приснився мені Віталій у сяйві і в білій футболці. Усміхається, щось мені розказує. А я сварюся, де він є, адже ми його всі шукаємо. Вранці подзвонила донька і сказала: "Мамо, нема нашого Віталіка, ми його побачили по телебаченню, він загинув". Земля пішла з-під ніг...».
Після загибелі сина мати по крихтах збирала інформацію про останні хвилини його життя. Друзі Віталіка розповіли, що вони з побратимом Олександром отримали завдання підірвати Генічеський міст.
«Вони все підготували, перевірили, відійшли на безпечну відстань, але вибухівка не спрацювала. Їм сказали спробувати ще раз, але знов не вдалося. Тоді отримали наказ відступати. Олександр розповів, що вони присіли і не знали, що робити. В той момент Віталік підвівся і побіг, потім на мить обернувся й усміхнувся. За якийсь час пролунав вибух», – розповідає пані Орися.
Пройшло понад два роки з дня загибелі Віталія. За особисту мужність і героїзм йому посмертно було присвоєне звання Героя України. Весь світ дізнався про подвиг Віталія Скакуна. На його честь перейменували вулиці в різних містах та його рідну школу в Бережанах. У Чехії на честь Героя назвали міст, у польському Лешні (Leszno, Великопольське воєводство, – ред.) він – почесний громадянин. На Аскольдовій могилі йому встановили пам’ятну дошку.
Для його мами і рідних це був дуже важкий період.
«Ці два роки, з одного боку, – ціла вічність, з іншого, – як один день. Для мене Віталік завжди поряд. Він – мій Ангел. Я пишаюся сином – Героєм, який загинув заради порятунку інших. Він сам так вирішив і розумів, на що йде», – зі сльозами на очах розповідає пані Орися.
Згадує, що Віталій з дитинства був надзвичайно уважний і добрий.
«Тільки розквітла якась квітка, він уже її зірве і дарує мені. І коли подорослішав, завжди дарував мамі й бабусі квіти на свята. Тому для нас, як і для тисяч матерів, що втратили дітей, День матері тепер – сумне свято».
Жінка розповідає, що постійно відстежує в соцмережах коментарі про свого сина. Для неї дуже важливі пам’ять про Віталіка, вдячність за те, що він зробив.
«Я щиро молюся за наших захисників, адже кажуть, що мамина молитва – найсильніша. Я вірю, що вона їм допоможе. А ще молюся за закінчення війни, щоби батьки більше не втрачали дітей».
Жінка дуже хоче побувати на місця загибелі сина, побачити той міст, який він підірвав ціною життя.
Юлія Томчишин
Фото автора, Суспільного, з родинного архіву, Генштабу
* * *
Олеся Рейда («Ластівка»), стрілець:
ПОВЕРНУЛАСЯ З-ЗА КОРДОНУ, ЩОБИ СЛУЖИТИ В ЗСУ
Олеся Рейда – старший стрілець 95-ї бригади ДШВ. Коли почалося повномасштабне вторгнення, жінка була на роботі у Польщі. Вона повернулася додому і стала на захист України.
«Мені боляче було бачити, як син і донька ховаються у бомбосховищі від ворожих ракет, як хвилюються, коли оголошують тривогу, тривають обстріли. Я зібрала речі і приїхала додому. Вирішила, що маю щось зробити для захисту України і майбутнього своїх дітей», – пригадує жінка.
Олеся виховує 16-річну доньку та 10-річного сина. Для батьків її рішення було неочікуваним. Вони намагалися переконати її залишитися вдома.
«Я довго говорила з татом, який у 2014 році пішов добровольцем на фронт, служив у 24-й бригаді, – розповідає військовослужбовиця. – Наша сім’я добре знає, що таке військова служба, як хвилюватися за рідну людину, підтримувати у всьому. Тата демобілізували через вік за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Я змогла його переконати, що тепер моя черга продовжити його справу».
Олеся пішла у військкомат, її мобілізували. Після цього – навчання, підписання контракту і військова служба у 95-й бригаді ДШВ. Спершу була на посаді радіотелефоніста. Згодом однією з перших попросила перевести її у бойовий батальйон. Тепер її посада – старший стрілець.
«У минулому я займалася спортом, тож фізичні навантаження мені не страшні. Я швидко вчуся та адаптуюся до нових завдань. Тому особливих складнощів під час служби не виникає», – розповідає Олеся.
Позивний «Ластівка» військовослужбовиці дали у бригаді через татуювання із зображенням цих пташок. Найбільша підтримка Олесі – її діти. Тепер вони з бабусею і дідусем, але постійно на зв’язку з мамою.
«Син і донька щодня мені телефонують, пишуть, хвилюються за мене. Я завжди стараюся брати відпустку так, щоб потрапити на їхні дні народження. Ось у квітні був день народження сина, і ми змогли побачитися. Я дуже щаслива, що вони розуміють мій вибір і завжди підтримують в усьому», – розповідає жінка.
Посеред фронтових буднів Олеся найбільше радіє дитячим малюнкам, які привозять волонтери. Часто серед них є малюнки сина, які передає його школа.
«Я завжди зберігаю їх – це велика підтримка для кожного військового, в них так багато щирості й любові», – каже жінка.
Олеся зізнається, що не всі розуміють її рішення піти у ЗСУ: кажуть: у тебе – діти, а ти пішла служити.
«Натомість я таким людям відповідаю, що у нашій країні війна, і всі ми повинні робити все, що в наших силах, щоб наблизити перемогу і вигнати ворога з нашої землі. Коли діти мені сказали, що біля нашого села впала ракета, я зрозуміла, що мушу щось зробити, аби їхнє дитинство було іншим, щоб їм не загрожувати обстріли Росії, щоб вони жили у мирній і вільній країні. Це моя найбільша мотивація і мет як мами. Я не хотіла б, щоб моїм дітям довелося брати в руки зброю, як нашому поколінню».
За зразкове виконання службових обов’язків Олеся Рейда нещодавно отримала медаль «Захиснику України», Хрест пошани, «Знак доблесті» від командира оперативно-тактичного угруповання «Лиман», а також відзнаку Президента України «За оборону України».
Найзаповітніша мрія Олесі – перемога України. Щоб вона могла обійняти своїх дітей та батьків і поїхати разом на відпочинок. Щоб зруйновані міста почали відбудовувати і більше не лунали тривоги.
Юлія Томчишин
Фото з архіву Олесі Рейди
* * *
Галина Гончаренко, депутатка та волонтерка:
ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ СИНА ЗАСНУВАЛА ГОСТЕЛ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ
«Треба щось робити, щоби перед моїм Михайлом не було соромно».
Так говорить Запорізька волонтерка, депутатка Запорізької міської ради Галина Гончаренко, яка в 2015 році очолила громадську організацію «Волонтерський центр "Солдатський привал"». Це місце відпочинку для військових та їхніх рідних, волонтерів, капеланів та всіх, хто так чи інакше пов'язаний із фронтом.
Створити гостел для воїнів Галина вирішила після того, як 23 липня 2014 року поблизу села Лозового на Донеччині загинув її син – Михайло Гончаренко.
Він воював у складі диверсійно-розвідувальної групи другого батальйону 93-ї механізованої бригади. У той день загін Михайла повертався із завдання і потрапив у засідку. Гончаренко прикрив відхід побратимів та викликав вогонь ворога на себе. Був поранений командир, але, окрім Михайла, усі врятувалися.
«Коли син загинув, я розуміла, що треба щось робити, інакше ляжу поруч із ним. Біль був такий сильний! А в голові розуміння: якщо я залишилась жива, то це для чогось потрібно», – говорить Галина.
Жінка згадує, що у квітні 2014 року, коли оголосили першу хвилю мобілізації, пішла до військкомату. За фахом вона лікар-педіатр. Її дані записали – і на тому все.
«Я – гуманітарій "на всю голову". Проте тепер уже знаю все про оптичні пристрої, машини, запчастини, дрони. Це – необхідність. Те, що я почала допомагати армії, включилася саме в цьому напрямі, вже після загибелі сина, – знову ж таки, щоби перед ним не було соромно», – говорить.
Коли відкривався «Привал», ніхто не розумів, що війна триватиме так довго. Він працює в режимі нон-стоп уже 9 років. Тут знайшли прихисток понад 15 тис. бійців.
У середині вересня 2022 року в «Солдатському привалі» зупинявся відомий волонтер Григорій Янченко, якого більше знають як «Дядю Гришу». Йому надали кімнату, забезпечили всім необхідним, і Галина щодня допомагала волонтеру дістатись до роботи й додому.
«Ми його зустріли і привезли до нас. Нам здавалось, що вивезти його з Херсона – нереально. Була ціла спецоперація. Я розумію, як це складно, тож навіть не вірила, що це відбулось», – розповідає жінка.
Вони знайомі з 2016 року. Коли Херсон окупували, пан Григорій пересилав зібрані гроші Галині та іншим волонтерам, щоби вони могли купити найнеобхідніше для армії.
«Сьогодні можу сказати, що "Солдатський привал" існуватиме стільки, скільки це буде потрібно. Спочатку він задумувався як гостел, та дуже швидко став осередком волонтерської допомоги, відомим в армії. Його знають не лише в нашій країні, а й за кордоном», – розповідає Галина.
У команді «Привалу» – 45–50 людей, більшість із них – жінки. Абсолютно всі тут працюють виключно на волонтерських засадах.
Галина зауважує: попервах ніхто не знав, що і як треба робити, але всі навчились ухвалювати рішення і нині мають цінний досвід.
«"Солдатський привал" – це вже стиль життя», – каже його очільниця.
Кілька разів на місяць команда «Привалу» їздить на фронт, щоби передати бійцями різну допомогу та смаколики. 10 травня у волонтерів – 255-та поїздка на фронт.
«Привал» має свій рахунок, тож допомогти може кожен.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
* * *
Людмила Мандзич (Мама Люда), волонтерка:
ЯКЩО Я ДОПОМОЖУ ЧУЖІЙ ДИТИНІ – ХТОСЬ ДОПОМОЖЕ МОЇЙ
У волонтерки Людмили Мандзич – 10-річний досвід того, як бути мамою військового. Її син Андрій на початку війни, у 2014 році, служив за контрактом у 15-му окремому батальйоні 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Увійшов до першої тактичної групи батальйону, яка пішла на Схід після російського вторгнення на Донбас. Деякий час вони несли службу на Сумщині – тоді очікували рух російської техніки по трасі через Конотоп; згодом їх перевели на Луганщину.
«Андрій був у складі групи, яка на чотирьох БМП потрапила в засідку. В машині Андрія – двоє загиблих. Син із командиром вижили, вони повзли до своїх 5 км. Останні два кілометри Андрій уже тягнув побратима мертвим. Після того довго ловив "флешбеки".
Пані Людмила каже, що син її завжди беріг, ніколи не казав, що і як на війні.
«Я тоді постійно носила із собою телефон, він міг будь-коли подзвонити на хвилину й сказати: "Мам, зі мною все добре, я їв, спав". Важко було чекати на ці дзвінки. Важко від безсилля – ти знаєш, що твоя дитина у біді, але не можеш бути поряд чи якось допомогти».
Бабуся пані Людмили була сільською знахаркою. Вона із села Колодяжного на Житомирщині. У Другу світову до неї люди приходили рятуватися.
«Баба сховала на печі сім’ю євреїв, їм вдалося втекти за кордон. Уже в 90-х до неї з Америки приїхали познайомитися внуки врятованої. А баба все життя нам говорила: помагайте іншим. Якщо ти допоможеш іншим – хтось допоможе твоїм. Це був її девіз у житті, який вона передала нам», – каже жінка.
Саме тому мама Люда долучилася до волонтерства у 2014 році.
Тоді в Ужгороді зароджувався найбільший волонтерський рух Закарпаття – «Ведмеді». Волонтери з Руху підтримки закарпатських військових збирали кошти та харчі для військових в АТО, купували-діставали каски, бронежилети, тепловізори, такмед. Для цього організовували чергування зі скриньками в супермаркетах міста, робили мерч, влаштовували міські ярмарки. З повномасштабним вторгненням ця діяльність масштабувалася, а згодом, коли з екіпіруванням, харчами та такмедом в армії стало ліпше, волонтери-ведмеді заопікувалися пораненими в Ужгороді.
Людмила Мандзич швидко отримала свій «позивний» – Мама Люда. За те, що по-материнськи опікувалася усіма, кому бралася допомагати.
«Син служив, я знала, в якому стані наша армія, техніка. На навчаннях перед виїздом у них на полігоні навіть наметів не було, спали на сіні та гілках, яке натягали від місцевих... Від того розуміння таке безсилля охоплювало... Я пам’ятаю, як тією весною зайшла в супермаркет і побачила там Галю Ярцеву з командою (одна з координаторок Руху підтримки закарпатських військових, – ред.). Я просто розревілася і почала разом з ними збирати допомогу хлопцям на війну. Ревіла від того, що зрозуміла: люди піднялися, отже, щось із того буде».
Далі на Людмилу чекали сім кіл пекла через поранення сина.
«У нього була поламана нога. Коли вона розпухла й вже не влазила в берці, Андрія відправили у шпиталь. Вже там у нього стався пневмоторакс: далися взнаки постійні застуди і те, що він надихався отрути, коли в нього горіла машина. Йому забрали частину легені. Лікували сина у Львові. Він сказав, що мене все одно не пустять, і не дозволив приїхати. То за ним доглядала родичка нашої знайомої з Ужгорода. І я знову зрозуміла: якщо Бог так поміг і мою дитину врятував, і є хтось, хто йому допомагає, я мушу помагати іншим».
Так волонтерка Мама Люда почала опікуватися хлопцями, зокрема і побратимами Андрія. Бувало, каже, що в лікарню йти не хотіли, погоджувалися піти лише з Мамою Людою.
Син звільнився з війська у 2021 році. Він був обмежено придатний, але вперся і сказав, що лишається на службі. Згодом одружився – також із військовою, із кадровиків. Коли сталося повномасштабне вторгнення, та виїхала на Схід серед перших. Їхній штаб обстріляли ракетами, п’ятеро людей загинули, а жінку витягли з-під завалів, коли вона вже задихалася. Родина два роки боролася за її здоров’я.
«У цьому найважче – байдужість військового начальства, яке до підлеглих ставиться як просто до бойових одиниць. Якби не знайомі волонтери та офіцери, все це було би набагато важче. І я постійно думаю про людей, у кого цих знайомих нема: а от що їм робити? Коли ти на один папірець чекаєш пів року? У рідних дах їде від цього», – каже Людмила Мандзич.
Волонтерство, ділиться жінка, стало її порятунком.
«Ми родиною завжди долучалися до зборів. Продукти купляли, речі. Коли я почала виходити в люди, мала нагоду ближче спілкуватися. Стрічалася з тими, хто розуміє, що в країні йде війна. Але й чула дуже багато байдужості. На кшталт фрази "Ми його туди не посилали". Коли це чуєш, воно просто тебе знищує. А насправді ж усе просто: якщо твоя дитина, чоловік вдома, то ти мусиш щось робити для тих, чиї на війні. Мусиш підтримати їх. Адже завтра доведеться йти і твоїм. Бо ж бігти і тікати нам нікуди, – це наша країна, іншої у нас нема».
Тетяна Когутич
Фото: Facebook / Людмила Мандзич
* * *
Альона Каптан, переселенка, психологиня, багатодітна матір:
ВІДЧУВАЮ, ЩО МОЖУ ДОПОМОГТИ ТИМ, ХТО БУВ ЗМУШЕНИЙ ПОКИНУТИ СВОЮ ДОМІВКУ
Дивлячись на цю тендітну молоду жінку, яка випромінює оптимізм, важко повірити, що вона – матір п’ятьох дітей, а її родина покинула свою домівку та успішний бізнес, коли росіяни увірвалися в її рідне місто Бучу на Київщині.
Сьогодні Альона Каптан налагоджує життя в Миколаєві, куди переїхала з чоловіком та дітьми. Попри те, що мають статус внутрішньо переміщених осіб і орендують житло, не побоялися почати все спочатку.
«Ми ще до 24 лютого 2022 року розуміли, що росіяни нападуть, тому зібрали тривожні валізи і були готові їхати, бо навіть на мить не уявляли свого життя в окупації. Спершу поїхали на Полтавщину до куми – там була можливість нам усім розміститися. Але це близько до Сум, де тривали бойові дії. Над нами кружляли літаки, ми боялися за дітей. Згодом дізналися, що наша квартира в Бучі повністю зруйнована і повертатися нам нікуди. Ми мали знайомих у Миколаєві, і коли після звільнення Херсона обстрілів поменшало, вирішили сюди переїхати. Щоправда, ті, хто нас покликав, згодом самі покинули місто. А ми залишилися. Питання виїзду за кордон навіть не розглядали», – розповідає Альона.
Вона раніше бувала у Миколаєві, тут їй подобалося, тому багато розповідала своїм дітям про тутешній зоопарк та інші місцеві принади.
Її найстаршому синові, Святославу, нещодавно виповнилося 18 років. Тепер він вчиться в Києві, але приїздить провідати рідних у вихідні. Дві доньки Надія та Любава, 12 та 14 років, і семирічний першокласник Тимофій навчаються онлайн в одному з ліцеїв міста. А наймолодшому, чотирирічному Тарасикові, наразі підшукують місце у дитячому садочку.
Альона каже, що дітям дуже подобається у Миколаєві, насамперед тому, що тут тепліший клімат. Відколи переїхали, жодна дитина не захворіла на застуду, тоді як у Бучі це було постійно.
Поки що знімають квартиру, але хочуть придбати власне житло, планують залишитися тут назавжди.
«Я часто чую, що багато хто хоче покинути Миколаїв, бо тут немає питної води та забагато інших проблем. А нам тут подобається. Місто звідусіль оточене водою – річки, лиман. Ми любимо з дітьми відпочивати на природі, гуляти на Набережній, на причалі, у парку. А ще тут є можливість розвиватися самому і допомагати іншим. На цей час я корисна саме тут, у Миколаєві», – каже моя співрозмовниця.
Альона після закінчення школи здобула освіту бухгалтера і 10 років працювала в Бучанській міській раді. Потім вирішила змінити фах і з 2006 року займається психологією. Саме в цьому розкрилися її природні здібності. Вона постійно навчалася, удосконалювала свої професійні навички і в 2014 році отримала сертифікат військової психологині. Бувала волонтером в зоні АТО, працювала з військовослужбовцями та членами їх сімей, родинами військовополонених.
Паралельно жінка розвивала власний бізнес – у Бучі відкрила два приватні дитсадки і Центр розвитку сім’ї. Та війна все зруйнувала. Під час бойових дій у місті один садочок розбомбили, в іншого тепер нові господарі.
Але Альона не з тих, хто опускає руки, навіть коли здається, що все втрачено. У Миколаєві вона разом з чоловіком Станіславом, який має педагогічну освіту, почали розвивати сімейний бізнес.
«Ми відкрили власний тренінго-консультаційний центр "Кажи". Наразі пропонуємо послуги для підвищення кваліфікації працівників місцевого самоврядування, проводимо тренінги та групові зустрічі для ВПО, а ще подалися на грант і плануємо створити Центр розвитку сім'ї та дитини для ВПО, родин військовослужбовців та ветеранів», – ділиться планами психологиня.
Її енергії вистачає й на інші добрі справи. Ще по дорозі до Миколаєва вона відправила резюме до Служби зайнятості. А вже через тиждень пройшла співбесіду і почала працювати методистом-психологом обласного Центру соціальних служб. Її професійні та людські якості невдовзі стали помітні, і жінці запропонували очолити новостворену Раду з питань ВПО при облдержадміністрації.
«Я радо погодилася, – зазначає Альона, – адже зсередини знаю проблеми переселенців, розумію їхні настрої і відчуваю, що можу допомогти тим, хто був змушений покинути свою домівку. Тепер у нас зібралася активна, вмотивована команда, здатна розв’язувати будь-які питання. Ми плідно співпрацюємо з органами державної влади, місцевими громадами, різноманітними благодійними фондами та громадськими організаціями. Це допомагає комплексно та оперативно розв’язувати проблеми. Тому я не втомлююсь закликати людей, які втратили все і залишили рідні оселі: не закривайтесь у собі, звертайтесь – і вам неодмінно допоможуть».
Робочий день багатодітної матері триває із 7 ранку до 22 години вечора, але вона каже, що не втомлюється, бо робота – це її хобі. Вона працює заради своїх дітей і країни, в успішне майбутнє якої дуже вірить.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву Альони Каптан
* * *
Юлія Нікандрова, керівниця служби у справах дітей:
НА ПОЧАТКУ ВТОРГНЕННЯ МИ ВИВЕЗЛИ НАЙБІЛЬШУ ЕВАКУАЦІЙНУ ГРУПУ ДІТЕЙ З УКРАЇНИ
До війни Юлії здавалося, що робота в одеській службі у справах дітей, яку очолювала, – це дуже тяжко. Але це виявилося «квіточками» порівняно з викликами на початку повномасштабного вторгнення. Адже їм з командою довелося організувати евакуацію 700 дітей з притулків та інтернатів Одеси. Попри те, що сама нещодавно вдруге стала мамою, з малою дитиною на руках вона разом зі своїми заступниками прожила майже пів року в Польщі з вивезеними вихованцями.
«Електричка, а потім 42 автобуси для 700 дітей від 3 до 17 років, вихователів та їхніх дітей, 38 годин шляху від Одеси до польського села під Варшавою. Наші діти – неймовірно витривалі, добрі та терплячі. Старші допомагали з молодшими. Ми були найбільшою евакуаційною групою дітей із України, яка рятувалася від війни», – згадує Юлія Нікандрова.
Часу на себе в евакуації не мав ніхто з команди супроводу. Дорослі жили лише потребами дітей з 7 ранку до пізньої ночі. Іноді, згадує Юлія, не залишалося сил навіть умитися.
«Уявіть: 700 осіб. Переважна більшість – діти з дитячих будинків, притулків та інтернатів. Кожен божий день вони мають мільйон потреб і проблем: здоров'я, харчування, освіта, побут. Все це організовують 60 осіб супроводу. Усіх необхідно контролювати, спілкуватися та допомагати. Плюс – постійно контактувати із стороною, яка приймає: представниками влади, волонтерами, поліцією, медиками, благодійним фондом… Список суб'єктів – гігантський. А діти різні, і всі потребують уваги».
Юлія додає, що тішило вихователів єдине – те, що вони врятували дітей від потенційної загрози.
За словами керівниці Служби у справах дітей, психологічний стан у евакуйованих дітей ліпший, ніж у тих, хто переживає бойові дії в Україні.
«Діти ще не встигли усвідомити, що таке війна. Так, старші розуміють, що коїться, вони читають новини та спілкуються з друзями в Україні. Але особисто, на щастя, вони не пережили ці жахіття», – каже Нікандрова.
Діти і тепер перебувають у Польщі. Там до них ставляться дуже доброзичливо та гостинно, вони забезпечені всім необхідним. Є позашкільні заняття: вокал, театр, хореографія тощо. Школярі вчаться онлайн. Але вони дуже хочуть додому і чи не щодня питають вихователів, коли повернуться в Україну.
Юлія повернулася в Одесу через майже пів року, коли всі бюрократичні справи в Польщі були вирішені, а навантаження на вихователів знизилося. Нещодавно вона стала мамою втретє. Разом із чоловіком виховує трьох синів і не полишає надії, що доля порадує їх родину і донькою. Бо коли жити, якщо не зараз?
Ганна Бодрова
Фото: Юлія Нікандрова / Facebook
Перше фото: Дмитро Смольєнко
