Військові, які боронять нас у тяжких боях, виснажуються не лише фізично, а й психічно. Зазвичай, щоб відновитися, бійцям треба просто відіспатися та відпочити, в деяких випадках провести роботу з психологом, але коли це не діє – потрібна допомога фахівців – медико-психологічна реабілітація.

Процес відновлення ускладнюють мінно-вибухові травми, які можуть супроводжуватись розладами пам’яті, концентрації уваги, психоемоційними коливаннями, тривожними та депресивними станами та розладами сну, на які, за статистикою, страждають 50 відсотків військових. У випадку отримання чисельних мінно-вибухових травм, залучення медико-психологічної реабілітації не просто бажане, а необхідне.

У відділенні комплексної медико-психологічної реабілітації військові отримують повний цикл підтримки – лікування, психологічний супровід та корекції, роботу з фізичним та ерготерапевтом та багато іншого. Точну кількість тих, хто відновився тут, не називають, але їх багато, і що примітно – більшість хлопців після цього були визнані придатними до служби, знову взяли до рук зброю, повернулися у військо, щоб захищати країну.

Ми розпитали про специфіку психічної реабілітації у заввідділення, заслуженого лікаря-психіатра, голови ГС «Реабілітаційні сили України» Ігоря Дубініна.

- Пане Ігорю, вже третій рік наша країна живе в страшенному стресі і наше психічне здоров’я вже далеко від норми… Певно вже час запитати про це у психіатра. Чи збільшилась кількість звернень до вас?

- З початку повномасштабного вторгнення суспільство дійсно дуже змінилося, бо ніхто не був готовий, що з нами відбудеться така масштабна травматична подія. Звісно, психологічно це сильно вплинуло на населення нашої країни. Спочатку люди не розуміли того, що відбувається і що буде далі – переживали підвищену напругу, тривогу, розгубленість, страх, паніку, виїжджали кудись в безпечніші місця. Та й багато з тих, хто з перших днів взяв до рук зброю, теж не зовсім розуміли, що і яким чином відбувається. Зараз, через два майже з половиною роки, всі адаптувались. Подивіться на Харків – постійні обстріли, а люди живуть і працюють, не біжать з міста, вони звикли… Я не можу сказати добре це чи погано, але так зараз є. Ми стали за час війни загартованішими і більш відкритими, такої згуртованості людей, як в перші страшні місяці війни, я за своє життя ще ніколи не бачив. 

СЕРЕД ВІЙСЬКОВИХ РОЗЛАДИ СНУ Є У 50 ВІДСОТКІВ!

- Ви говорите, що ми звикли жити в стресі, це факт, але ж такий стан може призводити до глибоких психічних наслідків. За статистикою соціологів, до війни лише 4% людей бачили жахи та кошмари уві сні, а в 2022-му – на це скаржилася вже третина опитаних українців…

- Людина до всього призвичаюється, навіть до найважчих обставин. Якщо говорити про цивільних, так, дійсно, вони втомились від постійної напруги, від очікувань, як що буде. У них зменшилася резилентність (психологічна пружність, стресостійкість), що проявляється порушенням сну, тривожністю, зниженням настрою та постійним відчуттям втоми. От з такими скаргами вони й звертаються до нас, бо розуміють, що вже самі не можуть впоратися зі своїми станами.

Що стосується військових, тут трішки інше – багато з них, особливо, хто півтора-два роки в постійному бойовому стресі, просто виснажилися. У них нема такої віддачі, як на початку, їм потрібні відпочинок, перезавантаження, відновлення. Їм необхідно повернути свою фізичну та психологічну форму, втрачену через постійну напругу. І серед них кошмарні сновидіння та денні «флешбеки» з епізодами бойових дій є майже у кожного!

Якщо у 2022-му році переважну більшість розладів у військових можна було пов’язати зі стресом, то зараз картина інша. І дуже багато хлопців приходять до нас з наслідками мінно-вибухових травм, і вона не одна-дві, а їх за час на «нулі» може бути 10-15! Це зовсім інша клінічна картина: постійний головний біль, головокружіння, дзвін у вухах, зниження пам’яті та концентрації уваги, порушення слуху та зору, емоційна нестійкість, безпричинна тривога, яка часто доходить до панічних нападів, зниження настрою та, звісно, безсоння.

Тому треба розуміти, що психічні розлади у цивільних та військових мають різну природу та потребують різного підходу в лікуванні.

БІЙЦІ ВІДРАЗУ НЕ ХОЧУТЬ СПІЛКУВАТИСЯ З ПСИХОЛОГАМИ, ЇМ БАНАЛЬНО ПОТРІБНО ВІДІСПАТИСЯ…

- Наслідки мінних вибухів – це контузії?

- Так, це легка черепно-мозкова травма, те що раніше називали «контузією».

- Наскільки швидко відбувається реабілітація після них?

- Залежно від тяжкості стану та кількості таких травм. Знову-таки, залежить з якої зброї це було завдано, наскільки близько це сталося, було 5-ти чи 30-секундне потьмарення свідомості, тобто багато факторів. У середньому військові з наслідками мінно-вибухових травм проходять у нас лікування протягом місяця. Якщо не допомагає, ми можемо їх затримати довше, щоб проводити реабілітацію.

Слід розуміти: людині, яка потрапляє до нас ледве не з поля бою, аби адаптуватися у цивільному житті, потрібен час. Для когось – це тиждень, комусь – більше. Часто бійці, які сюди потрапляють, відразу не хочуть спілкуватися з психологами чи долучатися до реабілітаційних заходів, бо їм банально потрібно відіспатися! Налагодити сон, зменшити психоемоційні коливання, прибрати тривожність, трішечки покращити настрій, щоб вони адаптувалися, бо у нього в уяві залишається бій – він прокидається і не може зрозуміти, де він.

Медикаментозне лікування починається одразу після надходження, а психологічне втручання – після первинного відновлення. Але зауважте, боєць на лікуванні живе в «лайт-режимі», порівняно з фронтом, і через місяць-півтора йому знову вдягати на себе «бронік» та все інше спорядження до 30 кг вагою. І якщо він не підготує себе фізично перед випискою, як він буде там рухатися? Тому перед випискою військового йому потрібні активні заняття в спортивній залі, щоб набрати фізичних кондицій.  

- З якими захворюваннями військові потрапляють до вашого відділення? Один профіль ми обговорили – наслідки мінно-вибухових травм. Але ж ви говорите і про інші випадки, пов’язані з виснаженням від постійного бойового стресу. Як виглядає шлях пацієнта до вашого відділення? Хто за цим слідкує у війську? Бо здається, з такими скаргами бійці самі до психологів соромляться звертатися… 

- Звісно, соромляться! Кажуть: «У мене стільки виходів на «мінус», а я прийду і скажу, що мене щось турбує? Я що буду в лікарні відпочивати, а хлопці будуть гинути? Я на війні, які там розлади сну?!» – таке є, і багато хто до останнього не визнає, що з ним щось відбувається.

Але у кожному підрозділі є військовий медик, є психологи. Це почало формуватися на початку повномасштабного вторгнення, і зараз, наскільки мені відомо, майже 100% підрозділів такими фахівцями забезпечені.

Тому процедура така – до нас надходять за направленням командира військової частини і військового медика або за направленням Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України. Механізм відпрацьований і багато командирів розуміють, що краще віддати на лікування чи на реабілітацію свого бійця, який вже багато чого пройшов і багато чого вміє, хай він 2-3 тижні побуде на відновленні і повернеться на 100% у бойовій готовності.

ВІАР-ОКУЛЯРИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ВІДВОЛІКТИСЯ

- Я вже зрозуміла, що лікування й реабілітація у вас – це не тільки випити пігулку й полежати. Розкажіть про свої методи.

- Залежно від стану, в якому надходить військовий, ми оцінюємо, що крім, як ви кажете, пігулки або відпочинку, йому можна запропонувати. Все залежить від симптомів, але насамперед його потрібно відірвати від думок. Бо вони у нього тяжкі: про бої, про фронт, про загиблих товаришів, про те, що він бачив... Треба переключити, і у нас для цього багато різних засобів, наприклад, для хлопців з посттравматичним стресовим розладом або з наслідками мінно-вибухової травми є доказовий метод реабілітації – віар-окуляри, які допомагають відволіктися.

- Вони в них, сподіваюся, не в «стрілялки» грають? По джунглях мандрують, мабуть?   

- І джунглі, і під воду опускаються. Зараз написано багато програм для різних станів. Для депресивного – одні, для тривожного – інші, це хороша складова допомоги і реабілітації.

Також у нас постійно проходить різноманітна арттерапія. Наприклад, нанесення трафаретів на футболки, ліпка, складання моделей.

- Бійці на таке погоджуються легко?

- Так! Якщо він для себе робить наліпки чи трафарети і ця футболка, залишається у нього, або він може її комусь подарувати – це ж клас! Ще є іпотерапія, ми вже пів року співпрацюємо з центром «Спіріт», де медичний психолог Ганна Бураго проводить заняття для наших військових на іподромі, бере групи по 10 чоловік – хтось не хоче, а хтось дуже хоче: я раніше ніколи на коні не сидів, ніколи його не торкався, не гладив. Це такий кайф! Побачити, як коні виглядають зблизька, погодувати їх, почухати. Це і тренування для опорно-рухового апарату, коли ти відчуваєш своє тіло, як ти йдеш, потім обняв коня, потім – вивільнив руки і відчуваєш, як можеш триматися в сідлі.

ЗРОБИЛИ ДЛЯ ХЛОПЦІВ ВЕЛИКУ СПОРТИВНУ ЗАЛУ БЕЗ ЖОДНОЇ КОПІЙКИ КОШТІВ ДЕРЖАВНИХ

- А собаки? Напевно і каністерапія у вас є? Судячи з того, що мене просто у вашому кабінеті зустріла ця прекрасна німецька вівчарка.

- Це Лілу – улюблениця наших хлопців і мій друг, вона скрізь зі мною. Також ми співпрацюємо з канадсько-українським проєктом «Друг героя», який з 2014-го займається собаками-терапевтами. Це справді неймовірна розрядка, коли з ними спілкуєшся, в цей момент ні про що інше не думаєш. 

А ще у нас проходять різноманітні спортивні заходи, наприклад, у 2023 році наші хлопці брали участь у змаганнях «Мілітарі Спорт» у Києві – грали в футбол, у волейбол. У 2017 році ми зробили у себе футбольний майданчик за всіма канонами: 20х40, з освітленням, огороджений, натуральне покриття. Є волейбольний майданчик. У 2023-му році майже з нічого – зробили велику спортивну залу без жодної копійки коштів державних.

- За спонсорські кошти?     

- Так. Нам допомагають. Хтось привіз покриття, хтось – велотренажери. Працює фізичний терапевт – військовий, який брав участь у бойових діях, майстер спорту з боксу, кікбоксингу, він тренує наших хлопці.

До нас постійно приїжджають актори, була Ада Роговцева, за що їй велика вдячність. Багато інших цікавих людей приїжджали, ми робили «квартирники» тут у нас у відділенні. Нещодавно приїжджав Дмитро Лінартович, актор і поет, автор збірки «Словоспів», теж військовий. 

Наші хлопці постійно відвідують театр «Колесо» на Подолі. І не самі, я кажу – беріть діточок, дружин, хто в Києві. Уявіть: війна, обстріли, солдат тільки звідти, а тут – в театрі! Він переключається, відволікається, у нього ці дві години – інше життя, інші переживання. Звісно, ми підбираємо вистави, які не повертатимуть в травматичні спогади.

- Коли я спілкуюся з режисерами та акторами, вони теж кажуть, що театр має терапевтичну властивість у ці страшні часи. То ви це як лікар підтверджуєте?

- Абсолютно! Театр, коли цікава вистава, коли ти в захваті, звісно відволікає. Бо треба переключатися нам всім, не тільки військовим.

Я от все життя граю в футбол і професійно грав, і зараз граю. Коли ти виходиш на поле, ти забуваєш про все. Є твоя команда, є суперники, м’яч, як зіграти, як відібрати, як забити, немає інших думок. Те саме, коли бавишся з собакою, м’ячик чи палку йому кидаєш, ти ж переключаєшся від усього.

Уявляєте, якби військовий прибув до нас, ліг у ліжко, прийняв ліки і лежав? Це – не реабілітація, не відновлення, не допомога. У нас взагалі ціла програма відновлення військовослужбовців і ветеранів прописана на 14 днів. Це ми розробили разом з Національною гвардією України.

ЯКЩО ЗАЛИШАТИ ВІЙСЬКОВОГО НА ОДИНЦІ БЕЗ ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО СУПРОВОДУ, ТО РЕАБІЛІТАЦІЯ БУДЕ НАБАГАТО ДОВШОЮ І ВАЖЧОЮ

- Кажуть, що час лікує… Скільки його потрібно на лікування від травматичної для психіки події?

- Все залежить від важкості, від кількості таких травм, звісно, від характерологічних рис особистості теж. Тут не можна, сказати місяць на це треба, чи рік, все індивідуально. Але, якщо залишити військового наодинці, якщо у нього не буде психосоціального супроводу, то звичайно на це піде набагато більше часу і йому буде набагато важче.

- Найстрашніше, коли людина замовкає. Напевно серед тих, хто до вас надходить, є ті, що мовчать… Мабуть, потрібно ще більше часу, щоб їх «розговорити»?

- Звичайно, час потрібен – кому три дні, кому тиждень, кому і два. Було б напевно важче, якби 50-70 військових одночасно потрапили до нас з фронту, можливо їм тоді важче було б адаптуватися, але до нас такими великими групами не надходять. І відразу люди бачать приклад тих, хто вже лікується чи реабілітується протягом двох тижнів, місяця. Вони спілкуються один з одним: «я прийшов такий як ти, теж не хотів нічого, все дратувало, і от бачиш – поступово відійшов. Давай, я тобі покажу нашу спортивну залу, територію лікарні?» Особистий приклад – рівний до рівного плюс допомога професійних фахівців, які розуміються як спілкуватися, як підійти, як запропонувати допомогу, щоб ця допомога була дієвою – спрацьовують.

ТРЕБА НАВЧИТИ ЦИВІЛЬНИХ СПІЛКУВАТИСЯ З ВІЙСЬКОВИМИ, ЯКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

- Після перемоги до цивільного життя повернуться мільйон військових. Їм також потрібна буде тривала реабілітація?

- Я вам скажу чесно, ми стоїмо на тому (і командування медичних сил це розуміє), що краще провести відновлення, навчання, забезпечити профілактику, щоб не доводити людину або багато людей до психічного «вибуху».

Є дуже багато різних реабілітаційних програм: психологічною допомогою і взагалі організацією супроводу військових займається Офіс Першої Леді, також цим займається командування медичних сил. Міністерство ветеранів співпрацює з громадами, виділило великі кошти на цей рік на «Помічника ветерана», зробили програму тренінгів «Рівний рівному» (допомога військовий – військовому).

Єдине, що залишилося, я вже казав про це і буду повторювати постійно, треба, щоб цивільні, які не брали участі в бойових діях, поважали ветеранів, треба навчити їх спілкуватися і співпрацювати з військовими, які повертаються. Звісно, табу говорити щось типу: «Ми вас туди не відправляли», але «Ой ти бідненький, ти стільки був на війні» – теж не можна говорити.

- Це справді дуже важливо, бо цивільним інколи складно добирати слова у розмові з військовими ще й через комплекс провини, що ми ж не воюємо…

- Тому потрібно чітко знати, що можна запитувати, чого не можна, що пропонувати можна, а чого ні. Тим, хто не воював, іноді цікаво: «А що там? А як ти там? А ти стріляв? А ти скільки ворогів знищив?». Таких запитань категорично не можна ставити! 

Людина на собі перенесла те, що ми хіба що десь в репортажі по телебаченню побачили. І якщо почне розповідати про все це, про смерть побратима на своїх руках, тут вже у цивільного психіка може не витримати... З військовим не треба говорити про війну, не треба його розпитувати, що робив, що бачив і як витримав. Не треба провокувати.

У мене багато випадків, коли, наприклад, військовий приходить у відпустку на місяць, він рік не бачив родину, ніби треба радіти, а натомість дружина до мене звертається: «Лікарю, ми так його чекали, а він мовчазний, до мене прохолодно ставиться, немає інтимних стосунків. Що з ним відбувається?»

Або військовий, який втратив кінцівку і вже не може воювати, каже мені: «Я так чекав, приїхав додому, тут дружина, син, а вони мене… дратують. Я не розумію, що зі мною відбувається. Я мріяв, що вдома буде, як раніше, а я тут не можу».

У таких випадках обов’язково потрібна психологічна допомога, треба розповідати йому і родині про адаптацію, і якщо побудувати цю модель вірно, коригувати її за потреби, то цей стресовий шлях можна швиденько пройти. А якщо воїн залишається на самоті, ні до кого не звертається, ніхто йому не допомагає – і, скажімо, вийшов по сигарети на вулицю, а там якісь люди п’ють, гуляють, слухають російську попсу, то яка у нього буде реакція? Суспільству треба готуватися до повернення наших захисників. Їх прийде багато. І не всі з них розумітимуть, що тут відбувається.

У ВЕРХОВНІЙ РАДІ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЯКЩО ЗАРАЗ НЕ ЗАПУСТИТИ ПРОГРАМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ, ТО ДІЙСНО ХЛОПЦІ ПРИЙДУТЬ І ЗМЕТУТЬ ВСЕ

- Програм, які ви перерахували буде достатньо? Чи вистачає у нашої держави ресурсу, бо це тривалий процес, он у США досі з ветеранами працюють і кошти на це чималі виділяються?

- Я вважаю, що ресурс буде. Програми на це націлені, Офіс Президента розуміє і працює з цим. У нас є дуже досвідчений Уповноважений Президента з прав ветеранів – Вадим Свириденко, це людина, яка пройшла війну з 15-го року. Він це все знає, відчував на собі і розуміє, як до цього готуватися.

Якщо в 2023-му році справді була велика проблема – бракувало фізичних терапевтів (фахівець, метою роботи якого є реабілітація пацієнта після захворювання або травматичного ушкодження через пасивні та активні рухи, фізичні фактори та фактори навколишнього середовища, – ред.), ерготерапевтів (медичний фахівець, який допомагає пацієнту з функціональними порушеннями відновити навички самообслуговування, – ред.), то зараз такі спеціалісти, а також психологи, які вміють і знають як спілкуватися з військовими, готуються і випускаються.

Багато ветеранів, які з тих чи інших причин вже звільнені, навчаються для подальшого спілкування з хлопцями, які прийдуть з війни. Ведеться величезна робота. Долучилося Міністерство охорони здоров’я, Міністерство ветеранів, Міністерство молоді і спорту, Мінсоцполітики.

У Верховній Раді теж розуміють – може, не всі, але багато народних депутатів, – якщо зараз не вибудувати цю модель, не запустити програми реабілітації, то дійсно хлопці прийдуть і зметуть все. Тому у нас дуже багато роботи, і якщо ми втілимо в життя все заплановане, це полегшить повернення наших військових. 

- Такий реабілітаційний центр існує тільки в Києві чи, можливо, щось схоже є по Україні? Чи ви унікальні?

- Звісно, ми унікальні! Але зараз є програма, щоб зробити 140 подібних реабілітаційних центрів по всій країні за участю громад, місцевої влади.

- Зі схожою моделлю?

- Все ж ми лікувальний заклад, а модель тих центрів більш реабілітаційна, підтримуюча, з наданням юридичного та психосоціального супроводу. У нас – комплексний підхід до лікувальної роботи, крім лікарів-психіатрів є психотерапевти, психологи, фізичні терапевти, ерготерапевти. З початку повномасштабного вторгнення ми  почали надавати допомогу військовим, ще у березні 2022 року. І 97-98% хлопців після нас йдуть знову захищати країну, знову беруть зброю до рук.

У нас мультидисциплінарна команда, і знайти всіх цих фахівців було найголовніше і найскладніше. Тут треба бажання, бо давайте чесно, з цивільними працювати легше, ніж з військовими, ти не відчуваєш того травматичного досвіду, не пропускаєш через себе. Це важка праця, але вона дуже надихає, коли допоміг, коли наші військові відновилися, повернулися у військо, нищать ворога, а ти може сказати собі: «Я до цього доклався, допоміг». І коли тобі телефонують, пишуть: «Сергійович, все класно, ми таке зробили!», аж мурашки пішли, відчуваєш, що зробив свою справу.

ЯКЩО НЕ ПСИХІАТР, ТО ХТО ТОДІ НАДИХАТИМЕ ОПТИМІЗМОМ?!

- Я вам дякую за ваш оптимізм у такій надскладній та надзвичайно важливій роботі!

- Якщо не психіатр, то хто тоді надихатиме оптимізмом?! Я сьогодні йшов після наради, хлопці були на вулиці – у важких думках, напружені. Підійшов – чую, розмова у них про війну, а я їх переключив, посміхнувся, підбадьорив –  дивлюся, інший настрій і все не так вже й важко.

Ми, лікарі, будемо надихати наших військових та цивільних, які постраждали від війни, своїм прикладом, а ви журналісти – вас бачать і чують – повинні теж надихати, не формальні репортажі робити, а такі, щоб брали за душу, підштовхували до чогось хорошого. Бачите сонце? (співрозмовник показує за вікно)

- Так. А щойно був дощ.

- Але ж ви насправді не бачите сонця! Воно ще за хмарами, просто перші промені пробилися і стало світліше. От таким чином треба один одного зараз надихати, якийсь промінчик є навіть у хмарному небі.

Любов Базів. Київ

Фото Олександра Банного.