Дуже часто війна – особливо в тилу – породжує ситуації, коли не знаходиш слів, щоб говорити про болючі втрати інших, розгублюєшся. Коли доречні слова підтримки чи подяки захисникам? Батьки не завжди знають, як треба говорити з дітьми про повітряні тривоги й укриття. Або багатьом відома дилема: чи варто бути відвертими із найближчими, коли не маєш рішення про вихід зі скрутного становища?

Укрінформ говорить з Антоном Семеновим, соціальним психологом, автором «кишенькових» посібників з алгоритмами взаємодії людей в різних ситуаціях і в умовах тривалої повномасштабної війни. Їх створення підтримує волонтерська спільнота «Як ти, брате?» і знайомить усіх  із простими комунікативними прийомами, що допомагають зберігати добрі стосунки та підтримувати одне одного.

ТРЕБА ПРАВИЛЬНО СЛУХАТИ СПІВРОЗМОВНИКА І НЕ ТИСНУТИ НА НЬОГО

- Щоб подолати наслідки воєнної травми, навіть якщо людина має лише травму свідка (навіть дистанційну, отриману від перегляду теленовин про руйнування і смерті), – відомий американський психотерапевт Браян Робінсон радить якнайбільше говорити: із рідними, знайомими, психологами. Пане Антон, на ваше переконання, чи завжди дієвим є такий алгоритм?

- Найперше, зауважимо: ми, волонтерська спільнота «Як ти, брате?», не займаємося лікуванням. Ми зосереджені на комунікації, займаємося профілактикою і допомогою, підтримкою лікувального процесу.

Все змінилося у людських взаєминах після 24 лютого 2022 року. Все, що було до широкомасштабного вторгнення, – це одна історія. Все, що стало після, – це нові обставини, нові умови та нові виклики. Тому, перш ніж давати поради, ми проводимо опитування, досліджуємо і вивіряємо практикою кожне слово, яке є у посібниках.

Безумовно, комунікація між людьми – це принциповий і важливий фактор. Треба докладати максимум зусиль, щоб людина спілкувалася з ближнім, середнім і дальнім колом.

Утім у цьому процесі теж є свої складні моменти. Наприклад, розмова може йти по колу – і в такому разі тільки виснажує учасників, тож не має позитивного ефекту.

- Як досягти того, щоб в результаті спілкування не множилося число психологічно виснажених людей?

- Треба правильно слухати. Щоб цього навчити, ми написали посібник «Поговори зі мною», електронна версія якого всім доступна на нашому сайті, як і всі інші порадники. 

Виписані алгоритми дій – це базова дофахова допомога, яку може надати будь-хто. 1. Не тиснути 2. Не питати про травматичні події, втрати й складний досвід. 3. Бути поруч. 4. Не пропонувати допомогу, а просити допомоги. 5. Забезпечувати безпеку: бути передбачуваним, розповідати про середовище. 6. При будь-якій незручності в розмові питати: «Чи правильно я розумію, що…» 7. Відмовлятися давати свої оцінки, відповідати: «складно сказати, я там не був/не була», «тобі видніше», «навіть не знаю, що й думати». 8. При будь-якій нудності в розмові питати «Як думаєш, що буде далі?» 9. Робити щось, що не заважає спостерігати за людиною, навіть якщо вона задумалася і мовчить.

Ці поради допоможуть вислухати людину «екологічно»: щоб сильно не втомитися та не отримати травму свідка. Правильно сформульовані запитання допомагають залишатися немов би на своєму березі річки, не занурюючись в травматичний досвід іншого, і одночасно проявляти емпатію.

Посібник «Поговори зі мною» – це наш бестселер. Його появі передувала дуже відповідальна робота. Багато колег говорили, що не можна навчити людей без фаху, без спеціальної підготовки, взагалі без освіти – так слухати, щоб це допомагало.

Нам дуже допоміг приклад тактичної медицини: накладати турнікет має вміти кожен. Так само – вислухати історію за допомогою простих запитань має вміти кожна людина.Такий інструмент вдалося створити на досвіді людей, які справлялися із проблемними ситуаціями.

ПЛАКАТИСЯ ТРЕБА ХОЧА Б УЯВНОМУ СПІВРОЗМОВНИКУ ЧИ БОГУ

- Якщо їдеш у громадському транспорті і людина раптом тобі каже: «У мене син загинув»… Як правильно реагувати?

- Я знаю, як поговорити про проблеми, коли людина записалася на психотерапевтичну сесію і ми заздалегідь вибудували кордони. Однак розмова про смерть близьких у період повномасштабної війни стала типовою ситуацією, яка буде повторюватися. Тому маємо знаходити відповіді.

На одкровення попутника про втрату треба спитати: «Як ви зараз?» Тобто треба переключити увагу на саму людину, яка звертається. Тому що, коли вона говорить про зовнішнє, всередині нічого не відбувається. Вона не скидає напругу, не розряджається і не осмислює досвід. Може когось звинувачувати, про щось по колу розповідати. Але при цьому не відбувається проживання досвіду, переживань та емоцій, що є ключовою штукою для полегшення стану людини.

Коли психологу людина говорить: «Я багато плачу», ми завжди питаємо: а кому ви плачете? Бо тільки у соціальному контакті можна позбутися  негативних емоцій. У подушку плакати – не допомагає, так ситуація тільки погіршується. Треба обов’язково плакатися комусь: хоча б уявній людині чи  Богу.

- Чи може щоденник стати  порятунком від сліз про втрати?

- Буде терапевтичний ефект, якщо людина пише текст не для себе, а комусь, скажімо, листи сину. Або записує голосове повідомлення для подруги, яке потім може не відправити. Коли відбувається довготривала психотерапія, я завжди дозволяю людині писати мені в месенджерах повідомлення. Але  домовляємося, що це – не інтерактив, тобто я прочитаю, але не буду відповідати.

Домовленість – це безпека. Розуміння – це прийняття. Тобто у людини формується впевненість: «Ага, мене розуміють, я доношу те, що для мене важливо».

- Чи означає це, що люди не мають ображатись, особливо в умовах війни, якщо вони не отримують відповіді на повідомлення, принаймні миттєвої? 

- Людина може вважати, що вона має на  право на зворотний зв'язок. Тож якщо не отримає його – то може ображатися.

Якщо людина перебуває в дуже травматичному стані, виснажена, зосереджена тільки на собі, – вона не думає, що може комусь вчинити незручність. Тим часом інша особа, яка поряд з нею і зараз взяла на себе відповідальність за комунікацію, – говорить: «У мене є трошки ресурсу, я допоможу».

- Тобто, важливо в нинішній ситуації воєнного часу, щоб якомога більше людей займалися психологічним  волонтерством по відношенню до інших людей?

- Ми не можемо змушувати. Але наша мрія: щоб кожен українець, коли у нього чи у неї є хоч трошки психологічного ресурсу, вкладали, інвестували це в стосунки з людиною, яка поруч. З тим, хто поруч, зі знайомим, просто з людиною у маршрутці, в потязі чи в таксі, чи де завгодно – в барі, кав’ярні…

Як ти зараз? Як ви зараз? Ці запитання є універсальними і відкривають розмову, тому що дозволяють людині без тиску на неї розповісти про свої емоції чи справи. Наш перший випуск комунікаційного посібника був саме з такими запитаннями.

- Коли людина наважується просити про допомогу, то які алгоритми дій спрацьовують?

- Коли попросять про допомогу, – це вже не слухати, а працювати.

- Чи існують слова, які в жодному разі не можна казати людям, які переживають втрату рідних?

- Табу не існує. На будь-яке слово може бути негативна реакція, залежно від  ситуації, стосунків, тональності розмови, ставлення одне до одного, настрою. Можна гарну фразу сказати з такою інтонацією, що це зіпсує взаємини,  сіх образить і обурить. Насправді питання не в самих фразах, а в ставленні. Хоча підбирати фрази у багатьох випадках – це правильне рішення. Знайти їх можна у наших посібниках.

- Про що говорити з коханими, які на відстані?

- На початку говоріть про сьогодення, потім про минуле, і тільки потім – про майбутнє. Розповідь про сьогодення створює відчуття безпеки, пояснює, чи все в порядку зараз. Розповідь про минуле створює впевненість. Якщо ми там з чимось не впоралися або помилились, маємо проблему, то ось саме тепер її потрібно виправляти. Якщо ж в минулому ми впоралися, тоді в нас є час на планування майбутнього. Така розповідь про плани створює довіру між співрозмовниками.

- У порадах соціальних психологів має враховуватися особистісний компонент конкретних людей?

- У нас якраз дуже нестандартне завдання в проєкті – створювати щось універсальне. Звісно, у психології всі полюбляють всілякі класифікації, діагностування, різні протоколи на кожен випадок. І тоді пишуть «талмуди». Я перед війною сам так робив. Але людині, яка виснажена, потрібна чітка пам’ятка: що робити і чого не робити.

- Що ви вкладаєте у поняття «екологічність» у психології спілкування?

- Щоб воно не нашкодило. Ключова проблема комунікації у тому, що взагалі добре налаштована до співрозмовника людина, коли почне сумніватися, що може нашкодити своїми словами, – швидше за все, зовсім не починатиме розмову. Люди такі. На запитання «чому не спілкуєтеся з подругою, яка втратила чоловіка?» відповідатимуть: «боюсь образити і сказати щось недоречне, що зробить ще гіршим стан знайомої».

У подібних випадках підійдіть і скажіть чи зателефонуйте зі словами: «Співчуваю, ти можеш до мене звернутися з будь-чим у будь-яку мить». Це головне, що потрібно відразу зробити. Час тут не лікує, доречного моменту не буде, таку підтримку треба озвучити відразу. Таке спілкування і є екологічним.

- Давайте уточнимо: ваші посібники – «кишенькового» формату, +- 40 сторінок.

- У нас був випадок з самого початку проєкту, коли колега замовила посібник, а при отриманні на пошті відмовилася від нього і написала листа, що очікувала посібник, а надіслали якусь брошурку. Утім завдання саме в тому, щоб  книжечка була дуже маленька і поміщалася в кишеню військової форми, щоб захисник мав довідник при собі, дістав його, коли буде потрібним.

Нашим першим волонтером, який до мене приєднався у проєкті, був Іван Симоновський. Він донині допомагає з кожним посібником, ми з ним вдвох вичитуємо кожне речення, кожен абзац, іноді видаляємо великі шматки, якщо вони є незрозумілими. Макет першого посібника був спочатку втричі більшим. Дав тоді роздруківку Івану, а він: «Це забагато». 

Ідеально – 32-44 сторінки. Саме з тим шрифтом, який є, і мінімалістичним стилем обкладинки. 

- Як ви дотичні до військових?

- Я цивільна людина, військового досвіду не маю. Влітку 2022-го мене запросив штаб ТрО консультувати з низки питань, зокрема, стосовно профілактики самогубств у військовослужбовців. Я підготував курс і читав його для командирів та інструкторів з першої психологічної допомоги. Слухачами були солдати й офіцери МПЗ, медики, артилеристи й люди з будь-яким іншим фахом.

Тоді виявилося, що є багато чого, що можна зробити тільки знизу або на рівні «рівний-рівному». Скажімо, не знали, як допомогти хлопцю, який отримав травматичний досвід, долучившись до роботи похоронної команди, після чого повернувся з очима «мертвої риби». До мене звернувся військовий із двома вищими освітами із запитанням: як перетягнути його в країну живих? Співрозмовник тоді мені сказав: потрібна пам’ятка, щоб вона в кишені лежала. Можна вважати, в той момент почався проєкт.

- Чи може стати виходом з деяких психологічних станів мовчання?

- Мовчання – гарна штука, коли є фізичний зв’язок, коли ви тримаєте людину за руку, а головне – налагоджений психологічний контакт.

Специфічна штука – коли ми можемо помовчати на віддаленому зв’язку, наприклад, телефонному. Це прямо круто, отакий зв’язок створити. Насправді зробити це важко, але якщо вдається, – то це супер.

Мовчання добра штука – тільки не спочатку, а наприкінці. Є чотири стадії розмови – контакт, розповідь, осмислення і мовчання. Коли йде трансформація, коли людина укладає в собі те, що вона осмислила, і думає, як з цим тепер буде жити, – це стадія прийняття, фінальна стадія пропрацювання горя. У цей час можна й помовчати.

Якщо не розмовляємо, коли ще не настала стадія прийняття, – це найгірший варіант: зв’язку нема, людина відчуває самотність і ворожнечу, починає собі вигадувати, що, напевно, вона погана, ні кому не потрібна, мабуть, всі її ненавидять…  Щоб такого не було, – завжди потрібно створити контакт. Про це наша «зелена серія» перших шести посібників.

- Часто викликом є спілкування між тими, хто повертається із фронту та цивільними. Тож один із ваших порадників – «Як ти, ветеране?» У чому його особливість?

- Цей посібник задумувався найпершим, коли ще не було проєкту «Як ти, брате?» Відразу на перших зустрічах хлопці з ТрО, це були ветерани АТО, говорили: повернення – це було настільки погано, не дай Боже. Тепер ми вже понад два роки готуємося взаємно адаптуватися з тими, хто повертається з фронту. І я вважаю, що ми ще не готові належно їх зустріти, допомогти реабілітуватися та інтегруватися в суспільство, щоб ці люди не виштовхувалися в окремі ніші, суто ветеранські спільноти. Наприклад, п’ятьом побратимам простіше і краще спілкуватися і робити бізнес, ніж поодинці. Утім треба, щоб навколо були десятки і сотні людей, тоді вчорашні захисники будуть відновлюватися і відчувати себе невід’ємною частиною суспільства.

А «ветеранський» посібник у результаті ми написали аж шостим – бо складно було швидко сформулювати універсальні поради. Він саме про те, щоб люди не уникали хоча б першого контакту.

- Захисників дратує визначення, що вони мають адаптуватися до цивільного життя.

- Зараз уже зрозуміло, що це була термінологічна помилка. Треба розуміти, що нині немає цивільного життя. Правильно – життя в тилу. Слова дуже багато значать. Якщо людина читає і на якесь слово ображається або неправильно його  розуміє, чи воно  її бентежить – «закриється», не буде комунікувати.

- Скільки людей працює над кожним посібником?

- Зараз у нашій волонтерській спільноті понад 120 людей. Опитування проводять 10-12 людей, а лекції читають 6 лекторів. Ми не звертаємо жодної уваги на фах. При цьому, звісно, всіх знайомимо з правилами роботи.

- Особлива категорія – діти. Які головні поради спілкування з дітьми під час війни?

- Ключовою помилкою є намагання оберігати дітей від інформації. Там, де дорослі – батьки, вихователі – створюють штучну картину того, що відбувається, брешуть – погіршуються комунікації і стан дітей. Там, де дорослі щирі, чесні (говорять: це обстріл, у нас війна, ми будемо евакуюватися, ми прийняли рішення), вони не перекладають на дітей власні емоції.

Важливо розрізняти інформацію про переживання і власне емоції. «Я зараз не справляюсь, я поки не знаю, що робити» – це інформація. На неї дитина відповідає: «Добре, мамо, як тобі допомогти?». Це стандартна реакція. Але дорослі втрачають дитину, роблять її безсилою, якщо мама не справляється, але робить вигляд, що все добре.

У таких ситуаціях дитина відчуває, що вона незахищена, нею ніхто не займається. Їй стає складно, вона травмується.

- Діти у період повномасштабної війни, здається, стали відповідальнішими?

- Прикметно, що у більшості випадків діти на війну відповіли ідеальною поведінкою. Вони стали слухняні, без нагадувань добре вчилися, прибирали за собою, турбувалися про молодших. Але який запас оцієї витривалості – це ж для них напруга. Ми, психологи,  говоримо: якщо дитина у вас лише добре поводиться – з нею щось не так. Це не нормально.

Криза настає, коли запас витривалості закінчується. Тоді з’являються то прояви агресії, то проблеми зі сном, то постійний сум чи запитання: коли ми поїдемо додому в Маріуполь? Коли ми для цього посібника збирали досвід, то в середньому це були найтриваліші інтерв’ю. Наприклад, з однією мамою 4-х дітей говорили 4 години 40 хвилин.

- Чому дітям не можна казати про обов’язок, а треба у них просити про допомогу?

- Ідеально працює модель домовленості. Про обов’язок можна нагадувати, якщо є така попередня домовленість. Якщо її не було –  починаються суперечки і спротив.

Загалом домовленість – це складний процес, на нього, зазвичай, у людей немає ресурсу, часу, підготовки. Але виявилося, що дуже проста модель – робити те, що точно працює, – попросити: «Сонечко, мені потрібна твоя допомога, чи можеш помити посуд?». Й отримаєте відповідь: «Та звісно ж, мамо». Тому що це не ущемлення прав, не перекладання відповідальності, не порушення особистих кордонів.

До речі, схожі поради – повне співпадіння з «Посібником тактичної комунікації для закладів освіти». У вчителів те ж саме: якщо тиснуть – виникають конфлікти, відчуженість, клімат так собі, а коли просять про допомогу – ідеально все працює.

Якщо дорослій дитині кажуть: у нас нема рішення, але ми будемо розбиратися, вони залучають дитину в команду. І ця спільна приналежність допомагає обом сторонам.

- Чому потрібно і чи обов’язково дякувати?

- Мова швидше не про подяку, а про визнання їхньої важливості.

- У чому різниця?

- Подяка – це емоційне повідомлення про стосунки і про ставлення. А дітям в цій ситуації потрібне підтвердження того, що вони є цінними. Бо найбільше за всіх сумніваються в тому, що комусь потрібні – діти і поранені, люди з інвалідністю. Це категорії, яким важливо це знати в першу чергу.

Дякувати люди можуть з різних причин. Хоча б тому, що наступного разу на обличчі співрозмовника можуть побачити усмішку.

- Якщо людина не дотрималася якогось із правил спілкування – бо війна, не знала, не зуміла стримати емоції – як правильно не підливати олію у вогонь, а повернутися хоча б до нейтральної комунікації?

- Якщо людина відчуває, що вона помиляється, щось пішло не так, – треба зробити крок назад, фізично чи емоційно, як завгодно, трішечки відійти. Це перше правило подолання кризи. Якщо криза вже сталася, це означає, що ви не справляєтеся, забули алгоритм. Точно треба ослабити напругу.

Якщо краще не стало, ще на крок назад відступи. Іноді буває так, що треба руйнувати стосунки. Просто не підтримуємо зв’язок – все закінчилося. Але це виняткова ситуація.

- З дітьми ми не можемо припинити спілкування, з колегами по роботі.

- Коли дорослі діти – люди чудово з цим справляються. З колегами теж по-різному трапляється. У нас випадок був, коли вегетаріанець не зміг залишатися в одному підрозділі з хлопцем з села, який розповів, що він щороку вирощував  свинок на м’ясо. Вони вдвох валили русню, а у цьому питанні розійшлися. 

- Найголовніше – вийти із ситуації із найменшим психологічним травматичним досвідом.

- Наш орієнтир – якомога більше найкращих соціальних зв’язків. Якщо з кимось зі знайомих чи колег не вийшов добрий соціальний зв’язок – можна його зробити мінімальним, і це буде добре. Щоб не в нуль, не руйнувати. Не робити людину ворогом, особливо, коли це свій.

Валентина Самченко, Київ

Фото Руслана Канюки