Музей воєнного дитинства: як відлунює сучасна історія
У Києві проходить виставка «Вийти з тіні». Її представляє Музей воєнного дитинства. У дні, коли російські ракети знищують в Україні дитячі лікарні і школи, ворожа зброя вбиває і калічить українських дітей, – найперше собі закарбовуєш: це про переживання і досвід тих, хто живий.
Музей воєнного дитинства в Україні, який є підрозділом однойменного міжнародного музею, що розпочав діяльність у Сараєво у 2017 році, – поки не має свого виставкового простору. Тож нині експозиція «Вийти з тіні» доступна для всіх бажаючих безкоштовно до 28 липня у Національному музеї імені Тараса Шевченка.
Укрінформ розповідає про виставку та інші проєкти в її межах. Вони нагадують про важливість збереження свідчень дітей про те, якими вони пам’ятають повітряні тривоги, евакуацію, перебування в укриттях і в тимчасовій окупації. Ці спогади треба відрефлексувати, щоб донести правду про жорстоке вторгнення російської армії, яке є воєнним злочином.
ДОСЛІДНИКИ МУЗЕЮ ПРАЦЮЮТЬ В УКРАЇНІ, НІМЕЧЧИНІ, ПОЛЬЩІ ТА ФРАНЦІЇ
Українська команда Музею воєнного дитинства почала документувати свідчення дітей та підлітків про російсько-українську війну у 2018-му. Ще через два роки в Києві офіційно відкрився український офіс. На сьогодні вже записано майже півтисячі інтерв’ю-історій та понад 600 повʼязаних з ними експонатів. Найголовніше у такій роботі – спілкуватися з дітьми виключно за їхньою згодою і в такий спосіб, щоб не відбувалася ретравматизація, тобто щоб їм повторно не доводилося проживати емоційний стрес через жахливі події недавнього минулого. Для безпеки дітей публічно не називаються їхні прізвища, а лише імена та роки народження.
«За останній рік наша команда збільшилась, тепер працюють сім дослідників та дослідниць, – розповідає директорка українського Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук. – До початку повномасштабного періоду війни було записано 145 інтерв’ю. Команда менеджерів теж зросла, тому що в нас стало більше власних проєктів та взаємодії з іншими проєктами в Україні».
Пані Світлана розповідає, що центральний офіс Міжнародного Музею воєнного дитинства дуже допомагає українському, коли організовуються виставки за кордоном. Займаються логістикою, доставкою обладнання і власне облаштуванням експозиції. Також суттєвою є допомога колег, якщо є потреба отримати ширшу експертизу. Адже Центральний офіс у Сараєво документує понад 15 воєн і воєнних конфліктів у світі, працюючи в різних умовах, зокрема, у таборах для переміщених біженців.
В Україні музейники спочатку збирали розповіді дітей із Криму і територій Донецької та Луганської областей, які з 2014 року зазнали російського вторгнення. Після 24 лютого 2022 року географія досліджень, на жаль, розширилася до масштабів усієї країни. Частина юних респондентів була або залишаються вимушено переміщеними за кордон через російсько-українську війну.
Три дослідниці українського Музею воєнного дитинства перебувають за кордоном: у Франції, Польщі та Німеччині. Вони працюють зі спільнотами біженців/біженок з України, розповідають про проєкт і документують досвід дітей, які змушені були виїхати.
«В Україні документуємо досвід дітей, які виїздили і повернулися. У великих містах записуємо розповіді внутрішньо переміщених дітей, які ще донедавна жили там, де тепер ведуться бойові дії, – розповідає Світлана Осіпчук. – Зараз у нашому фокусі перебувають історії з Криму, бо наступна виставка буде про понад 10-річну окупацію Росією українського півострова».
У кожного дослідника й дослідниці Музею воєнного дитинства свій стиль роботи. Хтось включений у Краматорське земляцтво, яке діє по всій Україні, – тож у цій спільноті завжди є готовність спілкуватися. В Києві музейники часто контактують з дітьми після презентацій у школах. Дослідниця з Миколаєва знайшла собі респондентів, коли проводила захід у місті свого народження: вперше записала інтерв’ю зі слабочуючими дітьми та тими, хто зовсім не чує.
УКВІТЧАНИЙ ЛУГАНСЬК, ТАТО-ГЕРОЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ – ПРО ВСЕ РОЗПОВІДАЮТЬ РЕЧІ
Одна з основних місій Музею воєнного дитинства – показати дітям, що у час великих втрат та безкінечних сигналів повітряної тривоги від них не відмахуються: «не до твоїх проблем і переживань». Бо коли летять ворожі ракети, а наші воїни захищають кожного українця – особливо важливо не знецінювати неувагою найуразливіших юних громадян, ментального запасу міцності в яких має вистачити на відбудову України після нашої перемоги.
«Абсолютно всі діти, які знаходились, або живуть в Україні з початку великої війни, мають досвід воєнного дитинства. Навіть ті, які зараз живуть за кордоном, теж відчули це на собі», – коментує проєктна менеджерка Олександра Дмитренко.
На виставці «Вийти з тіні» аскетично представлені малюнки, іграшки та інші особисті речі українських дітей, які розповідають історії періоду сучасної, уже десятилітньої, російсько-української війни: про ворожу навалу, втрати найрідніших і мрії про життя у своїй незалежній державі. Ось збірка віршів «Абрикоси Донбасу», піжама-Тигруля і навіть пляшка згущеного молока…
Щоб зрозуміти цінність кожного з 29 експонатів, треба уважно прочитати розповідь кожної дитини, яка надала свою річ Музею воєнного дитинства. Якщо відвідувачами є молодші діти, у кількох місцях на рівні ніг біля скляних тумб є підказка українською й англійською мовами зі смайликом-усмішкою: «Попроси дорослого прочитати тобі цю історію».
Один з перших експонатів – збірка поезій «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук. І розповідь народженого у 2000 році Олексія про життя, яке поділене війною на «Луганськ та після Луганська» (тимчасово окупований Росією 2014 року). Книжка є спогадом про заквітчане весною місто і стала символом, який поєднує вже нині молодого чоловіка з дитинством.
Марія 2009 року народження згадує Сєвєродонецьк, де раніше «завжди було все спокійно, завжди було дуже багато лісу, дерев». У 2023 році дівчина намалювала дорогий їй краєвид-спогад, зауваживши у своїй розповіді, що зараз 90% житлового фонду постраждало чи повністю зруйновано.
Ще є фес – це традиційний головний убір кримських татар, який 12-річна дівчинка Аділє привезла з собою в Бучу на Київщину, куди родина переїхала з Сімферополя після тимчасової окупації росіянами українського Криму, яка вже розтягнулася на десятиліття. Це подарунок мами. Аділє одягала фес на івенти і родинні свята. Вона не могла передбачати, що у 2022 році російські війська дійдуть і до їхнього нового місця проживання.
Експонується і зшита київським підлітком Михайлом (2007 р.н.) власними руками для молодшого брата іграшка, коли загинув їхній тато, захищаючи нас усіх. І саморобний пластиліновий танк народженого у 2014 році Михайлика з Херсона – із синьо-жовтою символікою.
А Валерія з Харкова (2004 р.н.), уже виїхавши в Польщу через постійні обстріли росіянами свого міста, намалювала на чорному тлі картину, якою намагалась передати свої враження від перших днів повномасштабної війни. Над білим птахом прикріпила цвяхи і шурупи вістрям униз – вони символізують російську зброю, яка може вбити кожного...
«Вийти з тіні» – це третя виставка Музею воєнного дитинства в Києві. Першу показували до повномасштабного вторгнення.
До речі, директорка Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук на початку червня представляла поп-ап виставку «Слухай» (Listen) на 16-му щорічному Oslo Freedom Forum (OFF). Іноземці дізналися про дев’ять історій і предметів, що розповідають про досвід українського дитинства в умовах війни, починаючи з 2014 року. Це розповіді про те, зокрема, як діти вибиралися з Маріуполя та дві історії про втрату друзів у Донецькій області.
«Нам важливо було показати, що понад 10 років триває війна; наскільки шоковою подією для дітей і дорослих було повномасштабне вторгнення Росії. Це важливо фіксувати і для закордону, тому що іноземці зовсім мало знають наш контекст», – каже Світлана Осіпчук.
ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР І БЕСІДИ З ПІДЛІТКАМИ У МЕЖАХ ВИСТАВКИ
У межах виставки «Вийти з тіні» відбуваються різні активності з дітьми різного віку. Зокрема, вдруге покажуть виставу «Озимі», в якій свої історії розказують молоді люди з Краматорська, нашого Нью-Йорка (що у Донецькій області), Чернігова, міста Ромни, Луцька й Києва. Це рефлексія на події, які відбуваються. Її основа – документальні свідчення десяти учасників про воєнне сьогодення, спостереження за собою і реальністю, що оточує, а також щасливі, смішні, різні миті воєнного дитинства.
Недаремно згадані озимі рослини. Вони проростають в умовах зимового клімату і першими пробиваються через холодні ґрунти. Так само вже декілька поколінь української молоді формувалися під впливом зим 2004, 2014, 2022 років, зауважують у Музеї воєнного дитинства.
У виставі беруть участь школярі та студенти з різних регіонів України, які зараз мешкають у Києві. Нещодавно, протягом квітня-травня, вони відвідували майстер-класи від українських театральних діячів Пьотра Армяновського та Андрія Мая. Учасники здобували навички публічної презентації та роботи з драматургічними текстами, з яких і створено виставу.
Куратор театрального проєкту Андрій Борутя – з Краматорська. Його розповідь про перебування в тимчасово окупованому місті у 2014 році є в архіві музею. У 2020 році він вступив у Києво-Могилянську академію.
У нашій розмові 5 липня Андрій відразу згадав, що саме 10 років тому було звільнено Краматорськ від російських окупантів. Власне, поширення ним згодом у соціальній мережі інформації про проживання цієї радісної події звело хлопця з Музеєм воєнного дитинства. Він розповів про власний досвід і зацікавився проєктом, оскільки за фах обрав вивчення історії; цього року отримав диплом бакалавра.
Спочатку, минулого року, Андрій Борутя у Музеї воєнного дитинства став дослідником. Одночасно його не залишало бажання робити партисипативні мистецькі проєкти, бо театральними практиками займався у Краматорську до початку великої війни у 2022 році та переїзду в Київ.
«Основна ідея – методами документального театру говорити і свідчити про різний спосіб дорослішання у контексті війни і збройного конфлікту, – коментує юнак. – Мені здається, що сила документального театру в тому, що з часом вистава може змінюватися і це її наповнюватиме новими сенсами. Загалом, коли людина готова говорити про свій досвід публічно, то відрефлексовує його – і відбувається терапевтичний ефект: «відкрита рана» перетворюється у досвід».
Перший показ вистави «Озимі» відбувся у Театрі юного глядача на Липках. Ведуться перемовини, щоб постановка увійшла до його репертуару.
З вересня минулого року у команді Музею воєнного дитинства й дослідник Михайло Громовий. Ми поспілкувалися перед проведенням воркшопу для підлітків «Споглядаємо, записуємо, обговорюємо». «Я записав понад 60 інтерв’ю з дітьми із Маріуполя, Кропивницького, Львова, інших міст, – розповів Михайло. – Я й мої колеги охоплюємо всі регіони України. Всі історії для нас рівноцінно важливі».
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Євгена Котенка і надані Музеєм воєнного дитинства в Україні
