У центрі України, на Черкащині, є місто Умань, яке після широкомасштабного вторгнення Росії прихистило багато внутрішньо переміщених осіб. А за тисячі кілометрів, на Півдні Франції, живе колишній виконавчий редактор (executive editor) Агентства Франс Пресс, Дені Йо (Denis Hilault). Низка подій міцно пов’язали цю людину з українським містом, і головний їхній рушій – жорстока загарбницька війна Росії. Дені став волонтером, який керує збором коштів у рамках кампанії SOS-Ouman. Він щойно завершив восьму гуманітарну місію в Україну, доставивши разом зі своєю командою тонни медичних товарів та інших необхідних речей медикам, учителям та всім тим, хто потребує допомоги.

Укрінформ поспілкувався з Дені під час його короткої зупинки на київському Майдані, коли він прямував на південь, у місто, де знайшов багато нових друзів і яке завжди зустрічає його з вдячністю, коли він приїжджає з черговою партією гуманітарки.

ЛІКАРНІ – НАШІ ОСНОВНІ ДОНОРИ

- Дені, розкажіть про те, з чого починалася ваша гуманітарна ініціатива.

- Ми організували нашу місію на початку березня 2022 року, і відтоді приїздили до Умані вісім разів. Під час двох перших поїздок у нас був лише один бус. Їхня кількість постійно зростала, і з кінця 2022 року щоразу колоною виїжджає сім.

Ми розширили нашу кампанію, і тепер у нас – шість пунктів по всій Франції, де наші команди збирають у медичних закладах предмети допомоги. Найбільшими донорами є переважно лікарні. Звичайно, ми отримуємо пожертви і від пересічних людей. Наша мережа стала досить великою. 

Крім мікроавтобусів, ми зафрахтували чотири напівпричепи для перевезення найважчої техніки. Один із них вирушив з Півдня Франції лише кілька тижнів тому.

У нашому вантажі – медикаменти, медичне обладнання,  для швидких, а також засоби гігієни для уманської лікарні та внутрішньо переміщених осіб.

Оскільки росіяни намагаються знищити ваші енергогенерувальні потужності, ми доставили багато електрообладнання, зокрема десятки генераторів спеціально для шкіл. Ми також запропонували ноутбуки, десятки тисяч зошитів, швидкозшивачі, матеріали для ручної праці та малювання близько 20 школам і дитячим будинкам не лише Умані, а також Житомира та Чернівців, – загалом близько 50 тонн.

Отже, загалом ми вже доставили понад 200 тонн гуманітарної допомоги. Але я не можу сказати, скільки мільйонів євро все це коштує, бо ми закуповуємо лише конкретні товари, як-от турнікети НАТО, тоді як більшість обладнання донори надають без цінника.

МИ МАЄМО ВПЕВНИТИСЯ, ЩО ДОПОМОГА НАДХОДИТЬ КУДИ ТРЕБА

- Скажіть, а чому ви обрали для гуманітарної підтримки саме Умань?

- Мій колишній колега, з яким ми разом заснували у Франції гуманітарну асоціацію SOS-Ouman, одружений із жінкою на ім’я Катя Анапольська. У Парижі вона керує хором, учасники якого походять з України та Росії, а в одного з хористів в Умані живуть родичі. Він і запропонував нам зосередити зусилля саме на цьому місті, яке назвав перехрестям на шляху ВПО. 

Ми дізналися, що в Умані проживає близько 9 тис. місцевих мешканців, але місто прийняло десятки тисяч переселенців. З моменту нашого першого візиту ми вже вибудували міцні дружні відносини з представниками громади.

Ми доставляємо допомогу самостійно, адже хочемо побачити цих людей і переконатися, що надаємо те, що справді потрібно, хочемо знати їхні пріоритети, а також впевнитися, що наша допомога надходить куди треба.

ДОСІ ПАМ’ЯТАЮ, ЩО ПОБАЧИВ У БУЧІ ТА БОРОДЯНЦІ ПІСЛЯ ВІДСТУПУ РФ

- А які у вас були найсильніші враження від початку вашої місії?

- Під час першого відрядження ми поїхали в Бучу й Бородянку, де я побачив розруху і зустрів людей, які хоч якось намагалися налагодити життя після відходу російських окупаційних військ з Київської області. Це викликало в мене багато емоцій, і я досі це пам’ятаю.

Тут, в Україні, я побачив багато дивовижних людей із надзвичайними історіями, пов’язаними з війною. Це Ірина Плетньова, мер Умані, керівник місцевої лікарні Олександр Максютов, який став нам хорошим другом. Він зробив дуже багато для своєї країни і, здається, ніколи не зупиняється. Олександр навчився оперувати специфічні військові рани майже з нуля, за підручником, уже після повномасштабного вторгнення, коли стали масово надходити поранені. Я також маю честь бути знайомим із Вадимом та Ольгою, фармацевтами, які з самого початку війни присвятили себе гуманітарній допомозі.

У цій поїздці ми тепер разом із старшиною ЗСУ Ігорем із Житомирської області. Під Бахмутом він був поранений у праву ногу, яку довелось ампутувати. Свого часу ми відвезли його до Франції, де він отримав сучасний протез із електронною «начинкою».

Ми зустрічалися з ветеранами, удовами війни та біженцями. Одна з цих зустрічей, мабуть, виділяється з-поміж інших – з колишньою вчителькою Людмилою, жінкою вже поважного віку з Херсона. Після того як її будинок було зруйновано, вона мусила виїхати з міста і згодом опинилася в Умані. Спочатку Людмила планувала залишатися в місцевому притулку для внутрішньо переміщених осіб протягом двох місяців, але на момент нашої зустрічі вона там була вже більше ніж рік. Людмила втратила майже все своє майно, однак, попри це, зберегла жартівливий настрій, який став для мене ідеальною ілюстрацією сили духу та стійкості вашого народу.

Ця жінка має двох синів. З одним із них, який тепер у Німеччині, вона активно спілкується, а з іншим, що живе у Владивостоку, перервала стосунки. Це один з випадків справді разючих розривів, поширених серед багатьох сімей, роз’єднаних війною, і ставленням до неї. На одного родича росіяни скидають бомби, а інший твердо вірить у путінську версію «спеціальної військової операції», спрямованої на «визволення українців від нацистського уряду».

КОЛИСЬ Я ІНТЕРВ’ЮВАВ ЮЩЕНКА

- Пригадайте, як у вас виникла ідея створити гуманітарну асоціацію та почати поїздки в Україну? На той момент ви вже завершили кар’єру у ЗМІ і могли би просто вирощувати квіти у саду на Півдні Франції… Пам’ятаєте, що саме змусило «клацнути» у вас всередині?

- Так, я працював на Агентство Франс Пресс. Протягом багатьох років я був керівником бюро в Китаї, Південній Африці, Ірані, чотири роки – виконавчим редактором у Парижі. П’ять років тому я вийшов на пенсію і почав працювати у своєму саду.

А «клацнуло» у мене всередині, напевно, коли я зустрів у паризькому барі свого колишнього колегу Ніколя Мілетіча, який щойно з’їздив в Україну на орендованій автівці, щоб привезти кілька пакунків з допомогою. Тоді я запропонував створити асоціацію для помочі постраждалим від війни – структуру для організації та контролю збору фінансової та матеріальної допомоги.

До речі, той мій колега понад десять років пропрацював журналістом, висвітлюючи радянський напрямок, працював у Росії. Я сам також досить часто бував у СРСР, їздив у Росію та Україну. До речі, я колись брав інтерв’ю у Віктора Ющенка – саме тоді, коли він прийшов до влади. Тож моя історія з Україною має певне коріння.

І є ще одна згадка… Працюючи журналістом у Йоганнесбурзі (ПАР) під час апартеїду та заворушень у 1980-х роках, одного разу я відвідав містечко Александру, де місцева поліція зносила халупи бідноти. Я побачив літню жінку, що просто сиділа на своїй сумці, як потім поліція пакувала її в автобус, щоб відправити в бантустан (на територію, створену для компактного проживання представників визначених етнічних груп без можливості зміни місця проживання, – ред.).

Та жінка запитала в мене: «Що ви збираєтеся з усім цим робити?». Я сказав, що неодмінно напишу про це статтю (і, до речі, вона дійсно вийшла на міжнародний рівень). Але жінка знову запитала: «Що ви збираєтеся з усім цим робити?!». І тоді я зрозумів, що ми, журналісти, може, й виконуємо дуже важливу для демократії роботу, але, можливо, треба робити ще щось, зокрема займатися гуманітарною допомогою? Іноді просто потрібно діяти.

Я в жодному разі не применшую заслуг журналістики – вони величезні, особливо тепер, тут, в Україні. Критично важливо, щоб на місці були журналісти. Ми також бачимо, що вони гинуть на цій війні. 

У БЛАГОДІЙНІЙ СФЕРІ ЛЮДИ СХИЛЬНІ ПЕРЕМИКАТИ УВАГУ

- Тим часом в ЄС спостерігається поступове зниження громадської підтримки України у різних сферах. Чи бачите ви на прикладі зборів вашої гуманітарної асоціації, що ця підтримка зменшується?

- Ми – невеликі гравці в цій галузі, які почали свою діяльність після повномасштабного вторгнення і зробили це з нуля. Але в нас немає відчуття, що серед донорів є втома від війни. Можливо, це тому, що ми на прямому контакті з лікарнями, медичними колами.

Щодо пересічних громадян, я не сказав би, що інтерес до України зникає. Деяке зниження справді відбулось, зокрема через напад ХАМАС на Ізраїль рік тому.

У благодійній сфері люди загалом схильні перемикати увагу на якийсь черговий конфлікт або стихійне лихо. Це жахливо усвідомлювати, але саме так це працює. Проте, я вважаю, що підтримка України все ще на значному рівні.

- Ви довго були в медіабізнесі і, очевидно, досі стежите за внутрішньою політикою у Франції. Як би ви прокоментували нещодавні зміни у французькому уряді та поступове зростання ваги популістів, які завжди тиснуть на больові точки виборців, здобуваючи голоси, але фактично не пропонуючи жодних конкретних рішень для розв’язання проблем? Що можна зробити, щоб зберегти Україну в фокусі французів і не дати популістам збити людей з пантелику?

- Це гарне і складне питання. Дійсно, протягом усього професійного життя я працював у сфері ЗМІ і маю відчуття, що серйозні, відповідальні медіа поки що виконують свою роботу. Але люди тепер під час ухвалення рішень здебільшого керуються тим, що читають і бачать у соціальних мережах. Я маю на увазі кейси обрання Трампа на президентську посаду в США, Брекзит у Великій Британії тощо. Виборців вводять в оману брехливими обіцянками.

Крім того, на сьогодні факти вже не є такими важливими чи визначальними. Важливіші переконання. Якщо виборців просто переконають, що, приміром, Трамп – найкращий президент для США, вони відповідно віддадуть свої голоси. І, вочевидь, результат виборів у США матиме великий вплив на допомогу, яку надає провідний донор Україні.

До речі, певні процеси, які тепер відбуваються у Франції, мене також тривожать.

СОЦМЕРЕЖІ ВПЛИВАЮТЬ НА СИМПАТІЇ ЛЮДЕЙ ДО УКРАЇНИ

- Наскільки негативно впливає на ставлення пересічних громадян до України те, що ллється на них із соцмереж?

- Я, відверто кажучи, не бачу скоординованої атаки на наші зусилля щодо допомоги Україні. Але соціальні мережі справді впливають на рівень уваги чи симпатії людей до України, і це відбувається у різних країнах. Керуючись порядком денним, який диктують соцмережі, люди починають обговорювати певні речі в себе на кухнях, зокрема те, що, можливо, сторонам уже варто домовитися, щоб нарешті припинити російську війну проти України.

- А як щодо людей, яких вам доводиться зустрічати в Україні? Ви були тут багато разів після повномасштабного вторгнення, тож чи спостерігаєте якісь зміни у сприйнятті людьми понять перемоги / врегулювання / поступок?

- Важко сказати однозначно, але загалом дух спротиву і патріотизму залишається сильним. Багато хто, звичайно, відчуває втому, і я можу це зрозуміти. Коли ми їдемо Україною від кордону з Польщею до Умані, бачимо вздовж доріг цвинтарі, де над могилами майорить багато українських прапорів. Очевидно, що війна бере своє, і що вона триває вже доволі довго.

Цього разу я відчув велику людську втому з огляду на значні втрати. Багато моїх співрозмовників навіть порушували неписане табу, розмірковуючи над умовним «миром», навіть якщо він передбачатиме втрату територій.

Я вперше за всі вісім поїздок чую такі думки. Це спричинене скорботою, але згадки про смерті та «втрачене покоління» мають надзвичайно велику вагу. Цьому болісному спостереженню я присвячу колонку на нашому сайті.

ЯКЩО НАСТАНЕ ПЕРЕМИР’Я БЕЗ ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ, РФ ЗГОДОМ ЗНОВ ПІДЕ В НАСТУП

- А що відчуваєте ви? Якщо тепер настане «перемир'я», скільки часу знадобиться Росії, щоб посилитися і знову піти в наступ?

- Після стількох років роботи в інформаційному агентстві я намагаюся утримуватися від прогнозів. Але якщо зазирнути в історію, ми бачимо, що спочатку була Чеченська війна, потім Грузія, потім Крим і Донбас… Ніхто на Заході насправді не намагався протистояти цим агресивним діям РФ. Тому, на мою думку, якщо настане «перемир’я», яке не передбачатиме гарантій безпеки для досягнення справжнього миру, Росія може піти далі, і ми побачимо чергову війну в регіоні.

- Багато експертів вважають, що, з урахуванням досвіду, якого набули ЗСУ в боротьбі з російською агресією, НАТО насправді виграє від вступу України, з огляду на загрозу з боку Росії. Як ви оцінюєте перспективи членства України в Альянсі?

- Не впевнений, що моя точка зору настільки важлива. Але я чув, як державні діячі та посадовці НАТО казали, що на Україну справді чекають. Однак багато хто задумується над тим, чи прийме Альянс Україну, поки ви все ще перебуваєте у стані війни – насамперед через застереження щодо Статті 5, мушкетерського принципу «один за всіх і всі за одного». Тож вони воліли б мати Україну, коли настане мир. 

До того ж з історії ми знаємо, що підписанти Будапештського меморандуму також обіцяли Україні, що прийдуть на допомогу, якщо країна колись стане об'єктом агресії. Але ані у Криму, ані на Донбасі цього не відбулося.

- Маємо проблему з формулюваннями – «запевнення», а не «гарантії»…

- Так, але якісь червоні лінії все одно мають бути. Колись Захід попереджав Башара Асада у Сирії, що використання хімічної зброї буде червоною лінією, перетин якої спонукатиме до відповіді. Але що відбулося в реальності? Він таки застосував хімічну зброю, і нічого не сталося...

Євген Матюшенко, Київ
Фото з особистого архіву Дені Йо