Українці втомилися від війни, але незмінно налаштовані на перемогу

У будь-якому суспільстві, яке вступає у війну, неважливо воно знаходиться в позиції нападника чи жертви нападу, – відбувається екстремальна реакція єднання. Цей ефект називають «гуртування довкола прапора». І триває воно в середньому 2 роки, потім вщухає і люди повертаються до звичного формату життя.

Закінчується третій рік від початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну, колосальне єднання першого періоду поступово слабшає, але наша солідарність залишається вкрай важливим фактором для боротьби з агресором. І градус «звичних» внутрішніх викликів інколи примушує замислитись, як її укріпити. 

Що може мотивувати українців на ще більшу єдність? Як позначилось на суспільстві нещодавнє підвищення до 5% військового збору? Як не опустити руки після чергового викриття – МСЕК, нечесних волонтерів чи «прокурорів-інвалідів»? Як зберегти солідарність та єдності в країні, яка третій рік живе в кривавій війні?

Поки у нас немає даних соціології, відповіді на ці надважливі питання Укрінформ шукав разом зі спеціалістами – кризовим психологом, директором Інституту психології здоров'я Володимиром Волошиним, віцепрезиденткою Асоціації політичних психологів України Світланою Чуніхіною та психотерапевтом, соціальним психологом, засновником проєкту «Як ти, брате?» Антоном Семеновим.

• Як позначилося на настроях суспільства збільшення податкового навантаження, зокрема підвищення військового збору до 5 відсотків?  

Антон Семенов, соціальний психолог:

- Податки можуть бути важкими, але вони підтримують оборону незалежної України. Віра у власні сили та підтримка одне одного допомагають не здаватися навіть у найтемніші моменти. Тут важливо фокусуватися не на тому, що щось стає складніше чи гірше, а на тому, що наші дії та витрати спрямовані на спільну справу, що це особистий вклад у перемогу.

Моральна мотивація в такі часи – це виклик, але вона можлива завдяки кільком ключовим факторам. По-перше, важливо знайти сенс у тому, що ви робите. Навіть маленькі вчинки і кроки можуть мати великий вплив на спільноту. По-друге, підтримка від інших людей є незамінною. Спілкування та взаємодопомога допомагають зберігати позитивний настрій. Нарешті, важливо нагадувати собі про досягнення та прогрес, навіть якщо вони здаються невеликими.

- Звичайно, люди не задоволені, бо як можна радіти, що з нас будуть збирати більше податків? Настрої в цілому адекватні ситуації в економіці. Ми ж не можемо вимагати від людей, щоб вони раділи і були веселими, коли для того немає причин.

Але незважаючи на виснаження війною і невдоволення владою, яке стає дедалі відчутнішим, населення готове казати: «Як би нам важко не було, ми хочемо перемоги!». Тобто українці не відмовляються від головного – налаштованості на спротив. Наші щорічні моніторинги показують, що обвалу громадської думки не відбулося. Це колосальний ресурс. Суспільство треба підтримувати і налаштовувати на економне, розумне, раціональне використання наявних ресурсів та їх відновлення. Тут повинна бути взаємодія влади і суспільства.

• Як переживати емоційні хвилі, коли суспільство усвідомлює себе патріотами, готовим донатити з останньої копійки, але після чергового скандалу з «мільйонами МСЕК», викриттям волонтера-крадія чи прокурорів-інвалідів почувається зневіреним?

- Я чудово розумію, як важко приймати такі новини. Коли віддаєш свої останні ресурси на допомогу армії чи волонтерам, а потім чуєш про скандали з крадіжками – це боляче. Але важливо пам’ятати, що ці випадки – винятки, а не правило. Волонтерський рух в Україні – це тисячі чесних і відданих людей, які щодня працюють заради перемоги. Важливо не втрачати віру через такі випадки, а зосередитися на тому, що доброго вже зроблено і ще буде зроблено. Ми маємо право на гнів, але цей гнів має стати мотивацією для більшої відповідальності, а не для зневіри.

Крім того, важливо давати собі час на емоційну віднову, говорити про свої почуття з близькими та знаходити підтримку у спільнотах, які діляться вашими цінностями.

Світлана Чуніхіна:

- Я не бачу катастрофи у настроях українського суспільства. Воно залишається об’єднаним і солідарним в головному: Україна як незалежна держава є беззаперечною цінністю для переважної більшості населення. Ці настрої не змінюються з 24 лютого 2022 року. Але ми цю криваву війну проживаємо по-різному і платимо різну ціну. Хтось втратив близьких, здоров’я, майно, а комусь поки щастить. Хтось поїхав, хтось залишився, хтось мобілізувався, хтось ухиляється.

Володимир Волошин, кризовий психолог:

- Можна сфокусуватися на тому, що ми несемо відповідальність лише за себе, оточуємо себе певним колом і з цим колом намагаємося щось зробити.

Зі світової практики ми бачимо, що можна вливати величезні кошти в економіку будь-якої країни, але якщо не навести у ній порядок, не подолати корупцію, це ні до чого доброго не приведе. З останніх прикладів – Афганістан, в який вливалися мільярди, але корупція все з’їдала. Реформування маєте йти як у владі, так і кожна людина повинна змінювати своє мислення, принаймні, не давати хабарі – починати треба з себе.

Ще одна велика проблема – демонстративне розшарування на тих, хто більше включений у саму війну, і тих, хто від неї дистанціювався, або й заробляє на ній. Але ми маємо пам’ятати, що коли люди знаходяться в стресовому стані, психологічно травмовані, то підозри, недовіра, агресія, образа на інших –  будуть розвиватися. Це природно. Цьому можна протистояти через зняття загального рівня стресу та розвінчування міфів та вкидів. Треба включати критичне мислення, привчатись об’єктивно оцінювати інформацію.

• Рівень агресії та поляризації суспільства підвищують теми-вкиди в інформаційному полі: «мовне питання», «ждуни», «ухилянти», «справжні/несправжні патріоти» тощо. Як правильно реагувати, не втягуючись в конфлікти?

Світлана Чуніхіна, політична психологиня:

- У тому, що стосується загальної ідентичності – у нас цілковита єдність, кожен про себе може сказати «я – українець». Якщо ми спускаємося на нижчі рівні: мешканець такого-то міста, людина такої-то статі чи соціального статусу – там вже виникають конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Скажу навіть більше: те, що такі суперечності виникають, вказує, що ситуація скоріше нормальна, ніж ненормальна. Суспільству жити без конфліктів – означає просто забороняти на політичному рівні про них говорити.

Але мене непокоїть, що ми не вміємо ці конфлікти належним чином врегульовувати як на політичному, так і на суспільному, експертному, медійному і персональному рівні.

Стан, в якому ми перебували в перші місяці Великої війни, – був до певної міри маніакальний, замішаний на нереалістичних очікуваннях, почутті всемогутності, ілюзорному сприйнятті реальності. Зараз ми опустилися на землю, розуміємо, що війна важка, а дивовижного порятунку від зовнішніх сил не відбулося. Зовнішня допомога надходить дозовано, але нам нема куди бігти, це наша земля.

Напевно, відповідь полягає в тому, що ми самі і є тією єдиною в світі силою, яка нині здатна протистояти російській навалі.

Я не фахівець у військових питаннях, але мені здається, що вироблені в Україні дрони мають для фронту набагато більше значення, ніж західні засоби ураження.

Антон Семенов, соціальний психолог:

- Високий рівень агресії у суспільстві – це серйозна проблема, особливо в умовах війни. Якщо дозволити йому зростати, то це ослаблює суспільство і ще більше знижує рівень безпеки.

Головний спосіб, як можна з цим справлятися, – відновлювати довіру та взаєморозуміння через конструктивну комунікацію. Зазвичай причина агресії не особисте ставлення, а особиста проблема, це симптом того, що людина не справляється самотужки, що їй тут і зараз потрібна допомога. Коли ми приділяємо людині увагу, виказуємо повагу, намагаємося зрозуміти і демонструємо свою дружність і прийняття, ми зменшуємо напруженість та запобігаємо ескалації конфлікту.

Підтримка позитивних ініціатив і залучення до волонтерської діяльності і створюють умови для дружньої комунікації і допомагають створити відчуття єдності і спільної мети. Тут важливий внесок кожного, бо кожний маленький крок у напрямку конструктивного діалогу може зробити внесок у зниження рівня агресії у суспільстві.

Володимир Волошин, кризовий психолог:

- Рівень агресії буде злітати, якщо всю інформацію сприймати некритично. Тому завжди треба шукати підтвердження в кількох авторитетних виданнях, особливо, якщо йдеться про щось провокаційне. Подумайте, кому вигідно таке вкидати? Це такі правильні рекомендації, але ми знаємо, що більшість населення виконувати їх не буде, бо у людей купа власних проблем. Але до цього треба йти, оскільки ми бачимо: чим більше людина емоційно завантажена, тим вона менше здатна критично думати.

• Як забезпечити збереження єдності в суспільстві під час війни, яка здається уже безкінечною?

Антон Семенов, соціальний психолог:

- Коли люди об'єднуються, вони стають сильнішими перед лицем труднощів. У тривалій війні перемагає суспільство, яке змогло зберегти єдність та згуртованість. Наш проєкт «Як ти, брате?» https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3801074-u-kievi-prezentuvali-posibnik-iz-psihologicnoi-dopomogi-pid-cas-vijni.html спрямований на те, щоб поліпшити комунікацію між людьми, що дозволяє їм краще підтримувати одне одного. Наприклад, через наші безкоштовні кишенькові посібники та лекції ми допомагаємо цивільним і військовим знаходити спільну мову, вирішувати конфлікти та будувати міцніші зв’язки. До речі, солідарність не лише допомагає пережити важкі часи, а й сприяє швидшому відновленню після війни.

Світлана Чуніхіна, політичний психолог:

- Взаємна підтримка зараз дійсно в дефіциті. У людей часто немає зайвого ресурсу тягнути на своїх емоційних «плечах» когось ще, тому що самим важко. Це може відчуватися як відсутність солідарності та брак емпатії через вигорання. Люди, які виснажуються, дійсно менше здатні на співчувати іншим. Не треба вимагати від усіх тотальної емпатії.

Але якщо зараз кожен підтримуватиме хоча б себе в працездатному стані, це значить, що суспільство буде в цілому зберігати дієздатність.

До того ж з емоційним ресурсом можна поводитися так само, як з, наприклад, фінансовим. З’явилася вільна копійчина – можна її задонатити на ЗСУ. З’явилися сили і натхнення порадіти життю – можна поділитися цим настроєм з тими, хто поруч і потребує підтримки.

Любов Базів. Київ