Українці за кордоном: які шанси повернути своїх

Нещодавно в Україні опублікували чергове опитування: українські біженці за кордоном (цього разу в Норвегії) з половини не планують повертатися додому після війни. 47% тих, хто облаштувався в Норвегії, хочуть там залишитися і лише 10% – повернутися на батьківщину. Трішки раніше про те, що дедалі більше біженців з України хочуть залишитися у Німеччині назавжди, повідомляв президент німецького Державного управління у справах біженців Марк Зайберт. Як писало видання Süddeutsche Zeitung, таких було 65%.

Хоча про закінчення війни ще не йдеться, ці цифри змушують певні кола фахівців тут, в Україні, хапатися за голову й шукати сценарії виходу з демографічної кризи, кризи ринку праці. Бо без людей економіку не відбудуєш, на які б західні інвестиції ми не розраховували. Позиція біженців, кажуть експерти, ще може змінитися, бажання деяких людей можуть розійтися з політикою європейських урядів. А український ринок праці та економіку цікавить, без перебільшення, кожен «багнет».

«СОЦІАЛЬНИЙ РАЙ» ЧЕКАЄ МОЛОДИХ І ЗДІБНИХ

У притулку для біженців «Тегель» проводять регулярні опитування. Це найбільший у Німеччині притулок на території колишнього аеропорта в Берліні, де мешкає близько 5000 людей. І наприкінці весни 2023 більшість мешканців притулку планували повернутися до України. «Зараз (наприкінці листопада – ред.) 65% кажуть: «Ми залишаємося тут. Ми облаштовуємося», – розповідав Марк Зайберт.

Є зміни настроїв і в Норвегії. Дані опитування, проведеного на замовлення компанії Imdi , говорять, що українці, що вже тривалий час у Норвегії, з більшою ймовірністю хочуть залишитися, а ті, хто приїхав нещодавно, тепер частіше від самого початку заявляють про намір залишитися в Норвегії. Дослідниця Вільде Хернес з Інституту міських та регіональних досліджень (NIBR) при Oslo Met відзначає, що велика частина новоприбулих – 16-17-річні українські підлітки, які їдуть, «поки це дозволено, до того, як їх можуть забрати на війну».

В Норвегії спокійне і розмірене життя, розповідає Леся Гордієнко з Київщини.

Повага до персоналу на роботі. Невисокий процент криміналу і хабарництва. Дуже хороший соціальний захист. «Якщо зараз немає роботи, вам виплачують допомогу, якої вистачає на комунальні послуги, харчі тощо, – говорить вона. – В Україні цих виплат навіть на комунальні послуги не стане». Хоча й податки великі, а медицина для наших «незвичайна». Леся в цій країні вже третій рік і почувається там добре.

Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування та експерт з питань трудової міграції, послідовно моніторить ситуацію. Чим довше людина залишається за кордоном, тим менша вірогідність, що вона повернеться, каже він. Люди соціалізуються, вивчають мову, знаходять роботу. Комусь вдається верифікувати свої дипломи, почати працювати за спеціальністю або обрати собі новий напрям роботи. Якщо на додачу в Україні у них вже немає житла, то їхній вибір прогнозований.

А головне – на цей вибір активно впливатимуть ззовні. «Всі без винятку європейські країни зіштовхнулися з тією ж проблемою, що й Україна – демографічна криза і старіння нації, – говорить Воскобойник. – Незалежно від економічного благополуччя країн – і в Норвегії, і в Данії, і в Швеції, і в Фінляндії кількість молоді зменшується. Тому нашу молодь в цих країнах будуть намагатися втримати».

Чекати, що настане момент, коли українців у Європі захочуть позбутися, не варто, вважає експерт, і в наступні 10-20 років ситуація там навряд чи зміниться: це проблема на покоління. «Бажання тих людей, котрі хочуть залишитися, співпадуть із кроками урядів країн, де вони знаходяться, – вважає пан Василь. – Особливо це стосується тих, хто активно вивчає мову, працевлаштовується, сплачує податки – такі люди потрібні».

ІНТЕГРУЙСЯ АБО ЇДЬ ДОДОМУ

А от соціальних утриманців – людей, які розраховують винятково на соціальну допомогу, місцеві уряди намагатимуться позбутися, вважає професор економічного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка Ганна Харламова.

«Їм потрібні дійсно ті, хто працюють. А на соцвиплатах – ні, тому уряди сприятимуть їм у вивченні мови, працевлаштуванні, а соцвиплати повільно скоротять, – говорить вона. – Майже 99% ймовірності, що так станеться». І то буде політичне рішення, що вкладатиметься в загальну політику проти «мігрантів, які сидять на шиї платників податків». Під тиском власних виборців, звісно. Зокрема, у Великій Британії проблема з мігрантами вже дуже серйозна – не так нашими, як взагалі, говорить Харламова, тому британці готові надавати безкоштовні мовні курси, вакансії, але не множити людей на соцвиплатах. Про те, що Європа хоче повернути додому українців, які не працюють і не сплачують податки, днями заявив і Володимир Зеленський в інтерв'ю в етері телемарафону.

«Норвегія та Швеція надаватимуть допомогу найдовше, але більшою частиною – мамам з дітками, це їх соціальна позиція. Але теж скоротять цю підтримку до мінімуму, – розповідає професорка. – В них дуже велике податкове навантаження, тому й питання щодо мігрантів суспільство ставить усе голосніше». 

Тобто, крім бажань наших співгромадян залишитися за кордоном, треба ще враховувати їхню потрібність там. «Молодь адаптується, вивчить мову, буде працювати. Мова більше про людей у віці 45+, які вже не хочуть, не можуть адаптуватися або шукають можливість не працювати, отримувати гроші, – говорить Василь Воскобойник. – Навіть у мене є такі знайомі в Німеччині». Ця родина не шукає вакансій, має троє дітей і соціальну допомогу по безробіттю. Місцева влада надала їй безкоштовне житло і загальний бюджет родини на місяць – близько 2,5 тисячі євро. Як для Європи – це не багато. «Але ця родина і в Україні незаможно жила, тож їм це більш добре, вони задоволені, – міркує Воскобойник. – Можливо, вони корисні Німеччині тільки щоб стимулювати місцевих товаровиробників через попит». Але переглядати соціальну політику країни Європи щодо біженців все одно почнуть і ті, хто до того часу не став активною частиною суспільства, найімовірніше, будуть економічними способами потроху витиснуті назад в Україну, впевнений президент асоціації.

Натяки на скорочення програм підтримки час від часу лунають. Так, на початку грудня канцлер Німеччини Олаф Шольц обговорював проблему «утриманців» з Володимиром Зеленським.

«Занадто багато перебувають тут, по суті, вже досить довго, і тепер їм потрібно нарешті почати працювати», – заявляв Шольц під час урядових слухань у Бундестазі. Політики опозиційних партій, зокрема, Християнсько-демократичного союзу (ХДС) та Християнсько-соціального союзу (ХСС), не перший місяць послідовно критикують рішення надати українцям соціальні пільги за програмою Bürgergeld – такі ж, які отримує місцеве населення (допомога переселенцям з інших країн нижча). Лідер ХДС Фрідріх Мерц, як відомо, наразі кандидат на посаду канцлера ФРН і має високі шанси бути обраним. На додачу днями прем’єр-міністр Словаччини заявив, що відповіддю на припинення Україною транзиту російського газу може бути, зокрема, обмеження підтримки українських біженців у Словаччині. Досить різкі й суперечливі заяви щодо України та її громадян лунають час від часу і від польських діячів. 

ЯКЩО Є БАЖАННЯ ЖИТИ В ЄВРОПІ, ТО Й ЗАСОБИ ЗНАЙДУТЬСЯ

Навіть якщо припиниться допомога, можливості лишатися за кордоном є, вважає економіст і експерт з міграційних питань Андрій Гайдуцький. У кожній родині знайдеться той, хто працюватиме й утримуватиме інших. У людей є пасивні доходи, заощадження. «За даними платіжного балансу, щомісяця українці переказують за кордон близько мільярда доларів (йдеться про рух коштів на їхніх картках, – ред.), це, найімовірніше, пов’язано з їх утриманням», – розповідає він. До повномасштабного вторгнення українці за кордоном в середньому витрачали 3-3,5 млрд доларів на рік – то були так звані туристичні витрати. На початку війни, у 2022 році, цей показник зріс до $20 млрд, потім скоротився до $10 млрд. «Люди себе утримують якщо не за рахунок соцдопомоги, то за рахунок доходів в Україні (від здачі свого житла в оренду), – пояснює Гайдуцький. – Або чоловіки переказують кошти для своїх родин».

Також, за його словами, українці доволі гнучкі й мобільні: стане Словаччина чи інша країна непривабливою з політичних причин – переїдуть до іншої, готової надати підтримку. Так, у середині грудня повідомлялося, що до Литви щотижня прибувають близько 100 нових українських біженців, є постійний приріст у Норвегії.

«В деяких країнах питання українських біженців політики використовують для нагнітання націоналістично-популістичних настроїв, бо місцеве населення це сприймає, – пояснює пан Андрій. – Але є інші, прагматичні уряди й народи, які розуміють, що нині безробітний українець завтра працюватиме, і незалежно від цього платитиме податки, купуючи товари (ПДВ)». Так, за словами експерта, в Чехії вже дійшли висновку, що завдяки українцям отримують більше податків, ніж виплачують соцдопомоги.

У 2023 році населення Німеччини (83,2 млн у 2021 році) збільшилося на 1 млн 300 тис. – на 1 мільйон 300 тисяч стало більше споживачів товарів та послуг. І уряд Німеччини готовий давати гроші цим людям, соціалізувати їх, щоб якась частина з них колись вийшла на роботу, почала навчатися в місцевих вишах, школах, дитячих садочках тощо. «Це стимулювання економіки власної країни через роздачу грошей людям, одна зі стратегій розвитку конкретних країн», – говорить пан Василь. І – зачіпка для українців, що бажали б у ній зачепитися.

Саме з цієї споживацької причини навіть українці старшого віку, що не зможуть пристосуватися і вимушено повернуться, державі дуже потрібні. «Цікавлять її як платники податків або робітники (хоч українці, хоч іноземці), – говорить Андрій Гайдуцький. – Людей не буде – бізнеси закриватимуться». Тож влада зацікавлена в будь-яких категоріях людей – як споживачах, так і робочій силі. Навіть якщо це не молодь, що здатна розвиватися й народжувати.

ЩО ПЕРЕМОЖЕ – ПОЛІТИКА З ЕКОНОМІКОЮ ЧИ ЦІННОСТІ

Заяви політиків, особливо напередодні виборів, варто ділити на два, впевнений Василь Воскобойник. Діяти ж будуть з міркувань політичної чи економічної доцільності.

«Моє бачення – до 2050 року кількість населення європейських країн буде зменшуватися, тож так чи інакше їм потрібно вирішувати питання, де брати звичайні робочі руки», – говорить він. За оцінкою європейських демографів, потрібно щороку до країн ЄС залучати мільйон додаткових робітників (щороку до 2050-го) – не для зростання, а хоча б підтримки нинішнього рівня економіки, каже експерт з питань трудової міграції. Тож після закінчення воєнних дій, коли відкриються кордони, почнеться запекла боротьба за мільйони українців між Україною та європейськими країнами.

У цій боротьбі Україна змагатися з заможними сусідами не зможе, якщо йтиметься про економічні вигоди життя вдома чи за кордоном, говорила раніше демографиня, докторка економічних наук, заввідділу дослідження якості життя Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи Людмила Черенько. І люди приймають рішення не завжди раціонально-прагматичні. Так, частина людей за кордоном ще дуже прагнуть повернутися, але лишаються заради безпеки дітей. Дуже велика група перебуває там з економічних міркувань, бо втратили житло й роботу, а за кордоном економічно легше вижити. Навіть низькокваліфікована робота не дуже б’є по самолюбству, бо сприймається як тимчасова, говорить експертка. «Більшість таких людей, думаю, повернеться, коли мине гаряча фаза війни і програми соціальної підтримки згортатимуться (уряди не зможуть більше виправдовувати ці програми в бюджеті)», – міркує вона. Хіба що хтось дуже прив’язався до нового місця, то шукатиме можливостей лишитися. І навпаки – дехто має такі болісні спогади, що навіть емономічні вигоди не заманять його до України. «Це дуже індивідуально, на якомусь нейрорівні, рівні відчуттів, – говорить Черенько. – Дані опитувань дуже різняться саме тому, що люди через важкий психологічний стан часто і для себе чесно не можуть відповісти чи не хочуть ділитися намірами, тому не відверті».

Повернулися і повернуться до України найсильніші, стійкі та активні, вважає демографиня. «Оскільки війна екзистенційна, дуже велику роль відіграватимуть цінності і прагнення людей – тієї частини, для якої гроші не на першому місці», – говорить вона.

Соціологічне дослідження фіксує думку людини саме на момент, коли проводиться, зауважує Василь Воскобойник. Якщо ті самі питання поставити людині, коли закінчаться воєнні дії в Україні, а умови для біженців за кордоном зміняться, то результати можуть бути інші. «Тому давайте почекаємо моменту, коли вони справді прийматимуть рішення», – говорить він.

«Дома завжди краще. Аби тільки влада дбала про своїх громадян більше, – міркує про аргументи за повернення додому Леся Гордієнко. – Та й важко  українцям влаштуватися тут на роботу. Треба бути дуже гарним спеціалістом і знати досконало норвезьку й англійську мови».

КОНКУРУВАТИ ДОВЕДЕТЬСЯ І ЗА УКРАЇНЦІВ, І ЗА УЗБЕКІВ

Міграція – процес постійний, зауважує Гайдуцький, люди щодня виїжджають з України в пошуках роботи, через соціальні зв’язки, навчання тощо. «Минулого року відбулося загалом понад 15 млн виїздів, – говорить він. – Отже, багато й повертаються, інакше б в Україні давно жило не 30 (умовно), а 10 млн громадян».

І все-таки головні соціально-демографічні питання, що стоять вже зараз перед урядом, – як сприяти поверненню українців до України, зменшувати обсяги трудової міграції з України після закінчення воєнних дій, залучати до України талановитих людей з інших країн, вважає Воскобойник. Бо ще до війни  кількість населення скорочувалася майже на 300 тис. осіб щороку. «Як будемо наше населення хай не збільшувати, а хоча б утримувати на одному рівні, –величезне питання. Щоб його розв’язати, Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування зараз працює над проєктом «Візія-2033»: збереження та розвиток трудових ресурсів України в найближче десятиріччя», – розповідає він.

А ще є спільний з Інститутом демографії та дослідження проблем якості життя проєкт «Міграційна політика: шляхи вдосконалення». Способи покращити цю політику шукають за розпорядженням Кабміну (і на кошти Міжнародного фонду «Відродження») і до кінця І півріччя 2026 року вже повинна бути написана нова міграційна політика, стратегія України. Вони залежатимуть від того, яку модель економіки після війни розвиватиме країна.

«Якщо ми будемо розвивати економіку, в якій буде превалювати робоча сила, звичайна фізична праця, то нам будуть потрібні умовні пакистанці. А якщо ж ми будемо йти шляхом розвитку високотехнологічних галузей, умовно кажучи, побудови космічних кораблів, то - інженери зі Сполучених Штатів, Англії, Німеччини», – пояснює експерт.

Але навіть для звичайної відбудови зруйнованого, яка стовідсотково буде потрібна, рук не вистачатиме. Під час будівельного буму 2006-2008 років, коли в Україні вартість квадратного метра житла була вищою, ніж у сусідній Польщі, вже не вистачало будівельників. «А зараз уявіть, який масштаб буде відбудови, де в такій кількості знайдемо робітників? Чи згодні будуть у нас працювати за 800-1000 доларів, коли в Німеччині пропонують 2500-3000 євро? – зауважує він. – Заздалегідь треба міркувати, з яких країн їх будемо везти». І чи вони, маючи пропозиції від країн Європи, цим зацікавляться. Так, в Узбекистані 2 роки тому німецький уряд почав активно відкривати центри з вивчення німецької мови, центри підготовки та перепідготовки кваліфікованих робітників, розповідає пан Василь.

«І ми будемо конкурувати з Німеччиною за мешканців Узбекистану, – пояснює він. – ХХІ сторіччя – це сторіччя людей, вони - головний ресурс кожної країни, тому треба піклуватися про кожного українця».

Тетяна Негода, Київ 

Перше фото Jonas Walzberg, dpa