«Мова - як жінка: її потрібно любити і плекати», - рекордсменка з написання Всеукраїнських радіодиктантів Христина Гоянюк
Кореспонденти Укрінформу зустрілися з пані Христиною, щоби довідатися про її життєвий шлях, адже українська мова для цієї жінки – не лише інструмент спілкування, а любов, яка проходить крізь долю червоною ниткою.
БАТЬКОВА ШКОЛА
Пані Христина у свої 78 років – активна, надзвичайно ерудована. І супержіночна: досконалий манікюр, вишукане вбрання, прикраси…
- Жінка – як троянда. Так і мова: вирви бур’ян, підлий, підживи – і буде цвісти, – усміхається.
Христина Гоянюк народилася в Бориславі на Львівщині: мама була вчителькою початкових класів, а тато викладав українську мову й літературу та пів століття пропрацював директором Бориславської школи №1. Хоч й була найстаршою з трьох дітей (має брата й сестру) і найбільшим «шилом» у сім’ї, батьки велику увагу приділяли її освіті й самореалізації.
- Тато привчав мене читати і вчити вірші. Він дуже любив поезію, знав напам’ять більшу частину «Кобзаря», декламував. І мої перші дитячі спомини – саме про вірші Шевченка. Вдома була величезна бібліотека. У нас же тоді гаджетів не було, і ми малі читали українську класику, – розповідає пані Христина.
Запитую в співрозмовниці, чи не стикалася з тиском з боку радянської влади через любов до української культури, мови, традицій.
- Я в нашій сім’ї цього не відчувала. Ми ходили до церкви – єдине, що стояли не між людьми, а в захристії, там і причастя приймали, і сповідалися, і паски святили. Ніхто ніколи нам не забороняв. Батьки, звичайно, мусили ходити в релігійні свята на так звані суботники, різні партійні збори, але утисків ми не зазнавали. Я пройшла крізь усі політичні горнила, але мені ніхто ніколи не забороняв говорити рідною мовою. І хоч була в КПРС, весь час ходила до церкви, – каже пані Христина.
Згадуючи про шкільні роки, розповідає, що вчилася не в тій школі, де працювали батьки, щоби ніхто не міг їм дорікнути.
- Я щодня йшла два кілометри до своєї школи, а потім стільки ж – назад. Коли казала татові, що в мене наступного дня диктант, – а в нас їх було чимало, – він садовив мене за стіл, і ми писали… «Сідай і слухай, як я диктую, уважно слухай, – казав батько. – Я даю тобі 90 відсотків підказок, а далі має спрацювати твоя пам'ять на правила правопису». І я слухала, писала під татове диктування, а потім завжди мала високі результати. І десь у батькових очах я бачила, що він мною пишається і мріє, щоби стала філологом, – пригадує Христина Гоянюк.
Проте дівчина, яка бачила життя батьків-учителів, що проводять день у школі, а потім увесь вечір перевіряють стоси зошитів, не захотіла собі такої долі. Вирішила стати медиком. Після закінчення школи вступила до Львівського медінституту (нині – Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького) й отримала фах лікаря-бактеріолога. Усе життя, до пенсії, пропрацювала за спеціальністю. Але жодного дня пані Христину не полишала любов до рідної мови та бажання її вдосконалювати.
«РАДІОДИКТАНТ ДЛЯ МЕНЕ – НАЦІОНАЛЬНЕ СВЯТО»
Співрозмовниця зауважує, що свій перший радіодиктант не забуде ніколи.
- Це був травень 2000-го. Зателефонував тато і питає: «Ти знаєш, що завтра буде?». Кажу, що ні. А він: «Писатимуть Всеукраїнський радіодиктант. Збирайся і приїжджай до мене». І я приїхала. Ми сіли за столом, на якому в батька завжди були телефон, термометр і годинник. Налаштували радіо. Від тата отримала єдину вказівку: «Уважно слухай, що говорить диктор!». У тому диктанті я пропустила два розділові знаки. З того часу почала писати радіодиктанти, не пропустила жодного, – каже з гордістю пані Христина.
Вона двічі була єдиною, хто не зробив жодної помилки в радіодиктанті. Загалом лише сім разів не була серед переможців.
«Неймовірна пані Христина Гоянюк! Віднині вона – рекордсменка України з найбільшої кількості написання щорічних радіодиктантів... Каже, що навіть свого дня народження не чекає так, як радіодиктанту національної єдності. Її тексти за рівнем грамотності – одні з найкращих у країні. Пані Христина впевнена, що грамотність людини – це досягнення, а мовна досконалість – рівень її інтелігентності. І з цим ми цілком і повністю згодні», – написали в Національному реєстрі рекордів України.
Жінка зізнається: не здивована, що потрапила до Книги рекордів України. Каже, що готується до диктантів, немов до захисту докторської дисертації: перечитує нові правила правопису, переглядає словники, консультується з вчителями української мови.
- Для мене радіодиктант – свято, я починаю рахувати дні до його написання ще з травня. Вже ближче до тої дати повторюю правила, – для цього маю граматичні посібники, словники. І так – щоразу. У день диктанту вимикаю всі телефони. Спершу, коли слухала диктанти по радіо, чоловік купив мені диктофон. Я писала під диктовку, а для себе записувала аудіо і пізніше прослуховувала і звіряла. Я стараюся, пишу. Приємно, що мене оцінили на національному рівні, – каже Гоянюк.
Додає, що її секрет грамотності – у любові до мови та наполегливій праці. Підтримує пам’ять тим, що багато читає, також є майстром спорту з розв’язування кросвордів.
- Маю посвідчення кандидата у майстри спорту з розв’язування кросвордів та майстра. Щоб здобути перше званння, брала участь змаганнях у Львові. Приміром, за 15 хвилин потрібно було розгадати максимальну кількість слів, – каже пані Христина.
ДІВЧИНА МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО ТА ПОДРУГА ЖАКА ШИРАКА
До нашої зустрічі Гоянюк підготувалася дуже ретельно. У файлах, конвертах – складені листи, фотографії, нагороди.
- Це – моє житя, – каже жінка.
Із шістдесятником Миколою Вінграновським вона познайомилася в 1963 році.
- Тоді організовували дні культури кожної республіки, і до Львова приїхали Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський. Іван Гнатюк із Борислава, який товаришував із моїм татом, запросив літераторів до нашого міста, у Будинку культури організували вечір творчості. Був травень, мені 17 років, Микола провів мене додому, поцілував. То був перший мій поцілунок, перше захоплення, кохання. Повернувшись до Києва, він написав палкого листа: «Навколо все цвіло… навіть моя втома, яку я привіз до Києва після гостювання у вас», – ділиться пані Христина.
Додає, що з Вінграновським вони часто зустрічалися, листувалися, але їхній роман обірвався.
Пані Христина розповідає, що листувалася і дружила з 22-м президентом Франції Жаком Шираком. Їхнє спілкування розпочалося з того, що вона написала йому листа, де розповіла про себе, Львів, Україну.
- Оскільки я не знала адреси, то вказала: «Франція. Париж. Президенту Жаку Шираку». Відповіді не було близько трьох тижнів. Але, зрештою, він особисто написав листа, подякував. Про політику ми не говорили, я надсилала книги про замки, культуру, звичаї України. У 2009 році запросив мене до Парижу. Я мешкала в самому центрі міста, в готелі, що навпроти кабаре «Мулен Руж». Були у Версалі, на парфумерній фабриці. Наша дружба тривала аж до самої смерті Ширака: останній лист від нього я отримала в серпні 2019-го, а в жовтні його не стало. Я надіслала листа зі співчуттями його дружині – мадам Бернардетт. Через півтора місяця отримала лист від доньки Ширака, яка написала, що цінує наше спілкування з її батьком, – розповідає пані Христина.
Гоянюк також листувалася з королевою Великої Британії Єлизаветою II, Папою Римським Франциском, федеральним канцлером Німеччини Ангелою Меркель.
- Колись влаштую аукціон своїх листів, – усміхається жінка.
«МОВУ ПОТРІБНО ХОТІТИ, ВДОСКОНАЛЮВАТИ, ЗНАТИ ЇЇ ТОНКОЩІ»
Наскрізною ниткою нашої розмови з пані Христиною є розвиток української мови. Вона наголошує: єдине, що потрібно людині, щоб досконало вивчити українську, – бажання.
- Що значить «не можу говорити українською» чи «какая разніца»? Різниця є, – каже Гоянюк. – До нас приїжджають афроамериканці й читають вірші українською, а людина, яка усе життя живе в Україні, не може вивчити мову? Це – сором. Російськомовні, переїжджаючи до Великої Британії, Німеччини чи Канади, «срочно учат язик», бо знають, що без цього не матимуть ані роботи, ані страхування, ані водійських прав. А чому в нашій державі не так? Українська є державною мовою. Виходиш між люди, в публічні місця – спілкуйся українською, а вдома – хоч китайською.
Христина Гоянюк висловлює думку, що мова – як жінка: її потрібно любити, плекати, доглядати, вкладати в неї гроші, «вигулювати в культурних місцях».
- Її потрібно хотіти, удосконалювати, знати її тонкощі, – додає співбесідниця. – Мова, країна, мати, Україна, любов, свобода – це все слова жіночого роду. І про них треба дбати, – лише тоді це повернеться сторицею.
Людмила Гринюк, Львів
Фото Анастасії Смольєнко
