У Тампере візу на ЧС-2018 не оформили, але крок до цього зробили

У Тампере візу на ЧС-2018 не оформили, але крок до цього зробили

Укрінформ
Настрій нам не зіпсували навіть не найкращі результати решти матчів у нашій групі (ісландці виграли у хорватів, а турки – у косоварів).

Перемогам у спорті не потрібно радіти занадто довго. Але якщо вже вони трапилися, то чому ж не відзначити, як слід. 

Як пройшов цей день «футбольного безвізу», 11 червня, для української збірної та її вболівальників.

«ВІРНІ ЗБІРНІЙ»

Поява організації «Вірні збірній», що займається фановським рухом і допомагає їм на виїзді, – явище дуже позитивне. Люди не залишаються наодинці. Є відчуття ліктя, є цікава програма.

Але ось, наприклад, матч українських і фінських фанатів. Він проходив на маленькому затишному, добре облаштованому стадіончику в центрі Тампере. (Судячи по розмітці, тут також грають в американський футбол). Гра була добре організована. Сертифікована суддівська бригада, роздягальні, душові. Це було аматорством, але не виглядало самодіяльністю.

У першому таймі грали на рівних. Фіни виявилися більш організованими, відчувалося, що вони часто разом тренуються. У наших же було краще з фантазією. Рахунок першої половини гри – 1:1.

А у другому таймі фанські фіни (або фінські фани) піднатиснули. І наші хлопці вже не встигли закривати всі проломи в обороні і програли. Але це, очевидно, було закономірно. Все ж позначилася довга дорога – адже більшість тих, хто брали участь у грі, їхали з України автобусом.

Був у такому результаті ще один момент – як у народних віруваннях, щоб обдурити лихо, треба все робити навпаки. Ось фани програли. Так національна збірна тепер просто не може не виграти. Старий закон – якщо потрібна хороша прикмета, то вона завжди з'явиться.

А крім усіляких результатів ще важливо те, що на заміну в нашій команді виходили учасники проекту «Переможці».

ФІНСЬКА СПАДКОЄМИЦЯ ШЕВЧЕНКА

Була на цьому матчі і ще одна цікава новина: на товариський матч фанів прийшла представниця родини Шевченка. Не Андрія Миколайовича, а Тараса Григоровича. У великого поета, як відомо, дітей не було. А ось у його сестер були. Катерина Григорівна Красицька-Шевченко змогла виростити чотирьох. Аніта де Кото (дівоче прізвище – Шевченко), яка живе в Тампере, – її спадкоємиця по прямій лінії.

Вона народилася у Петербурзі (ну тобто, на той час місто називалося Ленінград, але Аніта називає місце свого народження виключно по-шевченківськи – Петербург). Мама Аніти – фінка. Тому коли дівчинці виповнилося два роки, родина переїхала до Фінляндії. Аніта вчилася на співачку в Лондоні. Її спеціалізація – португальська фаду-музика. І в цьому сенсі вона унікальний для Фінляндії виконавець. Лише нещодавно у неї з'явилася «конкурентка».

У дитинстві Аніта розмовляла українською, але потім через відсутність практики призабула мову. Зараз дуже хотіла б її відновити. Тим більше, що у неї залишилися родичі в Україні: Кам'янці-Подільському, Києві та Одесі.

При цьому вона гостро відчуває себе українкою. Коли почала розвертатися війна на сході країни, Аніта брала участь у благодійних концертах на допомогу Україні.

Після спілкування з цією жінкою подумалося: як символічно виходить. Зустрілися, познайомилися і поспілкувалися з Анітою де Кото (Шевченко) в день, коли розпочався європейський безвіз України. І ось правнучата племінниця Тараса Григоровича має (по чоловікові) французьке прізвище, виконує португальську музику після п'яти років навчання у британській столиці і живе у фінському місті, оскільки й сама наполовину фінка.

Просто гасло «Україна – це Європа», яке ожило.

PASSION НАШИХ ФАНІВ

Після гри фанатів усі пішли в пивний бар Passion. Або, як його дотепно назвали організатори - Фан-посольство українських уболівальників в Тампере. Але ви помилитеся, якщо вирішите, що це було якесь несерйозне посольство.

Справжнісіньке. Тому що сюди приїхав посол України у Фінляндії Андрій Олефіров. Разом з популярною телеведучою Соломією Вітвіцькою вони представили спільний проект журналу Viva і ТСН «Переможці». Нагадаю, хто забув – це справжня модельна зйомка воїнів АТО, які втратили кінцівки.

До Тампере приїхали четверо Переможців. Віктор Кардаш, який брав участь у першій частині проекту (ми з ним познайомилися ще наприкінці минулого року, коли він брав участь у відкритті виставки «Переможці» у Латвійському військовому музеї).

І троє новачків, учасників другої частини проекту. Це Вадим Мазніченко (Черкаси) з Черкаського 14-го батальйону, гранатометник. Олександр Бабченко (Суми) з окремої розвідроти 92-ї бригади розповів, що у госпіталі він лежав у сусідніх палатах з учасником першої частини проекту Сашею Чалапчієм. І Дмитро Блохін (Київ) з 30-ї Окремої мотобригади, військова спеціальність - навідник-оператор, заступник командира БМП, а також санінструктор роти.

Спілкування з цими людьми залишило дивне враження – вони були внутрішньо вільні, відкриті, радісні. А коли зал Passion, забитий українцями до відмови, разом виконував гімн України, це було вражаюче.

Так, до речі, до кінця вечора бармени закладу слова «дякую» і «будь ласка» говорили вже дуже впевнено. Ще одне цікаве знайомство в Passion – завмузикою – український ді-джей Юрій Гуржі. Сам він родом з Харкова, але вже досить давно працює в столиці не тільки Німеччині, але й сучасної електронної музики – Берліні.

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА ЗБІРНА КРАЩЕ ЗА ПОРТУГАЛЬСЬКУ

Що стосується переможної гри України в Тампере – посмакувати її кращі епізоди можна в текстовому онлайні з елементами фоторепортажу та оперативному аналізі матчу.

Мені ж хотілося б відзначити декілька деталей, вже вибачте, не скандальних, а зовсім навіть навпаки – позитивних.

На матчі у Ризі, коли Португалія обіграла господарів 3:0, після закінчення матчу я, який сидів поруч із сектором португальських уболівальників, приготувався фотографувати прихід команди з привітанням своїм фанам. Але не дочекався.

По закінченні матчу в Тампере українські футболісти дружно побігли до свого сектору, довго перегукувалися з ним. Причому після цього половина команди повернулася без футболок. Це не дрібниці, це невелика, але важлива позитивна деталь.

І щось подібне за настроєм сталося на прес-конференції Андрія Шевченка. Він не займався тролінгом журналістів, що люблять робити багато, не відповідав односкладово («що б сказати, щоб нічого не сказати»). Коуч чесно вслухався в питання і намагався чесно відповісти. При цьому, боронь боже, він і не запобігав перед журналістами. Коли хтось натякнув на «побутові проблеми Селезньова, на думку Шевченка необґрунтовано, він відповів досить жорстко та рішуче.

А по закінченні прес-конференції Андрій Миколайович потиснув руки журналістам, з вдячністю за роботу. Зроблено це було просто і щиро, по-партнерськи: кожен робить свою роботу і кожен намагається зробити її добре.

Словом, як кажуть (і кричать) фанати: «Віримо в команду». І тому хочеться вірити, тому що вона (при всіх своїх недоліках) зараз цього заслуговує.

Олег Кудрін, Тампере.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
Всi рубрики
За період:
-
Share: