Сергій Скаченко, форвард збірної України 1990-х, запам'ятався, насамперед, надважливим голом у переможному матчі з Росією. Він народився у Казахстані, виступав за збірну України і клуби восьми країн.
У відвертій розмові Сергій Скаченко розповів про зарплати легіонерів у Бангладеш, Кореї та Азербайджані, веселу шепетівську команду «Темп», першу машину Андрія Шевченка, гол Бартезу, бійку з Михайловичем, сімейну драму та фіаско у Львові.
«МОЯ «ДЕВ’ЯТКА» – ПЕРША МАШИНА ШЕВИ»
- Сергію, кілька років тому ви планували піти на курси, отримати тренерську ліцензію. Вдалося втілити ці плани в життя?
- Отримав категорію С. Два роки відпрацював дитячим тренером у школі «Торпедо». Більше не хочу. Хоча досвід був цікавий. Моя команда вже в перший рік завоювала бронзові медалі. Було навіть 40-денне стажування в Бразилії. Намагався зрозуміти, у чому бразильці нас випереджають. Подивився тренування – той же тренувальний процес. Але результати у них на дорослому рівні – зовсім інші.
- Щоб не сильно засмучуватися, згадайте, як разом із «Торпедо» ви проходили в Кубку УЄФА «Манчестер Юнайтед».
- Тоді дійсно яскраво вийшло. Я ще союзну першість застав. У 1991 році за протекцією мого одноклубника Станіслава Берникова змінив павлодарський «Трактор» на харківський «Металіст». У другому колі почав грати за основу, два голи «Шахтарю» забив. Після закінчення чемпіонату отримав кілька пропозицій. Наполегливо запрошували у «Ротор» і «Торпедо». Я порадився з Гурамом Аджоєвим, який тоді виступав за «Металіст». Він порекомендував «Торпедо». Послухав Гурама. Хоча у Волгограді пропонували кращі фінансові умови.
У «Торпедо» була пристойна команда. Тишков, Шустіков, Микола Савичев, Талалаєв, Чугайнов, Подшивалов. Хлопці нормально прийняли, у першому сезоні вже в основі грав. Коли у єврокубках на «Манчестер Юнайтед» потрапили, було цікаво зіграти на «Олд Траффорд». Відстояли нульову нічию. У Манчестері вийшов на заміну. У матчі-відповіді теж зіграли 0:0. Пам'ятаю, йшов дощ. Обіграли англійців по пенальті – 4:3. Подшивалов обидва матчі блискуче відстояв. Чесно кажучи, ми самі здивувались, що змогли пройти команду Алекса Фергюсона.
- У 1993 році ви змінили московське «Торпедо» на «Темп» із районного центру Шепетівка. «Темп» запропонував більш привабливі фінансові умови?
- У «Торпедо» почався тренерський хаос. Після бунту гравців Валентина Іванова змінив Євген Скоморохов, йому на зміну прийшов Юрій Миронов. У кожного тренера – свої погляди на гравців. Я мав їхати не в Шепетівку, а трохи далі – у Бангладеш. На півроку. Клуби вже між собою домовилися.
У Бангладеш запропонували зарплату трохи більше тисячі доларів на місяць. Плюс – пару тисяч підйомних. На ті часи – непогані гроші. У «Торпедо», наприклад, платили менше. І не в доларах – ще в рублях. Злітав додому в Казахстан – відвіз речі. І тут пролунав дзвінок від Леоніда Ткаченка, під керівництвом якого грав у «Металісті». Тренер збирав команду у Шепетівці.
- І йому це вдалося – підписали навіть чемпіона СРСР-1982.
- Так, Кондратьєв з Мінська приїжджав. У Шепетівку Георгій їздив на двох електричках, з пересадками. Незабаром, щоправда, полетів до Німеччини. Але ми і без Жори зуміли непогано виступити в чемпіонаті. Вдома обіграли «Шахтар» – 3:1, «Дніпро» – 3:2 і «Металіст» – 3:1, у Києві відстояли нульову нічию з «Динамо».
У підсумку фінішували дев'ятими. Це було найкраще досягнення в історії клубу, який через кілька років припинив своє існування. Зі мною в нападі грав Арсен Аваков (тезка нинішнього міністра внутрішніх справ України – ред.). Він у наступному сезоні став найкращим бомбардиром чемпіонату України в складі запорізького «Торпедо», а потім перейшов у «Торпедо» московське.
- Правда, що базою для команди став колишній піонерський табір?
- У Шепетівці був один готель, але ми туди заїжджали вже перед грою. А так – виїжджали за місто. Умови на заміській базі були не дуже. Ми мерзли, виникали перебої з гарячою водою. Зате власник клубу Джумбер Нішніанідзе платив високу на той час заробітну плату. Сімом чи вісьмом гравцям дав нові «дев'ятки». Я, вже граючи у «Динамо», продав цю «дев'ятку» Андрію Шевченку. По-моєму, це була перша машина Шеви. Пам'ятаю, їздили з його батьком у Шепетівку, знімали авто з реєстрації.
У «Динамо» мене помітили, коли грав у «Темпі». Забив за сезон 13 голів, отримав запрошення з Дніпропетровська. Але тодішній наставник «Дніпра» Микола Павлов перейшов у «Динамо», і я незабаром також з’явився у Києві.
«ЗРОБИВ ХЕТ-ТРИК, А ПОТРІБНО БУЛО – ПОКЕР”
- У 1997 році до Києва повернувся Лобановський. Ви на той час уже відіграли сезон у корейському LG. Тренер запрошував до «Динамо»?
- Була розмова на цю тему, коли приїхав до Києва після дебютного сезону в LG. Валерій Васильович запитав, чи хочу повернутися в «Динамо». У Країну ранкової свіжості я поїхав на правах дворічної оренди. Але мені в Кореї все сподобалося у побутовому плані, та й у футбольному складалося непогано. Тому вирішив ще сезон у цій країні відіграти. У «Динамо» так і не повернувся.
- А з «Чоннам Дрегонз» ви виграли Кубок Кореї.
- Приїхав на перегляд у «Дрегонз», зіграли контрольний матч, зробив хет-трик. Але керівництво клубу взяло паузу, не захотіли одразу підписувати контракт. Мабуть, потрібно було зробити покер. Моїм працевлаштуванням займався Володимир Абрамов, він домовився про перегляд в LG.
Я провів із командою 10 днів, підписав особистий контракт. У першій же зустрічі чемпіонату зустрічалися з «Дрегонз», забив їм. І продовжував забивати цій команді в кожному матчі. У підсумку вони запропонували мені цікавіші умови, ніж мав у LG.
- Цікавіші – це які?
- У Кореї добротним легіонерам платили тоді від 6 до 10 тисяч доларів на місяць. У LG отримував 6-8 тисяч, у «Дрегонз» – 8-10. Хлопців із пострадянського простору в чемпіонаті Південної Кореї вистачало. Потоваришував із Лактіоновим, Саричевим. З Валерою сім'ями зустрічалися, пам'ятаю, у нього діти в американську школу ходили.
- Був випадок, коли ви зайшли у загін із собаками, яких відгодовували для продажу в ресторани?
- Ми пройшли повз. У загоні було 50-60 собак. Якось не по собі стало. Бразильські легіонери команди взагалі були в шоці від цієї корейської традиції. У ресторані місцеві йшли в один зал, де подавали собачатину, легіонери – в інший, де користувалася попитом свинина.
«ДЕБЮТУВАВ ЗА «МЕТЦ» НЕПОГАНО — ЗАБИВ БАРТЕЗУ»
- Після Кореї ви повернулися в «Торпедо». Чому?
- У Країні ранкової свіжості було непогано. Але в серйозних клубах Західної Європи футболісти на той час уже заробляли в 3-4 рази більше. Було бажання спробувати себе в Європі. Абрамов домовлявся про мій перехід у бельгійський «Андерлехт». Там уже все було практично домовлено, але в останній момент щось не зрослося. Мабуть, не змогли домовитися з корейцями. Мій трансфер тоді належав LG, за «драконів» виступав на правах оренди. Тому і повернувся в «Торпедо», яке завдяки Абрамову зуміло домовитися з корейцями.
- Коли після матчу Україна–Росія, який закінчився з рахунком 3:2, ви повернулися в розташування «Торпедо», ніхто з одноклубників не закидав, мовляв, що ж ти країні, в чемпіонаті якої виступаєш, гол забив?
- Навпаки, хлопці мене привітали. Андрій Чернишов сказав «молодець». Я на 25-й хвилині забив Харіну, ми 2:0 повели, підопічним Анатолія Бишовця вже було складно відігратися. Напевно, це найбільш пам'ятний матч у моїй кар'єрі.
Але мій роман зі збірною України закінчився не на мажорній ноті. Після гри з Югославією, де ми зчепилися із Сінішею Міхайловичем та отримали за це червоні картки, мене до лав національної команди більше не викликали. Михайлович хотів мене зламати, а тренери збірної ще й звинуватили в тому, що першим поліз у бійку.
- За інформацією ЗМІ, «Торпедо» продало вас у французький «Метц» за 3,5 мільйона доларів. Дійсно такі цифри фігурували?
- Мене в суть переговорів не втаємничували. Про цифри сам дізнався із газет. Був здивований. Дебютував у «Метці» непогано. Забив Бартезу, з «Монако» зіграли внічию. Потім відзначився у матчах з «Марселем» та «Ліоном». За півроку забив шість голів. Але далі не пішло. Були свої моменти. І невизначеність із тренерами, і травми, й висока конкуренція в лінії нападу – Жеральд Батікль, Ненад Єстрович, Мікеле Падовано і Луї Саа – всі серйозні хлопці. Плюс – місцеві нас, легіонерів, обмежували.
- Яким чином?
- Зазвичай ніхто не любить іноземців – вважається, що вони відбирають хліб у доморощених гравців. У мене відразу справи пішли, почав забивати. А потім зіткнувся з моральним тиском. Капітан команди тиснув. На тренуванні біжимо, спеціально зачепить, гидоту про мене говорив.
Серб Ненад Єстрович розповідав: «Сергію, коли тебе в роздягальні немає, капітан і одноклубники починають на тебе бочку котити. Коли заходиш – мовчать, як миші». Ми з Ненадом подумали і вирішили капітану на тренуванні «коробочку» зробити – щоб поставити його на місце. Розбіглися, зробили. Він «розлетівся».
А у нас переважно відкриті тренування були. Найцікавіше, що фани за цю «коробочку» нам із Єстровичем ще й подякували. Сказали, що капітан у них 10 років королем ходить, ніхто з ним нічого зробити не міг. А ми зуміли. Після цього він нас став поважати, на тренуваннях більше ніхто й пальцем не чіпав.
- Командні посиденьки у «Метці» практикувалися?
- Зазвичай за день до гри ми заїжджали в готель. Після «Торпедо» і «Динамо» було дивно, коли капітан і досвідчені гравці могли за вечерею випити з тренером по келиху вина. Я до них не сідав – менталітет ще був зовсім інший.
- У 2001 році ви опинилися в японському «Санфречче». Із Валерієм Непомнящим швидко знайшли спільну мову?
- Підписав угоду на півроку. До цього грав за «Ксамакс», куди мене «Метц» віддавав в оренду. Допоміг швейцарцям залишитися в елітному дивізіоні, забив кілька важливих голів у перехідному турнірі. Повернувся у «Метц», а там черговий тренер дав зрозуміти, що шансів грати в основі у мене небагато. Тому і погодився їхати в Японію. Тим паче, запропонували хорошу зарплату.
Після першого кола «Санфречче» перебував на дні турнірної таблиці. За друге коло піднялися з 13-го на 3-тє місце. Здебільшого на заміну виходив, важко було у такій спеці грати весь матч. Але враження залишилися хороші. Все солідно. Повні стадіони, святкова атмосфера – на носі був чемпіонат світу-2002, який приймали Японія й Південна Корея.
«ЖІНЦІ, ЯКА ЗБИЛА МОГО СИНА, ДАЛИ 5 РОКІВ. УМОВНО»
- Після закінчення контракту з «Метцом» ви опинилися в «Карпатах». Це правда, що грали у Львові без контракту?
- У мене якась чорна смуга пішла. Підписав контракт на півроку із запорізьким «Металургом». Граємо товариський матч, на носі старт чемпіонату країни, забив три голи. Наприкінці спарингу в жорсткому зіткненні вилітає зв'язка коліна. Шість місяців відновлювався – ходив з лангеткою, у басейні плавав.
Відновився, полетів у США. Діма Коваленко, який все життя відіграв в МЛС, домовився про перегляд у «ДС Юнайтед» із Вашингтона. Виник варіант і з «Чикаго Файр». Можна було десь зачепитися.
І тут мені надходить дзвінок з України. Мовляв, повертайся, тебе чекають у Львові. Виконають всі твої умови.
Перелітаю океан, прямо з аеропорту їду на стадіон, переодягаюся, виходжу у футболці «Карпат». Матч програємо. З підписанням контракту президент клубу Димінський затягує. Другий поєдинок теж проводимо невдало. Після цього кажуть, що я команді не потрібен.
- Після «Динамо» і «Метца», Швейцарії, Південної Кореї і Японії догравати в азербайджанському «Турані» з психологічної точки зору було непросто?
- Я ж і за «Темп» із Шепетівки свого часу виступав. В Азербайджані мені сподобалося. Гостинний народ, моїй сім'ї надали просторий будинок. Містечко невелике. По суті, велике село – качки, курочки бігають. Ніяких незручностей з цього приводу не відчував. Фінансові умови? Зарплата була 5 тисяч доларів на місяць, плюс ще 70 дали в якості підйомних. Інша справа, що травми дістали, довелося в 33 роки вішати бутси на цвях.
- У 2008 році на пішохідному переході в Києві автомобіль, за кермом якого перебувала жінка, збив вашого 6-річного сина. Скаченко-молодший провів у реанімації майже місяць, перебував у комі. Зараз зі здоров'ям у Сергія все гаразд?
- Були великі проблеми, але потроху все налагодилося. Машина, до речі, проїхала на червоне світло – зелене було для пішоходів. Винуватиці ДТП дали п'ять років. Умовно.
- Ви народилися у казахському Павлодарі, прізвище – українське, грали у чемпіонатах восьми країн. Після завершення кар'єри дилеми, де жити, не виникало?
- Син у Франції народився. Мені там подобалося. І можливість залишитися була. Контракт із клубом був розрахований на чотири роки. Я його відпрацював до кінця. Для того, щоб отримати посвідку на проживання, належало ще рік у Франції прожити. Але такими думками голову собі не забивав, бо сильного бажання жити в Західній Європі не було. Працювати за контрактом там добре. Але не жити. У Москві в мене залишилася квартира – отримав від «Торпедо». Це й стало вирішальним фактором.
- Чим займаєтеся зараз?
- Працюю у сфері нерухомості. Як буде далі – подивимося.
ОСОБОВА СПРАВА
Сергій Скаченко народився 18 листопада 1972 року в Павлодарі, Казахстан. Нападник.
Виступав за команди: «Трактор» Павлодар (1988-90), «Металіст» Харків (1991), «Торпедо» Москва (1992-93, 1998-99, 2001), «Темп» Шепетівка (1993-94), «Динамо» Київ (1994-96), LG Сеул, Корея (1996-97), «Чоннам Дрегонз» Кван'ян, Корея (1997), «Метц», Франція (1999-03, з перервою), «Ксамакс» Невшатель, Швейцарія (2000), «Санфречче» Хіросіма, Японія (2001), «Арау», Швейцарія (2003), «Карпати» Львів (2004), «Туран», Азербайджан (2004-05).
Чемпіон України (1995, 1996). Володар Кубка України-1996. Володар Кубка Південної Кореї (1997). Віце-чемпіон Південної Кореї (1997).
За збірну України зіграв 17 матчів, забив 3 голи.
Максим Розенко, Київ
Фото – з особистого архіву Сергія Скаченка