На Олімпійських іграх-2020 у Токіо збірна України з синхронного плавання завоювала дві бронзові медалі. Для збірної України це перші нагороди на Олімпіадах за всю історію Незалежності нашої країни. Однією з головних дійових осіб цієї звитяги є Світлана Саїдова. Пані Світлана є головним тренером збірної України з синхронного плавання, а її загальний тренерський стаж сягає більше 50-ти років. Вона характеризується як жорсткий і наполегливий наставник. Про мідні труби, низьку воду і найкращий результат збірної за всю історію – в інтерв’ю зі Світланою Саїдовою.

«МОЇЙ ВИХОВАНЦІ ЛЕСІ ЗАЙЦЕВІЙ ЗІ ЗРОСТОМ 182 ДОВОДИЛОСЯ ГОТУВАТИСЯ В БАСЕЙНІ З ВИСОТОЮ ВОДИ 170 САНТИМЕТРІВ»

- Збірна України з синхронного плавання йшла до медалей на Олімпіаді з моменту Незалежності. Як ви можете окреслити цей шлях, враховуючи те, що ви безпосередньо причетні до нього?

- Це був важкий шлях. Якщо не будеш розвиватися, то не буде нічого. Все залежить від того, що ти хочеш. Сьогодні Олімпійські ігри непередбачувані: можеш програти, можеш виграти. Якби ми навіть програли, це ж не означає, що я свій шлях закінчила б. Це шлях у мільйони втрат, мільйони поразок і перемог. Якщо підсумувати, то це шлях підйомів і падінь.

- У чому особисто для вас була особлива складність на цьому шляху?

- На початковому етапі, насправді, було важко розібратися, бо я ж взагалі не з синхронного плавання, а з гімнастики. Важко було розібратися, важко було зрозуміти, що треба на воді. Зрозуміло, що я витратила деякий час на розпізнавання техніки, на те, як тренувати. Вода – це ж не суша, тут набагато складніше.

- З якого часу ви зрозуміли, що можна вже працювати?

- З того моменту, коли я перейшла в харківський басейн «Локомотив». Мені дали кілька доріжок на 50-метровому басейні. Я 7 років тренувала команду Харківського політехнічного інституту. Там коротка вода, де було взагалі не глибоко. Я примудрялася готувати дівчат на цій воді. Моїй вихованці Лесі Зайцевій зі зростом 182 доводилося готуватися в басейні з висотою води 170 сантиметрів. Хоч якось намагалися працювати. У нас не було ні своїх роздягалень, нічого.  

«ЗБІРНА УКРАЇНИ ПОВИННА ТРЕНУВАТИСЯ ІЗОЛЬОВАНО. ЇЇ ПРОГРАМУ НІХТО НЕ ПОВИНЕН ЗНАТИ»

- Що стало переломним моментом?

- У нас завжди були проблеми з музичним супроводом. Перемагати можна тоді, коли це щось нове. З моменту приходу Інтернету в країну з’явився доступ до музики і можливість вільно обирати те, що хочеш. А не так, як я в магазині сиділа весь день, і це ж настільки обмежено. Людей гнітило те, що ти сидиш у навушниках цілий день і нічого не купуєш.

Звісно, коли ти потрапив в Інтернет, то знайти все, що тобі треба, стає легше. Окрім того, полегшало тоді, коли я освоїла програму по компіляції музики. Після цього я могла робити програму по шматочку, обдумувати частини виступу. З цим і змінилося все інше.

- Коли ви повернулися з успішного чемпіонату Європи, то зазначили, що вас підтримує федерація, а саме пан Лисов. Зараз у вас є й басейн, і музика – залишилося готуватися?

- Звісно, так. Попри це, якщо дивитися умови, в яких готуються інші спортсмени, зокрема білоруси, то є куди зростати в цьому напрямку. Збірна України повинна тренуватися ізольовано. Її програму ніхто не повинен знати. Двері повинні бути закриті з усіх сторін. Цього у нас, на жаль, немає.

Окрім того, повинен бути спеціалізований зал для акробатики, спеціалізований зал для хореографії. Це й батути, акробатичні ями. Їх ніде поставити. Відмови по закупці обладнання немає: мені його можуть придбати. Немає куди поставити це. Все впирається у базу. Ніхто не розуміє, чому Україна не приймає чемпіонат світу з синхронного плавання. У нас просто немає басейну – і ніхто не повірить. Як це так?

«Я НЕ ВВАЖАЮ, ЩО НАШ РЕЗУЛЬТАТ НА ЧЕМПІОНАТІ ЄВРОПИ (НАЙКРАЩА КОМАНДА) В СИЛУ ОБСТАВИН МОЖНА НАЗВАТИ УСПІХОМ»

- Попри всі складнощі, ви стали найкращою командою чемпіонату Європи. З чим ви пов’язуєте цей результат? 

- З тим, що не було Росії. Я не вважаю, що наш результат на чемпіонаті Європи в силу обставин можна назвати успіхом. Збірну Росії можна назвати еталоном у синхронному плаванні й вони отримують результати на бал вищі, аніж у нас. Інша справа, що не приїжджати – це була їхня справа. Якщо хтось не заявляється на змагання, то ваша перемога не знецінюється. Я оцінюю команду по Олімпійських іграх. Коли ви перемогли всіх у світі, то ви досягнули найвищого ступеня в спорті.

- Розкажіть, будь ласка, про казус, який стався на чемпіонаті Європи з музикою під час виступу (вона перестала звучати з гідродинаміків під водою – прим.)?

-  Так, музику виключили, але це ж не тільки ми зіштовхнулися з цією проблемою. Перші 8, по-моєму, дуетів виступали без гідродинаміків.

- Без гідродинаміка дівчата не чують музику під водою?

- Так, вони в принципі на автоматі пройшли. Я вважаю, що вони великі розумниці. Дівчатка не злякалися (могли ж випірнути й їх дискваліфікували б). Судді дізналися про це аж на 8-му виступі. Потім все полагодили. Наші дівчата не боягузливі й гідно впоралися з цією проблемою – молодці. Взагалі наш дует Анастасія Савчук і Марта Федина молодці – вони дуже працьовиті, сильні спортсменки і з ними дуже приємно працювати. Чесно кажучи, вся наша збірна складається з фантастичних дівчат.

«Я ВІДЧУВАЛА СЕБЕ ІРИНОЮ БУГРИМОВОЮ З ЛЕВАМИ: СПИНОЮ НЕ ПОВЕРТАЙСЯ»

- Хто у вашій команді може взяти все в свої руки в таких ситуаціях?

- Вони вже закінчили зі спортом. Мова йде про Настю Савчук і Ксенію Сидоренко. А взагалі, всі 8 людей дуже великодушні й сильні духом – там слабких не було. Я відчувала себе Іриною Бугримовою з левами: спиною не повертайся. Вони всі міцні, сильні й вольові – як одна.

Команда збирається з індивідуальних програм, менше – з груповичок. Всі дівчата були і солістками, і в дуетах. Зрозуміло, що в кожному регіоні на сольні програми обирають лідера. Так вийшло, що наша команда складається з лідерів. Попри це, команда дуже дружна. Ми прикладаємо для цього чимало зусиль. Команда повинна нагадувати кулак, щоб вони були боєздатні.

- Що ви робите для того, що згуртувати їх?

- Особливих методів немає. Якщо одна з дівчат провинилася, то відповідає вся команда. Це один із прикладів. Окрім того, я проводжу певні бесіди. А взагалі – вони підтримують одна одну. Хочу сказати, що все це не моє виховання. Це неможливо виховати.

У мене неабиякі добрі діти. Мені здається, що зараз якесь нове покоління. Вони подарували мені телефон на пам’ять про Олімпійські ігри. Ось із цим телефоном вони мені всіляко допомагають. Вони знають, як там усе влаштовано. Дівчата навчаються в 3-х інститутах: дуже грамотні, знають англійський в ідеалі. Я в захопленні від них. 

«ЛЮДИ ОДНУ ОЛІМПІАДУ ПРОХОДЯТЬ – І ДОПОВЗАЮТЬ ЛЕДЬ ЖИВІ»

- Ходять чутки, що в команді є дідівщина. Це правда?

- Так, дідівщина присутня. Але я розумію її дещо інакше. Дідівщина – це коли ти старший і повинен бути уважним до менших. У мене старші підтримують і допомагають меншим. Поряд із тим, певні привілеї старші отримують. Якщо у мене Ксенія (Сидоренко – прим.) чотири Олімпіади пройшла, то у мене мимоволі до неї особливе ставлення. Люди одну Олімпіаду проходять – і доповзають ледь живі. До таких дівчат і без дідівщини  повинні ставитися з повагою. Вона на трьох Олімпійських іграх тричі не завоювала медалі, тому їй не потрібно розповідати про поразки.

«ТУТ ВАРТО ОБИРАТИ: АБО ДІТИ ОТРИМАЮТЬ У РУКИ МЕДАЛІ, АБО ВИ ОТРИМАЄТЕ ЇХНЮ ЛЮБОВ»

- У чому ви вбачаєте своє головне завдання як тренера?

- Гарний тренер – це не той, хто все знає, це той, хто може змусити все зробити. Тренери - як лікарі й учителі. Тренери говорять однакові речі. Питання в тому, чи можеш ти змусити, можеш переконати спортсмена зробити це. Є багато причин, через які дівчата не тягнуть носок, або не можуть зробити шпагат. Тренер кожного дня приходить, вказує тобі на ці помарки, а все це продовжується.

Справа в тому, що варто змушувати, а якщо ти змушуєш, то ти авторитарний, значить ти варвар, який користується непедагогічними методами. Тут варто обирати: або діти отримають у руки медалі, або ви отримаєте їхню любов. У житті за все потрібно платити, за успіх у тому числі. У мене 50 років тренерського стажу і я досі не натренувала свою нервову систему так, що під час тренування й оком не зморгнути.

Я все одно маю якісь емоції й нічого не можу з собою зробити. Більше того, я вважаю, що емоції повинні бути, щоб дівчата не заснули. Намагаюся змусити себе менше реагувати, але не можу. Коли бачу, що валяють дурня, то вибухаю і нічого не можу з собою зробити, а треба було б попрацювати в цьому напрямку. Контроль емоцій – це вища ступінь тренерства.

- Хочу поговорити про Марту Федину. Вона показала солідний результат і на чемпіонаті Європи, й на Олімпійських іграх. Вона дуже перспективна спортсменка. Чи можна назвати виступ Марти проривом?

- Абсолютно ні, адже це все було прогнозовано. Прорив свого часу зробила Дар’я Юшко, потім Лоліта Ананасова, яка просувала все на своїх плечах. Вони завойовували перші медалі й напрацьовували авторитет нашої збірної на міжнародній арені. Україна вже має певний рейтинг у світі, й Марта йшла, вже маючи багаж інших дівчат за плечима. Я вважаю, що сьогоднішній успіх нашої збірної – це успіх чотирьох поколінь. Крок за кроком команда йшла вперед.

«ПОТРІБНО ВИСТУПАТИ ТАК, ЩОБ РУКА НЕ ПІДІЙМАЛАСЯ, ЩОБ НЕ БУЛО ПІДСТАВ НАРІКАТИ НА СУДДІВ»

- «Бронза» на Олімпійських іграх – це найбільший успіх для вас?

- Не кривитиму душею. Так, це частинка мрії. Ми безмежно щасливі, частинка мрії здійснилася. Успіх – це коли після гарного виступу вся команда залишається. Психологічні навантаження великі, й поки мені ще не вдавалося зберегти всю команду спортсменів. Після Ріо-2016 залишилася одна людина – інші не змогли витримати. Такі змагання випалюють душу повністю.

У Ріо ми програли третьому місцю дві десятих бала. Уявіть собі! Як далі тренуватися? Всі кричали, що це несправедливо, хоча я вважаю, що все чесно. Потрібно виступати так, щоб рука не підіймалася, щоб не було підстав нарікати на суддів. Я потім показувала виступи і пояснювала, чому все так – абсолютно чесно.

- Ріо – прикра історія. Підставою для радості стало Токіо. Наскільки на вас впливали карантинні обмеження?

- Обмеження вплинули на всіх, а на мене особливо. Постійні перевірки: потрібно було щоранку здавати тести. Потім ізоляція. Ми були на зборі й нас взагалі нікуди не випускали, навіть на поверх нижче спуститися. Нам не вдалося ні пройтися, ні місто подивитися. Було дуже строго і правильно. Це була зовсім інша Олімпіада.

2-3 години ми проводили в аеропортах, хвилювалися, щоб ні в кого не знайшли коронавірус. У мене ж багата уява. Японці ж наші конкуренти. Думала, що вони можуть «нахімічити», щоб прибрати конкурентів. Можете собі уявити очікування чогось поганого. Досі відійти не можу… Греків, наприклад, не допустили. Країна стільки грошей на них витратила: вони закордонного тренера запросили. У них знайшли ковід – і все.

Є ж іще програми пошуку тих, хто контактував з хворими на ковід. Добре, що я просила, щоб дівчата ні до кого не підходили, не наражали себе на небезпеку. «Якщо один із них захворіє, то ви потрапите в групу контактів» і так далі. Лякала їх весь час, як могла. На щастя, лихо обійшло нас боком. Японці взагалі виявилися винятковою нацією. Я помилково переживала. Головним суддею була японка. Вони дуже гідно себе вели: культурно, дисципліновано, грамотно.

«МОЄ ЛИЦЕ ВИТЯГНУЛОСЯ НАСТІЛЬКИ, ЩО ЯПОНЦІ ПІДІЙШЛИ ДО МЕНЕ ЗАПИТАТИ, ЧИ ВСЕ ДОБРЕ»

- Чи були якісь кумедні епізоди вашого перебування в Токіо?

- Був випадок у місті Осака на зборах. Ми прийшли на обід і нам подали великі тарілки рису, макаронів і всякої всячини. Моє лице витягнулося настільки, що японці підійшли до мене запитати, чи все добре. Я ж не могла сказати їм, щоб вони не ставили ці страви на стіл. Дівчата ж стараються, а те все їм було заборонено в раціоні. Вирішила промовчати і стою дивлюся: з’їли чи не з’їли. На моє щастя, ніхто нічого не їв, по шматку м’яса – і пішли. Потім до мене підійшов директор цього готелю і запитує: «Хіба ми несмачно готуємо, чому діти не їдять?» Я тоді перекладача попросила передати, що ми просто стільки не їмо. Вони все зрозуміли – і прибирали гарніри.

А загалом, кожна комедія виглядала трагедією, вірите? Ви розумієте, в яку ситуацію ми потрапили. Вся країна каже «давай», кореспонденти приходять, запитують: «Ну, ви ж посядете третє місце чи ні?» Напруга була така, що якісь смішні моменти ти просто не помічаєш. У тебе тотальна концентрація і ти тупо йдеш уперед і не звертаєш ні на що увагу.

А веселих моментів було, насправді, багато. Нас гарно зустрічали в Осаці на зборах: подарували сувеніри, плакат із написом «Бажаємо миру в усьому світі», побажали нам успіхів, обмінялися з нами прапорами. Ми навіть порюмсали там усі разом. Розлучалися, як рідні. На зборах був фантастичний басейн, інтелігентні люди. Ну і, звісно, Олімпійські ігри. Японія на високому рівні організувала змагання.

«НА ЖАЛЬ, У НАС НЕМАЄ ВИСОКОЯКІСНИХ ПСИХОЛОГІВ У ЗБІРНІЙ»

- Судячи з усього, ви вимогливі до себе й до дівчат. Третє місце на Олімпіаді – це стеля можливостей нашої збірної на Олімпіаді в Токіо?

- Я вважаю, що так. Ми змогли б, але, на жаль, були допущені помилки, які не дозволили сягнути вище. Якщо порівнювати минулу Олімпіаду, то ми стали ближче до Китаю. Однією з головних причин, чому не вдалося – це відсутність стартів. Дитина може перегоріти. З іншого боку, тому це й змагання, де на перший план виходить питання психології, а не вмінь. На жаль, у нас немає високоякісних психологів у збірній. Зараз на Олімпійських іграх більше точиться протистояння психологів, а не спортсменів.

- В сучасному світі спортивний психолог – це важливий аспект успіху?

- Це взагалі круто. У мене був один психолог, але через пів року я його «попросила». Він взагалі не знає, що таке спорт. Спорт – це інша психологія. У житті ми їм кажемо любити себе, а в спорті – все навпаки. У спорті варто стерти все і розпочати з чистого аркуша, працювати, щоб у дзеркалі щось з’явилося.

Якщо ти прийдеш у спорт з великими его (я така вся крута), то з тобою ніхто не працюватиме. Ти ж прийшов навчатися, ти сам повинен тренуватися. Я вірю, що у нашій країні всі працюватимуть заради того, щоб прославити Україну не тільки на рівні спорту, а й взагалі у всіх галузях.           

«НАМ НЕ МОЖНА МІНЯТИСЯ – ПОТРІБНО ЗАЛИШАТИСЯ ТАКИМИ Ж «ПАХАРЯМИ»

- Що потрібно зробити, щоб здійснити вашу мрію (завоювати олімпійське «золото»)?

- Перш за все, потрібна сила волі. Ми пройшли все, а найважче – залишитися собою. Ви кажете про Марту, про успіх – і це, безумовно, впливає. З кожним визнанням ти змінюєшся, ти стаєш іншим. А нам не можна мінятися – потрібно залишатися такими ж «пахарями». Складно забути, що було вчора, ще складніше повторити те, що було вчора. Саме тому потрібна сила волі, щоб повернутися. І ми обов’язково повернемося: рани загоюємо – і працювати.

Знаєте, я не заздрю жодному спортсмену, адже знаю, чого вартує медаль на Олімпіаді. Люди животи свої кладуть задля цього. Більше того, перша шістка, навіть перша десятка – це люди, які докладають шалені зусилля. Топ-10 – це люди, які можуть заміщати одне одного. Іноді на результат впливає фарт: десь сконцентрувався, десь правильно підійшов.

- Що ви сказали дівчатам перед Олімпійськими іграми в Токіо?

- По-перше, уперше в моїй кар’єрі я заздалегідь знала, що ми йдемо на медаль і, звісно, варто було знайти інші слова, варто було підняти дух. Казала те, що кажуть на війні: за сім’ї, за друзів, за коханих, за батьків, за народ наш чудовий, за прекрасну країну. Я казала їм це, а вони розплакалися. Кажу: «Дівчатка, я вас образила?», а вони перейнялися. Всі чекають, усі сидітимуть біля телевізора, а ви не можете їх підвести. Варіанту немає, тільки вперед – і ми не підвели. 

Віталій Ткачук, Київ