Ірина Коляденко – бронзова призерка Олімпійських ігор у Токіо, дворазова чемпіонка Європи, призерка чемпіонатів світу з вільної боротьби. Нещодавно вона повернулася з ЧС, де змогла посісти третю сходинку й завоювати олімпійську ліцензію. 

Ірина живе в Ірпені. Саме там вона зустріла повномасштабне вторгнення Росії. РФ відібрала в Коляденко житло, але борчиня не зупинилася й уже відкрила в рідному місті зал для занять боротьбою. Тепер спортсменка сфокусована на Паризьких іграх, тому налаштована виборювати собі місце у збірній Україні.

В ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу вона розповіла про перебіг останнього чемпіонату світу, сутички із суперницями з РФ і РБ та плани на майбутнє. Про знімання у фільмі від Netflix та моральне вигорання після ігор читайте в розмові зі спортсменкою.

БІЛОРУСКУ ХОТІЛОСЯ ЗНИЩИТИ, АДЖЕ РОЗУМІЮ, З КИМ БОРЮСЯ

- Вітаємо вас зі здобуттям «бронзи» чемпіонату світу. Розкажіть, будь ласка, про свої емоції після перемоги.

- Дякую за вітання. Перші емоції – це, звісно, радість. Я готувалася до цього чемпіонату світу досить довго, важко тренувалася для здобуття нагороди. Як результат, мене переповнювали позитивні емоції. Бронзова медаль стала радістю для мене, всієї моєї родини й, сподіваюся, для нашої України.

- Яка із сутичок була найскладнішою для вас на цьому чемпіонаті?

- Найскладнішою була перша сутичка проти білоруски. Мені потрібно було трішки розкачатися, а суперниця не була зручною для цього. Крім того, вона – білоруска, тому поступатися їй взагалі не можна було. Цей факт тиснув на мене. По-перше, я розуміла, що не можу програти, бо хочу здобути медаль й олімпійську ліцензію. По-друге, мені хотілося знищити її там, адже я розуміла, з ким борюся, і яке горе вони принесли на нашу землю.

- Сутички з представницями РФ та РБ – це більше про мотивацію перемогти чи про тиск через принциповість суперниць?

- Я – професійна спортсменка, тому до суперників завжди ставлюся нейтрально. Коли виходжу боротись, знаю, що маю перемогти, тому відключаю свої емоції. У такі моменти фокусуєшся на сприятливому результаті й думаєш про те, як виконати свою роботу. Якщо працювати емоційно – буде поганий результат. Перед сутичкою, звісно, я думала про суперницю. Одразу розуміла, що це така спортсменка і така людина, якій я не збираюся тиснути руку. Те саме стосується її тренера. Мені потрібно було просто відборотися, перемогти і йти далі. Так і сталося, на щастя.

- Чи є серед цих «нейтральних» спортсменів ті, хто просив вибачення за скоєне?

- У нас такого не було. Я жодного разу не бачила такого: ні до мене, ні до інших наших спортсменів ніхто не підходив. Говорю про це впевнено, адже ці випадки ми обговорили б у колективі. Нас на змаганнях поселяють у різні готелі, розводять наші роздягальні по різних кутках – ми з ними не перетинаємося. З їхньго боку не було ні провокацій, ні якихось добрих жестів.

НА ОЛІМПІАДІ В ТОКІО У МЕНЕ БУЛА ТАКА САМА ТРАВМА, ЯК У ГРУШИНОЇ-АКОБІЇ

- Аліна Грушина-Акобія травмувалася якраз перед чемпіонатом світу. Ви були присутні на тренуванні під час цього інциденту?

- Ми дружимо з Аліною, тренуємося разом. Це було перед виїздом на чемпіонат світу, за декілька днів. Вона травмувалася буквально на рівному місці у процесі боротьби. Думали, що вона зможе боротися далі, бо вона дуже сильна духом дівчина. Ми їй говорили, що вона і на одній нозі зможе перемогти, бо Аліна досить сильна спортсменка. Усі на неї розраховували. Її повезли на чемпіонат світу, де вона знову почала тренуватися. В останні дні в Україні Аліна намагалася відновити коліно, тому була поза процесом. Два тренування на ЧС пройшли дуже важко: вона нічого не могла робити. Тому зі своїм тренером Аліна вирішила, що поки що не буде виступати. Тепер вона сфокусувалася на лікуванні, операції та відновленні.

- Аліна травмувалася під час спарингу з вами?

- Ні, не зі мною. Вона тренувалася зі мною вже тоді, коли ми приїхали на чемпіонат світу. Я розуміла, що це за травма, розуміла, що їй можна робити, а що – ні. У мене на Олімпійських іграх у Токіо була така ж травма. Аліна не змогла виступити на ЧС, бо їй було дуже боляче. Засмучуватися рано, адже в неї ще є шанс взяти олімпійську ліцензію. Вірю, що все вдасться.

- Ви уже здобули ліцензію на Олімпійські ігри в Парижі. Чи можна сказати, що мети на сезон досягнуто, тому далі треба спокійно готуватися до Олімпіади?

- Ні, аж такого спокою немає, тому що олімпійська ліцензія у нас не іменна, а на країну. Те, що я її заробила, ще не означає, що саме я поїду в Париж. Попереду на нас чекає відбір в Україні. Починати говорити про Олімпійські ігри можна буде вже з наступного року.

- На Олімпіаді в Токіо ви здобули «бронзу». Чи є амбіції і сили поліпшити цей результат на Паризьких іграх?

- Амбіції завжди в мене найвищі – «золото». Інший момент стосується того, якими зусиллями воно дається. «Бронза» у Токіо мені далася дуже важко. Емоційно я починаю приходити в себе тільки тепер, розумію, що починаю відновлюватися. Дуже багато людей згадують Олімпіаду, запитують, що і як. Змагання такого ґатунку завжди у всіх на вустах і, як результат, у твоїй голові. Тепер я навіть прошу, щоб мені не казали, що я олімпійська призерка. Я – проста людина, спортсменка, у якої є ім’я, і все. Розмови про ігри й результат у Токіо тягнуть мене назад. Звісно, після медалі на Олімпіаді емоції були позитивними, а от до цього було вкрай важко саме емоційно. Була травма, і це все перепліталося.

- Травма на Олімпіаді в Токіо сталася під час сутичок чи ще до старту ігор?

- Це трапилося за декілька днів до виїзду на Олімпійські ігри. Коли ти психологічно не витримуєш, стаються такі досить серйозні травми. Я поїхала в Токіо із травмою, а вже там на тренуваннях повністю порвала хрестоподібну зв’язку коліна. У мене був тільки один шлях: виходити й боротися. Лікарям натомість потрібно було робити все, що в їхніх силах. Вони мене тейпували, давали знеболювальні. Як бачите, маємо гарний результат.

- Які зміни ви відчуваєте, якщо порівнювати ваш моральний та фізичний стан на Олімпіаді в Токіо і тепер?

- У Токіо я була, як дитина, адже це були мої перші Олімпійські ігри. Я не усвідомлювала всю важливість цього, не до кінця розуміла, що взагалі відбувається. Я була повністю занурена у свої думки й переживання. Тепер уже розумію, що це за змагання. Ти дорослішаєш, здобуваєш важливий досвід, який допомагає у вирішальний момент. Емоції відходять на другий план. Головне – це твоя професійність і навички, які ти напрацьовував роками. Я стала морально й емоційно стабільною. Тепер уже я не звертаю багато уваги на маленькі дрібниці. Раніше вони могли мені заважати, але тепер не зупинять на шляху до моєї мети.

ДВІ МОЇ КВАРТИРИ ЗНИЩЕНІ РОСІЙСЬКИМИ СНАРЯДАМИ

- Ви з Ірпеня. На час окупації ваша сім’я була вдома?

- Я проживаю понад 10 років в Ірпені: переїхала сюди в 2013 році. Десь до 10 березня 2022 року ми були в місті. У нас не було води, газу, світла і їжі. У нас в Ірпені велика сім’я, тому намагалися допомагати одне одному. Ми постійно були в підвалі під постійними обстрілами. На вулицю вийти було складно. Крім того, з нами була бабуся, якій майже 80 років. Були постійні прильоти поруч, тому назвати той період життям складно. Кожен рух, звук уночі сприймався вороже, адже ми думали, що до нас прийшли росіяни. Ми жили на четвертому поверсі, тому одного разу з вікна я побачила, як до нас у ліс спускався російський десант. Це все було буквально за півтора кілометра від будинку. Саме тоді ми вирішили, що настав час виїжджати.

Ми швидко завантажили мінімум речей, 6 людей в машину і кота. Я була за кермом, але не можу повністю згадати наш шлях. Найстрашнішими були перші пів години дороги, коли я не бачила нічого навкруги. У мене була одна мета – виїхати, тому я тисла на газ і не бачила нічого. Бабуся вже потім розповідала, що ми проїжджали повз розстріляні машини, убитих людей… Я відвезла сім’ю на Вінниччину, а сама з сестрою поїхала в Угорщину, адже там нам організували тренувальний збір.

За декілька днів мені повідомили, що моя квартира, яка була в Дмитрівці, згоріла повністю після влучання російського снаряда. Квартири, яку я отримала в Ірпені за «бронзу» в Токіо, теж немає. Туди також влучив снаряд. Як наслідок, усе розірвалося всередині, тому нічого не залишилося. Добре, що ми виїхали, адже незрозуміло, які були б наслідки.

- Ви нещодавно відкрили зал боротьби в Ірпені. Розкажіть про цей проєкт.

- Це повноцінний зал боротьби. В Ірпені немає окремого залу для боротьби, а ми тренуємося в спортивному клубі. Через це ми знайшли приміщення, орендували його, поклали борцівський килим і вже закінчуємо там косметичний ремонт. У цьому залі теж була дірка від влучання російського снаряда, але ми скинулися своїми коштами й усе відновили. Мова про підвальне приміщення. Це дуже добре, бо ми можемо тренуватися там навіть під час повітряних тривог. У залі буде досить багато різних вікових груп: дітей, дорослих. Я теж там тренуватимуся, мій тренер працюватиме. Ми також плануємо робити відкриті тренування, адже людям цікаво, як я тренуюся. Потроху розвиваємо вільну боротьбу в Ірпені.

- У майбутньому є амбіції стати тренером?

- Тепер не виходить поєднувати роботу спортсмена й тренера, бо я постійно в роз’їздах. Я не перебуваю тут постійно, буквально кілька днів на декілька місяців в Ірпені. У мене тут є маленька орендована квартира, яка слугує місцем зберігання моїх речей. У такому ритмі я житиму до Олімпіади, тому поки що не хочу планувати щось грандіозне. Після цього займатимуся тим, що мені до душі. Якщо подобатиметься займатись із дітьми, тоді я буду це робити. Якщо ні – шукатиму себе в чомусь іншому.

НАМ ЗАПРОПОНУВАЛИ ЗНЯТИСЯ У ФІЛЬМІ ПРО СПОРТСМЕНІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ ДЛЯ NETFLIX

- Які плани на найближчий час?

- Тепер я поїду на два місяці до США. Нашу команду запросили на майстер-класи. Нам також пропонують знятися там у фільмі про спортсменів під час війни, який створює Netflix. Вони мають розробити план, відповідно до якого ми там знімемося.

- Які зміни ви відчули в собі як спортсменка, якій доводиться змагатися під час війни?

- З’явилася ненависть до тих людей, що приносять нам горе. Я навіть не можу назвати їх людьми. Звісно, ця війна триває не рік і не два. Вона почалася давно, але ми не були в епіцентрі цього, тому не розуміли всього масштабу біди. Тепер ми відчули це на собі, тому змінилися. Війна змінила мене і, я впевнена, кожного з нас. Найстрашніше для мене тепер те, що ми звикаємо до війни. Ми починаємо ставитися до неї, як до рутини, і це жахливо. Я стараюся більше донатити, стараюся кидати гроші на всі збори, які бачу. Коли бачу збір знайомих, тоді кидаю декілька тисяч. Треба донатити, адже це – шлях до перемоги у війні. Ми не маємо права перетворювати її в рутину.

- Якою буде Україна після перемоги?

- Зовсім іншою. В Україні все буде на найвищому рівні. Люди по-іншому сприйматимуть своє життя. Раніше в нас були інші цінності: будинок, речі, машина. Тепер я згадую, що нам нічого не було потрібно, коли ми їхали з Ірпеня. Ти береш своїх рідних людей – і цього достатньо. Наші люди швидко адаптовуватимуться до змін, і мені це подобається. Уміння адаптовуватися допоможе нам у майбутньому, особливо після перемоги.

Діана Кондратюк, Київ
Фото – НОК України, UWW та з особистого архіву борчині