Андрій Шевченко: Усе можливо, якщо ти справді любиш те, що робиш

Чи не вперше у своїй історії, яка  бере початок у 1956 році, заповітний трофей побуває в такій тривалій, далекій подорожі, і це є знаком поваги й шани визначному українському майстрові шкіряного м’яча Андрієві Шевченку. Двадцять років тому, а якщо точніше, то увечері 13 грудня 2004-го, він отримав перехідний «Золотий м’яч» у Парижі з рук  директора редакції популярного тижневика «France Football» Жерара Ерно.

«Це один із захопливих моментів моєї кар’єри. Я радий, що сьогодні «Золотий м’яч» у Києві та що він вирушить далі – у подорож українськими містами. Щоб надихати дітей займатися футболом. Щоб нагадувати – зусилля та наполегливість дають результат. Щоб доводити – усе можливо, якщо ти справді любиш те, що робиш. Вірю, що в Україні вже підростає наступний володар «Золотого м’яча», – зауважив наш уславлений футболіст, нині президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко під час представлення перехідного трофею в центрі української столиці, у парку імені Тараса Шевченка, що біля Київського університету.

У ВЕЛИКИЙ ФУТБОЛ – З ОБОЛОНСЬКОГО ДВОРОВОГО МАЙДАНЧИКА 

Турне «Золотого м’яча» включає не тільки великі українські міста, а й скромний, древній Яготин. І не випадково, бо саме в цих краях, у селі Двірківщина колишнього Яготинського району 29 вересня 1976 року почалася життєва дорога Андрія, про яку ми розповімо далі.

…Через три роки після його народження сім’я переїхала в Київ, на Оболонь. Батько, Микола Григорович, був за професією військовим, тож поважав дисципліну і хотів, щоб Андрій закінчив військове училище і теж присвятив себе армійській службі. Але хлопчина захопився футболом і за найменшої нагоди рвався на ігровий майданчик. Часто через вікно – їхня квартира була на першому поверсі навпроти майданчика.

Подальший шлях Андрія визначила його  зустріч з дитячим футбольним тренером Олександром Шпаковим. Олександр Олександрович мав за правило відвідувати в Києві дитячі футбольні турніри і навіть дворові ігри, придивлятися до їхніх учасників. В одній з таких «баталій» на Оболоні він звернув увагу на двох хлопчиків, які виділялися грою з-поміж інших дітей.

Одним з них і був Андрій Шевченко. Запропонував йому тренуватися з ровесниками в  «Динамо». Але потрібна була згода батьків. Микола Григорович проти не був, однак поставив умову: виправиш оцінки в школі, поліпшиш навчання, тоді й дозволю. Тренер пообіцяв, що допоможе в цьому – у нього була своя, футбольна методика виховання і впливу на дітей. А ще він бачив, з якою самовідданістю тренується Андрій і як на очах прогресує.

- Ми багато грали: і після навчання, і ввечері при світлі одного ліхтаря, і взимку на снігу або на льоду. – пригадує свої шкільні роки Андрій Швченко. – У нас в дворі у футбол вміли грати всі. І моєю мрією було стати гравцем київського «Динамо». Як це здавалося нездійсненним, якою далекою бачилася ця мета! Ніби казка на ніч. Але минув час, і я максимально наблизив мрію до реальності. Коли вперше вийшов на поле в футболці «Динамо» в основній команді клубу, вже розумів: це не казка, а моє життя, це те, чого я хотів і досягнув сам.

Всі досягнення Андрія Шевченка у футболі, вважає Олександр Шпаков, – завдяки його непоступливому, настирному характеру. Він не любить програвати ні в чому. Завжди тільки перемога і невгамовне бажання грати були його метою. Тож коли відбувся випуск футбольної школи «Динамо-2» і Володимир Онищенко, який на той час був головним тренером основної динамівської команди, попросив Шпакова порекомендувати кілька гравців для основного складу, Олександр Олександрович назвав серед них Андрія Шевченка. Так почався шлях юного динамівця у дорослому футболі. 

КОМАНДА-ЗІРКА ТВОРИЛА ЗІРКИ

Думається, цей процес взаємозалежний. По-справжньому талановиті, глибоко віддані футболу молоді гравці, коли сходяться їхні шляхи в один і той же час в одній команді, посилюють її і допомагають тренерам сформувати команду-зірку. І навпаки: в такій команді шліфуються грані молодих талантів, творяться яскраві футбольні зірки-особистості.

Саме такою ставала в середині дев’яностих років команда «Динамо» (Київ), коли до її складу влилися Андрій Шевченко, Олександр Шовковський, Сергій Ребров, Юрій Калитвинцев, Віктор Леоненко, Владислав Ващук, Юрій Дмитрулін, Олександр Головко, Сергій Федоров, Андрій Гусин, Віталій Косовський та ряд інших. За два-три роки, особливо з того часу, коли до тренерського штурвалу «Динамо» знову став Валерій Васильович Лобановський,  ці імена стали зірковими, відомими далеко за межами України, а динамівська команда увійшла до сузір’я грандів європейського футболу.

В оновленому і значно омолодженому складі динамівців Андрій Шевченко грав на вістрі їхніх атак, часто завершуючи точними ударами зусилля своїх товаришів  по команді. А в уболівальницьку когорту «Динамо» він увійшов під скороченим іменем «Шева» і став одним з її кумирів і улюбленців. Уже в першому своєму сезоні в основі  «Динамо»  він провів 17 матчів. У наступному вже зіграв 31 матч (найбільше з гравців команди) і з 18-ма забитим голами став другим у списку найкращих бомбардирів чемпіонату України, поступившись двома м’ячами Тимнрлану Гусейнову з одеського «Чорноморця».

Додамо, що це були роки домінування динамівців на українській футбольній арені. В окремі сезони їм намагалися скласти конкуренцію дніпропетровський «Дніпро» і той же «Чорноморець». Ще тільки акумулював свої спортивні сили і ресурси донецький «Шахтар». А «Динамо» впевнено вигравало турнірні дистанцій і колекціонувало головні призи. Перемоги команди ставали успіхами тих, хто їх забезпечував. Починаючи з 1995-го, Андрій Шевченко п’ять сезонів підряд удостоювався звання чемпіона України і тричі здобував у складі команди Кубок України.

НА ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ОРБІТІ

Однак справжню ціну цих перемог, як і рівень гри динамівської команди, могли засвідчити її виступи на футбольній арені Європи, насамперед, у найпрестижнішому футбольному турнірі – континентальній Лізі чемпіонів. Андрій Шевченко дебютував у цьому турнірі ще в 1994 році. Це був заключний матч групового турніру Ліги, в якому разом з динамівцями змагалися французький ПСЖ, мюнхенська «Баварія» і московський «Спартак». Перший матч у «Спартака» кияни виграли, але в  наступних своїм суперникам поступилися. Програли вони і останній матч у групі 7 грудня в Києві – 1:4. Єдиний м’яч мюнхенцям забив дебютант Ліги чемпіонів Андрій Шевченко.

Відтоді він провів у Лізі чемпіонів десятки матчів і став одним з найкращих бомбардирів цього високопрестижного турніру. Чи не найбільшою сенсацією стала його гра  (зрештою, як і всіх динамівців) 7 листопада 1997 року на «Камп Ноу» проти знаменитої «Барселони». Напередодні цього матчу провідна іспанська спортивна газета «Маrca» вийшла з великим знімком головного тренера «Барселони» Луї ван Гала, який приставив до скроні вказівний палець правиці, наче пістолет. Під знімком були слова наставника каталонців: «Я впевнений, що суперник вибере на гру вичікувальну тактику. Нам слід цим скористатися. Ми зобов’язані  перемогти, хоч щоб там було». В іншому популярному виданні «Ел Мундо Депортіво» напередодні гри було процитоване висловлювання бразильського легіонера «Барси» Джованні: «Даю гарантію, що ми виграємо. Причому заб’ємо не один гол, а, швидше всього, розіб’ємо «Динамо» вщент».

У тому матчі справді був забитий не один гол, а чотири. І всі вони влетіли у ворота «Барселони». Причому три з них записав на свій рахунок форвард київської команди Андрій Шевченко. Особливо запам’ятався мені його другий гол. Андрій зумів виграти «повітряну дуель» з голкіпером «Барселони» Вітором Байя. «Як це вам вдалося, – запитав я в Андрія Шевченка після матчу. – Адже воротар у такі моменти завжди має перевагу, бо може грати руками». «Та він же просто-напросто спіжонив, – відповів мені нападаючий. – А піжонство треба карати. Що я й зробив».

Того вечора Андрій Шевченко справді був в ударі. І коли його збили у штрафному майданчику, а суддя, не роздумуючи, впевнено вказав на одинадцятиметрову відмітку, він попросив товаришів по команді, щоб саме йому довірили цей відповідальний удар, і втретє переграв Вітора Байю: той кинувся у правий від себе кут, а м’яч влетів у лівий.

Звісно, розгром «Барселони» на її рідному стадіоні-стотисячнику – одна з найяскравіших сторінок у футбольній біографії Андрія Шевченка. Але не бракує й інших пам’ятних епізодів. Досить зазначити, що та динамівська команда помітно виділялася на футбольній євроарені, про що свідчить вихід у 1999 році у півфінал Ліги європейських чемпіонів. Як відомо, тоді у матчах за вихід у фінал «Динамо» поступилося мюнхенській «Баварії» (нічия 3:3 у Києві і поразка 0:1 у Мюнхені), але про киян заговорив тоді футбольний світ, а її гравців з того складу мріяли запросити у свої команди найпрестижніші футбольні клуби.

МІЛАНСЬКИЙ ЕТАП КАР’ЄРИ УВІНЧАВСЯ ЗАВОЮВАННЯМ «ЗОЛОТОГО М’ЯЧА»

Перехід Андрія Шевченка у знаменитий «Мілан» став тоді одним з найгучніших: італійський клуб заплатив за цей трансфер 25 мільйонів доларів, що було для тих років дуже високою ціною.

Шевченко одразу почав показувати свою силу на полі, і це йому допомогло швидко адаптуватися в команді. Після дебютного голу в ворота «Лече» Андрій почав регулярно забивати м’ячі в чемпіонаті Італії і закінчив свій перший сезон з двадцятьма чотирма голами найкращим його бомбардиром.

Через чотири роки він знову стане найкращим в італійській Серії А і знову запише на свій рахунок 24 м’ячі. Виступаючи за «Мілан» в італійській першості та в інших офіційних турнірах, він забив за сім років 175 голів і зайняв друге місце серед бомбардирів команди за всю її історію (перше посів Гунар Нордаль, який грав ще в тридцяті роки минулого століття).

Звичайно, серед цих голів є для Андрія Шевченка і його численних  прихильників у різних куточках України і світу особливо пам’ятні. І серед них – вирішальний удар нашого форварда з одинадцятиметрової відмітки у фінальному матчі Ліги чемпіонів 2003-го року. Це був «італійський  фінал», у якому «Мілану» протистояв туринський «Ювентус». Не зважаючи на високу напругу поєдинку і взаємні гострі атаки суперників, і в основний, і в додатковий час м’ячів не було забито. Серія пенальті. Війна нервів і майстерності. П’ятий для обох команд удар. Туринець Дель П’єро рахунок зрівнює, але «Мілан» має ще одну спробу. До м’яча підходить Андрій Шевченко. «Він завжди був холоднокровний у подібні моменти, – каже тодішній капітан «Мілана» Паоло Мальдіні. ­– Суддя змусив чекати 15-20 секунд. Ми нервували. Це могло стати проблемою. Ми сподівалися, що Шева упорається, не втратить упевненість у собі. І в нього усе вийшло».

Ми пам’ятаємо той фінал і його кульмінаційний момент – влучний удар нашого Андрія Шевченка, бо за «Мілан» тоді вболівали і дивилися фінальну гру Ліги чемпіонів не лише італійські прихильники команди, а й уся футбольна Україна, яка пишалася своїм повпредом у провідному, а на той час і найсильнішому чемпіонаті – італійському. Шеіченку тоді була надана можливість побувати з Кубком в Україні Прилетівши з трофеєм у Київ, він насамперед пішов на могилу Валерія Васильовича Лобановського і до пам’ятника йому на стадіоні «Динамо», щоб віддати шану людині, яка так багато зробила для його успіхів у футболі.

Андрій Шевченко був дуже близький до того, щоб вдруге у складі «Мілану» виграти Лігу. У фіналі 2005 року після першого тайму матчу з «Ліверпулем» міланці вели 3:0, але в другому несподівано упустили цю перевагу. Англійці рахунок зрівняли, а в серії пенальті

фортуна відвернулася від Шевченка та його друзів по команді.

За рік до цього Андрій Шевченко був визнаний кращим футболістом Європи і удостоєний «Золотого м’яча». Це була третя перемога вихованців українського футболу і, зокрема» футбольного клубу «Динамо» (Київ). До Шевченка це високе звання здобували Олег Блохін та Ігор Бєланов.

Роки в «Мілані» стали яскравими сторінками спортивної кар’єри нашого форварда. Крім перемоги в Лізі чемпіонів, він того ж року став володарем Суперкубка УЄФА: «Мілан» переміг «Порту 1:0, і цей єдиний гол забив Шевченко. Крім того, «Мілан» з Шевченком на вістрі атак виграв у 2003-ому Кубок Італії, а в наступному році – Суперкубок країни. «Червоний і чорний, – кольори клубу «Мілан» – завжди будуть у моєму серці, – скаже Андрій Шевченко через десять з лишком років. – Цей клуб дав мені дуже багато».

Але тоді, на піку своєї форми і популярності, він вирішив перевірити свої сили у ще одному топовому чемпіонаті, у складі його одного з грандів – лондонського «Челсі». За те, щоб мати у складі «Челсі» такого видатного футболіста, власник лондонського клубу російський мільярдер Роман Абрамович заплатив «захмарну» суму – близько 45 мільйонів доларів. На той час більше було заплачено за перехід Зінедіна Зідана в мадридський «Реал».

На жаль, у «Челсі», головним тренером якого був тоді Жозе Моурінью, Андрій не закріпився. По-перше, далися взнаки травми: за два роки він був двічі прооперований. По-друге, головним нападником команди Моурінью бачив Дідьє Дрогба, а Шевченка перевів на фланг. До того ж у команду взяли ще й лідера атак мюнхенської «Баварії» Міхеля Баллака. Це вже був очевидний перебір. Гра «Челсі» не влаштовує керівництво клубу. На зміну Моурінью приходить Авраам Грант, ініціюючи придбання ще одного нападника – Ніколя Анелька, і Шевченко знову виходить на поле не часто. Його здобутки в «Челсі», порівняно з «Міланом» куди скромніші. Втім, у ті роки він у складі команди стає володарем  Кубка Англії (2007), Кубка Футбольної ліги Англії (2007), Суперкубка Англії (2009), фіналістом Ліги чемпіонів Європи 2008-го.

У серпні 2008 р. Шевченко повертається в «Мілан» в оренду з правом викупу. Але там вже багато нових гравців. Зокрема, його сьомий номер переданий молодому бразильському нападаючому Пату. Андрій виходить на поле, але забиває нечасто. Після тривалих переговорів він повертається в «Челсі», а в серпні стає гравцем клубу, з якого починався його великий шлях у футболі.

Зайве говорити про те, з якою радістю зустріли це повернення мільйони прихильників київського «Динамо». 31 серпня він після десятирічної перерви знову вийшов на поле динамівського стадіону імені Валерія Лобановського і відзначився забитим м’ячем у ворота донецького «Металурга». Після того матчу він сказав: «Я знав, що мене люблять у Києві, але щоб настільки, уявити не міг».

Звичайно, роки і старі та й нові травми давали про себе знати. Але Андрій Шевченко із своїм незмінним сьомим номером на футболці, залишався не тільки небезпечним для суперників нападаючим, а й чудовим прикладом для молодих гравців динамівського клубу. Значною мірою був тоді для команди граючим тренером.

І ще поставив для себе мету – зіграти за збірну України вдома, на Чемпіонаті Європи 2012 року.

«ДОВГОЖИТЕЛЬ» І НАЙКРАЩИЙ ФОРВАРД ЗБІРНОЇ

Вперше футболку національної команди вісімнадцятирічний Андрій Шевченко одяг 25 березня 1995 року у невдалому для неї матчі відбіркового циклу чемпіонату Європи протии збірної Хорватії в Загребі (у тій грі українці поступилися 0:4). Через два роки, 2 квітня 1997-го, він забив свій перший гол в офіційному матчі: тоді у кваліфікаційному раунді чемпіонату світу наша збірна обіграла  команду Північної Ірландії. Забив ціною травми, на мить випередивши воротаря північноірладців, але зіткнувшись із ним.

Усього ж за збірну він відзначився 48 разів у 111 матчах. 

Голи Шевченка за збірну – це окрема велика тема. Ми ж виділимо забитий ним м’яч, найбільш пам’ятний як для уболівальників України, так, напевне, і для самого футболіста.

Лужники 9 жовтня 1999 року. Матч Росія – Україна. Неймовірний ажіотаж і безпрецедентні заходи безпеки. Психологічний тиск відчували на собі навіть ми, акредитовані на гру українські журналісти. А що вже казати про футболістів. Україна  в разі перемоги займала в групі перше місце. а нічия виводила її у плей-оф. Росії потрібна була тільки перемога. І господарі поля були дуже близькі до неї, бо до 88-ої хвилини вели з рахунком 1:0. Але ось у ворота росіян призначається штрафний. Причому порушення було далекувато від воріт – за пів метра до бокової лінії. До м’яча підбігає Андрій Шевченко… Б’є, підкручений м’яч летить по дивовижній траєкторії і розом з голкіпером збірної Росії Олександром Филимоновим опиняється у воротах. Ось як пригадав цей момент сам автор  легендарного гола (цитуємо за його коментарем для zbirna.ua). 

- Була важка гра. Проти мене діяли персонально, часто порушували правила – включали тактику дрібного фолу. Думаю, при сучасному суддівстві арбітр роздав би в тому матчі чимало карток. Втім, в той час я вже звик до такої уваги. Навіть французи намагалися мене щільно опікати – один в один не залишали, постійно йшла страховка. Всі розуміли, що мені не можна давати простір, я цим добре користувався. Для мене не було проблемою обіграти одного або двох захисників і втекти від них. Ось мене і збивали, штовхали, тримали за футболку. Я терпів. Але коли в Москві з'явився цей штрафний, у мене була якась внутрішня впевненість. Відразу подумав: "Буду бити, це шанс". Ми пішли від поразки і вирвали цю путівку в плей-офф.

Штрафний у ворота Олександра Філімонова не був випадковим. По-перше, я так вже забивав – "Баварії", "Карпатам", комусь ще. По-друге, ми багато працювали над стандартами після тренувань з Леонідом Буряком, який асистував тоді в збірній Йожефу Сабо. Тренер був у чудовій формі, а його ідеальні передачі з флангу допомагали нам з Сергієм Ребровим працювати над завершенням. Після цього ми подавали кутові і штрафні. Я завжди намагався направляти м'яч у ворота, якщо це було під зручну праву ногу. Поставив собі таку мету: будь-яка подача – тільки у ворота. М'яч прямує по певній траєкторії, вилітає за стінкою, опускається вниз – це завжди складно для воротаря. А якщо перед голкіпером пробігає група гравців, а ми домовлялися, що вона буде пробігати, то шанси підвищуються. Приблизно так все і вийшло", – сказав Андрій Шевченко.

Ми в ложі преси вибухнули радісними емоціями. Натомість російські журналісти, як і всі уболівальники російської збірної, були в шоку.

Після останнього туру в четвертій групі місця серед команд-лідерів розподілилися так: Франція – 21 очко, Україна – 20, Росія – 19.  Наша збірна вийшла у плей-оф, де, на жаль, поступилася команді Словенії. В іншому кваліфікаційному турнірі –  за право зіграти у фінальній частині на футбольних аренах Німеччини 2006 року Андрій Шевченко забив п’ять м’ячів. Запам’ятався, зокрема, його гол у ворота збірної Греції в Києві. Греки виступали в цьому турнірі в ранзі чемпіонів Європи. Призначається штрафний удар з лівого крила нашої атаки. Якби воротар грецької збірної Нікополідіс згадав, який конфуз у подібній ситуації пережив 1999 року в Москві голкіпер збірної Росії Филимонов, він би, напевне, набагато уважніше і сконцентрованіше діяв під час виконання Шевченком штрафного з тридцятиметрової відстані та ще й під гострим кутом до воріт. Не згадав, а, може, не бачив того лужниковського епізоду, тому й пропустив: м’яч підступно прослизнув між ногами Нікополідіса в сітку воріт…

Та особливо пам’ятна гра збірної України у фінальній частині чемпіонату світу-2006, на якому українці увійшли до вісімки найсильніших команд планети. І, звісно, ми добре пам’ятаємо два голи, проведені у ворота суперників Андрієм Шевченком. Перший – у поєдинку із збірною Саудівської Аравії. Після прикрої поразки 0:4 в Лейпцигу від Іспанії нашій збірній відступати було нікуди, і вона переконливо переграла Саудівську Аравію. Один із голів, скориставшись націленою передачею Максима Калініченка, забив на 46-ій хвилині Андрій Шевченко. А згодом він зроби стрімкий рейд у штрафний майданчик суперника і, як нам здалося, міг сам влучно пробити, але ще кращу позицію мав Калініченко. Андрій віддав йому філігранний пас, і рахунок став 4:0. Як і в Лейпцигу. Тільки цього разу свято на нашій вулиці!

Останнім у групі був матч у Берліні з командою Тунісу, на той час володаркою Кубка Африки. Українську збірну влаштовувала нічия. Але футбольна практика переповнена прикладами, коли ставка на нічию обертається поразкам. На «Олімпіаштадіоні» наша збірна грала в тому ж стилі, як і в матчі із Саудівською Аравією, не даючи тунісцям вільно приймати і обробляти м’яч, відкриватися і відриватися від наших гравців, загрожуючи воротам Олександра Шовковського. Вийшовши на другий тайм при нульовому рахунку і відчуваючи, наскільки близькою і реальною стала мета – здобути право виступити в одній восьмій, наші футболісти мимоволі почали грати на утримання рахунку. Це була ірраціональна тактика, що, напевне, стало зрозуміло нашим гравцям після двох небезпечних штрафних біля воріт української збірної. 

І тут стався епізод, який вніс довгоочікуваний психологічний перелом у гру. Андрій Шевченко, який до того багато переміщвся по всьому фронту наших атак, на сімдесятій хвилині на високій швидкості увірвався в штрафний майданчик тунісців і, намагаючись проскочити між воротарем і захисником, опинився на газоні. Цей момент після матчу викликав особливу увагу і обговорення. Був чи не був пенальті? Суддя, парагваєць Карлос Амарілла, ні на мить не сумніваючись, вказав на одинадцятиметрову відмітку. Пенальті Андрій пробив у своєму стилі: вловивши перед самісіньким ударом рух голкіпера вправо, він пробив від воротаря вліво і потрапив у обійми товаришів по команді. 

І ще про два голи Андрія Шевченка. Забиті вони були в одному матчі і принесли нашій збірній перемогу на очах вщерть заповненого НСК «Олімпійський» у Києві. Це була стартова гра збірної України  на чемпіонаті Європи 2012 року з командою Швеції. Вся Україна чекала від наших футболістів тільки перемоги. Але на 52-ій хвилині переважаюча українська частина стадіону була шокована. Натомість торжествували сектори зі шведськими вболівальниками: лідер збірної Швеції Златан Ібрагімович, відгукнувшись на простріл Кіма Чельстрема, проштовхнув м’яч у наші ворота. Найприкріше, що цей гол не виглядав закономірним і не став наслідком переваги шведів. Навпаки, саме наша команда володіла  ініціативою. Через три хвилини після гола, забитого Ібрагімовичем, Андрій Ярмоленко навішує м’яч у штрафний майданчик на Андрія Шевченка. Навколо нашого форварда четверо захисників і воротар, але він проривається між ними і встигає пробити головою. Все було виконано на високому рівні професійної майстерності. Рахунок зрівняно! А через сім хвилин ситуація повторилася. І знову вище всяких похвал зіграв капітан збірної України Андрій Шевченко. Перед тим Андрій Воронін заробив кутовий. Його подав Євген Коноплянка. Нейтралізувати Шевченка взявся Ібрагімович. Однак Андрій зіграв класично на випередження, і Златан побачив спочатку його спину, а потім уже м’яч у сітці воріт.

Це був останній гол Андрія Шевченка за збірну України, а наступні дві гри групового турніру Євро-2012 з командами Франції і Англії – його останніми офіційними матчами у футболці національної команди. Із показником 32 голи він посідає третє місце у списку найкращих бомбардирів у європейських кваліфікаціях до чемпіонатів світу і Європи. А ще Андрій Шевченко -- один з найвлучніших снайперів Ліги європейських чемпіонів Європи. Провівши в цьому найпопулярнішому і найсильнішому у світі змаганні клубних футбольних команд (за київське «Динамо», італійський «Мілан» і англійський «Челсі») сто матчів, український форвард забив 48 м’ячів, що є одним з найкращих результатів Ліги.

НА ЧОЛІ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ

У липні 2016 року була відкрита нова сторінка у футбольній біографії Андрія Миколайовича Шевченка: він став головним тренером національної збірної України, честь якої ще так недавно захищав у футболці її гравця. 

До головної футбольної команди в Україні – головна увага. Прискіплива. Вимоглива. Емоційна. Щира. Яка б не складувалася ситуація в державі і навколо неї, а футбол залишається спортом номер один, улюбленим змаганням, без якого важко уявити наше буття. І турніри серед національних команд – передусім, чемпіонати Європи і світу – завжди в епіцентрі цієї уваги.

Андрієві Шевченку та його тренерському штабу після невдалої для української збірної фінальної частини чемпіонату Європи 2016 року довелося формувати новий ігровий стиль, модель гри, взаємодії з гравцями.

Вже у вересні 2016-го відбулася перша гра в рамках кваліфікаційного раунду чемпіонату світу-2018. На НСК «Олімпійський» українці зіграли внічию 1:1 зі збірною Ісландії (могли б і виграти, якби реалізували пенальті на останніх хвилинах матчу). Потім була нічия з Туреччиною (2:2), дві перемоги (над Косово 3:0 і Фінляндією (1:0) та поразка 0:1на виїзді з Хорватією. Саме збірні Ісландії і Хорватії (майбутній срібний призер чемпіонату світу) стали врешті-решт головними суперниками збірної, очолюваної А.Шевченком. І саме заключний матч із хорватами на полі «Олімпійського» визначив, хто ж у групі посяде друге після Ісландії місце і вийде у плей-оф. Перемогла Хорватія, а Україна посіла в групі третю позицію. Підсумок нашої збірної: п’ять перемог, дві нічиї і три поразки та 17 набраних очок.

А потім був новий офіційний турнір УЄФА – Ліга націй. Наша команда потрапила в неслабку групу 1 ліги Б, в яку її суперниками жереб визначив команди Словаччини і Чехії. Вигравши три матчі підряд – з чехами 2:1 і 1:0 та із словаками 1:0, команда Шевченка достроково стала переможцем групи: остання гра із Словаччиною на її полі, яка завершилася поразкою українців 1:4, уже нічого не вирішувала. Перемога в цьому міні турнірі вивела Україну в лігу А, де грали 16 грандів європейського футболу. Нашій збірній, зокрема, дісталася суперскладна група із збірними Іспанії, Німеччини та Швейцарії.

Однак чи не найбільшим досягненням Шевченка-тренера стала перемога очолюваної ним збірної у групі кваліфікаційного турніру чемпіонату Європи 2020 року. Наша команда потрапила в групу В разом з чинним чемпіоном Європи Португалією, учасником фінальної частини чемпіонату світу Сербією, а також Люксембургом і Литвою. Головними суперниками були перші дві команди, насамперед, португальці. І нічия в Лісабоні 0:0, а після цього розгром у Львові збірної Сербії 5:0 визначили серйозність, амбітність і обґрунтованість намірів керівництва і гравців нашої збірної. 

Своєрідним фіналом змагання в групі став матч з Португалією в Києві, де Кріштіану Роналду і його товариші поступилися 1:2 і відстали від українців на три очки. Підсумок кваліфікації для нашої збірної – 6 перемог, 2 нічиї, жодної поразки, 20 очок, співвідношення м’ячів 17:4 і вихід у фінальну частину ЧЄ-2020 з першого місця і цілком успішний виступ у ній: команда Шевченка увійшла до вісімки найкращих команд континенту.

*   *   *

«Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Це Ліга чемпіонів? Заробляти гроші? Хороший бізнес? Насправді – нічого з цього.  Дрібні проблеми, дрібні розбіжності, все це зникає. Все інше відпадає. Успіх – це свобода. Успіх – це виживання».

Слова ці – із статті Андрія Шевченка «Дух України», написаної і поширеної в Інтернеті у перші тижні нападу росіян на Україну. Публікація не могла не привернути увагу – і своїм гнівним засудженням агресора, і захопленням мужністю, хоробрістю і стійкістю героїв українського спротиву, і гордістю за наш народ та твердою вірою в його перемогу над силами зла. Дозволю собі привести ще один уривок із цієї статті: «Люди в Україні знають, що означає бути вільним, тому що ми створили цю країну разом.

Наша нова країна зі старою історією. Наша культура, мова та історія сягають глибини століть, але незалежність ми отримали лише 30 років тому. Через це – особливо люди мого покоління – ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І цей зв’язок означає, що ми ніколи не захочемо його втрачати. Моя історія – це історія України».

Ініційована Андрієм Шевченком подорож по Україні «Золотого м’яча», володарем якого він став двадцять років тому, – це теж епізод, часточка цієї історії, це свідчення того, що українці здатні перемагати, підкорювати важкодоступні висоти, прославлятися  і визнаватися у світі, що вони були, є і пребудуть на своїй, рідній, Богом даній землі. За словами Андрія Шевченка, промовленими перед початком здійснення проєкту,  ця подорож насамперед важлива для нашій молоді, щоб вона вірила в себе, незважаючи на цю жорстоку повномасштабну війну. «Я вірю, додав він, в нашу націю, я вірю в наших талановитих людей. І я вірю в те, що у нас, в Україні, з’явиться четвертий «Золотий м’яч».

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства