Зустрічаємось із Костянтином у реабілітаційному центрі Закарпатської обласної лікарні ім. А. Новака. Тут – звичайний день: хлопці з ампутаціями та важкими пораненнями працюють на тренажерах, щоби відновити контроль над тілом. Ветерани з «Гладіатора» разом зі своїм капітаном розповідають про переваги та можливості, які дає адаптивний спорт, про нову команду, як до неї долучитися і стати спортсменом.
В Ужгороді – найбільший на Закарпатті осередок ветеранів, а також зал для занять адаптивними видами спорту. В обласній команді наразі 17 членів. Кашула каже, що це – мало, але вже щось. Він сам ще торік двічі на тиждень їздив на тренування до Львова, щоби бути серед них. Звісно, потрібно більше учасників – для цього спортсмени працюють із пораненими та поширюють інформацію в соцмережах. Треба й більше спортивних центрів по регіону, адже переважна більшість населення тут проживає у селах, де немає жодної інфраструктури для реабілітації. Тож працювати є над чим, говорить капітан закарпатських «Гладіаторів». Як саме на Закарпатті народжується адаптивний спорт, Костянтин Кашула розповів у інтерв’ю Укрінформу.
РЕАБІЛІТАЦІЯ СПОРТОМ – НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ ДЛЯ ВОЇНІВ
- Адаптивні види спорту – такі, якими займаються люди з важкими видимими та невидимими травмами. У нас це – ветерани, які отримали травми на фронті після повномасштабного вторгнення. Є хлопці, які вийшли з російського полону, зокрема, один чоловік пробув там майже три роки.
Тепер ми займаємося важкою атлетикою, кікбоксингом, веслуванням на тренажерах. Розвиватимемо стрільбу з лука – нам щойно прийшли три луки від благодійного фонду «Повернись живим». Надалі плануємо охопити всі доступні види спорту.
- Скільки людей наразі в команді?
- Тепер – 17 членів. Більшість – з Ужгорода, також є хлопці з Мукачева та Хуста. Проводимо збори раз-двічі на місяць, спільні тренування. Уже маємо досвід змагань. Недавно повернулися зі стрільби з лука, де наш побратим із Мукачева посів командне третє місце. Їдемо у Львів на змагання «Сильні України», що пройдуть 22–23 березня. Наразі працюємо в усіх дисциплінах, далі, з розвитком команди та бази, плануємо, щоб кожен мав свій напрям.
- Костянтине, як ви прийшли в адаптивний спорт?
- Після поранення. Я пішов на війну добровольцем на початку вторгнення, потрапив у П’яту штурмову. Три місяці на Бахмутському напрямку для мене закінчилися пораненням 11 лютого 2023 року. Зранку ми готувалися до штурму, я прикривав хлопців на виході. Прилетів 120-й міномет. Пошкодило ногу. Пробували врятувати, спочатку навіть поставили апарат (зовнішньої фіксації, – ред.), але потім стало зрозуміло, що треба ампутувати. Далі було лікування. Протезувався та проходив реабілітацію в Superhumans у Львові. Там уперше побачив хлопців, які впевнено рухаються на протезах, сміються, жартують. Зрозумів, що люди з ампутаціями можуть активно жити та займатися спортом, а не лише прокрастинувати на ліжку. Далі сам уперше потрапив на «Кубок воїна», здобув два призових місця. Це мотивувало йти в адаптивний спорт. До поранення та війни я трохи грав у футбол, тож долучився до команди з амфутболу (для людей з ампутацією, – ред.)
На мою думку, реабілітація спортом – найкраще, що може бути для воїнів. У спорті забуваєш про жахіття війни, тобі не потрібні ані психологи, ані інший супровід. Найліпший психолог – твій побратим, з яким разом у команді.
- Як вам було – опинитися в спортивній команді після поранення та реабілітації, вийти на змагання?
- Я починав із футболу та гольфу. Був у збірній України з амфутболу та гольфу, представляв державу на міжнародних змаганнях, потрапляв у тридцятку на національному відборі «Ігор Нескорених». На той час очолював національну команду з амфутболу. Не зміг йти далі у відборі Ігор, бо черговий раунд проводили, коли у нас був матч. Це було для мене очевидним пріоритетом: не можна підводити команду, такий закон.
ДО СПОРТЗАЛУ ПРИВЕДУТЬ ПІДТРИМКА СІМ’Ї ТА СИЛА ВОЛІ
- Костю, 17 учасників обласної команди з адаптивних видів – багато чи мало?
- Це мало, дуже мало.
- Тож як наростити це число?
- Треба, щоб хлопці повірили в себе, що спорт дасть їм сили жити далі. Саме тому про це слід більше говорити. Тому ми ходимо в реабілітаційні центри, як сьогодні, та розказуємо пораненим про можливості, що дає адаптивний спорт. Проводимо кампанію і в соцмережах.
- Як до вас долучитися? Варто просто написати в соцмережах?
- Так, в інстаграмі чи на фейсбуці, незабаром створимо й телеграм. Сконтактувати і приходити на тренування. У спортзалі в «Юності» (спорткомплекс в Ужгороді, – ред.) ми працюємо весь тиждень. Один день – важка атлетика, інший – кікбоксинг. Чергуємо доступні на тепер види.
- Хто вас тренує?
- Кваліфіковані тренери з відомої мережі спортзалів. Це безплатно. Завдяки хлопцям із «Карпатської Січі» була створена база, де ми тепер і тренуємось.
- Що це дає?
- Психологічну адаптацію в суспільстві. Ти знову відчуваєш себе потрібним, відчуваєш, що можеш, що ти – сильний.
- А що потрібно, щоби мотивувати ветерана прийти після реабілітаційного центру до вас у зал?
- Насамперед – його сила волі та підтримка сім’ї. Саме рідні найбільше мотивують, саме їхня віра у можливості поранених спонукає хлопців щоразу йти в спортзал. Ну і ще – приклад інших. Це працює за принципом: от він зміг, я теж спробую. Саме тому ми ділимося своїми історіями.
ДОНЬКА ЗАБІГЛА ДО МЕНЕ В ПАЛАТУ І СКАЗАЛА: «ТИ – МІЙ КІБОРГ»
- Якось чула ваш виступ на одній з відкритих подій у рамках кампанії «Як ти?». Ви казали, що на війні найбільше боялися двох речей: полону та ампутації. Чи могли б розповісти, як здолали потім цей страх?
- Одразу після ампутації у мене взагалі не було думок про якийсь фізичний біль. Натомість роз’їдало: «Як бути далі? Як жити? Як сприймуть жінка, дитина?». Ось що було найважче. Я довго не міг бачитися з рідними. Коли вже потрапив додому, в ужгородську лікарню, вперше побачився з донькою. Вона забігла до мене в палату, обійняла і сказала: «Ти – мій кіборг». Їй тоді було вісім. Досі про це важко говорити. Тому кажу, що найбільша підтримка – рідні, а найкраща реабілітація – спорт. Я дуже радий, що в моєму житті з’явився адаптивний спорт і посів таке важливе місце.
- Адаптивний спорт – це та ж боротьба, що й у звичайних видах? Суперники, медалі, рейтинги – така сама мотивація для спортсменів?
- Трохи не так. Я фактично не стільки борюся, скільки сам собі доводжу, що можу боротися. Ось це – найважливіше в адаптивному спорті.
- А коли поразка, як сприймаєте?
- Нормально. Навпаки, це спонукає більше працювати над собою, щоб вийти на новий рівень.
- Який ваш успіх як спортсмена наразі є найбільшим?
- У гольфі наша команда потрапила в десятку європейських, з амфутболу за збірну в Лізі націй у Бельгії ми посіли друге місце та пройшли на чемпіонаті Європи. Із командою «Покрова Львів», де я був капітаном, здобули шосте місце в чемпіонаті Польщі.
- Чому покинули амфутбол?
- Я давно мріяв, щоб у нас на Закарпатті зародилася адаптивна команда і ми могли гідно представляти область. Хлопців після поранень у нас багато, але досі від регіону на сцену «Ігор Нескорених» виходили двоє-троє людей. Я хочу, щоб вийшло 40.
МИ ТЕПЕР УНИЗУ РЕЙТИНГУ АДАПТИВНОГО СПОРТУ В КРАЇНІ, І ЦЕ – ЗАКОНОМІРНО
- Ви назвали три міста Закарпаття: Ужгород, Мукачево та Хуст, де нині є цей рух. Як його загалом розвивати в області? Адже в регіоні переважно села, де ветерани не мають доступу до спорту…
- Розкажу, як це запрацювало в Мукачеві та Хусті. Там є домовленість із місцевими спортклубами щодо тренувань ветеранів. Хлопці просто приходять і займаються. Хочемо, щоб незабаром така можливість з'явилася у всіх містах та селищах, де є зали. Поки що ми звертаємось до адміністрацій, і нам йдуть назустріч.
- Які можливості надалі для «Гладіаторів»?
- Ми прицілюємося на те, щоб більше хлопців представило область на «Іграх Нескорених». Ми лише повернулися зі змагань, маємо достатньо часу в запасі. Готуватимемось. Також 7–8 червня в Ужгороді пройдуть всеукраїнські змагання з адаптивного спорту. У перший день – настільний теніс, армреслінг, волейбол сидячи; у другий – гребля, жим лежачи та аеробайк.
- На якому рівні закарпатська команда наразі серед загалу в Україні?
- Ми – внизу рейтингу. Це – закономірно, адже в нас до цього року не було ані команди, ані бази. Коли я минулоріч починав в адаптивному спорті, то двічі на тиждень їздив на тренування у Львів. Повірте, такий графік – досить важко.
ХОЧУ, ЩОБ ХЛОПЦІ ЗАБУВАЛИ В СПОРТІ ПРО ЖАХІТТЯ ВІЙНИ
- Наскільки це відповідально – бути капітаном такої команди?
- Дуже відповідально! Я боюся підвести хлопців, тому організовую їх, підтримую на змаганнях, у випадках, коли вони програють. Я для них – трохи опікун у цьому сенсі.
- Костю, наостанок – які ваші особисті мрії? Медаль «Ігор Нескорених»?
- Знаєте, медалі жменями дають. Я хочу, щоб хлопці на Закарпатті розвивалися в спорті, а головне – забували в ньому всі жахіття війни.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки