Один із найтитулованіших українських спортсменів-каратистів, капітан збірної України Валерій Чоботар перший успіх здобув, завоювавши срібну нагороду на чемпіонаті світу у 2018 р. Потім була «бронза» Європейських ігор – 2019. А у 2023 р. на чемпіонаті світу з карате у Будапешті в боротьбі за третє місце Валерій переміг суперника з Росії, який виступав під нейтральним прапором. Отже, буковинський каратист став дворазовим призером чемпіонату світу з цього виду спорту.

Минулого року до своєї скарбнички нагород Валерій Чоботар додав першу медаль чемпіонату Європи – бронзову. Також він тренує молодих спортсменів, які успішно представляють нашу країну й регіон на різноманітних міжнародних змаганнях.

У розмові з Укрінформом Валерій Чоботар розповів про мотивацію спортсменів у країні, що воює, їхню роль у донесенні правди на міжнародному рівні та важливість спорту для поліпшення ментального здоров’я нації.

БУДЕМО ЧАСТІШЕ ЗМАГАТИСЯ З РОСІЯНАМИ

- Хотів би розпочати нашу розмову, певно, із найприємнішої частини ваших здобутків. Під час минулого чемпіонату світу 2023 року в поєдинку за третє місце ви перемогли російського спортсмена. Перед початком сутички думали про символічність потенційної перемоги?

- По-перше, від початку повномасштабного вторгнення і до того моменту росіяни взагалі не брали участі в жодних офіційних міжнародних змаганнях такого рівня. Тому це мав бути перший поєдинок українського і російського каратистів після початку великої війни. Це створювало додатковий тиск. Увесь тренерський склад, уся Федерація певною мірою вимагали від мене перемоги в цьому поєдинку. Звичайно, це не могло не зачепити морально. Хоча і сказати, що дуже сильно переживав перед боєм, я також не можу. Адже цим видом спорту я займаюся протягом усього свого життя. І чемпіонат світу – це те місце, де ти маєш проявити себе в найкращій своїй формі. Тому я не сумнівався у своїй перемозі. Крім того, наш тренерський склад проробив хорошу роботу, добре проаналізували суперника, я його бої також сам проаналізував. Для мене це був звичний, хоч і важливий, поєдинок із додатковою мотивацією перемогти.

- Може, пригадаєте свої емоції після тієї перемоги?

- Вони були двоїстими. З одного боку, я переміг і здобув медаль чемпіонату світу. А для будь-якого каратиста, вважаю, здобуття нагороди такого рівня вже демонструє, що він реалізувався у цьому виді спорту. З іншого боку, я одразу не встиг насолодитися своїм тріумфом. Бо після мене бився мій одноклубник Андрій Заплітний, якого я за сумісництвом треную. Він також переміг. Тоді ми обоє дуже раділи. А ще після цього у фіналі билася Ірина Зарецька (представляє Азербайджан, –  ред.), яка також із нами тренується. Вона йшла за третім «золотом» поспіль і здобула його. Ось тоді вже було максимальне щастя для нас.

- Як гадаєте, наскільки взагалі потрібним і важливим є спорт для країни, що веде повноцінну війну за виживання?

- На мою думку, більшість людей, які чогось досягли в житті, у дитинстві пройшли через спорт. Адже це справа, яка тебе дисциплінує, вчить багатьох речей, які будуть корисними в подальшому. Саме тут діти вперше стикаються із конкуренцією, із проблемами, вчаться їх самостійно розв’язувати, починають розуміти процеси, які відбуваються у житті. Ти розумієш, що потрібно покладатися лише на власні сили, і відповідно береш більше ініціативи на себе.

Мені здається, що для кожної країни спорт є основою, яка формує характер нації. Тому я за те, щоб спортом займалися усі. А під час війни бойові види спорту, гадаю, мають бути у пріоритеті.

- Як ви ставитеся до ролі спортсменів як амбасадорів України на міжнародній арені під час війни?

- На жаль, не всі українські спортсмени є медійними. Хотілося б, щоб у цьому плані робилося більше. Я вважаю, що це дуже важливо. Адже, відверто кажучи, у світі тепер дуже багато дезінформації про події в нашій країні. І що більше в нас буде людей, які мають повагу в тій чи іншій сфері, зокрема, у спорті, і доносять світові правду, то кращими будуть наші позиції в інформаційній війні. Бо мені здається, що тепер ми в ній точно не перемагаємо. Тому ще важливішою стає сьогодні роль наших впливових на світовій арені спортсменів.

- За роки повномасштабної війни часто доводилося зустрічатися з російськими спортсменами на міжнародних змаганнях?

- Нечасто. Але змушені констатувати, що саме останнім часом російських спортсменів почали допускати до міжнародних змагань. Із офіційних турнірів вони були лиш раз на чемпіонаті світу, потім зникли на сезон. А тепер їх знову почали допускати навіть на змагання Прем’єр-ліги. Тому розуміємо, що будемо частіше з ними зустрічатися.

Їхні каратисти насправді є не слабкими, вони мають дуже велику фінансову базу. Через свої фінанси отримують і певний авторитет.

- А як до наших спортсменів ставляться за кордоном? Чи це ставлення не змінилося після початку великої війни?

- Не можу сказати, що до українських каратистів якось змінилося ставлення. Принаймні я цього не відчув. Нас поважали і поважають за наші успіхи. У нас дуже титулована збірна, одна з найкращих у світі. Так було і до повномасштабного вторгнення, так є і тепер. Тому коли виходить якийсь спортсмен із України, до нього ніколи не було зневажливого ставлення. Так само й тепер цього немає.

Єдина в нас проблема – це з виїздом суддів. А це важливий складник. Адже судять люди, а люди – це зв’язки. І що більше є там всередині наших людей, які можуть комунікувати, то краще для нас. Якоюсь мірою ми через це тепер страждаємо. Але не можу сказати, що це критично. Хотілося б поліпшити цей аспект, розв’язати проблеми з виїздом, із фінансуванням тощо.

ЩО КРАЩА ФІЗИЧНА ФОРМА, ТО КРАЩА Й МЕНТАЛЬНА

- Повернімося до ваших здобутків. Відколи ви займаєтеся карате й що надихнуло вас обрати саме цей вид спорту?

- Я почав займатися карате з п’яти років. Певно, батьки надихнули, які привели мене до тренера (сміється). Але в мене доволі непогано виходило. Хоча в той час, коли я починав, ніхто не брав 5-річних дітей, набирали лише з 8–9 років. Та мій батько займався з тренером, який погодився мене взяти у свою дитячу групу. Сказав, якщо в мене буде виходити, якщо не буду відставати, то він продовжить зі мною займатися. І так я залишився у цього тренера дотепер.

- Яким є ваш звичайний тренувальний день? Скільки годин тренуєтеся?

- Два рази на день по дві години. Вранці з 10-ї до 12-ї й увечері з 8-ї до 10-ї.

- А під час підготовки до змагань збільшується кількість тренувань?

- Ні, у нас підготовка відбувається постійно. Карате – це такий універсальний вид спорту, що ти повинен бути готовий завжди до будь-якого суперника. Це не так, як, приміром, у професійному боксі, коли ти готуєшся до конкретного суперника і, відповідно, ця робота у тебе звужена до якихось аспектів.

В олімпійській системі в тебе за день може бути п’ять різних суперників, і ти в кожного з них маєш виграти. Ти повинен бути готовим до різних тактик, до різних схем і до різних людей. Для цього потрібно дуже об’ємно працювати. І стандартний графік тренувань – це по два рази на день, а коли в нас є тренувальні збори – три рази на день. Ще є міжсезонний період улітку і частково зимою – це підтримувальна робота, один раз на день. Хоча в міжсезонний період намагаємося часто їздити на збори.

- Як ви поєднуєте фізичну підготовку з ментальною? Чи є якісь особливі ритуали перед змаганнями?

- Для мене особисто що краща фізична форма, то буде кращою і ментальна. У кожного спортсмена це все дуже індивідуально. Але, думаю, більшість спортсменів притримуються такої ж формули. Якщо в тебе все виходить на тренуванні, якщо ти відчуваєш сили, свій потенціал, то набагато легше психологічно сконцентруватися на якихось речах.

- Чи є у вас приклад мотиваційного досвіду, яким ви могли б поділитися?

- Спортсмени – амбітні люди, їм завжди потрібно щось комусь доводити, чогось досягати. Бо тебе завжди щось стимулює. Адже якщо у тебе є якийсь стимул, є кінцеве бачення результату, то ти не звертаєш уваги, наскільки тобі важко. Ти робиш, бо розумієш, для чого це робиш.

Багато людей не хочуть займатися або втрачають бажання лише тому, що в них немає цілі, до якої вони хотіли би дійти. По-справжньому хотіли! Не сказати, а робити. Бо одна справа – сказати, що я хочу бути чемпіоном світу. А інша – зрозуміти, як цього досягнути, проробити план, покрокову схему, як ти досягнеш того чи іншого успіху. І почати ті кроки втілювати. І в процесі втілення у тебе навіть не буде виникати думки залишити це, бо ти знаєш – для того, щоб дійти, ти маєш зробити цю роботу. Відповідно, ти її робиш, і в тебе в будь-якому разі поступово все почне виходити.

- Чи був момент, коли ви хотіли все залишити? Як вдалося подолати ці сумніви?

- Такі моменти насправді бувають дуже часто (сміється). Думаю, що немає жодної людини, яка буде із захопленням робити якусь монотонну роботу все своє життя, і та не буде їй набридати. Та і роботи, певно, такої немає. Тому періодами буває, що все хочеться залишити. Та ще й за такого щільного графіка, коли у нас майже не буває вихідних. Інколи хочеться, щоб нічого не було. Але ти швидко за ним починаєш сумувати, якщо воно пропадає, і розумієш, що краще напружуватися, щоб була робота, ніж сидіти й нічого не робити.

- Поправте мене, якщо щось пропущу. Ви вибороли срібну медаль на чемпіонаті світу з карате 2018 року і бронзову нагороду на чемпіонаті світу 2023 року, а також стали бронзовим призером Європейських ігор 2019 року та бронзовим призером чемпіонату Європи 2024 року. Яка із цих нагород для вас найцінніша?

- Певно, найціннішою вважаю першу із цих нагород: «срібло» чемпіонату світу. Хоча вона якоюсь мірою для мене є дуже тригерною. Адже тоді я не зміг битися у фіналі. До того дня були командні змагання, на яких я отримав травму, і наша федерація не дозволила мені вийти на фінальний поєдинок. Хоча я вважаю, що міг тоді ще позмагатися за «золото». Та мене не допустили, щоб не ризикувати моїм подальшим здоров’ям.

КАРАТЕ ДЛЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ ВІЙСЬКОВИХ

- Окрім кар’єри спортсмена, ви також працюєте тренером. За роки повномасштабної війни зменшилась кількість охочих займатися карате чи, може, навпаки, збільшилася?

- Кількість охочих займатися карате точно не зменшилася. Бо навіть ті спортсмени, які виїхали звідси, і далі ним займаються. Крім того, сюди переїхали багато спортсменів з окупованих територій. Популярність карате у Чернівцях – на найвищому рівні. Тому з наборами в спортивні групи у нас проблем немає.

- Як узагалі повномасштабна війна вплинула на вашу діяльність як спортсмена і як тренера? Чи довелося змінити плани чи адаптувати тренування?

- Для мене все кардинально змінилося. Але я не можу сказати, що в гірший бік. Довелося усі свої ресурси зібрати докупи, продумати більш детальний план роботи і почати ним займатися. Перший період у 2022 році був украй складним. Тоді просто ніхто не розумів, що робити і як. Ні про виїзди, ні про підготовку, ні куди рухатися – йти на фронт, не йти на фронт, тренуватися, тренувати, куди дітей діти, куди сім’ю везти... Узагалі було повне нерозуміння ситуації.

Коли ситуація якось трохи прояснилася, робота активізувалася. Тепер уже маємо чіткий план, є розуміння руху. Хоча ситуація мінлива і часто вносяться зміни, до яких доводиться швидко адаптуватися.

- Ви згадали про фронт: чи багато ваших знайомих колег- спортсменів долучилися до українського війська?

- Так, дуже багато пішло наших колег-спортсменів на фронт. На жаль, дуже багато з них загинули, є багато поранених. Є й ті, хто досі служить, боронячи нашу країну.

- Чи брали ви участь у волонтерських чи благодійних ініціативах, пов’язаних із підтримкою ЗСУ або постраждалих?

- Ми насправді дуже багато займаємося такими ініціативами: і як спортивний клуб, і я. До речі, я розігрував свої рукавички. Їх тоді продали за близько 30 тис. грн, і ці кошти передали ЗСУ. Так само у клубі ми збирали багато грошей та речей для волонтерів, які передавали їх військовим. Намагаємося підтримувати ті підрозділи, в яких служать вихованці нашого клубу.

Є наші хлопці, які повернулися із фронту і тренують спортсменів. Також засновник нашого клубу Олександр Пікулін ініціював програму з проведення занять для військових після поранень, які проходять реабілітацію у Чернівцях. Такі тренування їм допомагають краще соціалізуватися і психологічно розвантажитися.

- Як ви підтримуєте моральний дух у нинішні складні часи? Чи допомагає спорт справлятися з емоційним навантаженням?

- Звичайно, спорт допомагає. Я вважаю, що кожна людина має займатися тим, що вона вміє найкраще. Якщо вам подобається те, що ви робите, це і відволікає вас якоюсь мірою, і зменшує стрес. Водночас новини нікуди не діваються, і коли ти їх читаєш, стає емоційно важко.

НАШЕ БАГАТСТВО – ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ

- Чи відчуваєте підтримку держави та спортивних організацій у ці часи? Що можна було б поліпшити?

- Відверто кажучи, я не хочу зараз сильно критикувати державу. Не повертається язик сказати, що в нас погано. Є речі, які набагато простіше робляться, ніж за кордоном. І, можливо, завдяки ментальності мені, вихованому в нашому суспільстві, тут легше.

Не можу сказати, що держава погано забезпечує чимось. Звичайно, можна поліпшити багато речей. У нас є ресурси, які ми, можливо, не використовуємо. Також гадаю, варто багато чого реформувати у нашій системі спорту. Адже є інституції, які взагалі не працюють. І нам потрібно поступово цю систему змінювати.

- Що, на вашу думку, необхідно зробити для відновлення та розвитку спорту в Україні після завершення війни?

- Думаю, потрібно відійти від державних установ у спорті. Вони є непродуктивними. Гадаю, варто повністю переходити на клубну систему. У державних установах люди просто не вмотивовані.

Наприклад, обласна ДЮСШ, в якій я також є одним із тренерів. Ми ні до чого тут не прив’язані: ні до результату, ні до кількості залучених людей. Ти просто приходиш і можеш вести тренування групи з двох дітей чи двадцяти. Жодної критики тобі за малу кількість залучених дітей не буде. А в клубній системі, якщо у тебе в групі двоє дітей – ти нічого не заробляєш, ти не мотивований узагалі приходити. А коли в тебе двадцять підопічних – ти розвиваєш їх, хочеш повезти на змагання, вкласти в них свої вміння, ти зацікавлений цим процесом. Тоді буде і результат інший. Просто потрібно реформувати всю цю систему. Адже у нашій країні дуже багато талановитих людей. Ми маємо надзвичайно потужний людський капітал, який потрібно вміло розвивати.

- Чи маєте меседж для українських спортсменів, які змушені були припинити тренування через мобілізацію чи інші обставини війни?

- Звісно, я би закликав після повномасштабної війни повернутися до улюбленої справи. Хоча гадаю, що цих людей і не потрібно буде мотивувати, бо вони самі захочуть це зробити. Знаєте, мені важко це сказати, бо я не знаю, коли війна завершиться. Якщо це в якійсь короткій перспективі, то напевно можна повернутися. А якщо ти, умовно, п’ять років воюєш, то буде дуже важко повернутися у професійний спорт. Хіба займатися ним для підтримки здоров’я.

- До яких змагань міжнародного рівня готуєтеся тепер?

- Найближче у нас вже у квітні буде Прем’єр-ліга в столиці Єгипту Каїрі. Після того – чемпіонат Європи в Єревані, а потім – ще одна Прем’єр-ліга, у Рабаті (Марокко, – ред.). І вже після цього будуть дитячі турніри.

Віталій Олійник, Чернівці
Фото автора