Мукачівська фортеця: паланок-гейт і феномен економічного успіху

Мукачівська фортеця — це справді те місце, де буває кожен, хто відвідує Закарпаття і, безумовно, кожен, хто тут живе. Ця твердиня має неймовірну історію, з такими захопливими сюжетами, що тільки книги писати! Власне, навіть ці книги унікальна фортеця робить бестселерами — як у випадку з “Криничарем” Мирослава Дочинця, за якого автор отримав Шевченківську премію — у книзі описано часи, коли “Паланок” був грізною політичною тюрмою. Проте на сторінках книги з історії замку записані й часи князів, які утверджувалися на цих землях (як Корятович) і захищали їх (як Ракоці) — до останнього подиху. Як усякий нормальний замок “Паланок” має ціле гроно легенд. Але цікавий він не тільки історією. Нині цей замок — один із найкраще збережених у країні. Він ніколи не стояв пусткою, що й стало певним чином причиною доброго збереження: тут була резиденція князів, політична тюрма, навіть ПТУ для трактористів. Нині це історичний музей, найвідвідуваніша місцина на Закарпатті і третє за успішністю підприємство у місті Мукачево, що має річний бюджет понад 13 млн грн.

ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО ЗАМКУ “ПАЛАНОК”

Власне, про це економічне диво замку, який сам на себе заробляє, - із цих грошей адміністрація платить зарплату, проводить масштабні ремонтні роботи, втілює нові проекти — ми говоримо з директором Мукачівського історичного музею “Замок “Паланок” Михайлом Белеканичем. Насамперед питаємо: в чому ж секрет такої фінансової успішності?

- Найперше, що тут варто відзначити, це те, що кілька років тому ми скомпонували штат, який хоче працювати, живе цим замком — це 40 чоловік, починаючи від адміністрації, далі — наукові співробітники, екскурсоводи, музейні наглядачі і техперсонал. Ми запустили ряд нових проектів у замку, відкрили музеї (меморіальну кімнату Ференца Козинці, відомого в'язня замку “Паланок”, лицарську залу — це місце для проведення концертів та урочистостей, яке було зроблене за кошти гранту на транскордонне співробітництво у межах програми Угорщина-Словаччина-Україна, грант діяв із 2012-го до 2015-го року). Нам на ці грантові гроші вдалося відновити ще й частину рову в середньому дворі: ми зробили там бруковане покриття і розмістили будиночки для ремісничого містечка, яке працює на фестивалях. Також зробили картинну галерею в замку, де відбуваються виставки, долучилися до проекту “шлюб за добу”, почали проводити масові заходи, яких раніше не було — це головний фест замку “Весілля Ілони Зріні”, що проводиться у середині червня. Зараз працюємо над компонуванням музею історії міста. Нещодавно запустили нову систему нічної підсвітки замку — він тепер дуже гарний вночі, видніється здалеку.ї

ЗАПОРУКА БАГАТСТВА

Ну, а друга складова “економічного дива” замку “Паланок”, зазначає його директор — це туристи.

- За минулий рік замок відвідало 284 тисячі людей. Загалом, на 70% - це українці, мешканці західної та центральної України. Кілька років тому ми поставили турнікети на вході біля кас — так можемо облікувати наших туристів. Ще одним момент — ми цьогоріч не піднімали ціни на вхід (дорослий квиток в “Паланок” коштує 40 грн), на відміну від інших замків по країні. Часто йдемо на поступки і запускаємо туристів “за так” - особливо якщо це стосується груп дітей чи військових, колишніх атовців. Ну й, власне, наш бюджет на цей рік склав 13,5 млн грн.

Зазначаю, що це — досить велика сума: як для історичного музею у містечку з населенням 90 тисяч чоловік. Так, погоджується пан Белеканич, і каже, що вони — одні з найкращих у фінансовому плані в рейтингу міста, власне, треті після таких підприємств як “Фішер” та “Флекс”.

Цікавлюся, чи приходять колеги з інших замків — за майстер-класом із розвитку. Не часто, каже директор замку, хоча якось були консультації із колегами з Аккерманської фортеці на Одещині.

- Не можу не спитати, пане Михайле, якщо у вас такі добрі економічні показники, а в той же час інші замки краю “на ладан дишуть”, при цьому іноді рахунок іде навіть не на роки, а на місяці — чи розглядаєте ви таку можливість, аби багатий Паланок підтримував, так би мовити, бідніші замки?

- Знаєте, ті кошти, які ми заробляємо, нам самим потрібні — бо маємо ще багато чого відновити та зробити у себе. А для того, аби підтримувати замки, є профільні міністерства, обласна адміністрація, міські бюджети, районні — наша думка така, що коли є бажання, кошти можна знайти і вирішити нагальну проблему історичної пам'ятки.

НАЙСКАНДАЛЬНІШИЙ ЗАМОК КРАЇНИ

Попри те, що Мукачівська фортеця – феномен економічної успішності в музейному просторі України, не можна змовчати і про те, що “Паланок” – також один із найскандальніших замків у країні. Найбільший “паланок-гейт” стосувався спроби приватизації Мукачівського замку одним із політичних лідерів Закарпаття Віктором Балогою свого часу. Цих спроб було декілька, остання – у 2008 році, коли Віктор Балога очолював Секретаріат Президента, а ТОВ “Високий замок”, серед засновників якого була його дружина, хотіло взяти замок у довгострокову оренду на період з 2010 по 2056 роки. У планах ТОВ було облаштувати тут готельно-ресторанний комплекс. Через розголос навколо ситуації з приватизацією замку парламент ухвалив постанову від 2009 року, яка передбачає, зокрема, «створення державного історико-архітектурного заповідника «Замок «Паланок» із віднесенням його до сфери управління Міністерства культури і туризму України».

Останній виток цього скандалу стався у листопаді минулого року – коли нинішній голова ОДА Геннадій Москаль раптом своїм рішенням вилучив із комунальної власності міста Мукачево замок «Паланок». Свої дії Москаль пояснив виконанням постанови Верховної Ради від 15 квітня 2009 року «Про заходи щодо збереження пам'ятки культурної спадщини – замку «Паланок». Паралельно Москаль листом звернувся до міністра культури Євгена Нищука з проханням виконати постанову парламенту восьмирічної давнини і взяти замок у підпорядкування Мінкульту.

Тепер уже в Мукачеві ці дії Москаля назвали «рейдерським захопленням» замку, у місті з’явилися емоційні білборди про те, що замок «Паланок» належить мукачівцям. Врешті, закінчилося усе там, де й почалося.

– Фактично, замок зараз у комунальній власності міста, - каже його директор Михайло Белеканич. – Інакше й не може бути.

- Скажіть, будь ласка, поза розмовами про приватизацію: ви сьогодні розглядаєте можливість зробити із частини замку готель?

- У нас ішли розмови про те, аби зробити частину замку готелем – маємо на увазі приміщення в середньому дворі. Наразі є інвестиційний проект, і ми працюємо над тим аби його реалізувати. Але це не так просто.

- Проблема зі сприйняттям такої ідеї? Завжди були люди, які сприймали її, і опоненти — які кажуть: “Нізащо!”

- Ні, основна проблема — це інвестор. Інвестор розуміє, що стіни, стелі, вікна та двері не можна чіпати, але власне все інше — наповнення інтер’єру — залежить від його побажань. І це впливає на кошторис такого проекту. Але ми однозначно розглядаємо цю ідею. Середній двір, який зараз пустує, ожив би, збільшився би однозначно дохід замку, ну і, думаю, від охочих не було би відбою.

Зараз у замку не використовується 50% приміщень, в основному якраз у нижньому та середньому дворі, тому що у верхньому дворі все зайнято музеями. Найближчим часом ми плануємо ремонт приміщень нижнього замку, там треба міняти вікна та двері, робити стіни. Там запланована ще одна картинна галерея і конференц-зали, із цього ми, знову ж таки, зможемо заробляти гроші від оренди.

УГОРСЬКІ ГРУПИ ЗАВЖДИ ПРИХОДЯТЬ ІЗ ВІНОЧКАМИ

Звісно, ми не змогли не поцікавитися в адміністрації щодо угорської символіки в замку. У світлі останніх подій в непростих україно-угорських відносинах ці меморіальні дошки, віночки з угорським триколором сприймаються дещо неоднозначно, власне, йдеться про те, що їх у замку “Паланок” забагато.

- Про це не йдеться, якщо співрозмовник має найменше уявлення про європейську історію, - долучається до розмови науковий співробітник Мукачівського історичного музею Замок “Паланок” Олександр Цільо, - адже більша частина історії цього замку пов’язана, власне, з Угорщиною. “Паланок” нині входить у популярний європейський тур “Місцями слави Ракоці”, замок пов'язаний із національними героями Угорщини – Ілоною Зріні та Ференцом ІІ Ракоці, керівником національно-визвольної війни угорського народу 1703—1711 років, тут в одній із веж замку свого часу зберігалася угорська корона св. Іштвана. Це не можна не зауважувати. Угорці свою історію поважають, вони ставлять меморіальні таблички своїм громадським діячам, письменникам, князям, вони приходять і приносять туди віночки з угорським триколором — на знак пошани, у них так заведено. І це правильно. І хай би українці теж так робили, знали й поважали пам'ять про своїх великих.

- Справді, майже усі угорські групи, які приїжджають до замку на екскурсії, уже мають зі собою віночки, вони знімають той, що повісили попередні, і чіпляють свій, - каже Михайло Белеканич. – Ми не маємо з цим жодних проблем — усі ставляться з порозумінням, є історія, традиції, і добре, коли їх поважають.

- Чи не маєте ви бажання як адміністрація “розбавити” ці угорські віночки українськими символами — тризубами чи синьо-жовтими стрічками? До слова, мені розповідав закарпатський письменник Олександр Гаврош, що свого часу в замку “Паланок” був кіш Українських січових стрільців, тут вони проходили вишколи під час Першої світової війни, і, до речі, воювали з угорцями проти росіян у Першій світовій. Але жодної пам’ятної дошки про це в тут нема… Є знову ж таки “Криничар”, завдяки цьому герою мукачівський письменник зробив цей замок відомим на всю країну – чому б це не обіграти?

- Чіпляти поряд із угорськими віночками українську символіку, думаю, буде недоречно, у всякому разі ми, як адміністрація, у це не втручаємося, – каже Белеканич. – У нас є державний прапор — він майорить на найвищому флагштоці, також коли ми проводимо офіційні заходи (відкриття виставок, зустрічі) — виставляємо український прапор у дворі замку.

Уже трохи згодом на екскурсії замком із Олександром Цільом ми підходимо до цього місця в замку, де майорить український стяг.

Вітер браво розвіває його на вітрі, він шумно тріпоче над Паланковою горою.

Раніше прапор висів біля пам’ятника турулу (сиволічному угорському птаху, який не так давно встановили в замку). Підмічаю, що це було ідеологічно правильно — український символ поряд із угорським.

- Але ми змушені були його зняти зі щогли біля турула, бо він постійно чіплявся об ринву і рвався, і до того ж було проблемно його підіймати й опускати, а зараз флагшток у нас механічний, це не створює жодних проблем, і до того ж, український прапор майорить найвище, його добре видно з дороги і навіть уночі завдяки підсвітці.

- Турула теж добре видно, - зауважую. - До його встановлення також були питання свого часу...

- Ну, цей пам'ятник був тут у Паланку історично — у 1896-му поставили цей обеліск із турулом, тому ми свого часу дозволили його відновити. Крім Паланку ці символічні угорські орли були ще в Ужгородському замку, в Довгому (це село, де відбулася перша битва куруців — учасників антигабсбурзьких повстань в Угорщині), у Вілоку на самому кордоні з угорцями (там повстанці отримали одну з перемог) й у Вишкові — там колись був замок. П'ять таких турулів було на Закарпатті.

ТУТ СЕНСАЦІЙ ЩЕ НЕ НА ОДНОГО ЖУРНАЛІСТА!

Олександр Цільо пропонує мені відволіктися від політики і погуляти замком. Погоджуюся і принагідно кажу, що як місцева жителька, із фортецею добре знайома і навряд чи натраплю на сенсацію. Олександр Іванович скептично усміхається на мою репліку, заявляючи, що в цій фортеці ще стільки таємниць, що вистачить не на одного журналіста.

- От ви знаєте, що ми нещодавно віднайшли тут мечеть?

Звісно, не знаю, тож одразу прошу дозволу на неї подивитися.

Дорогою до цікавої знахідки історик розповідає, що сталося це випадково — зараз тут ведуть роботи із розчищання замкових ровів від історичного сміття. Його там чимало, в основному це зруйновані при облогах вежі, кількаметровий шар каміння і цегли. І от зі східного боку фортеці в середньому дворі віднайшли дивну споруду, вона схожа на прибудову до однієї зі стін і має майстерно мощений купол. Ми маємо гіпотезу, що це була мечеть, вона функціонувала в замку в період протекторату османів над Угорщиною. А оскільки самі угорці цей період воліють не згадувати, то, очевидно, цю мечеть як було засипано, так її ніколи й не відновлювали. Цікаво, що ми знайшли свідчення про те, що в той же час у замку був і мінарет, звідки мулла виголошував славу Аллахові — але скоріш за все, це вигадка і за мінарет було сприйнято одну зі зруйнованих потім веж.

Олександр Іванович каже, що роботи із розчищання ровів будуть вестися й надалі — в замку прагнуть дати туристам якомога більше можливостей спускатися ходами між дворами, переходити з рівня на рівень, досліджувати споруду.

- Адже саме архітектура замку є абсолютною фішкою цієї фортеці, що приманює туристів, - каже він. - Саме заради того, аби ще раз пройти цими лабіринтами, сюди повертаються знову і знову. Адже хочеться повертатися, правда? - питає мене згодом історик, коли ми на прощання милуємося краєвидом з одного з бастіонів замку.

- Звісно, хочеться, – кажу йому у відповідь. І додаю: – Ще б замкову гору вам упорядкувати — бо поросло все хащами.

- О, це слушна думка, у міських чиновників Мукачева свого часу була ідея — вони віддавали замкову гору в безкоштовну оренду господарю, який би погодився висадити тут виноградник. На жаль, ніхто не зголосився — але ініціатива справді була б чудова, довкола замку сонця стільки, що вино вийшло би прекрасне!

ПАЛАНКОВА НІЧ ІЗ МОНАХОМ АНОНІМУСОМ

...Звісно, розповідаючи про замок “Паланок” як про точку на карті, не можна робити це без якихось своїх рефлексій, пов'язаних із цією фортецею — ну, бо так сталося, що ти живеш біля міста, де цей замок віками стоїть і щодня бачиш його на горизонті зі свого вікна на другому поверсі. Бо пам'ятаєш, як із однокласниками йшли в неділю сюди досліджувати замкові лабіринти на весь день, а потім ще домовлялися якось прийти і полазити замковою горою та походити по мурах, бо було нестримно цікаво, але й страшно, тому що гора поросла хащами, а там, звісно, змії. І ще пам'ятаєш, як приводила сюди університетських подружок і розповідала їм коротко міфічну історію про Корятовича і дідька чи героїчну сагу про тримання замкової облоги Ілоною Зріні, що, звісно, їх мало цікавило, як і всіх у студентські роки, а більше хвилювало, чи збудеться бажання, загадане на потертому мідному пальці князя Корятовича. І ще, звісно, пам'ятаєш, як на своє весілля цілим весільним поїздом завернули до Паланку (ну тому, що всі місцеві наречені знімають тут весільні фільми), і як оператор злився, бо ми не хотіли виконувати його команди і кружляти з камерою, і він комусь по телефону розказував, що “кіна не буде, бо вони нич не хочуть робити”, а ми просто веселилися, танцювали й співали у верхньому замковому дворі під противний дрібний осінній мукачівський дощик. А зараз час від часу приводиш сюди дітей і досліджуєш ті ж замкові лабіринти, які відкриваються щоразу по-новому. І дивуєшся, коли раптом з нової сторони відкриваєш для себе цей замок — який не тільки в історії міста існував вічно, але й у твоєму житті також.

Для мене таким приємним здивуванням стала нагода потрапити до замку на вечірню факельну екскурсію.

Цю практику тут ввели минулоріч — зусиллями директора мукачівського туріфноцентру Максима Адаменка. Власне, сам Максим і проводить цю екскурсію. Примітно, що вона не шаблонна, а театралізована — тобто туристам не просто розповідають про історичні віхи, фортифікаційні особливості замку “Паланок”, а роблять це у форматі монологу старого монаха Анонімуса. Цікавлюся, чому вибрали саме монаха, — це ж міг бути і князь, і ключник... Максим розповідає, що на момент початку такого формату екскурсій на монахові зупинилися через костюм.

- Виявилося, що його найшвидше і найлегше пошити, а потім уже почали розкручувати фабулу з монахом, який переповідає історію замку, - каже Максим Адаменко. - За легендою, монаха відриває від роботи над рукописом стук у замкову браму, він запалює смолоскип, сердиться, але йде відкривати нічним гостям — бо за Божим приписом треба прийняти гостя, коли б той у двері не постукав. А далі монах веде своїх гостей замковими дворами, розповідаючи історію цих стін. Люди дізнаються про перший дерев'яний замок, про те, як він став кам'яним, про те, як тут жили вельможі, як боронили замок, про часи, коли тут була тюрма. Екскурсія проходить весело, зазвичай, люди сиплють репліками, я відповідаю з примовками, а потім підводжу їх до лицарської зали замку, де має розпочатися карильйонний концерт (грає надзвичайно талановита юна мукачівка Олександра Макарова — авт.). Люди заходять, сідають, і як тільки починає лунати ця музика, в їхніх думках та й душах щось перевертається, настрій зовсім змінюється, емоції геть інші, - каже Максим.

ІЛОНА, ЯКА ВЧИТЬ БОРОНИТИ СВІЙ ДІМ

У цьому була нагода переконатися й мені: справді, коли у нічній тиші долітають ці звуки карильйона — мурашки по спині біжать. По-перше, нічний замок — це взагалі щось не до порівняння із прогулянкою тут удень, коли скрізь натовпи туристів, крик та гамір. Уночі тут надзвичайно тихо: чуєш, як скрипить гравій під ногами, як співають цвіркуни та птахи, як іде луна від кроків у галереях чи у дворі. А коли до цього додається ще й музика дзвонів — душа співає, інакше й не скажеш!

Ну, а справжньою кульмінацією стає несподівана зустріч з Ілоною Зріні на бастіоні замку (її роль грає гід Єва Колесник). Ілона у довгій сукні з’являється перед ошелешеними туристами і починає свій монолог. Вона сердиться на Анонімуса, що привів гостей до замку в важкий час, коли йде облога. Вона переповідає знану в усьому світі історію про мужню княгиню-оборонницю Мукачівського замку, що тримала австрійську облогу два пекельних роки — як ніхто ні до, ні після неї.

- Люди розказують опісля, що у них мороз поза шкірою від цього монологу, - каже Єва Колесник. - Основна тема цієї розмови - патріотизм, і коли часом чоловіки чують історію жінки, що захищала в цих стінах свою батьківщину, опускають очі, ймовірно, маючи якийсь грішок перед своєю вітчизною, яку вони зараз не захищають, а безтурботно відпочивають у той час, коли інші тримають оборону на східному кордоні. В монолозі є така фраза у моєї героїні: “Я ні на мить не забуваю, якого я роду, показуючи багатьом боягузливим чоловікам, як треба захищати свій дім”. От саме на цьому моменті деякі чоловіки опускають очі. А в очах інших чоловіків, військових, колишніх атовців, які також часто до нас приходять, зблискує сльоза. У такі моменти особливо гостро відчуваєш якесь містичне єднання із цією жінкою. Адже всім нам хочеться вірити, що ми свою облогу витримаємо і нам не забракне сили й удачі, щоби ворогу не здатися!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака

Відео Максима Адаменка