У Донецькому степу кургани – звична картина, без них неможливо уявити цю землю. Вони розсипані територією регіону і зберігають в собі багатовікову історію цього краю. Щоб дізнатися про них більше, заглянути вглиб минулого, ми звернулися до авторитетного дослідника, начальника сектору охорони пам'яток археології, історії та культури Донецького обласного краєзнавчого музею, кандидата історичних наук Віталія Циміданова.
На жаль, коли цей матеріал готувався до публікації, прийшла сумна звістка: в ніч з 21 на 22 лютого Віталій Циміданов помер. Зовсім недавно, 9 лютого, він відзначив своє 59-річчя. Смерть Віталія стала для усіх родичів і колег несподіванкою, тому що напередодні він був на роботі і був сповнений планів на майбутнє. Але вночі зупинилося серце... Дуже боляче, коли йдуть такі люди – патріоти і професіонали з великої літери, а Віталій Циміданов був саме таким – рідкісним фахівцем у своїй сфері, провідним археологом в області. Ми висловлюємо співчуття рідним і близьким, колегам Віталія, сумуємо у зв'язку з цією втратою і як данину пам'яті та поваги публікуємо сьогодні останнє інтерв'ю вченого.
- Скажіть, скільки курганів сьогодні на території Донеччини та яка політика щодо них?
- На підконтрольній Україні території Донецької області нараховується близько 6 тисяч курганів. Політика наша щодо курганів полягає в тому, що їх треба зберігати і не треба розкопувати. Адже кургани – пам'ятки історії і перебувають під охороною держави. Під час розкопок наших курганів нову інформацію ми не отримаємо, все вже відомо. Тому головне сьогодні – зберегти їх для нащадків, тому що у майбутньому з'явиться більш досконала методика, більш досконалі прилади для дослідження і вивчення. Наші нащадки зможуть провести різного роду аналізи і отримати більше інформації, ніж ми. Адже прогрес і наука не стоять на місці.
Так, головне – зберегти кургани, тому ми їх розкопуємо тільки тоді, коли вже немає виходу. Коли курган вже пошкоджений при розоренні земель, під час кар'єрних промислових робіт, або, наприклад, під час військових дій і риття окопів тощо.
Взагалі, кургани давно нанесені на карту і розташування їх відомо. Ще у 1994 році існувала така організація «Укрземпроект» і у неї були карти всіх колгоспів, радгоспів, усіх сільгоспземель. Ми ходили туди і наносили на їхні карти кургани, все що знали. Брали ще карти XIX століття, так звані карти Шуберта, там кургани позначені. І карти Генштабу Червоної армії 1941 року, де теж були вказані кургани. Ми тоді дуже добре все зробили – все нанесли на карту. Тоді ще не почалася приватизація, все було, так би мовити, радянське. Потім, коли нанесли, це потрапило на кадастрові карти. А в кадастрових картах – це вже юридичне існування всіх курганів. Усі ці карти є. Інша річ, що далеко не всі кургани виявлені. Зараз ми їздимо і знаходимо нові й нові. Тому їх насправді більше.
- Так який вік цих курганів на Донеччині?
- Взагалі, коли люди тут з'явилися, вони і перші кургани почали насипати. Це десь 5-5,5 тисячі років тому.
До речі, це було раніше, ніж єгиптяни почали споруджувати свої піраміди. Але в принципі, кургани і єгипетські піраміди – це явища одного порядку.
Це спроба створення. Є таке поняття у релігіях багатьох народів – Світова гора. Тобто, у стародавніх релігіях вважалося, що в центрі Світу знаходиться гора. От як у греків Олімп, у євреїв і християн – Голгофа, у індусів – гора Мєру. За уявленнями людей, у центрі була гора. От вони і створювали моделі цієї гори. Тобто курган – модель гори і піраміда – модель гори. Навіщо вони це створювали? Та щоб упорядкувати світ. Річ у тому, що були такі вірування, що коли помирає людина, особливо якийсь видатний вождь, наприклад, або у Єгипті фараон, вважали, що світ приходить в стан хаосу, жити далі неможливо. Саме тому люди намагалися упорядкувати світ.
Були, звичайно, різні способи. Ось один із способів – створити модель Світової гори. Тому в Єгипті будували піраміди, а у нас – кургани.
Звичайно, ці явища не порівняти за обсягом. Якщо там піраміди вище 100 метрів, то наші кургани максимум 20 – це скіфські кургани. У нас в Донецькому регіоні найбільший курган – 9 метрів. А взагалі є курганчики і висотою 20 см, є різні.
- І зараз ви інвентаризуєте їх?
- Так. Управління культури планувало провести це за три роки, але за моїми підрахунками, поки нас займається цим троє, все може розтягнутися на 30 років... Ми це робимо, приїжджаємо, дивимося, в якому стані курган. На щастя, зараз нам фінансують всі транспортні витрати. Але природно, ми не самі працюємо. Як правило, заздалегідь зв'язуємося з відділами культури, які є у кожному районі, у кожній міськраді. І вони нам допомагають з транспортом. Крім того, ми беремо місцевих землевпорядників, агрономів, які знають, як і де краще проїхати, їдемо до кургану, складаємо акт. Якщо курган у нормальному стані, проблем немає. До речі, у низці районів – у Добропільському, Покровському, Волноваському, а також на землях Краматорської міськради ситуація дуже добра. Вдалося відділам культури, і це колосальна робота, переконати фермерів, селян та агрофірми не розорювати кургани. І там дуже рідко можна побачити розорений курган. За останні кілька років це дуже великий успіх. В інших районах гірше, але над цим теж працюють.
Коли курган зачепили, припустимо, при розоренні, ми можемо це зупинити. Тому що при розоренні знесуть насип, буде рівне поле, але там під землею залишаться поховання. Інша річ, що важко буде знайти це місце.
А коли йдеться про промисловий кар'єр – це все, там буде величезна яма і нічого не залишиться. Тому доводиться копати. Цим ми займаємося вже кілька десятиліть, ще коли музей був у Донецьку. (Донецький обласний краєзнавчий музей нині зареєстровано у Краматорську, куди він перебазувався після окупації Донецька терористами, – ред.).
- Знаю, є і так звані «чорні» археологи. Яку шкоду вони заподіюють?
- Серед тих, хто копає, є різні люди. Є ті, які зациклені на Другій світовій війні. Річ у тому, що на курганах часто бували бліндажі, окопи. От вони і шукають в основному усілякі німецькі штучки, реліквії. Що, до речі, характерно, – радянські не шукають. Від таких копачів шкоди не багато. Вони з металошукачем шукають, і там, де пішов сигнал, вони копнуть на штик лопати, а далі не лізуть.
Але є й ті, хто полює саме за археологією. У Донецькій області, на щастя, таких дуже мало. З однієї причини. У нас поховання в курганах небагаті, у нас скелети і горщики. Це таке, що особливо не продаси. Вони пробували, ймовірно, раніше, а зараз вже зрозуміли, що марно шукати щось дороге. Тому «чорні» археологи проблем особливо не створюють. Бувають, звичайно, рідкісні випадки, коли ідіоти величезні ями розривають. Біля Костянтинівки, наприклад. І, напевно, вони нічого не знайшли.
Все ж таки, більше шкоди завдає розорювання землі, ніж «чорні» археологи.
- А нинішня війна якось зачіпає кургани?
- Взагалі, нинішня війна залишає свій слід. Звичайно, порушуються поховання, кургани.
Ось була така історія. У 2014 році біля села Закотне у Лиманському районі були страшні бої. Ця територія стратегічно важлива – там дуже високий берег Дінця, звідки добре прострілюється місцевість. Там українська лінія оборони була, кругова така. І був окоп бойовиків. Місцеві розповідали, що це були чеченці, і місцевим можна вірити, вони знають. Потім бойовиків цих викинули звідти. І, як виявилося, вони викопали окоп і пошкодили стародавні поховання. Ці найманці, звичайно, просто рили траншеї, їх не цікавили ці поховання. Коли вже ми туди прибули, ми поховання зачистили, окоп закопали, тепер там більш-менш нормально.
А взагалі, проводячи інвентаризацію, ми зараз часто натрапляємо на пам'ятники, присвячені нинішній російсько-українській війні, їх багато з'явилося останніми роками. Вони в різних точках на місцях боїв – пам'ятники загиблим українським солдатам. Ми їх фотографували і зібрали інформацію про них, склали каталог. Скоро вийде ця невелика книжечка.
- Чула, що кургани зазвичай багатошарові, і в одному буває кілька різних культур і епох.
- Так, кургани різні. Там так бувало, що один народ курган споруджував, потім приходив вже інший народ і міг у цьому ж кургані ховати своїх небіжчиків. Тобто, досипати курган, збільшувати. І так бувало кілька разів, це часте явище. І рідко, щоб курган зводився одноактово, зазвичай він багатошаровий.
Найбільш рання культура – це культура витягнутих поховань, це десь IV тис. до нашої ери. Потім III тис. до нашої ери – це ямна культура. Для неї, наприклад, характерні посудини з круглим дном. Потім – кінець III тис. – початок II тис. до нашої ери – було кілька катакомбних культур. У них могили дивні – вони рили шахту, а потім ще вбік камеру. Так, вони спочатку викопували яму, а потім вже в нижній частині підкопували вбік і робили камеру. І там вони клали небіжчиків, потім закривали вхід дошками, камінням, колесами від возів. Це катакомбні культури. Тоді були схиблені на потойбічному світі.
Потім були десь XVIII - XVII ст. до нашої ери – це так звана бабинська культура. Поселення так назвали, тому що копали біля села Бабиного. У них була дуже незвичайна орнаментація кераміки. Якщо інші народи, наприклад, прокреслювали лінії, то тут орнамент наліпний був, рельєфний. Ще її називають культурою багатоваликової кераміки. І потім, коли знаходили в курганах, у похованнях таку кераміку, теж виділяли бабинську культуру.
Але цього року у нас, наприклад, не було таких поховань. Найбільше поховань – це зрубна культура. Чому її так назвали? На початку XX-го століття, коли розкопки почалися тут, на півночі Донецької області, знаходили поховання, де в ямах були так звані зруби. Це, звичайно, не зовсім зруби, а прямокутні конструкції з колод і дощок уздовж стінок. І звідси назвали – зрубна культура. Потім виявилося, що не завжди вони робили ці зруби, дуже рідко, але назва збереглася. Зрубна культура - XVI – X століття до нашої ери. Це одна з найвидатніших культур, тому що до них були в основному народи-кочівники. Вони ж були першими осілими жителями Донеччини. І після них теж довго осілості не було, знову були кочівники – скіфи, сармати, гуни, печеніги.
А от коли була зрубна культура – був надзвичайний підйом економіки. Ці предки залишили сотні поселень тільки на території Донецької області, буквально на кожній річці, в кожній балці. Це маленькі поселення, зазвичай там жило людей сто і вони займалися не тільки скотарством, але і землеробством.
Але після зрубної культури і осілих жителів на території Донеччини знову з'явилися кочівники. Це сталося, тому що почав погіршуватися клімат, він став посушливим і доводилося людям ганяти стада у пошуках пасовищ. Тому поселення були занедбані. Власне, представники зрубної культури – це пращури скіфів.
І кочові народи були дуже довго тут. Тільки десь у V столітті нашої ери з'явилася тут пеньківська культура. Іноді вважають, що це були перші слов'яни на території нинішньої Донеччини. Але це дискусійне питання. Не доведено, що вони були слов'янами.
Так от, в період пеньківської культури на цих землях знову з'явилися поселення.
Тобто, після зрубників дуже довго осілих не було. Зрубників було найбільше, у них був такий демографічний вибух. Тому їх найбільше і знаходять в курганах. Причому вони в курганах ховали всіх. Якщо припустимо, катакомбники в курганах ховали тільки визначних, то зрубники ховали буквально всіх. Це не означає, що вони кожному насипали курган, вони ховали у вже існуючі кургани. Або, припустимо, спочатку просто був цвинтар, поряд могил 20, а потім зверху для всіх один курган насипали.
От якраз я займаюся зрубниками, і про них дуже багато знаю...
Потім, після зрубників, були вже середньовічні поховання печенігів. Це Х століття нашої ери. Ті кургани, які ми копали – це два поховання печенігів.
- А як ви визначаєте культури, епохи?
- Річ у тому, що археологія існує ще з кінця XVIII століття. Я маю на увазі, на території України. Накопичено величезний досвід. Наприклад, ми знаємо, що у кожної культури свій посуд був. Найпростіше визначати за посудом, який відрізнявся за формою, за орнаментом. Тобто, мені достатньо глянути на посудину, навіть на її уламок, щоб визначити, з якої вона культури, якого століття. Чисто візуально ми бачимо який орнамент, якого кольору черепок, які домішки і це все відразу про нього скаже. Тут ніяких аналізів не треба проводити. І дуже рідко, звичайно, бувають якісь незрозумілі речі.
- Знаю, бувають парні поховання, по дві людини.
- Так, звичайно. Ось, якщо я не помиляюся, ми проводили розкопки кургану у 2006 році неподалік села Куртівка у Костянтинівському районі. Там теж були кар'єри. Але там було працювати гірше, ніж зараз. Тоді дуже рідко нам давали бульдозер, були тривалі простої в роботі. Ми там просто застрягли – поїхали туди у травні, і в жовтні тільки закінчували. Зараз ми копаємо, і солідні фірми нам допомагають з технікою. От пригнали екскаватор, все викопали, до самих кісток, а далі ми ножичками працюємо. А там ми лопатами довбали у глині. Робота була просто жесть, страшно згадати. Проте там були дуже класні поховання. Ось одне з них і було – дві людини в обіймах. Але воно дуже нелегко далося, там була колосальна глибина. Це поховання назвали «Ромео і Джульєтта». Так часто буває, до речі, в різних культурах – люди, які обнялися. Вважається, нещасна любов. Взагалі, це не унікальна річ.
- Нещодавно чула, що в одному з поховань на Донеччині розкопали крем'яний ніж. Це унікальна знахідка тут, у Донецьких курганах?
- Таких ножів тисячі. Але знайдений крем'яний ніж був цікавий тим, що він був знайдений при розкопках ямної культури. Річ у тому, що для поховань ямної культури загалом не характерно класти в могилу речі. От як зараз не кладуть, і у них теж, напевно, релігія не дозволяла. І зазвичай у похованнях ямної культури просто скелет, навіть посуду немає. А тут незвичайний випадок – посудина була з круглим дном і наконечник списа. Ось в цьому випадку воно унікальне. Не тому, що це наконечник з кременю, а тому що його чомусь поклали у могилу. Причому цікаво, що це були останки підлітка, а не дорослої людини.
- А ви до війни жили й працювали у Донецьку?
- До війни жив у Макіївці, але їздив у Донецьк на роботу. Спочатку була надія, що нас українська армія звільнить. Але потім я зрозумів, що справа затягнеться.
Якби я був конформістом, можна було жити й на окупованій території. Там у мене була 15 тисяч рублів зарплата, це стільки, скільки отримує їхній «ополченець», який сидить в окопах. Я отримував стільки, сидячи у музеї. Але мені просто було огидно. Я захожу у музей – там ця ганчірка з цим півнем, ну прапор. Я довго терпів, нелегко залишити свій будинок, все кинути. Довго себе накручував... А потім раптом... Розумієте, мені хотілося піти красиво, і я пішов красиво. Річ у тому, що у мене в кабінеті висів портрет Степана Бандери. Але мій кабінет був на третьому поверсі. А біля краєзнавчого музею у Донецьку знаходиться виставковий центр «Експо-Донбас». І там ці виродки зробили склад боєприпасів, прямо у виставковому центрі. Думаю, якби туди потрапив хоч один український снаряд, там би навколо на сотні метрів усі будинки були б у руїнах. І ось бойовики заборонили нам в музеї підніматися вище другого поверху. Вони заборонили – сказали, що якщо когось побачать, будуть стріляти. Ну ми нишком піднімалися, кабінет же на третьому поверсі, і там так і залишався портрет Бандери. Я про нього навіть вже забув. А взагалі всі ми, музейні співробітники, працювали в підвалі, у нас там так звана камералка, таке приміщення є. Але потім знайшовся якийсь «павлік морозов», який побачив цей портрет Бандери у мене в кабінеті і сказав директору музею. Він мене викликав і влаштував рознос. Директор сказав, що я фашист. А я сказав йому, що у нього бюст Сталіна, а мого діда у 1937 році розстріляли. Так хто з нас фашист? Коротше, ми посварилися, і я написав заяву. Але ще, знаєте, він проявив гуманізм, тому що за Бандеру можна було... Так, він просто вирішив мене налякати, а я одразу написав заяву на звільнення.
Потім директор, кажуть, пошкодував про те, що я пішов. Не сам, але просив різних людей, вони мені телефонували, просили повернутися, говорили, що все забудеться.
Але я вже вирішив виїхати. Треба було рано чи пізно вирішувати з від'їздом.
Я добре пам'ятаю, що 10 лютого 2016 року виїхав з окупованої території. Виїхав і не шкодую. Відтоді там жодного разу не був. Донька молодша там ще залишалася, але потім до Києва переїхала. У Макіївці рідня живе, за моєю квартирою дивляться. Я зараз просто не хочу там жити і навіть думаю, що туди взагалі ніколи не повернуся. Зараз я знімаю квартиру у Костянтинівці, їжджу до Краматорська на роботу.
- А скільки виїхало працівників музею з Донецька і скільки залишилося?
- З Донецька лише археологів, які працювали у нашому музеї, виїхало 5, стільки ж залишилося. Статистика була така у нас – половина за Україну, 25% – були сепаратистами і 25% – «ні риба, ні м'ясо», намагалися бути посередині.
Звичайно, у Донецьку залишилися проукраїнськи налаштовані, їм там важко, незатишно, вони під постійним пресом. Є і відверті сепаратисти, які брали участь у захопленні будівель, яким однозначно потім або до Росі тікати, або в тюрму, якщо українська армія прийде.
Тому археологи розкололися. Нас загалом троє працює в секторі, один археолог у Маріуполі, але всі, хто виїхав, працюють на підконтрольній Україні території.
Думаю, на непідконтрольної території археології зараз немає, не проводяться ніякі розкопки. Там, по-перше, величезні території заміновані, і ніхто навіть не намагається розмінувати. По-друге, там немає ніякого фінансування. А у нас, як не дивно, археологію дуже добре фінансують. Звичайно, зарплати у нас мізерні, але нам для роботи закупають усе, що треба. Різні прилади, GPS, планшети, нівеліри, усе що завгодно. Машина у нас є, ми можемо в будь-який день їхати в будь-яку точку області. Коротше, є все, що треба для роботи, і все нам фінансують. Це добре, таких умов ніколи не було. І до війни ніколи не було у Донецькому музеї, щоб так добре фінансували.
Музей підпорядкований управлінню культури, яке знаходиться у Краматорську і виділяє необхідні кошти. Так, ніколи така увага археології не приділялася.
- Які сьогодні робочі плани у вас?
- Ми вже запланували виїзди, нам надіслали з Нікольського, Волноваського та Добропільського районів запити, щоб приїхали робити інвентаризацію. Якщо потраплять під кар'єри якісь кургани, можливо, будуть розкопки. Ще ми плануємо розкопки у Маріуполі, там є поселення прямо посеред міста. Була там фортеця запорізьких козаків. І ось залишки цієї фортеці – під землею. Там усі укріплення знесені ще були у XIX столітті, але є ділянка, де збереглися залишки цієї фортеці. Там проводилися розкопки до війни. Зараз ми приїжджали до Маріуполя у грудні, і співробітники музею скаржилися, що руйнується вона постійно, тому що там риють траншеї. Ми хочемо невеликі розкопки провести там, ось такі плани, в принципі. Але головне завдання – інвентаризація курганів і їхня охорона. Якщо виявляємо порушення, підключаємо прокуратуру й інших. Адже кургани – під охороною держави і не передаються у приватну власність.
Припустимо, курган знаходиться в полі. Саме поле може бути передано в приватну власність, але без території кургану. І я розумію, що це створює труднощі. Припустимо, фермерам потрібно об'їжджати кургани, але вони не об'їжджають їх при розоренні, і за це їх штрафують.
Хоча, як я вже говорив, у деяких районах дуже добра ситуація, все контролюється.
А промислові кар'єри у нас в основному в Добропільському районі, де видобувають глину. Ця глина вивозиться, продається за кордон. Тому тут є гроші і нам виділяють техніку на дослідження курганів, на розкопки.
Адже результати розкопок потрібні не тільки для того, щоб їх в музей поставити, а щоб відновити загалом життя людей минулого.
Олена Колгушева, Краматорськ