У пошуках базальтових стовпів
Карантин експерти з туризму недарма назвали найкращою умовою для того, аби стати дослідником свого регіону. Мовляв, часу на це зараз — цілий вагон, та й кордони закриті.
І хоча більшість людей така перспектива мало тішить (мовляв, та що я тут не бачив?) - відомий мандрівник Віктор Стинич (відвідав 60 країн, створив тревел-школу “Подорожуй”, де вчить бюджетно мандрувати інших) підійшов до цієї справи зі справжнім натхненням. За кілька місяців карантину Віктор відкрив і для себе, і для інших Закарпаття, яке ніби й у всіх під носом, але ніхто його не бачить. Круті природні локації (базальтові стовпи під Мукачевом та печери під Ужгородом), дивинки на кшталт будинку з химерами в курортному селі та навіть детективна історія могили однієї баронеси і виправлення історичної помилки (баронеса вже майже століття фігурує в історичних книгах під іншим прізвищем) — ось чим здивував Віктор Стинич останнім часом. І виглядає на те, що це ще не кінець!
- Кожен із нас має якийсь рівень регіонального патріотизму, - починає розповідати Віктор. - Тобто, пересічний житель Закарпаття знає основні туристичні магніти краю, трохи розуміється на історії, уявляє, де розташовані ці локації в регіоні, бував там сам і навіть може туди відвезти інших. Я час від часу подорожую Закарпаттям, мені подобається відкривати знову і знову рідні місця, і цей процес дає особливу насолоду. Але під час карантину, коли ми всі опинилися в такій ситуації, що кордони закриті і є купа вільного часу, я нарешті зміг виділили достатньо часу на те, аби вивчити локації, про які чув, але ніколи там не бував. Відкрив для себе, що такі поїздки можуть стати справжньою пригодою і вимагатимуть повертатися у якесь село знову і знову. Відтак, вирішив писати про ці маршрути і обов'язково вказувати координати — це мій принцип, не толерую, коли мандрівники описують подорожі для інших зі словами на кшталт “за другим поворотом буде старе дерево, звідти — наверх і вліво”. Вірю, що це дасть поштовх внутрішньому туризму і закарпатці ще краще знатимуть свій край, - каже Віктор Стинич.
БАЗАЛЬТОВІ СТОВПИ В КОЛЬЧИНІ, ВІДНАЙДЕНЕ ПРИРОДНЕ ДИВО
- Напевно, найбільше моє враження і відкриття — це базальтові стовпи в селі Кольчині, під Мукачевом. Я читав про них, чув від людей, але ніколи не натикався на фото чи описи маршрутів, тому що їх просто немає. Тобто, це був той варіант, коли маршрут треба прокладати, як в експедиції.
Я прочитав про ці базальтові стовпи у книзі автора, який писав про вулканічні Карпати, а тоді просто поїхав у село, розпитав місцевих, де є місцевий закинутий кар'єр, проблем із доступом на територію не було, і я таки їх побачив!
- Це справді дещо особливе! - каже Віктор Стинич. - Хоча я бував на так званій Дорозі гігантів в Ірландії, бачив базальтову печеру на пляжі Рейнісфяра в Ісландії або Базальтовий орган у Вірменії. Це все назви масивів базальтових стовпів, які утворюються в природі після виверження вулкана. Лава охолоджується, зменшується в розмірі і вкривається рівними тріщинами, утворюються такі стовпи, вони можуть мати від 4 до 8 граней, але класичні мають по 6 сторін. Кольчинські саме такі.
В Україні подібне утворення є ще в селі Базальтове в Рівненській області, а тепер вже можна популяризувати і Закарпатську локацію. Велич природи на відстані витягнутої руки! - каже Віктор Стинич.
- Попри це, Кольчино досі залишається для мене незвіданим об'єктом, — каже мандрівник. - Маю ще кілька причин туди повернутися. Там знаходиться Шелестівське городище, вік якого 2500 років, а також перша в області електростанція (котра діяла ще за часів Австро-Угорщини — запустили в 1890-му, перестала працювати в 1961 році), у неї дуже цікаве інженерне рішення — електростанція має 300-метровий тунель у горі, він використовувався для подачі води. Ще в Кольчині діяв чавуноливарний завод — його вік 350 років, і на горі є залишки зруйнованої домни. Тобто ось вам одне і село — і ціла купа унікальних об'єктів та причин туди поїхати.
ЄДИНА В КРАЇНІ МОГИЛА КОНЯ
Так само розкрилося для мене ще одне село в Берегівському районі — це я про Мужієво. Це те саме знамените закарпатське село, де є скандальний золоторудник, навколо якого йдуть судові процеси. Звісно, на його територію нема вільного доступу. Але там є цікаві каолінові шахти і відкриваються розкішні краєвиди — варто відвідати, словом. Ще в Мужієві ми відкрили для себе закинутий костел Іоана Хрестителя — неймовірні руїни. Костел має 900 років, він був зруйнований ще у XVII столітті, коли село спалили польські війська. Але без даху міцна кам'яна споруда досі стоїть серед поля, селяни за ці століття так і не змогли розібрати її на будматеріали. Тільки уявіть, що вже 350 років цей зруйнований храм стоїть посеред поля! Цікаво, що каміння складено в купки біля костелу, тобто хтось намагається його зберегти.
Експедиція істориків з УЖНУ, знайшла всередині два поховання зі зламаними шаблями, що свідчить про два шляхетні роди, які обірвались у цьому селі, а останні їхні представники поховані саме тут.
Ну, а що вразило найбільше, це те, що в селі Мужієві є єдина в країні могила коня. Їй 200 років, це історична подія, пов'язана з сім'єю Хуняді. Відомий угорський король Матяш Хуняді належав до однієї з гілок цієї сім’ї. І один із представників династії мав це село, Мужієво. Мова йде про період війн із татарами та молдавськими найманцями-гайдуками у XVIII столітті. Там була така історія, що кінь у битві з татарами виніс з оточення свого пораненого господаря, мужіївського вельможу Гуняді. Вдячний за порятунок Гуняді все життя дбав про найліпші умови для свого коня, а як той помер, поховав вірну тварину в парку поблизу палацу і поставив надмогильний знак.
ДІМ З ХИМЕРАМИ В ДАЧНОМУ КООПЕРАТИВІ
Вразило мене ще одне закарпатське село — Нижнє Солотвино. Воно сьогодні більш відоме двома термальним курортами та красивим дендропарком, але ми поїхали не туди. У самому селі є величезна кількість винних підвалів — такі собі підвали гобітів з маленькими дверцятами та низькими стелями, нам пощастило знайти власника однієї з пивниць і побувати всередині. Також вражає обсерваторія на горі. Ну, але найбільше зачепив дім із химерами в селі Нижнє Солотвино. Він розташований у дачному поселенні, на околиці села. Будинок вкритий ляльками та різними скульптурами. Деякі виглядають досить моторошно, він викликає сумні емоції, загалом. Поспілкуватися з власником нам не вдалось, тільки з сусідами. Розповіли, що господар - це колишній працівник Машзаводу. Дружина працювала в дитсадку, її давно немає серед живих, а чоловік відлюдник. Цю дачу почали будувати з 80-х, кажуть, що фігурки для будинку господар знаходив на звалищі. Але що спонукало його до такого оформлення будинку — невідомо.
ЦІНА ІСТОРИЧНОЇ ПОМИЛКИ, АБО ЧОМУ ШЕНБЕРГИ ЦЕ НЕ ШЕНБОРНИ?
Ще одне закарпатське село — Березники в Свалявському районі та вивчення його цікавинок стало для Віктора Стинича справжньою детективною історією, завдяки якій закарпатці дізналися, хто такі Шенберги і чому вони зовсім не Шенборни.
|
- Розслідування історії баронів Шенбергів почалося з мого пошуку цікавих місць на Свалявщині в Закарпатті. Мене зачепила помилка, яку протягом десятиліть допускали історики та краєзнавці стосовно цієї родини, тому вирішив, що необхідно з’ясувати правду. Шукаючи цікаві культурні об’єкти на Свалявщині, натрапив на список у якому було зазначено, що в селі Березники знаходиться палац графів Шенборнів та могила Емми фон Шенборн.
Шенборн – це європейська графська сім’я, яка протягом більш як 200 років, володіла землями майже від Верецького перевалу до Берегова, включно з Мукачевом. Ця сім’я була основним рушієм прогресу в краї.
Спочатку я здивувався, як Шенборнів занесло в це гірське село на Свалявщині, оскільки воно розташоване за межами їхніх володінь. Але попри те, відомі краєзнавці та історики стверджували саме так, а преса передруковувала. Українські джерела кажуть, що у XVIII столітті, Березники передали полковнику королівської армії Шенборну за гарну службу. Трохи здивувався, що це за полковник і чому він не граф, але інформації ще було недостатньо.
З цією інформацією ми вирушили в Березники, дуже гарне село в долині під Боржавським хребтом. Ціль – знайти могилу графині і подивитись на палац. Координат могили в мережі нема, тому приїхали і почали розпитувати місцевих жителів. Спочатку вони не розуміли, що ми шукаємо, поки ми не з’ясували, що в народі графиню називали баровка (це від угорського баронеса), оскільки сім’я мала титул баронів, а не графів. Могилу баровки ми шукали довго, і з першого разу не знайшли.
Усе це якось не складалося в цільну картину, і вже вдома я вирішив перевірити в угорських онлайн-архівах та у Легоцького (це відомий історик, який працював на сім’ю Шенборн) інформацію про Шенборнів та Березники. Знайшов його щоденник Világháborúnk (Наша світова війна), у якому згадується, що він представляв інтереси родини Шенборн у позові проти барона Шенберг з Березників. А коли знайшов фото могили Емми Шенборн, все стало на свої місця — там було написано: Емма фон Шенберг (Schönberg), а не Шенборн (Schönborn). Це різні прізвищі і різні родини! Вийшло так, що хтось один неправильно написав, і всі по ланцюжку розповсюджували помилку десятиліттями! Помилка з прізвищем зберігається і в списках репресованих совєтською владою, де вказана Сахер-Шенборн (Дітфурт) Луїза Дональдівна з села Березники і у виданні Історія міст і сіл Української СРСР від 1969 року. Тобто ця помилка, закралась ще 70 років тому - і ніхто її не виправив.
У селі Березники також знайшли палац Шенбергів, він називався “Чонок”, що означає “човен”. Зараз тут дитячий туберкульозний санаторій - з 1946 року, є старі законсервовані будівлі і нові корпуси. Перед карантином, тут перебувало 220 закарпатських дітей.
Щодо Шенбергів, то це також давній рід, династія бере початок у Саксонії в XIII столітті, містечко Rothschönberg. Це неподалік Дрездена. Члени сім’ї були єпископами, кардиналами, суддями та очолювали гірничу справу в Саксонії. Місцеві Шенберги отримали ці землі на Закарпатті за службу в першій половині XVIII ст.
І ПАЛАЦ ШЕНБОРНІВ ТАКОЖ ЗНАЙШЛИ
Ну а щодо Шенборнів, то біля їхнього палацу ми також побували, але в Берегові. Усі ми знаємо, що палац Шенборнів розташований у Чинадієві, там зараз санаторій “Карпати”. Але в Берегові також була їхня резиденція, збудована в кінці XIX століття. Гостра вежа і зубці на стінах надавали палацові вигляд фортеці, розташований він був посеред виноградників, а перед палацом був парк. На початку минулого століття, тут створили угорське королівське винне господарство, потім передали його чехословацькому союзу виноробів, а в 1954-му створили радгосп-завод “Берегівський”. Дивлячись на сьогоднішній напис на вежі, здогадуюсь, що власником палацу є Ужгородський коньячний завод. Дуже шкода, що бездарно паплюжать історичну споруду і блокують доступ до неї. Місцеві навіть кажуть, що з території почали вивозити бруківку. Доступу всередину нема.
А ще в Берегові надибали цікаву локацію — колишні конюшні, дуже атмосферний об'єкт! Це розкішна споруда з каменю та цегли, яка так і чекає, щоб у ній зробили ресторан, готель чи якийсь арт-простір. Ця конюшня була збудована на межі XIX-XX століть, але точної інформації наразі нема. Останнім відомим власником споруди був фермер з сусіднього села, який тримав там солому. Зараз усе запущено, двері відчинені, господаря нема...
НАЙГІРШЕ ЗАРАЗ — СИДІТИ ВДОМА І ПАНІКУВАТИ
Звісно, переслухавши всі ці пригоди закарпатського краєзнавця Віктора Стинича на карантині, відразу ж хочеться поїхати і на власні очі побачити всі ці місцини та відчути їхній дух. Віктор, проте, не влаштовує екскурсій за своїми маршрутами, хоча ділиться детальними описами та координатами, аби туди змогли поїхати інші. І люди їдуть - у мережі останнім часом з'явилася купа світлин із базальтовими стовпами.
- Мій посил у тому, що варто знати про ці всі об'єкти і однозначно варто їх досліджувати! У мене наразі висить список із 30 об'єктів, які я хочу дослідити на Закарпатті. Невідомо, як надалі складатиметься ситуація з пандемією, скільки ще будуть закриті українські кордони і коли ми знову зможемо подорожувати в далекі країни. Це все обставини, на які ми не впливаємо. Проте життя від цього не перестає бути цікавим — треба відкривати його для себе, от і все. Найгірше, що можна робити зараз під час карантину — це сидіти вдома і панікувати, — каже Віктор Стинич.
Тому не сидіть удома, не панікуйте, а краще ставайте краєзнавцями, переконує відомий мандрівник. Час тепер — саме той, що треба!
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архіву Віктора Стинича
