Один день – одна вершина

Ходити в гори нині модно. Це про здоровий спосіб життя (якщо можеш набрати висоту – значить, крутий), про екокультуру (ідеш пішки, а не їдеш джипом, зносиш з гір сміття, а не лишаєш там – ти крутий), про патріотизм (якщо любиш наш Петрос більше за їхні Татри чи Альпи – точно крутий). А ще при сучасному темпі життя похід у гори – це не обов'язково важелезний наплічник та кількаденна ночівля у наметі.

На Закарпатті сформувалося кілька клубів, які пропонують туристам одноденні походи в Карпати. За кільканадцять годин із міста ти потрапляєш у заповідний карпатський рай і вертаєшся назад, повний вражень та енергії. Але не тільки задля емоцій і вражень організовують такі походи в гори, переконують гіди. Це формує туристичну культуру, виховує відповідальність за природу, розвиває соціальні ініціативи, а ще – популяризує маловідомі маршрути та започатковує туризм у “тупикових” селах. І навіть допомагає реабілітуватися після війни ветеранам. Детальніше – у розвідці Укрінформу про карпатські мандрівки у форматі “Один день – одна вершина”.

У ГОРАХ НЕВАЖЛИВО, ЧИ ТИ СИН МАЖОРА, ЧИ ДОНЬКА ДЕПУТАТА

Найбільша така спільнота на Закарпатті наразі – це “Клуб піших туристів”, якою керує гід Орест Когут. Клуб об'єднує 500 людей, що регулярно ходять у гори протягом року. Цьогоріч устигли відпрацювати уже близько 60 маршрутів.

Орест Когут

- У такому форматі – “один день – одна вершина” – ми почали перші водити туристів у гори на Закарпатті. Ідеєю було показати, що гори – доступні, цікаві, у них можна ходити середньостатистичній людині без особливих вад здоров'я, що це не лише для підготованих людей чи спортсменів. Потім справа переросла у формування спільноти, яка розуміє, що таке похід у гори. Що це відповідний одяг і взуття, культура поведінки, поводження зі сміттям, безпеки.

Я сам починав ходити в гори у кедах за 20 гривень, але зараз нікому такого не пораджу, навпаки – перед походом завжди даю список, який має бути виряд: обов'язково зручне взуття, синтетичний одяг, а не бавовняні футболки, дощовик, захист від вітру... Ну й звісно, правильне бачення Карпатських гір має бути. Тобто, розуміння, що коли негода, краще не йти, бо гори в негоду – це завжди небезпечно, і завжди є ризики. У дорозі ми збираємо сміття за туристами, самі ніколи не залишаємо свого. А головне – я переконую молодих людей, що на вихідні сходити в гори – це краще, ніж піти на пиво чи на піцу. Хоча ціна та сама: одноденний похід коштує від 500 гривень – і це враження, які довго не відпускають. А з друзями в кафе на вихідних ви спустите таку ж суму всього за пару годин.

Також існує стереотип: мовляв, та що там тих Карпат, я сто разів бував на Говерлі, уже все знаю, чого йти знову, що я там не бачив? Ми з клубом ідемо в гори не задля фотки на новій вершині, а заради самого процесу. У різні пори року гори виглядають по-різному, так само й у дощ, туман чи в ясний день, на сході чи на заході сонця.

Великий вплив на формування тренду ходити в гори мають соцмережі, зазначає Орест.

- Фото з вершин, які викладають учасники походів – це завжди сотні лайків і сердечок, і багато йдуть у гори за цим також, треба відзначити. Але це популярно також і тому, що гори урівнюють усіх. У поході все одно, чи ти син мажора, чи донька депутата, ти йдеш і пітнієш, сопеш як усі. Гори формують розуміння, що всі люди однакові, в горах нема індивідуалів, комусь важко на підйомі, комусь – на спускові, тобі може бути легко на старті, а в кінці ти “потухнеш”, але йдуть і повертаються усі разом. Тому гори об'єднують. У нас є випадки, коли одружувалися учасники клубу, коли зав'язується міцна дружба, – каже він.

Є ЗАТОПТАНІ МАРШРУТИ, А Є МАЛОВІДОМІ – САМЕ ТАКІ ЗАРАЗ У МОДІ

Іще один важливий момент, який відзначає Орест Когут, це відкриття нових вершин для туристів у Карпатах у межах ініціативи “Один день – одна вершина”.

- В Українських Карпатах є “затоптані” маршрути – на Говерлу, Петрос, Пікуй, Гимбу, наприклад. А є вершини, які невідомі широкому загалу. Однією з цілей “Клубу піших туристів” є показати, що вершин, достойних походу в Карпатах, багато, і кожна варта вашої уваги. Наприклад, Малий Вижень на Свалявщині – це лайт-похід на 5,5 км і прекрасна панорама. Або вершина Тяпеш над Колочавою, звідки видно Карпатське море (Вільшанське водосховище Теребле-Ріцької ГЕС – авт.). Гора Лиса у Рахові, звідки відкривається панорама на Чорногірський хребет. Мало хто ходить по Вододільному хребту, від Нижніх Воріт на Міжгірщину, а там дуже класні пологі спуски-підйоми. Тобто є тренд відходити від завантажених маршрутів у Карпатах, шукати щось ексклюзивне, тоді не звучатиме оце одвічне “Та що там тих Карпат?” Запевняю, що з Ужгорода та Мукачева можна зробити до 100 одноденних піших маршрутів у радіусі 200 з гаком кілометрів, беручи до уваги зони Сколе (Львівщина) плюс Ворохти–Татарова (Івано-Франківщина). У нас у Клубі наразі є 60 відкатаних маршрутів, у цьому році втілюю проєкт «54 маршрути вихідного дня», так щоб на кожні вихідні був похід чи два.

Орест наголошує: класно, коли відкриваються маловідомі вершини і перерозподіляються туристичні потоки.

- Це дає можливість для розвитку “тупиковим” селам – як ті ж Березники під Боржавою. На Говерлу 80% туристів ідуть із Прикарпаття, а можна розподілити потік і дати додатковий заробіток іншим регіонам. Поляна на Закарпатті, де найбільший туристичний трафік (це село дає половину туристичного збору на рік в області – авт.), втрачає мільйони гривень, не розвиваючи у громаді пішохідний туризм. Хоча тут може бути, як у Татрах чи на Буковелі, чи в Пилипці, де влітку заробляють більше, ніж узимку. На Закарпатті такий потенціал є як мінімум у двох точках – це Поляна і Красія, – каже Орест Когут.

ПОХІД ДЛЯ БІТАНГИ У “КОРЗО-СТАЙЛ”

Іще один напрямок, який розвиває на Закарпатті Орест Когут, представляє дитячий туристичний клуб “Бітанги на канікулах” (бітанга – розбишака, – діал).

- Походи в гори для дітей – інші за організацією і за фізичними параметрами, і за витримкою. Ми орієнтуємося, щоб це було до 400 м набору висоти і в межах 12 км загального треку, тобто, аби дитина віком від 10 років могла це пройти за день спокійним темпом, як його називаємо “корзо-стайл” (корзо – бульвар з угорської, в Ужгороді дорадянських часів була традиція: у вихідний гуляти бульваром неспішним темпом у найкращому одязі – авт.). Починали із околиць – скелі кохання в Чинадієво, Анталовецька Поляна, Обавський камінь. Ми протягом року пройшли близько 20 маршрутів із дітьми, також сформувалася спільнота, батьки активно долучають дітей, бо це нагода відірвати підлітків від ґаджетів. Єдина моя умова як провідника: діти мають самі хотіти йти, а не нити: “Коли вже кінець, ще довго?” Головним дитячим походом року в нас завжди є похід Миколайчиків (коли одягаємо новорічні червоні шапочки). Торік ходили на Гимбу, полонина була в снігу, внизу – хмари, навіть сфотографували явище гало (оптичне явище в атмосфері, що виникає внаслідок заломлення та відбиття світла в льодяних кристалах – авт.) тоді. Діти були вражені! – розповідає Орест.

Цікавлюся у гіда, що робить у поході, коли стається якась НС – адже буває: стало погано, підвернули ногу...

- З останніх випадків: жінка ходила на Гимбу і їй довелося вернутися зі старту, через стан здоров'я. Я зазвичай спостерігаю за туристами і вже на перших 15-20 хвилинах бачу, хто як іде і скільки витримає. Часом буває важко переконати людину, що їй не варто продовжувати сходження. Також не всі туристи довіряють гіду, що треба йти в майці, а не у двох светрах. Насправді тобі має бути навіть трошки холодно – тоді комфортно. Були випадки, коли через травму вже за 500 метрів до машини довелося накладати гіпс. Оступився – і все. З дітьми це особливо важливо: вони люблять бігти по спуску, бо можна зсунутися схилом, – каже Орест Когут.

ПІШІ ТУРИСТИ – НА ЗАХИСТІ КАРПАТ ВІД ЗАБУДОВНИКІВ І ДЖИПЕРІВ

Цікаво, що під час одноденних походів у людей формується не тільки любов до гір, а й бажання їх зберігати й захищати.

Учасники піших мандрівних спільнот на Закарпатті переважно підтримують акції на захист Карпат. Це стосується й ініціативи Free Svydovets (спрямованої проти забудови хребта Свидовець мега-курортом, у кілька разів більшим за Буковель), і Save Borzhava (туристи підтримували захисників Боржавського хребта на громадських слуханнях і судах, коли йшлося про забудову хребта турецькими вітряками). Також спільноти формують активну свідому позицію щодо джипінгу в Карпатах, особливо у заповідних місцях, де він заборонений.

Так, засновниця закарпатського клубу “Пригоди мандрівника” Оксана Ісевич організувала місцевих жителів закарпатського села Щербовець, аби врятувати ботанічний заказник “Пікуй” від джиперів і мотоциклістів, яких тут особливо багато.

- Незважаючи на те, що джипінг і мототури на Пікуй заборонені, тут багато туристів на позашляховиках і мототранспорті. Вони розбивають лісові дороги та туристичні стежки, на зауваження реагують грубістю і погрожують. Кричать у відповідь: чому тобі тут ходити можна, а мені їздити – ні? Тобто, у людини нема розуміння, що вона руйнує природу. Ми цьогоріч звернулися до голови парламентського екологічного комітету з проханням врегулювати рух джиперів у межах ботанічного заказника “Пікуй” і навіть встановили шлагбауми на лісовій дорозі, що веде до підйому на гору. Утім, наразі проблеми це не вирішило, бо мотоциклісти та джипери просто проклали дорогу в об'їзд шлагбаума та продовжують свої мандрівки. Таке враження, що там треба ставити охорону. Але поки що формуємо громадську думку, що розбивати Карпати на джипах – не в тренді. Як правило, більшість піших туристів засуджують джипінг у Карпатах, і навіть у соцмережах під фото та дописами про “підкорення вершин на джипах” – купа злих смайликів і хейтерів у коментарях – каже Оксана Ісевич.

ЛІКБЕЗ ЩОДО ЛІСІВНИКІВ, АБО НЕ ВСІ Є “ЧОРНИМИ ЛІСОРУБАМИ”

Утім спільноти піших туристів формують не тільки культуру походів у гори та визначають тренди у цій сфері, а й вчать обивателів розуміти – що таке заповідні території, а що таке лісгоспи, за що відповідають одні, за що інші, й чому не можна усіх лісівників чесати під один гребінь і називати “чорними лісорубами”. Таку просвітницьку діяльність зі своїми туристами проводить гід Сергій Прокоп (Екскурсії “Срібною землею” – Закарпаттям).

- Мій головний акцент – екологічні екскурсії, я хочу донести, показати людям, у чому полягає робота лісівників і природоохоронців, чим відрізняються природоохоронні території, заповідники та нацпарки від лісгоспів, де вирощують і доглядають ліси. У нас у країні за останні роки сформували в людей відразу до лісівників, майже всі вважають їх мало не злочинцями. Я розказую, що насправді це вид господарської діяльності, це запорука роботи економіки, що більшість із тих, хто називає лісівників “чорними”, зрештою, самі є користувачами їхньої продукції, бо сидять на стільцях із дерева, сплять на ліжках із бука чи смереки, а не з пластмаси, – каже Сергій Прокоп.

- Іще, наприклад, люди дивуються, коли в заповідниках прошу їх не користуватися вологими серветками. Це, мовляв, незручно. Так, але ви ж їх з собою не заберете, а в заповіднику вони розкладатимуться десятки років! Це, до речі, найбільше засмічення на туристичних маршрутах зараз у Карпатах – оці вологі серветки. Багато туристів не розуміють також, чому не можна копати ногами мухомори на дорозі, чи зривати гарну квіточку на полонині. Це все називається антропогенним впливом на природу – саме від цього її захищають у заповідниках та нацпарках, – каже Сергій Прокоп.

Ну, і ще один момент, наголошує гід: екологічні походи є екологічними лише тоді, коли це невелика кількість людей, тобто група не більш як 20 чоловік.

- Коли туристів уже 50 – це масове сходження. Я не дуже таке люблю, бо люди не почують усього, що ти їм хочеш розповісти, розтягаються на велику відстань під час походу, їх важко зорганізувати, я не можу із замикаючим гідом усіх проконтролювати.

Іще на одному хочу наголосити: насправді, походи одного дня – екологічніші, ніж традиційні мандрівки з ночівлями в горах.

- Одноденні походи мінімалізують навантаження на природу в тому сенсі, що туристи не сплять, не розкладають вогнищ, не випалюють жереп, не розкладають намети будь-де. Так не з'являються нові кострища (а це випалення всього живого). Тим паче, що без наплічників із наметами можна пройти більшу відстань і побачити більше. В одноденному поході на Пішконю, наприклад, реально пройти хребет за день. Із наметами – це два, а то й три дні, – акцентує гід.

ТРИ ТУРИСТИ І СОБАКА

Український військовий, ветеран АТО Олег Белейканич керує на Закарпатті пішохідним клубом “Разом у мандри”, який відрізняється від решти тим, що тут у походах завжди мінімальна кількість учасників і... пес. Це Олегів собака, який разом із ним і групами туристів пройшов 50 гірських мандрівок. Олег каже, що пес сприймає людей, як свою отару (Барс – вівчарська порода, саме таких собак беруть з собою вівчарі на полонини глядіти отари) і не заважає в поході, а навпаки – допомагає організувати туристів на маршруті.

- Я до війни в гори не ходив, уже після демобілізації та звільнення із запасу ЗСУ почав. Потрапив на кілька походів до Сергія Прокопа, було доволі важко, бо мав проблеми з легенями, лікарі пояснювали, що вони працюють лише на 60%, та й поранення давалося взнаки. Але переконував себе, що аеробні вправи для легенів – лише на користь, тому було важко, але я у гори далі ходив. А восени 2019-го в Ужгороді потрапив на курси для ветеранів АТО та їхніх сімей Україна-Норвегія” (Укрінформ писав про цей проєкт на Закарпатті, що допомагає перекваліфікувати військових у фахівців туристичного ринку – авт.), там і сформувалася ідея організувати свій туристичний клуб. Власне, я з нею й захистився на випуску проєкту, так і почав працювати на початку 2020-го. Перша моя група була з Києва – знайомі знайомих, я зустрів їх у Воловці й кілька днів катав по Закарпаттю горами-долами. Але потім був карантин, і все припинилося. Тому в цей час я просто вирішив, що сам набуватиму досвіду і почав організовувати походи для друзів щовихідних.

- Одразу ставив собі на меті водити в гори невеликі групи – 5-7 чоловік. Напівжартома кажу, що натовпи мене лякають. Але у великій компанії мені справді некомфортно. Нагадує військовий досвід, коли треба контролювати батарею. Ще одна фішка – це кава із зеленої кавоварки, у нас це обов'язковий ритуал. Потім з'явився пес – тобто, мої походи обросли такими собі традиціями, – каже Олег Белейканич.

Гід розповідає, що маршрути обирає різні.

- Буває, що й на 15-20 км, буває, лише на 5 км, тоді поєдную це з якоюсь цікавою дегустацією чи екскурсією у місцевому музеї. За ці два роки пройшли понад 80 маршрутів.

Щодо побратимів – так, запрошую їх до групи час від часу, також просто організовую походи окремо для них, якщо хтось виявляє бажання. Гори – це добра реабілітація для військових, просто треба правильно все організувати. Вони стали й для мене особисто такою реабілітацією після війни, але це не лише психічне здоров'я, а й фізичне також: лікарі кажуть, що легені таки працюють краще. Ну, і це стало моїм хобі.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з власних архівів респондентів