«Пиріжковий батальйон», який створив панотець Михайло

Священник Михайло Шевчук із Православної церкви України 22-ий рік править у храмі Різдва Святого Івана Хрестителя, що в місті Сміла на Черкащині. Панотець був активним учасником Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013-14 років. Із 2015 року він волонтер і  військовий капелан. У Смілі створив «Пиріжковий батальйон» і возить продукти українській армії на Донбас.

Про служіння, відвоювання прадавніх земель та революції

Зустрічаємося з ним у кав’ярні в центрі міста.

«Народився в селі Живачів на Івано-Франківщині. З першого дня служіння Богові – у Смілі. По приїзді вразило місто: російська мова на вулицях, ідоли на центральних площах і суцільна радянщина. Не вірилося, що за кілька кілометрів звідси – Холодний Яр, який воював за Україну до 1922 року. Однак зрозумів, що тепер тут інша ментальність. Згодом, коли почав їздити на Донбас, побачив іще одну ментальність. Це видно навіть з архітектури. Однак у Смілі кардинальні зміни відбувалися на очах: народ прозрівав, запанувала українська мова. Це можна назвати українською Реконкістою – відвоюванням своїх прадавніх земель. Зараз уже не бачу особливої різниці. Цьому сприяє внутрішній туризм. Колись колядки були найбільше поширені на Галичині й у Центрі. А зараз  – по всій Україні».

Панотець Михайло має й власний політичний досвід: його двічі — 2006 та в 2010 обирали депутатом місцевої ради.

Священник згадує, як для нього розпочалася Революція Гідності.

«Зазвичай у період Різдвяного посту мало цікавлюся мирським життям, намагаюсь абстрагуватися від усього оточуючого. Але у 2013 році вперше й востаннє порушив традицію. Був у Києві на Майдані майже одразу після розгону студентів. Бачив, що подальше перебування Януковича на посаді загрожує країні. Навіть у найважчі часи не думалося про компроміс або  поразку. Історія вирішувалася – або вони нас, або ми їх. Не уявляю, як би я пропустив Майдан. А після Майдану почалася війна з Росією. Моторошно стало, коли привезли першого загиблого на Донбасі – Євгена Войцехівського – Чеха. Як зараз пам’ятаю – це було 7 липня, храмове свято. Був порив поїхати на фронт, але не взяли. Відтоді, з 2015 року я волонтер».

"Мамині пиріжки приїхали!”

Починали волонтерити, розповідає отець Михайло, з Приазов’я – Водяне, Маріуполь, Широкине. Згодом була лінія Маріуполь – Волноваха. Спочатку возили харчі, одяг, кевларові шоломи, бронежилети.

“Згодом, коли армію почали забезпечувати централізовано, шоломи й бронежилети відпали. Зате завжди у всі часи возимо запчастини. Бо як щось поламається, бюрократична машина три місяці розвертається, допоки придбає, а треба вже зараз. Харчування теж налагодили, але хлопцям завжди хочеться чогось добренького.

Віра Супроненко зі Сміли називає свою продукцію «мамині пиріжечки». На фронті вже знають про них. «О мамині пиріжки приїхали», – кажуть. Я називаю смілянських господинь «пиріжковим батальйоном». Ця жартівлива назва прижилася. Пекти пиріжки може кожен, не тільки парафіянин нашої церкви. Але зазвичай маю 5 найвірніших помічниць. Це, так би мовити, кістяк батальйону. Вони напікають 700-800 пиріжків та дають консервації. Інколи везу вантаж до трьох тонн. Однозначний фаворит – пиріжки з капустою. Їх люблять найбільше. Я сам коли служив капеланом, чекав пиріжків із капустою. Вже потім за популярністю іде, мак, сир, м’ясо чи вишні. Але капуста завжди буде №1. Хоча моя найулюбленіша страва ще з дитинства – картопля на молоці”, - каже Михайло Шевчук.

Він зазначає, що в поїздках йому найбільше допомагають волонтери-побратими – Микола Цибуленко та Ігор Джирма.

Кілька разів священник потрапляв під російські обстріли.

Брутальною силою зламати наш народ не вдасться

«Але це на війні не найстрашніше. Найгірше – заїхати на позицію сепаратистів. Бо ніхто й ніяких вказівників не поставить. Трохи не там повернеш – і опинишся в полоні. Найсумніший виїзд – у 93 бригаду. Коли тільки доїжджали, нас обігнала швидка. Виявилося, що в той день був двохсотий. У такі хвилини думаєш, що ворог знову приніс горе на українську землю. Чиїсь діти залишаться сиротами. Але більшість виїздів – оптимістичні. Після кожного надихаєшся вірою, що все, що з нами сталося – недаремне. Випробування загартовують наш дух для наступних звершень. Бо вся українська земля до останнього сантиметра буде звільнена. Брутальною силою зламати наш народ не вдасться».

У 2019 році панотець Шевчук пів року служив військовим капеланом у 57-ій бригаді імені Костя Гордієнка.

«Це було між Красногорівкою та Авдіївкою. Багато довелося пововтузитися з контуженими. Вони дуже важко виходять із цього стану. Один із бійців утратив товариша. Командир наказав опікуватися ним. Лише надзусиллями вдалося повернути чоловіка до нормального стану. Але при всьому цьому хлопці не втрачають бойового духу – знають, за що воюють і з яким ворогом. З місцевими буває трохи гірше – їм війна набридла до такого стану, що вони приймуть будь-яку владу, яка це зупинить. Українську, російську, сепаратистську».

Всюди добре, а вдома - найкраще

Панотець Михайло дуже любить подорожувати.

«Можливо тому взявся за волонтерство, бо легкий на підйом. Найбільше люблю ходити походом у Карпати. Якщо вдається зійти на чергову вершину – відпочиваю душею. Ще одне найулюбленіше місце – Єрусалим. Відчуваю неймовірне піднесення, коли йду вуличками, якими ходив Господь. Страшенно люблю річку Йордан. Причому всяку – до Галілейського моря це чистий і стрімкий потік. Після, коли тече пустелею, – каламутний. Чимсь нагадує Тясмин у Смілі. Кілька разів там купався, хрестив людей. Коли думаєш, що тут був Іван-Хреститель, на честь якого названий наш храм у Смілі, – надихаєшся. Відчуття просто незабутні».

Хоча, коли запитую про найулюбленіше місце панотця на землі, він без вагань відповідає, що це його дім у Смілі.

Юрій Стригун, Черкаси