Сумна, сумна скрипалька з Маріуполя

Аліса в Мукачеві — місцева знаменитість. Її позаочі називають “скрипалька з Маріуполя”. У провінційному містечку, де всі один одного знають, 17-річна дівчина, яка разом із батьками евакуювалася з Маріуполя і навесні почала грати на вулицях, швидко стала впізнаваною. По-перше, в Мукачеві не так багато вуличних музикантів, а надто — скрипалів. По-друге, після того, як про Алісу вийшло кілька сюжетів у мережі, люди одразу її запам’ятали. У дівчини з'явилися свої прихильники й доброчинці; люди часто підходять поговорити, питають як справи та настрій, чи, бува, не потрібно чогось. Алісу запрошують пограти на відкриття міських виставок живопису — словом, місто усіляко сигналізує про підтримку.

Раніше дівчина виходила грати на вулицю заради грошей. Адже родина опинилась у чужому місті, тікаючи з рідного із однією валізою, тож не мала достатньо ні одягу, ні інших необхідних для життя речей. Зараз вона виходить грати на вулицю просто заради процесу. Дівчина стала студенткою музичного коледжу у Львові, тому нині в Мукачеві буває зрідка на вихідних. В один із таких днів ми зустрічаємося з Алісою в кав'ярні під мукачівською ратушею.

МРІЯТИ ТРЕБА ОБЕРЕЖНО

На вулиці ллє, як із відра, на бруківці — великі калюжі з розбитими каштанами і першим жовтим листям. Алісине «американо» встигає охолонути за час розмови. Я переживаю, як ставити запитання так, аби її, бува, не зранити словом — натомість дівчина дивує своїм спокоєм. Вона переповідає пережиті жахливі події спокійно й відсторонено, так, наче це відбувалося з кимось, а не з нею, її батьками, її домом та її містом. Чим і як дався 17-річній скрипальці з Маріуполя цей спокій — знає тільки вона.

Кілька разів під час розмови пробую жартувати — про закарпатців, місцеві звички й традиції. Утім, за годину розмови дівчина жодного разу так і не посміхається. Сумна, сумна скрипалька з Маріуполя...

Проте один раз моя візаві сама сумно жартує.

- А знаєте, я ж мріяла навчатися у Львові. Ніколи там не була, але багато читала про Львів, слухала львівських музикантів... Мені дуже хотілося там вчитися! І бачте — так, зрештою, сталося, що я там опинилася. Мріяти, як то кажуть, треба обережно, - говорить Аліса Коваленко.

Сумна скрипалька посміхається на думці про те, що її мрія про Львів музичний здійснилася таким от болючим чином: через евакуацію з рідного дому під час війни.

Цікавлюся, чому мріяла про Львів, а не про Київ, Харків — це теж відомі музичні центри в країні.

- У Львові, як вважають, найкраща в Україні музична школа для струнників. Може, десь у Києві й Харкові теж непогано, але мені хотілося саме до Львова. Хоча кажу ж — ніколи там раніше не бувала, - говорить дівчина.

Під час евакуації, дорогою з Маріуполя, Бердянська через цілу країну на захід, в Мукачево, вона кілька днів побула у Львові з батьками.

- Мені там запропонували без зарахування довчитися за своєю програмою у Музичному коледжі імені Людкевича, але я продовжила навчання онлайн у своєму — це Маріупольський фаховий коледж культури та мистецтв. Уже пізніше, коли трохи з'ясувалася ситуація, наш коледж продовжив навчання дистанційно і я змогла закінчити другий курс онлайн, нам навіть видали документи про це. Складала іспити на камеру, це ж уже не вперше, бо маємо досвід попередніх ковідних років.

Питаю, де зараз їхня група.

- Складали іспити усі разом, але група розбіглася: хто за кордоном, хто по країні розкиданий, хто взагалі в Маріуполі залишився. Група невелика — нас всього 9 учнів, четверо за кордоном, троє в Україні, іще з двома ми не підтримуємо стосунки, - каже дівчина.

У НАШ ДІМ ВЛУЧИЛИ ДВА ФОСФОРНІ СНАРЯДИ, ВІН ГОРІВ ЦІЛИЙ ДЕНЬ

Аліса переповідає свою історію евакуації рівним голосом, чітко називаючи факти, числа місяця (“2 березня у нас пропало світло, потім за день — вода, а ще за два — газ”), цифри — кількість людей чи, наприклад, кількість російських БТРів, які супроводжували колону на окупованій території. Щодо емоцій фігурує одне слово. Всеоб’ємне. “Це був жах,” - просто каже дівчина.

- Ми виїжджали з міста 17 березня. Нас вивезли сусіди: вони за день до того вивезли до Бердянська свої сім'ї, а потім повернулися за нами. Ми жили у приватному секторі в Маріуполі — селище Кіровка, це трохи вище над портом, і так вийшло, що наш район майже не зачіпали бомби та снаряди. Ми залишилися в оточенні: перед нами багатоповерхівки і за нами з одного боку йшли бої, з іншого - підпирали окупаційні війська. Але в наш район майже не прилітало. На той час ми вважали себе щасливчиками, бо знали, що розбомбили драмтеатр, що зруйновані мікрорайони в місті... З балкона нашого будинку можна було бачити, як над містом здіймалися клуби диму після влучань бомб та снарядів. Ми обстріли пересиджували в будинку переважно, не спускалися в підвал. По воду ходили до струмка, готували їжу на мангалі у дворі. Уже потім в евакуації думали над тим, як ми поводилися — це було дуже необачно! Але до нас на вулицю тоді справді нічого не прилітало, одна міна лише впала у двір до сусідів. Тому майже всі сусіди на вулиці й лишалися, не пробували виїхати. І тільки 16 березня сформувалася перша колона на Бердянськ, а вже потім ми. Ну і багато людей, особливо старшого віку, залишилися там далі. Виїхали переважно молодь та сім'ї з дітьми.

- Що сталося з вашим будинком? Цілий, стоїть досі? - запитую Алісу.

- Наш будинок повністю зруйнований, туди прилетіло дві фосфорні бомби, він палав цілий день, доки там просто все не вигоріло вщент. Ми ж майже нічого не взяли із собою — хіба одяг на перший час, усе, що було — речі, майно, все залишилось там.

Запитую, чи спілкуються із маріупольськими сусідами досі.

- Іноді мама списується в чаті. Усі, хто лишився, досі сподіваються, що дадуть світло й газ, що будуть виплачувати якісь компенсації. І постійна паніка, що нічого не дають. Мама радить їм виїжджати, каже, що допомагають волонтери, що є дуже багато грошових програм, які дають змогу прожити. Зараз можливо виїхати через Ростов на Естонію і тоді в Україну. Важко когось переконати. Але буквально місяць тому знайомий батьків, йому років 70, просто зірвався і поїхав. Не витримав.

ПІД ЧАС ЕВАКУАЦІЇ НОЧУВАЛИ В ПОЛІ, ЗНІМАЛИ КУРТКИ Й ЗАТУЛЯЛИ НИМИ ФАРИ

- Наша евакуація — це був жах. Щось страшне. Коли згадуєш ті моменти, а надто як знаєш, як виїжджали люди після нас, то складається враження, що над нами наче янгол був, який нас провів, - згадує дівчина.

- Ми опинилися в Бердянську 17 березня, а вже за день з міста “зеленим коридором” пустили першу колону автобусів. Вони були битком набиті, мабуть, понад сотня людей в кожному, з сумками, речами, всі в зимовому одязі. Тісно, нема чим дихати. Як в годину «пік» у місті. Ми виїхали з Бердянська у супроводі двох російських БТРів і машини нашої служби ДСНС. Уже після того, як наші автобуси виїхали із окупаційної території, ті БТРи просто почали обстрілювати дорогу, по якій ми мали їхати далі. Там була ділянка із зруйнованим мостом, ми мали його об'їхати полем. ДСНСники отримали інформацію, що цю ділянку замінували, і ми мусили чекати, доки сапери її перевірять, тобто, ночувати в полі. В полі, яке обстрілювалося з “Градів”. Вночі було холодно — щоб прогріти автобус, треба було заводити мотор і автоматично вмикалися фари, то ж ми виходили, затуляли фари, хтось знімав куртки, їх приклеювали на фари скотчем. Наступного дня ми продовжили рух — але були заболочені ділянки, автобуси могли сісти в болото, тому ми виходили, він переїжджав, тоді всі заходили знову. Словом, це був жах, - повторює Аліса.

Дівчина розповідає, що згодом їхня сім'я дісталася Львова, там жив її двоюрідний брат, він зняв квартиру для своїх батьків, які на той час іще не вибралися з Маріуполя. А старша сестра вже перебувала в Мукачеві, і доки рідні відходили кілька днів від шоку у Львові, підшукала для них житло на перший час. Так вони зі Львова дісталися на Закарпаття.

- Нас спочатку взяв до себе один чоловік, його сім'я виїхала за кордон і була вільна хата, тож ми два місяці жили там. Потім іще знімали будинок в селі біля Мукачева, а зараз уже винайняли пів будинку в Мукачеві.

ЯК ЗАРОБИТИ НА ЖИТТЯ, ВТРАТИВШИ УСЕ

Орендувати житло для сім'ї на заході - дуже дорого, каже Аліса.

- Батько пенсіонер, він працював на газових вишках в росії ще при союзі. А мама економіст за фахом, але давно не працює. Разом із тим, вона експертка із антикварної порцеляни, займається тим, що збирає старі колекції та продає їх на аукціонах. Це нечастий, але непоганий заробіток. Зараз потроху ринок оживає, тож час від часу є робота. Заробити на життя, втративши усе, в іншому місті дуже важко. Я в якийсь момент саме тому прийняла рішення вийти на вулицю і заробляли грою на скрипці.

 Спочатку були якісь програми підтримки для переселенців: одноразово видавали кошти, на якийсь момент їх вистачило, але вони швидко скінчилися, бо треба було купити на всіх одяг, рушники, якісь тарілки, предмети побуту тощо... Виплат від держави на життя не вистачає, бо ми отримуємо на сім'ю, грубо кажучи,10 тисяч гривень, а житло в місяць коштує 15 тисяч. Тому мої вуличні заробітки дуже допомагали. Я за ці гроші одягнула усіх. Крім того, мені потрібні гроші на проїзд, підтримувати в формі інструмент...

Аліса пригадує, що ще в Маріуполі виходила грати на вулицю із подругами час від часу. Це було як експеримент, і нерегулярно.

- Відважитися грати в Мукачеві спочатку було важко: я боялася, що в мене не вийде, що погане озвучення. Але потім заспокоїла себе так: я цих людей не знаю, вони мене — теж. Не факт, що я тут надовго залишусь. Тому якщо мене осудять — то я просто складу скрипку і піду собі далі. Так змусила себе вийти на вулицю зі скрипкою, - розповідає дівчина.

Але вийшло, зрештою, так, що Алісу одразу дуже добре сприйняли в Мукачеві. Містяни зараз її впізнають і в дівчини є навіть свої благодійники, яких вона “здобула” саме вуличною грою.

Репертуар Аліса старалася підбирати нейтральний.

- Я ж не знаю, з яким настроєм йде людина по вулиці. Раптом їй сумно, а тут я граю щось веселе. Тому підбирала популярні мелодії, впізнавані — наприклад, “Тримай” Христини Соловій або ж “Гуцулку Ксеню”.

- Гімн грали чи “Червону калину”? - запитую.

- Я можу це зіграти, але чомусь не хочеться. Вважаю, що гімн — не та мелодія, яку треба виконувати на вулицях. Це урочиста музика, яка вимагає певного моменту. Ну, а “Червоної калини” зараз всюди так багато, воно трошки «заїдає» вже, - каже музикантка.

Дівчина каже, що після кількох вуличних концертів перестала боятися вулиці. Зрозуміла, що людям або все одно, або їм подобається — тоді зупиняються і слухають.

- Іще гра на вулиці — своєрідна терапія. Буває, що відлітаю і згодом ловлю себе вже під час такого польоту на тому, що граю на м'язовій пам'яті, а думаю зовсім про інше.

Розчулює, коли підходять люди, виказують слова вдячності чи підтримки.

- Якось до мене під'їхав чоловік на велосипеді, поклав 100 доларів і сказав, що я нереально круто граю. Це була найбільша сума наразі, яку мені давали на вулиці. А іще якось подарували квітку. Всього одну, але було дуже приємно! - каже дівчина. - Ну і є у мене один прихильник, який дуже багато зробив для моєї сім'ї. Наприклад, привіз нам комп'ютер для молодшої сестри, на ньому вона може навчатися.

Якось в Мукачево приїжджав відомий оркестр, вони грали рок-програму і у них захворів альтист. Ті музиканти просто підійшли до мене на вулиці і спитали, чи вмію я читати альтові ноти і чи могла би відіграти з ними концерт. Пояснила, що читати ноти я-то вмію, але за півтори години до концерту вивчити цілу їхню програму, звісно, не зможу.

Алісі також пропонували грати в місцевих групах. Але не було часу вивчати репертуар, та й добиратися з передмістя важко: у них репетиція на 6 вечора, а в 7 остання маршрутка. А на таксі їздити дуже дорого, говорить Аліса.

Музикантка каже, що з часом перестала рахувати гроші, зароблені на вулиці.

- Якщо спочатку виходила з думкою, що от мені потрібно пограти, бо треба купити те, те і оте, то зараз я уже виходжу просто пограти. Відпрацювати професійні навички, техніку гри, поекспериментувати.

Цікаво, що у Львові, де нині вчиться, на вулиці не грає.

- Там дуже велика конкуренція: йдеш центром від оперного театру і щодва метри хтось стоїть зі своїм інструментом. Та й якось пробувала грати в Ужгороді, стала, налаштувалася і за якийсь час за два метри від мене прийшов місцевий музикант і також почав грати, гучніше за мене. Мені показали, що я зайняла чиєсь місце, - розказує Аліса.

ВИКЛАДАЧІ ДУЖЕ ПІДТРИМУЮТЬ, АЛЕ ДИВУЮТЬСЯ, ЩО Я НЕ ВИЇХАЛА ЗА КОРДОН

Питаю, чи додає їй вулична популярність якихось бонусів під час навчання — адже не кожен студент є відомим й упізнаваним, а в неї є сформований медіаімідж.

- Мене дуже підтримують у виші. Коли викладачі й однокурсники дізналися мою історію, вони були дуже здивовані, що я іще маю сили вчитися, та й узагалі, далі жити. Майже половина групи, в якій я навчаюсь, зараз за кордоном — тому львівські викладачі також здивовані, що я не виїхала за кордон, подалі від небезпеки, а обрала навчання тут, в Україні. Хоча можливості у мене були — запрошували вчитися у Париж та в Латвію, я могла навчатися в тамтешніх консерваторіях. Мій найкращий друг до війни мав нагоду займатися у класі відомої викладачки Паризької консерваторії — вона мала рік індивідуально готувати його до вступу, і оскільки йому дали стипендію й одразу зарахували, це місце він віддавав мені, а викладачка радо мене брала. Але я не поїхала. Мені не хочеться виїжджати. Так, Париж — це чудово, але я би поїхала просто подивитися це місто, мені не хочеться їхати з дому. Ну і я знаю, що переїзд до Європи через моє навчання став би додатковим стресом для батьків. Батькові вже 67 років, він в один момент втратив усе, що наживав протягом життя, зараз для нього втратити ще й свою країну було би надто важко, - каже дівчина.

А щодо того, що я з Маріуполя...

Аліса зізнається, іноді бувають моменти, що хочеться, аби її хтось пожалів через пережите, і було, наприклад, не так багато навантаження під час навчання. А іноді, коли всоте за день питають: а як там було в Маріуполі, а що з вашим будинком, а твої рідні живі, а вам там їсти-пити є що? Це дістає.

- Ну, справді: якби мені не було що їсти — я би тут не стояла! - каже скрипалька.

СКРИПКА ЯК ЗГАДКА ПРО СТАРИЙ ДІМ, ЩО ЛИШИВСЯ В РОЗБОМБЛЕНОМУ МАРІУПОЛІ

Аліса тепер має ще одну мрію. Хоче грати в струнному оркестрі.

- Мені подобається оце відчуття, коли в оркестрі усі музиканти працюють як один організм і створюють красу. У нашому виші дуже гарна практика для студентів — є камерний оркестр для струнних, є симфонічний студентський оркестр, квартети, камерний ансамбль (коли ти береш собі старшокурсника-піаніста і ви граєте те, що хочете). Крім того, у Львові є багато можливостей піти послухати інших, дуже широкий спектр музики.

- Коли їдете зі Львова на Закарпаття — є відчуття, що їдете додому?

- Так, кажу собі, що їду додому. Є таке відчуття. Для мене дім — там, де мої батьки, тому й нема гострого відчуття, що я втратила дім. Зараз ціла Україна — це дім. Може, тому мені так не хотілося на навчання за кордон. Бо не хотілося покидати свій дім.

Звісно, залишається питання, що в будь-який момент може бути потреба в тому, що знову треба буде переїжджати. Але у нас є віра в ЗСУ, що нам не доведеться знову втрачати дім.

Про старий дім, той, що лишився в почорнілому розбомбленому Маріуполі, Алісі зараз нагадує скрипка.

- Моя скрипка постраждала, під час одного із обстрілів зі стіни вилетіла цегла і впала на чохол. На корпусі утворилася невелика тріщина, але майстер зміг її залагодити. Зараз є програма, за якою одна міжнародна компанія хоче забезпечити студентів-переселенців інструментами, тож я на неї подалася. Можливо, мені вдасться отримати за цим грантом кращу скрипку. Але свою нинішню я не продаватиму — хоча раніше старі інструменти продавала. Ця лишиться зі мною. Вона не аж така якісна і дорога як інструмент, але для мене вона дорога по-інакшому. Для мене ця маріупольська скрипка дуже багато значить.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака, Укрінформ