Евакуйовані: з великої біди — до маленьких радощів
Миколаївщина — один із регіонів, які зазнали найбільших руйнувань під час повномасштабного вторгнення росії на нашу землю. Тут є села, де не залишилося жодної цілої будівлі. Ще десятки розбомблені частково - в більшості будинків жити неможливо, досі немає світла, води та інших благ цивілізації.
З перших днів війни люди у розпачі покидали свої домівки з усім нажитим за довгі роки майном і тікали від обстрілів. При цьому далеко не всі могли відразу переїхати на безпечніші території України чи за кордон. Комусь бракувало фізичних сил та здоров’я, а комусь потрібен був час, щоб зібрати докупи думки і вирішити, як жити далі.
Саме з метою тимчасового прихистку у Миколаєві було створено низку евакуаційних центрів. Здебільшого сюди потрапляли мешканці населених пунктів, розташованих вздовж лінії фронту, де тривали інтенсивні бої. Більшість зупинялася на декілька днів і прямувала далі. Адже і в обласному центрі було небезпечно – протягом 8 місяців він обстрілювався мало не щодня. Проте є і ті, хто живе тут вже тривалий час, і повертатися їм нікуди. За інформацією міської ради, наразі у Миколаєві офіційно зареєстровано понад 27 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
У кожного – своя історія війни
З перших днів війни одна із санаторних шкіл-інтернатів, де раніше навчалося близько 600 дітей з усієї Миколаївської області, стала одним із таких евакуаційних центрів. Тут просторий двір, ігрові майданчики, спальний та навчальний корпуси, велика їдальня, спортзал, душові, медична частина. А ще - власна котельня та генератор, завдяки яким у кімнатах завжди тепло, навіть коли в місті по кілька разів на добу вимикають електрику. Все це сьогодні працює для людей, які змушені були покинути свої будинки через небезпеку для життя.
Значна частина тутешніх жителів – це багатодітні родини, люди з обмеженими можливостями зі своїми опікунами або доглядальниками та представники інших соціально вразливих категорій. Наймолодший мешканець Давид потрапив сюди, коли мав лише 6 днів від народження. Найстаршій бабусі - 95 років. Також тут перебувають понад 30 пацієнтів, які потребують гемодіалізу. На процедуру їх возять до обласної лікарні, але і медперсонал евакоцентру також приглядає за ними, адже ці люди потребують додаткової уваги.
Я відвідала центр у той день, коли одна з родин, яка мешкала тут кілька місяців, саме покидала свій тимчасовий прихисток. Це бабуся і шестеро внуків, яких вона встигла вивезти перед тим, як у їхнє село зайшли російські загарбники. Нехитрі пожитки вантажать у старенький бусик, на обличчях — зосередженість.
Жінка спілкується неохоче, але трохи жвавішає, коли мова заходить про місце, яке протягом тривалого часу замінювало їй із дітьми домівку. Каже, що тут привітний персонал, смачна їжа, є все необхідне для проживання. Та треба рухатись далі, тому зараз їдуть до сусідньої області у село, де мешкають далекі родичі.
Ще у телефонній розмові, коли домовлялися про візит до центру, його директора Галина Макарова попередила, що спілкуватися з тутешніми мешканцями треба дуже обережно і лише за їх згоди. Попри те, що для них тут намагаються створити усі умови для гідного перебування, ці люди дуже вразливі. У кожного свій біль і власна нелегка історія, пов’язана з війною.
- У нашому центрі ми можемо нормально розмістити 150 дорослих. Адже у нас дитячий заклад, тому певна кількість ліжок двоповерхові і невеликих розмірів – до півтора метра, для молодших класів. Але коли великий наплив, то якось виходимо з ситуації, доставляємо розкладачки, пристосували під спальні місця допоміжні приміщення. Кому важко пересуватися, селимо на першому поверсі, бо в будівлі немає ліфта. Зараз переселенці розміщуються у кімнатах, які мають від 2 до 11 ліжок, - розповідає директорка.
За її словами, влітку, коли обстріли Миколаївщини були особливо інтенсивними, тут одночасно жило близько 220 людей.
На час мого візиту у центрі мешкало близько 140 осіб, з яких 30 дітей. Юні переселенці не байдикують, вони, як і всі школярі Миколаєва, нині навчаються в онлайн-режимі разом з іншими вихованцями цієї школи-інтернату. Для цього їм видали ноутбуки, уроки проводять тутешні вчителі.
А після занять до їхніх послуг – простора спортивна зала, ігрові кімнати, заповнені різноманітним інвентарем: скакалки, м’ячі, настільний теніс і багато чого іншого. Забути жахи війни діткам (та, власне, і дорослим) допомагають викладачі - майстер спорту з волейболу Наталія Чайка та керівник танцювального гуртка Кирило Золотий. Вони разом грають у волейбол, розучують танцювальні па, займаються йогою тощо.
А ще тут є бібліотека. Щоб заохочувати до читання, працівники викладають на столику біля входу по декілька книжок, які постійно міняють. І це працює, попит є.
Частими гостями є волонтери. Вони не лише забезпечують мешканців їжею, одягом, ліками та всім необхідним, а й організовують для них дозвілля: концерти, спектаклі у виконанні акторів місцевих театрів тощо.
Тут тепло і ситно, але так хочеться додому
Питаю пані Галину, як уживається разом така кількість різних людей, у багатьох з яких є як психологічні, так і фізичні травми, завдані війною. Але вона каже, що особливих проблем у закладі немає, хіба що інколи трапляються неприємні інциденти. Адже тут дають прихисток не лише соціально свідомим громадянам. Не секрет, що трапляються і ті, хто може зловживати спиртним, приймати наркотики тощо. Інколи доводиться кликати поліцію, але це одиничні випадки. Як правило, все обмежується дрібними конфліктами.
- Найважче тим нашим працівникам, які весь час контактують з переселенцями. Адже тут збираються люди з різним рівнем виховання, освіти, достатку. Були бабусі, які вперше у нас побачили якісний туалетний папір і питали, що з ним робити. Дехто, втративши своє майно, намагався у великих кількостях накопичувати одяг та інші речі, які привозили волонтери, займаючи увесь вільний простір, - ділиться спостереженнями директорка центру.
А ще, за її словами, серед тутешніх мешканців, особливо старшого віку, великою популярністю користується медична частина. Її персонал, зокрема, старша медсестра Ірина Руснак завжди приходить на допомогу: комусь треба поміряти тиск, зробити укол чи поставити крапельницю, а комусь досить і привітного слова, яке інколи діє не гірше заспокійливих.
68-річна Надія Соколан з донькою Світланою живуть у центрі ще з травня. Їх привезли сюди працівники поліції з села Українка. Дівчина - інвалід І групи, пересувається на візочку.
- Змушені були покинути домівку після тривалих обстрілів. Спочатку два місяці жили у підвалі. У селі зникли вода і світло. Після одного з чергових «прильотів» в нашому будинку знесло дах, вилетіли усі 12 вікон. Сарай теж розвалився. Отож потрапили сюди. Тут у нас окрема двомісна кімната, як бачите. Смачно годують, порції великі, ми навіть все не з’їдаємо. На новий рік був святковий стіл, отримали багато подарунків, - розповідає пані Надія.
Світлана показує солодощі та м’які іграшки, які подарували волонтери.
Взимку дівчина рідко буває на вулиці. Але каже, що коли було тепло, мала змогу гуляти з мамою – тутешні хлопці допомагають Надії Григорівні скотити візочок. Бо хоч і поселили їх на першому поверсі, але пересувати візочок з дорослою донькою жінці непросто. Попри відносний комфорт, створений працівниками центру, обидві жінки не приховують, що дуже хочуть додому, в свою сільську хату. Та повернутися в напівзруйновану оселю наразі неможливо.
Схожа історія і в пані Катерини та її 31-річного сина Дениса, який теж має інвалідність і потребує догляду. Вони живуть тут вже понад 10 місяців. Їхнє село розташоване між Херсоном та Миколаєвом і тривалий час перебувало прямо на лінії вогню, тож вцілілих будівель там майже не залишилося.
- Будинок наш зруйнований, дивіться, стіни завалені, дах та частина стропил розбиті, стеля впала. Перестінки вибухом посунуло. Нас обстрілювали і снарядами, і ракетами, і з літаків бомбили, - показує фото того, що колись було їхньою домівкою, пані Катерина.
Перші три тижні, як почались обстріли, вони ховалися у погребі. Далі представники Червоного Хреста евакуювали їх до Миколаєва. Так вони опинилися у цьому центрі.
- Тут теплі кімнати, гарне харчування, персонал хороший, допомагають нам в усьому. А все ж ми сумуємо за домом. Та повертатися поки нікуди. Може, згодом хтось допоможе відновити будинок. Дуже на це сподіваємося, адже самій мені це не під силу, - не втримує сліз моя співрозмовниця.
А ось пані Віра з трьома малолітніми дітьми - Ясміною, Сарітою та Спартаком – живуть у центрі всього кілька днів. Вони прибули з Херсону, який нині так нещадно обстрілюють росіяни.
- Ми пробули в Херсоні всю окупацію. Було важко всім, а особливо дітям, бо вони ще малі і не могли зрозуміти, чому їх у всьому обмежують, не дозволяють гуляти на вулиці, чому немає улюблених мультиків. Тож ми всі дуже раділи звільненню. Але вже за кілька тижнів почалися обстріли. Спочатку терпіли, та все ж не витримали. Останньою краплею стали слова моєї дитини, коли одного вечора, під час сильних вибухів, вона запитала: “Мамо, а ми доживемо до ранку?” Тоді ми зібралися і поїхали до Миколаєва, добралися до Червоного Хреста, а вони вже привезли нас сюди. Плануємо перебути тут, поки Херсон обстрілюють. Нікуди далі їхати не маємо наміру, бо не сумніваємося, що ЗСУ відженуть рашистів подалі від Херсону і ми знову повернемося додому, - каже молода жінка і щиро сподівається, що повертатися буде куди.
Поки ми спілкувалися з тутешніми жителями, працівники Червоного Хреста привезли новеньких – пані Ольгу з 17-річним онуком Данилом. Вони теж з Херсону. Хлопця щойно виписали з лікарні, де він провів більше місяця і переніс складну операцію після поранення.
- Мене поранило 24 листопада, коли вийшов на вулицю попрощатися з другом. Звуку вибуху ми не почули, на нас відразу посипалися осколки. Мені попало у спину, друга поранило в руку. Ще одному знайомому двічі поранило ногу, - розповідає Данило.
Його бабуся каже, що вони відразу поїхали до Миколаєва. Адже херсонська лікарня вся розграбована росіянами, там навіть рентгенівського знімка немає на чому зробити. Прооперували Данила вже тут. Операція була важка, добу хлопець провів у реанімації. Бабуся весь час жила у лікарні поряд з внуком і разом з лікарями та медперсоналом, яким не втомлюється дякувати, поставили хлопця на ноги – тепер він може ходити.
- Ми пробули у Херсоні всю окупацію, було страшно, переховувалися. Після звільнення стало легше, та почалися обстріли. Ми ховалися по підвалах, бо сильно бомбили, а район, де знаходиться наша квартира, зазнав значних руйнувань. Ще один мій онук, йому 33 роки, зараз на фронті, воює, а третій залишився у сватів. Батьків у них немає, - ділиться своїм болем пані Ольга.
Олів’є на Новий рік і калач на різдвяну вечерю
Цікава деталь: майже усі, з ким я спілкувалася, висловлювали вдячність всьому персоналу центру, а особливо працівникам їдальні і, зокрема, головному шеф-кухарю Оксані Кашеваровій. Усі мешканці евакоцентру отримують триразове повноцінне гаряче харчування. Це спільна заслуга обласної влади та волонтерів, які забезпечують продуктами. Але їжа була б не такою смачною і поживною, якби працівники їдальні не вкладали в її приготування частинку своєї душі. Скажімо, на обід у день наших відвідин був домашній борщ зі сметаною, гречка з підливою та м’ясною котлетою.
- Головне, що у нас є продукти, тому готуємо все - від борщів і супів з пампушками до бенкетних блюд. Нам привозять кефіри, йогурти, сир – все якісне, від відомого виробника. Постійно є м’ясо, риба, різноманіття круп. А, скажімо, на Новий рік ми влаштували своїм постояльцям міні-бенкет. Ці люди настраждалися, тому порадилися з дирекцією і вирішили влаштувати невеличке свято, щоб було схоже на домашнє, - розповідає пані Оксана.
За словами мешканців центру, на новорічну вечерю кожному з них подали по два салати - з крабових паличок та олів’є, фаршировані тунцем яйця, відбивні, котлети, солону скумбрію, смажену і тушковану рибу, картоплю. На десерт – сік, апельсини, яблука, печиво, цукерки. А на різдвяну вечерю спекли кожному по калачу.
Щоб вчасно приготувати їжу для такої кількості людей, працівники їдальні нерідко залишалися ночувати тут - через комендантську годину не завжди встигнеш доїхати. Адже всі живуть в різних кінцях міста, а сама пані Оксана - аж у передмісті, дістається на роботу з пересадками.
- Більшість із нас нікуди не виїздили, хоча було страшно, адже нас обстрілювали щоночі і навіть вдень. Маршрутка, якою їхали наші дівчата на роботу, попала під обстріл ось тут неподалік. Бувало, стоїмо на зупинці, а недалеко чути гучні вибухи. Та діватись нікуди – сідаємо і їдемо. Але, слава Богу, всі залишились живі, - пригадує моя співрозмовниця.
Після відвідин цього закладу я ще довго емоційно переживала історії своїх співрозмовників. Багато кого з них життя і в мирний час не балувало. Але все ж у них була власна домівка та особистий простір, яких позбулися через підлу навалу росіян. Чи вистачить коштів та наполегливості у нашої держави та міжнародних партнерів, щоб повернути їм і тисячам інших переселенців довоєнне життя? Чи дочекаються відбудови та капітальних ремонтів своїх хат та квартир? Хочеться сподіватися, що так воно і буде…
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора
