Сільські волонтери
Волонтерством нині навряд чи здивуєш когось в Україні, адже цей рух не припиняється з першого дня війни. Хтось збирає кошти і возить для військових з-за кордону автомобілі та всякі «ніштяки». Є госпітальєри, є психологи, які працюють із пораненими та переселенцями. У містах створені потужні штаби і хаби, які акумулюють і розподіляють гуманітарну допомогу. Але є особлива категорія людей, які добровільно взяли на себе турботу про інших. Це сільські волонтери. Вони не можуть собі дозволити «спеціалізації», бо в межах невеличкого села такої інфраструктури не збудуєш. Отож, вони – «універсали», які давно забули, що таке особисті межі, бо люди ідуть за допомогою до них додому 24/7. Саме в такому режимі вже рік живе подружжя Нелі й Юрія Мельників з невеличкого села Перепільчинці Шаргородської громади.
ЛІКИ ПРОТИ ДЕПРЕСІЇ
Неля і Юрій – звичайна сільська родина зі своїми повсякденним клопотами. Початок війни для них, як і для усіх, став шоком. Забрали дітей з Вінниці, бо в селі безпечніше. А як тільки трохи оговталися, вирішили діяти. Щоб депресія не накрила, а головне, тому що людей треба було рятувати. Почали з того, що привели до ладу мамину хату, в якій уже багато років ніхто не жив. Хоча й не вірили, що в їхню «глушину» переселенці поїдуть.
«Тиждень війни пройшов, побачив, що в країні робиться... Я ходити не можу, в армію мене не беруть, але ж можу командувати! То й запропонував: давайте мамину хату приведемо в порядок. Але хочу одразу сказати, не тільки ми це робили, – нас зібралася ціла команда. Полізли у коминок – цілий, грубки цілі, світло підключили. Ну, немає туалету. Подзвонив хлопцям, – привезли новенького вуличного. Що іще заважає в селі жити?» – згадує Юрій.
А потім розмістили на сайті «Прихисток» свої дані – і почалося: люди поїхали у село й одне одного почали підтягувати. Отак Неля і стала головним «квартир'єром» села для переселенців.
«Мені телефонували і вдень, і вночі: їдуть люди. У вас там є хати готові? Є. Розселяйте. Староста наш від цієї роботи самоусунувся. Тому, коли втікачі від війни телефонували в сільраду, їх переправляли, мовляв, це вам до Нелі Григорівни, вона в нас головна по переселенцях. Отак все і вийшло», – розповідає Неля.
ПРИЙМАЛИ З ДІТЬМИ, ХВОРИМИ, СОБАКАМИ, І НАВІТЬ З КОРОВАМИ
Люди, які приїздили у Перепільчинці, найчастіше нічого з собою не мали, бо втікали з-під обстрілів чи з окупованих територій.
«Наша сусідка, яка свого часу переїхала до Харкова, коли почалися обстріли, усіма правдами й неправдами добиралася додому, з нею – сусід із сином, до тієї ж хати. Їхній «заочний» знайомий, Гена, який віз із Харкова 83-річного лежачого батька, теж шукав, де б їм зупинитися. Він усіх своїх домашніх прилаштував, а потім узяв батька і поїхав у нікуди. Всю дорогу, три доби, цей літній чоловік був в одному памперсі. Отак вони удвох опинилися в нашій хаті. Згодом цього старого чоловіка, коли він помер, громадою і поховали в нашому селі», – розповідає Юрій.
А загалом у невеличкі Перепільчинці приїхало 148 вимушених переселенців. Усіх прийняли, всіх розмістили. І з Добропілля Донецької області, і з Курахового, і з Херсонщини, і з Маріуполя… Люди почали зносити до школи усе, що могло знадобитися: харчі – для фронту і для приїжджих, постільну білизну, рушники, одяг.
«Дуже цікаво вийшло з дівчатами з Маріуполя. Тоді була рання весна. І коли їхали люди, ми насамперед питали, чи є діти малі. Бо їх обов'язково треба було кудись поселити, щоб грубка була. Подзвонили, що вони вже тут, але ще мають прибути їхні знайомі з дітьми. Дзвонить хтось, я й кажу, що ще є вільна хата. На телефонний номер не дивлюся, зразу уточнюю, якого віку в них діти. А виявляється, що то вже інші люди: ми без дітей, але з собаками. Кажу їм: та хоч із коровами! Бо ж у нас хатинка окремо стоїть, кого хочте, того й везіть, нікому тварини заважати не будуть. То вони досі сміються і згадують мені тих корів.
Вони розказували, що їхали з Маріуполя після місяця окупації, пройшли 29 блокпостів, перш ніж виїхали на вільну українську землю. Тиждень жили у селі під Вінницею, куди їх запросили, але мусили з'їхати – бо у них три добермани! І ніхто їх не хотів брати… Вони стали нашими найкращими друзями», – розповідає Неля.
Каже, що чоловік з цієї родини ще у серпні пішов добровольцем на війну, одразу – на нуль. Його через два тижні поранили. Переніс дев'ять операцій і вже повернувся в частину, за Дніпро.
Нелі та Юрію довелося зіткнутися з тим, що деякі з тих, хто втікав від війни, боялися їхати в центральну Україну.
«Приїхали до нас люди з Херсонської області, чоловік, дружина і четверо дітей. І жінка боялася їхати, бо казала, що розмовляє російською, і з нею невідомо що тут будуть робити! Але коли огляділись, побачили, що сільські люди привітні, – заспокоїлися. Особливо, коли наші люди почали нести все, хто що бачить, як почули, що в сім'ї стільки дітей… Коли росіяни почали просуватися, за наводкою розстріляли їхню ферму, бо вони нашим допомагали. У них було понад 30 корів. Частина тварин загинула, а решту шістнадцять через місяць проживання в нашому селі вони вивезли сюди. Наш місцевий фермер виділив їм приміщення, кормами люди допомогли», – згадує Юрій.
І тепер колись налякані «бендерівцями» херсонці вже забезпечують волонтерів сиром і молоком, коли треба їжу для поранених або на фронт готувати.
ЖИТТЯ ДЛЯ ІНШИХ У РЕЖИМІ 24/7
«Просто страшно стає, коли слухаєш історії цих людей. А ми їх наслухалися, тому що влітку кожного дня вони до нас приходили. Потім довелося для спілкування визначати конкретні дні, бо вже просто неможливо було, – все приходять і приходять. І не тільки за гуманітаркою. Наприклад, одна сім'я з Харкова спекла пирога і каже: ми приїхали до вас на чай. Це влітку було, вечір, хочеться хоча б щось на городі полити. Але вони – городяни, не розуміють цього. Приїздять увечері – і ми сидимо з ними до ночі в альтанці й п'ємо чай. Бо їм треба десь усе це виговорити, розказати – що, як і де вони пережили», – ділиться Неля.
А тим часом життя бере своє, і вже дехто з тих, хто спочатку дуже хотів повернутися назад, збирається відкривати свій бізнес неподалік, у містечку Шаргород. Потроху приживаються. Хоча ментальні відмінності між місцевими і приїжджими й досі дуже помітні. Містяни з урбанізованого сходу опинилися в дуже набожному подільському селі. Довелося не тільки грубку розпалювати вчитися, а й вітатися з кожним стрічним, зважати на те, що працювати у свята та неділю – зась, і що усім до всіх є діло.
«Багато переселенців побачили, що вони дуже відрізняються від місцевих людей, вони самі про це кажуть. Вони не розуміли, як це люди просто так можуть щось їм давати. Тому дуже дивувалися, коли люди їм речі й харчі безкоштовно приносили. Нас це так вразило… Наприклад, маріупольці приїхали перед Пасхою, то ми на свята їх до себе запросили. Одна відійшла трохи і телефонує до свекрухи, – а нам чути. «Слухайте, – каже, – нас тут люди так прийняли. Вони тут бідно живуть (ми так зрозуміли, що вони удома були дуже заможними), такі щирі, так нам допомагають, усе дають». Для нас це було природним, а для них – дивним», – каже Неля.
Нерідко люди їдуть із села, навіть не попрощавшись і не подякувавши. На їхнє місце прибувають інші – й до них уже селяни намагаються не прив'язуватися.
«Але ми на них не ображаємося, бо ці люди стільки пережили, залишили або і втратили свої домівки. Я думаю, що допомагати, давати комусь – набагато легше, аніж чекати, що тобі хтось дати мусить. Ми віримо, що треба робити добро комусь, щоби мати можливість бути у своєму домі», – вважає Неля.
ДІМ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА «ФРОНТОВУ КУХНЮ»
Незабаром зібрані мешканцями села харчі та речі закінчилися, а переселенці, які ще не почали отримувати державної допомоги, все йшли і йшли. Тоді Нелі, яка працює соціальним робітником Центру надання соціальних послуг Шаргородської громади, довелося згадати усі свої контакти з благодійниками. Дуже допомогла з одягом і постільною білизною сестра Самуеля із католицького краму сусіднього села. Поступово налагодили контакти і з релігійними громадами на Вінниччині й у Польщі. Щоб завоювати їхню довіру, фільмували розмови з переселенцями, які розповідали про свої потреби і проблеми. Представники благодійників з різних церков приїздили до них додому, навіть їхню кухню інспектували, чи, бува, собі чогось не беруть.
І це постійне перебування «під мікроскопом» було чи не найважчим у волонтерстві, кажуть Мельники. Не фізична праця без перерви й вихідних, не те, що не належиш собі, а прискіплива і часом дуже недоброзичлива увага з боку односельців. А вони ж буквально за паркан заглянути можуть, та й не тільки. Бо є категорія людей, яка ніяк не може повірити, що хтось робить усе це без наміру нажитися.
«Ой, таких історій вистачає. Хороше полягає в тому, що люди дружні, 80% із них дуже хороші, активно допомагають. Але є й деякі, яких до цієї категорії не зарахуєш. Як жартує мій чоловік, часом бувають ситуації, коли недалеких людей небагато, але вони так «розставлені», що через них щоразу шпортаєшся. Але ми за рік війни вже трохи загартувалися і переступили через усе це», – ділиться Неля.
Згодний з нею і Юрій: «Чомусь людям важко зрозуміти, як це я просто так, з доброї волі, без вигоди, власною машиною, за свої кошти їжджу щоразу в госпіталь до Вінниці. Вони цього не розуміють. Але ми колись ще заробимо на чомусь іншому, точно не на волонтерстві. А зараз такий час, що треба не брати, а віддавати. Просто віддавати».
До речі, про шпиталь. Це був другий етап волонтерської роботи Мельників. Бо коли переселенців більш-менш усім забезпечили, десь наприкінці липня продукти почали залишатися.
«Саме тоді представниця ЦНАПу в селі, Надія Іванівна, дала Нелі телефон Наталі Дев'ятої, фельдшерки Центру екстреної допомоги. Це поруч із нашою обласною «Пироговкою». Там поранених лікують. Виявилося, що годують хлопців далеко не найкращим чином. Тому вона з подругами почала готувати для поранених, і ми приєдналися до цієї справи. Розказали про це сусідам, друзям-переселенцям, зібралися разом у нас удома, на нашій кухні – й наготували дуже багато всякої смакоти. І поїхали туди перший раз», – розповідає Юрій.
Чоловік каже, що дівчата повернулися з палат, шоковані побаченим.
«Неля моя просто «зависла»… Не розмовляють. Наша донька, яка також із нами була, щось до них заговорила, а вони: “Ми сюди більше не поїдемо...” Їдемо з лікарні, думаю, я їм зараз скажу, мовляв, дівчата, от ви зараз повернетесь додому, у свій світ. А вони вже у свій, яким він був раніше, не повернуться ніколи! Але ж це жінки – оговталися раніше, аніж додому дісталися.
Заїхали до доньки на роботу, розказали господарям магазину, де ми були і що робили. Хазяйка почала дуже плакати… У нас тоді саме закінчувалось борошно, – розказали й про це. Її чоловік пішов і повернувся з повним мішком. І ще дві тисячі дає… То Неля й каже: ми, певно, і в лікарню знову повернемося, і допомагати не припинимо. І так до цієї пори», – розповідає Юрій.
Так і їздять до поранених тричі на місяць, щоб домашніми стравами порадувати.
Після того було безліч моментів, коли вже здавалося, ну, ось, усе, готувати більше немає з чого. Але знову, то олії хтось підвезе, то іще щось – і все спочатку. Знову кухня «окупована», знову великі приготування.
«То десь щось вибиваємо, щось у когось випрошуємо. Дуже допомагає керівник фермерського господарства «Плебанівський сад», інші підприємці. Вони самі телефонують, питають, що нам потрібно, і самі все привозять. Люди з села дізналися, що ми готуємо для поранених, то теж допомагають продуктами, а хтось – грошима. Коли почали їздити у лікарню, до нас спочатку підключилися наші сільські вчителі й дітки. Вони писали “листи моєму герою”. Це була така радість, така підтримка для поранених». Вони плакали, коли їх отримували, так їх чекали! Зараз ми співпрацюємо зі Слобідською школою. Діти пишуть, малюють, вчителі випічку готують», – каже Юрій.
А віднедавна ще й вакуумування їжі опанували, тож тепер і на передову «консерви» виготовляють. Кажуть, що дуже багато допомагають у цій справі сусіди та друзі, а також родичі й переселенці.
«Вірите чи ні, але цього вакууматора нам Бог дав. Саме дивилися в інтернеті, які вони бувають, і розуміємо, що на наші об'єми треба хоча б напівпрофесійний, такий, що не менше п'яти тисяч коштує. Мама каже, де ж ви візьмете стільки грошей?.. У нас є друг у Литві, ми з ним колись познайомились, як грибами через інтернет торгували. Він до нас разів із п'ять ще до війни приїжджав з Вільнюса. А коли вторгнення почалося, кликав до себе. Ми, звісно, не поїхали, але зв'язки з Гінтерасом підтримували. Скидали йому відео про нашу роботу. На день народження у грудні вирішили його привітати. Він дуже подякував і теж захотів нам допомогти. Надіслав 200 євро і за них ми й купили апарат», – каже Юрій.
Вивчили техніку, подивилися в інтернеті – що люди для вакуумування готують, налагодили зв'язки з волонтерами, які на передову їздять. Ось і перед нашою розмовою, – збіглися дівчата, наготували всього, одинадцять “бананових” ящиків спакували і на Бахмут передали…
ВОЛОНТЕРСТВО НЕ ВІДПУСКАЄ
«Наше життя із цим волонтерством зовсім перевернулося. Якщо на роботі є якісь вихідні, то тут нема. Ще коли переселенці приходили за допомогою, – тільки прийдеш з городу, а за хвірткою вже хтось із них стоїть… Важко, але ми вже звикли.
Або ж узяти наші великі приготування для фронту і поранених, – варимо страви відрами, казанами. Я кажу дівчатам: як закінчиться війна, – дай, Боже, щоб скоріше, – будете все одно ходити до нас, щоб ми не заскучали», – каже Неля.
А Юрій додає жартома: «Мені всі кажуть, як ти терпиш, що у тебе весь час повно людей на кухні? А одна жінка навіть питала, як коло такої «неспокійної» дружини, як Неля, жити можна? Якби я міг утекти, то може б і спробував, але ж не можу ходити».
Отак і підтримують, врівноважують одне одного, і продовжують робити своє. Влітку цілий баштан городини на страви пораненим і на фронт виростили, персики усе літо в госпіталь возили. Та ще й для переселенців закрутки робили зі свого городу. Роздавали безплатно, тільки просили банки повернути, бо в селі це неабияка цінність.
Діяльність розгорнули бурхливу, – їм під гуманітарну допомогу, яку залучили від благодійників, у старій сільраді три кімнати віддали. Тепер і місцевим багатодітним та малозабезпеченим родинам допомогти мають можливість. Тобто, волонтерство не полишають. Або воно їх уже не відпускає.
Антоніна Мніх, Вінниця
Відео й фото - Нелі Мельник
