Модульні містечка в Україні: помилки минулого та виклики сьогодення
Перша хвиля будівництва транзитних містечок в Україні почалася ще 2014 року. Тоді внаслідок збройної агресії РФ на території Донецької та Луганської областей тисячі людей покинули свої домівки. Вони були змушені шукати державну підтримку, щоб знайти житло в той час, коли Україна ще не мала подібного досвіду. Тож розселення внутрішньо переміщених осіб виявилося доволі непростим завданням.
Сьогодні кількість українців, які опинилися без даху над головою через руйнування або виїзд з окупованих територій, сягнула мільйонів. Проблема ж забезпечення цих людей житлом тільки загострилася. Для того щоб бодай частково врегулювати ситуацію, по всій країні почали з’являтися нові модульні містечка. Однак з уст віцепрем'єр-міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірини Верещук прозвучала заява, що модульні містечка «не спрацювали». Тож зʼясуємо проблеми й те, що допоможе поліпшити концепцію тимчасового помешкання.
НЕМАЄ НІЧОГО БІЛЬШ ПОСТІЙНОГО, НІЖ ТИМЧАСОВЕ
Ще на початку російської агресії 2014 року за підтримки уряду Німеччини та німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ у трьох областях України запустили будівництво модульних містечок для громадян зі Сходу, які втікали від російського нападу. Протягом 2015 року одне за одним відкрилися сім таких поселень: п’ять – у Дніпропетровській області (Дніпро, Дніпродзержинськ, Нікополь, Кривий Ріг і Павлоград), два – у Харкові та Запоріжжі. Тоді ці містечка позиціонували як сучасні житлові комплекси зі зручностями, забезпечені усіма необхідними меблями, предметами побуту й комунікаціями. Однак на практиці дуже швидко з’ясувалося, що умови проживання там аж ніяк не можна назвати комфортними. І, до того ж, це житло поступово стало постійним для родин.
Головна причина – низька платоспроможність внутрішньо переміщених осіб. Більшості з них ніде повертатися, адже їхні домівки зруйновані або ж перебувають на непідконтрольних Україні територіях. Знайти роботу і влаштувати життя на новому місці вдається не всім. Крім того, значний відсоток жителів транзитних містечок – це люди похилого віку, особи з інвалідністю або матері з малолітніми дітьми. Очевидно, що більшість представників цих груп населення не в змозі придбати собі нове житло або повноцінно сплачувати оренду. Лишається сподіватися тільки на підтримку держави, місцевої влади та волонтерів. І хоча це питання потребує централізованого підходу, відповідальність за розселення ВПО майже повністю лягла на плечі органів місцевого самоврядування. Однак їм для цього відчутно забракло ресурсів.
Як зазначено у звіті незалежного аналітичного центру «Cedos» за 2022 рік, «жодне з міст (де відкрили модульні поселення, – ред.) не змогло повністю забезпечити мешканців іншим житлом. Крім того, деякі органи місцевого самоврядування заявляли, що їм не вистачає грошей навіть на утримання цих контейнерних містечок. Наприклад, у 2019 році в Павлограді мешканцям містечка відмовилися компенсувати з міського бюджету витрати на комунальні послуги, посилаючись на брак коштів».
Як забезпечити ВПО постійною житловою площею – питання досі не вирішене. Наприклад, американський бізнесмен Майкл Каппон, очільник організації «Global Empowerment Mission» (GEM, міжнародної некомерційної організації, яку заснував Майкл Каппон у 2011 році як службу реагування на глобальні катастрофи), вважає, що модульні будиночки в одних країнах «працюють», а в інших – ні. Мовляв, об’єднувати кілька сотень людей із травматичним досвідом у модульних будиночках не слід. Він, зокрема, пропонує відновлювати і створювати умови для проживання в покинутих будівлях. «Я знаю, що є багато розмов про будівництво модульних містечок. Я маю великий досвід, бачив, що вони “працюють” в одних країнах, а в інших – ні. Варто розуміти, що муніципалітет має величезну відповідальність за це. Керувати цим дуже дорого, чи не так? Треба за всім стежити, забезпечувати там усіх людей медичними послугами, годувати їх. Люди хворіють, потім заражають інших. Ви об’єднуєте 500 людей із травматичним досвідом, інколи це не найліпший вихід, слід поселити їх у різних локаціях. У мене змішані погляди щодо цього. Я розумію, що тепер не так багато варіантів, але що більше людей ви зможете інтегрувати в суспільство, то ліпше», – зазначив Майкл Каппон виданню «Твоє місто».
У такому ж напрямі розмірковує і українська архітекторка Анна Кирій, заступниця голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України. «Якби я була мером або головою громади, то спочатку з’ясувала б ситуацію з наявною порожньою нерухомістю. А така точно є в кожному населеному пункті. Треба знаходити законодавчі механізми, як їй насамперед дати раду. На мій погляд, модульні містечка – це невдала практика. Досвід відбудови міст після Другої світової війни показує, що тимчасові будинки врешті стають проблемою. Наш досвід уже показав, що люди в них довго не живуть, бо це історія не про гідність, а про виживання», – каже архітекторка.
Станом на середину цього року в Україні загалом облаштували 25 модульних містечок, де сьогодні живуть близько п’яти тисяч людей. «Ми побачили, що модульні містечка не спрацювали. Я не вважаю, що це ефективна форма і що вона може у майбутньому бути… Форма модульних містечок, як на мене, не проявила себе і не зарекомендувала, хоча може бути предметом для дискусій», – заявила віцепрем'єр-міністр, Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук у травні цього року. Як приклад вона навела модульне містечко на околиці Харкова, яке в 2015–2016 роках було зведене за гроші, що надав німецький уряд. Там мешкали сотні переселенців, але й через сім років, за словами чиновниці, люди мешкають у жахливих умовах. Водночас договори на проживання в таких містечках, згідно з законодавством, укладають на рік. Зазвичай люди затримуються, бо нікуди йти. Дехто сподівається отримати житло за президентською програмою «Нова Оселя», хтось планує відбудувати свої пошкоджені домівки за допомогою компенсацій від держави, частина переселенців чекає деокупації, маючи намір повернутися додому.
НОВІ ЧАСИ – СТАРІ РІШЕННЯ
На жаль, тривале проживання в малих модульних приміщеннях, низький рівень життя, скрутне матеріальне становище призводять до поглиблення соціальних проблем. Мешканці транзитних містечок із часом втрачають мотивацію і сприймають свої життєві негаразди як невідворотне явище. Крім цього, вони опиняються відірвані від нового соціуму, адже модульні поселення нерідко зводять за лінією міста. Це заважає внутрішньо переміщеним особам інтегруватися у суспільство і вважати себе повноправними учасниками громадського життя.
Вони почуваються чужими й будують соціальні зв’язки виключно в середині своєї групи. З одного боку, це сприяє духові спільності й допомагає усвідомити, що люди мають схожий досвід, переживання та проблеми. З іншого боку, за таких умов є небезпека втратити надію на ліпшее майбутнє і впасти у відчай, тож спілкування ВПО не має обмежуватися територією модульного містечка. Їм необхідно не тільки бачити приклади людей, які мають позитивний погляд на життя і впевнено долають щоденні виклики, а й мати можливості гідно долати ці виклики.
Попри весь негативний досвід, пов’язаний із концепцією тимчасового модульного житла, влада не знаходить поки що інших варіантів допомоги тим, хто втратив житло під час воєнних дій. Український інфопростір рясніє повідомленнями про відкриття нових транзитних містечок. Однак виникає питання: чи враховані попередні помилки? Зрозуміло, що модульні містечка на сьогодні є чи не найпростішим розв’язанням житлової проблеми. З ними можуть «позмагатися» хіба місця компактного проживання ВПО в гуртожитках, дитячих садках, школах чи адміністративних будівлях, проте в кожної із цих споруд є головне цільове призначення. Тому, наприклад, відновлення навчального процесу в офлайн-режимі унеможливлює подальше проживання ВПО у приміщеннях шкіл та студентських гуртожитків. Крім того, переобладнання деяких споруд для житлових потреб значною мірою залежить від фінансових, трудових і часових ресурсів місцевої влади. Натомість у спорудженні модульних містечок нам активно допомагають міжнародні партнери. Українська сторона часто безкоштовно отримує готові модульні конструкції, мебльовані та оснащені майже всім необхідним за сучасними стандартами. Безперечно, це не обходиться без залучення місцевого бюджету, але гуманітарна підтримка партнерів значно скорочує витрати на облаштування.
МОДУЛЬНІ МІСТЕЧКА 2.0
Наведемо для прикладу два модульних містечка, збудованих у 2023 році, що, як стверджують, є удосконаленим форматом тимчасового житла.
Перше поселення розташоване в Ірпені на території колишнього санаторію «Ластівка». Його облаштували за підтримки Посольства Фінляндії в Україні. Містечко складається з 12 фінських таунхаусів, у кожному з яких по 3 помешкання. Як повідомляв на своїй сторінці у фейсбуку Ірпінський міський голова Олександр Маркушин, «це 36 повноцінних квартир, які облаштовані душовими та кухнями. Є гаряча вода та опалення. Житло обладнане необхідною технікою, меблями, посудом, кондиціонерами та речами першої потреби».
Окрім внутрішньої комплектації будиночків, не забули подбати і про благоустрій території містечка. Між двома рядами модульних конструкцій виклали бруківкою алею, зробили клумби та місця для відпочинку. Цією частиною роботи опікувалася Київська обласна військова адміністрація. Загалом до містечка поселилися 36 ірпінських родин, серед яких сім’ї загиблих героїв, багатодітні сім’ї, військовослужбовці та ВПО.
Ще одне модульне поселення зовсім нещодавно відкрили на Полтавщині. Робота над його облаштуванням тривала з січня 2023 року, і наприкінці липня там нарешті оселилися перші мешканці. Зведення містечка стало можливим завдяки гуманітарній підтримці Фонду міжнародної солідарності Польщі, а також фінансуванню британського уряду. «Для комфортного проживання готові 240 модулів – шість будинків. У них є все необхідне: меблі, техніка, кухня, санвузол. Для родин із дітьми – спортивний і два дитячі майданчики. Для людей з інвалідністю – безбар'єрний простір. Модульне містечко загалом розраховане на 528 людей», – повідомив на своїй сторінці у фейсбуку начальник Полтавської ОВА Дмитро Лунін.
Під час будівництва тимчасового поселення намагалися враховувати помилки попередників, тож завчасно задумалися над зручністю його розташування та доступністю необхідних об’єктів інфраструктури для ВПО. Такі позитивні зрушення у реалізації модульного житла відзначила навіть Ірина Верещук, присутня на офіційному відкритті містечка. У коментарі для «Суспільного» вона сказала: «Я була, я щиро кажу, невеликим апологетом модульних містечок. І, до речі, залишаюсь. Але цей випадок – це виняток. Це добрий виняток, коли я бачу, що є доступність до інфраструктури, діти можуть відвідувати садочок, школу. Це дійсно масштабний допрацьований проєкт. Враховані усі помилки інших регіонів, і це дуже правильно, бо десь недопрацювали, то не варто множити помилки, а варто вийти з уже ліпшою пропозицією».
Детальніше про внутрішнє облаштування модульних будинків «Полтавській хвилі» розповів начальник управління капітального будівництва Департаменту будівництва Полтавської ОВА Володимир Годня: «Кожен модуль поділений на два крила: буде жіноча зона, туалет, душ і чоловіча зона, туалет, душ. Обладнані місця для підключення чотирьох пральних машин і двох сушильних машин. Кухня обладнана плитами на чотири конфорки. Додатково ми поставили вентиляцію припливно-витяжну, чотири кондиціонери, які забезпечать комфортну, позитивну температуру в середині модуля. У кожній житловій кімнаті є обігрівач потужністю 2 кВт. Ми перевіряли в холодний період – їх вистачає, щоб узимку було тепло та сухо».
Однак і в цього містечка є свої недоліки. Найсуттєвіший із них – розташування за містом. Це суттєво утруднює щоденну мобільність мешканців через складність транспортного сполучення. Невирішеним залишається і питання повноцінної соціальної інтеграції жителів містечка. Очевидно, що для ліпшої адаптації ВПО до життя в новому соціумі ефективно було б створити модульний мікрорайон у одній із частин міста.
УМОВИ УСПІШНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
Беззаперечно, концепція тимчасових швидко монтованих містечок має кілька суттєвих переваг. Насамперед – це швидкість і простота будівництва, які дають змогу дуже оперативно забезпечити житлом тих, хто цього потребує. Наступний позитивний чинник – це мобільність, а водночас – можливість повторного використання. У разі потреби модульні конструкції можна перенести на будь-яку іншу зручну територію.
Та щоб переваг не перекреслили наслідки в довгостроковій перспективі, багато важливих чинників потрібно враховувати ще на стадії підготовки будівництва модульних поселень. Із уже наявного досвіду випливає низка вимог, необхідних для успішної реалізації такого формату тимчасового житла:
1. Ділянки для зведення модульних містечок потрібно обирати так, щоб уся цивільна і транспортна інфраструктура були в легкому доступі для їхніх мешканців.
2. Перед будівництвом важливо перевірити наявність достатньої кількості робочих місць для працездатної частини населення або ж завчасно подбати про створення нових.
3. Ключова ознака модульних містечок – тимчасовість. Тож обов’язком місцевої влади є розроблення стратегії, яка дасть змогу ВПО через певний період отримати постійне житло.
4. Суттєвий чинник, що впливає на комфорт мешканців модульних поселень, – благоустрій прилеглої території. Нехтування ними зменшує шанс забезпечити людям гідні умови проживання і надати їм бодай часткове відчуття затишку.
5. Важливо зберегти баланс між створенням міцної спільноти всередині самого містечка і вибудовуванням соціальних зв’язків ВПО із зовнішнім світом. Це допоможе уникнути законсервованості людей у спільних проблемах та зосередженні тільки на травматичному досвіді минулого.
У жодному разі такі містечка не мають ставати гетто. Якщо мешканці тимчасових поселень бачитимуть у своїй спільноті натхненні приклади сусідів, яким вдалося облаштувати власне життя та подолати життєві труднощі, соціальне сприйняття таких поселень поліпшиться. А це – важливий крок у подоланні страшних наслідків війни.
Анастасія Кириченко
