Будівельний «Добробат»: відновити краще, ніж було

Волонтери добровольчого будівельного батальйону одними з перших приїжджають на місця обстрілів. Вони допомагають розбирати завали, а потім – відбудовувати зруйноване житло та інші об'єкти.

Осередки волонтерського руху «Добробат» є у Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській, Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях. Сьогодні у лавах добробатівців – понад 40 тисяч людей, зокрема й іноземці.

Укрінформ поспілкувався з волонтерами «Добробату» та попросив їх поділитися своїми історіями.

ХАРКІВСЬКА ШКОЛА «ДОБРОБАТУ»

Перша історія – про харківський осередок. Його очолив професійний будівельник Павло Філіпенко. Разом із друзями чоловік вже в перші дні повномасштабного вторгнення організував у Харкові гуманітарний хаб, який допомагав людям продуктами, медикаментами, колісними кріслами для осіб з інвалідністю, гігієнічними засобами.

- Коли вже військові трохи відігнали ворога від Харкова, з'явилася потреба у швидкій відбудові: закритті вікон, дверей, дахів, – і ми вирішили долучитись до «Добробату». Це було в липні 2022 року. Так і розпочалась наша історія, – згадує Павло.

Сьогодні російська армія постійно обстрілює Харківщину. Волонтери кажуть, що після кожного прильоту їхній чат буквально вибухає від повідомлень.

- Ми швидко реагуємо. У Харкові є дуже-дуже багато волонтерських організацій, які беруть участь у ліквідації наслідків. Ми створили серед волонтерів координаційний штаб, плідно й ефективно працюємо на місцях ударів. Завдання рятувальників – загасити пожежу, визволити й убезпечити людей, перевірити залишки вибухонебезпечних предметів. Тобто це – загін швидкого реагування. А ми вже долучаємось, коли ДСНС дає «відмашку». Працюємо разом з комунальниками, які мають спеціальну техніку, – говорить Павло.

У харківському чаті «Добробату» – більше 190 людей різних спеціальностей, віку та статі. Волонтери мають професійний інструмент – на акумуляторах, що дає змогу працювати там, де відсутня електрика. До речі, інструмент купили за грантові гроші.

- Пів року тому ми ще рахувати кількість об'єктів, де працювали. Було 3000 кв. м забитих вікон, більше 1500 кв. м відновлених покрівель, тонни вивезеного сміття. Тепер не рахуємо, бо лік – на сотні тисяч квадратних метрів. Коли прилітає ракета посеред багатоповерхових будівель, то одразу 500–1000 квартир залишаються без вікон. Тут вже не рахувати треба, а швидко робити, – каже співрозмовник.

Волонтер говорить, що бувають такі виїзди, коли працювати дійсно страшно. Він намагається убезпечити кожного члена команди, наскільки це можливо в умовах війни. Адже тепер кожен зрозумів, що людське життя дуже легко втрачається.

- Найважчий день… Якщо говорити про емоційний складник, то це – виїзд у Куп'янськ, де місцева влада попросила допомогти закрити ліцей. Поки їхали, а дорога далеченька, в Куп'янськ прилетіло кілька ракет, і деякі розірвалися поряд із багатоповерховим будинком. Нам сказали прямувати туди, а не в школу. І ми опинилися в епіцентрі тієї біди, бачили розгублених людей, які виходили з квартир, йшли по побитих вікнах, з когось текла кров... Було багато кривавих плям, потім з'ясувалося, що комусь відірвало руку внаслідок вибуху. Ми брали людей і йшли з ними до їхніх квартир, робили заміри і казали, що ми поряд, що допоможемо, що вони не самі. Був дуже складний день. Утім, емоційне навантаження на кожному об'єкті є. Ти контактуєш з людьми, бачиш їхні розгублені очі. Ще вчора вони жили в своїх квартирах, в теплі, дивилися телевізор, були з рідними, а сьогодні благають «зашити» вікна чи розібрати стіну, що впала, – розповідає.

Команда «Добробату» співпрацює з різними міжнародними фондами, урядами. Наприклад, завдяки допомозі бельгійського уряду вже відновлено дитячий садочок в Дергачах, зроблено укриття в ліцеї. Спільно з урядом Естонії тепер тривають роботи з відновлення гуртожитку для ВПО.

- Це важливо, бо так ми можемо не просто закрити оперативно вікна OSB-плитами чи розібрати завали, а й зробити щось таке, що слугуватиме людям на довгі роки. Ми намагаємось робити краще, ніж було до того. Якщо це вікна, то металопластикові, утеплені. Якщо робимо дитсадок, то використовуємо надсучасні матеріали, застосовуємо найліпший досвід, – говорить волонтер.

У грудні 2023 року Павло разом із другом відкрив безкоштовну будівельну школу. Рішення своє пояснює тим, що для відбудови країни потрібно не менше 1,5 млн будівельників. Проблема з кваліфікованими кадрами в цій сфері була і до війни, а тепер ще більше загострилась. У школі «Добробату» за експрес-методом навчають монтажників світлопрозорих конструкцій та плиточників.

У перспективі – такі спеціальності, як гіпсокартонники, муляри, фахівці машинних технологій, фасадники, покрівельники й монтажники підвісних систем.

- За тиждень теорії і два тижні практики можна отримати базові вміння. Треба соціалізувати людей. Багато тих, хто втратили домівки, приїхали в нові міста і сидять, не розуміючи, що робити. А ми їм даємо можливість отримати професію, увійти на ринок праці і заробляти кошти, перебувати в колективах. До нас приходять потенційні добробатівці, – пояснює.

Він згадав, як 29 грудня планував вручити сертифікати випускникам групи монтажників. Проте вночі був обстріл, вибило вікна в лікарні. Павло взяв своїх «студентів» і поїхав на ліквідацію.

- Вони отримували сертифікати на місці, при світлі фар, бо працювали, як то кажуть, до останнього вікна, – згадує.

Павло хотів би, щоб подібні школи відкривали і в інших регіонах. Пропонує цей формат міжнародним донорам, та поки що фінансує його власним коштом.

ЗДОБУТКИ І ВТРАТИ ЗАПОРІЗЬКОГО ОСЕРЕДКУ

З координатором запорізького осередку Андрієм Разіним ми познайомилися на місці одної з ворожих атак узимку 2022 року. Волонтери допомагали розбирати завали в приватному секторі. Тоді дивом ніхто не загинув. Ракета влучила в землю між двома будинками: на городі залишилась величезна вирва, в одному з будинків винесло стіну, в іншому – частково зірвало дах.

Запорізький осередок був створений 25 жовтня 2022 року. Андрій каже, що думав про це з початку жовтня, тільки-но почались масовані обстріли Запоріжжя.

- Тригером став мій зруйнований бізнес-об'єкт на Набережній. Взагалі у мене було два автоцентри: один – у Маріуполі, другий – у Запоріжжі. У Маріуполі згорів одразу після вторгнення, а в Запоріжжі – 11 жовтня 2022-го. Тепер там руїни. Коли ми почали розгрібати завали на моєму об'єкті, то вивезли понад 250 тонн сміття. Відгукнулися люди, яких я не знав, серед них був навіть американець, і тоді я зрозумів, наскільки це всім небайдуже. Люди від щирого серця допомагають, не за гроші. Почали спілкуватись – і виявилося, що кожен певною мірою відчув на собі лихо. Така взаємодопомога потрібна суспільству. Це гарний приклад того, як народ може гуртуватися, – згадує події півторарічної давнини Андрій.

У Запоріжжі зареєстровано близько 300 волонтерів, а постійний кістяк «Добробату» – 35 осіб. Волонтери проходили навчання в лавах ДСНС і знають, як працювати на місцях ракетних ударів.

Крім «швидкої допомоги» у вигляді заміни вікон і ремонту дахів, є ще проєкти, які реалізують спільно з міжнародними партнерами. Наприклад, тепер триває капітальний ремонт одного з навчальних закладів, що неодноразово ставав мішенню російських військ.

- Ми приїжджали сюди розбирати завали, потім, на прохання адміністрації, допомагали ще кілька разів. Ми зрозуміли, що об'єкт з таким функціоналом – єдиний в Україні, і почали шукати партнерів. За допомогою МЗС Естонії через неурядову організацію «Мондо» ми зробили ремонт у трьох приміщеннях, де тепер можна розмістити адміністрацію і проводити навчання онлайн. Замінили вікна в кількох корпусах. Цей об’єкт для нас  флагманський. Хоча складно визначити пріоритетність, бо страждає багато людей, – розповів Андрій.

У 2023 році добровольчий батальйон працював у 14 населених пунктах Запорізької області. Волонтери здійснили 154 виїзди, працювали на 504 об'єктах (розбір завалів, демонтаж конструкцій), виконували роботи в 360 квартирах, 186 приватних будинках, 12 закладах соціальної інфраструктури. Нещодавно закінчили роботи в гуртожитку, де проживає близько 200 внутрішньо переміщених осіб. Там вже замінили вікна на двох поверхах, але кажуть, що роботи ще чимало.

Андрій додає: багато волонтерів «Добробату» нині на фронті. Він з гордістю розповідає історію про 18-річного Антона Мартиненка.

- У березні 2023 року він долучився до лав ЗСУ, чекав цього моменту. Нещодавно в одному з боїв у районі Роботиного врятував своїх побратимів, затягнув їх, поранених, у бліндаж, надав медичну допомогу. На жаль, після цього, внаслідок дронової атаки, сам отримав поранення і втратив ногу... Президент особисто відвідав його в госпіталі та нагородив медаллю. Ми пишаємось ним. Антон тепер на реабілітації. Днями його ще раз прооперували. Ми його підтримуємо постійно. До війська він, мабуть, не повернеться, бо лікування, реабілітація, підготовка до протезування і, власне, протезування триватимуть довго. Дуже сподіваюсь, що за цей час війна скінчиться, – говорить Андрій.

Він також згадує тих волонтерів, чиє життя забрала війна.

- Одного з наших добробатівців ми втратили під час масованого обстрілу 29 грудня 2023 року. В'ячеслав Камінський був на роботі, не врятувався, на жаль. Нещодавно 40 днів було.

Питаю в нього, чи є потреба в підготовлених кадрах, згадую про школу Павла.

- Є потреба, і ми комунікували з нашими колегами у Харкові, які заснували школу «Добробату». Ми збиралися відправити до них на навчання хлопців, але тепер необхідно працювати тут. От зробимо певний обсяг на цьому об'єкті, і потім я хочу все ж таки відправити близько семи хлопців, щоби вони повчилися, – каже.

Андрій розповідає, що співпрацює також із Центром зайнятості, і деякі волонтери можуть брати участь в державній програмі як виконавці суспільно корисних робіт. Він пояснює, що є певні нюанси та критерії відбору. Ті, хто підпадає під програму, працевлаштовані та отримують мінімальну зарплату. Проте, додає Андрій, більшість членів команди працюють безкоштовно.

«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЖІНКИ МОЖУТЬ УСЕ»

Ще одна історія – про волонтерів, які працюють на Херсонщині. Тамтешній осередок очолює Лариса Бортовик. До початку повномасштабного вторгнення жінка була керівником комунального підприємства «Кіновідеопрокат».

З пані Ларисою ми говорили телефоном у той час, коли вона сиділа в коридорі, бо росіяни саме гатили по місту з «градів».

- Сиджу в коридорі, бо щось гупає, – сказала Лариса на початку розмови, яку нам потім довелось перервати. Снаряди падали зовсім близько з будинком жінки, і її телефон почав буквально розриватися від дзвінків рідних та близьких, які хотіли впевнитися, що з нею все гаразд.

До команди «Добробату» вона потрапила одразу після деокупації Херсона – 17 листопада 2022 року. А Велика війна застала її у відпустці, у Мексиці. Маму та дитину відправила в Київ, а сама повернулась у рідне місто.

- Я була такою вмотивованою, що часу боятися не було. Але коли потрапила в Херсон і вперше побачила російських військових, то, щиро скажу, було дуже дивне відчуття. У місті панувала тотальна анархія. Могли просто вбити на вулиці. Наприклад, ти їдеш у своїх справах, а назустріч БТР, який може наїхати на людей, машини. Загарбники викрадали автівки, сідали за кермо п’яні, збивали людей. Це було масово. Не знаю, чи писали про це, бо ми тоді намагались постійно «чистити» телефони й не користуватись українськими новинними ресурсами. Перевірити мобільник могли в будь-який момент. Терор був страшний. Уявіть, весна, майже літо, третя година дня – а на вулицях нікого. Місто ставало мертвим, бо крали людей, катували. Мої друзі були в полоні. Але, слава Богу, пощастило – живі, – розповідає Лариса.

В окупованому місті вона пробула місяць, потім виїхала. Займалась волонтерством: то ліки привозила, то гуманітарну допомогу. Так і познайомилась з «Добробатом». І вже в листопаді 2022 року вони разом заїхали в Херсон з гуманітарним вантажем.

- Не було зв'язку, світла, води. Але весь місяць був такий піднесений настрій, що все не мало значення, – згадує Лариса.

Територія була сильно замінована, скрізь розкидані боєприпаси, «пелюстки». Тож волонтерам доводилось чекати, поки об'єкти обстежать фахівці.

Лариса називає Херсонщину «нетиповим регіоном», бо після того, як ЗСУ вибили звідти ворога, в місті залишилося ну дуже багато російських бордів з лозунгами на кшталт «Херсон в составе России». Найпершим завданням волонтерів було відчистити місто.

Якщо ж говорити про важкі виїзди, то таких херсонський батальйон мав чимало. Перший Лариса згадує досі.

- Нас дуже попросили поїхати в область, у Зеленівку, закрити дах на приватному будинкові й забити вікна. Тоді ми вперше почули, що літає дрон. Це був ранок. Холодно. Ми чуємо дрон, але думаємо, що це наш розвідку веде. А ми в яскравих помаранчевих жилетах, нас добре видно. І от за 15 хвилин чуємо міну, яка прилітає близько. А ми на даху! Дивимось одне на одного. Друга міна падає ще ближче. Чуємо третю... Скажу, що я так швидко з даху ніколи не стрибала. Потім ми таки полізли на дах, закрили його. Але після цього, перш ніж брати якийсь об'єкт, я думала, чи варто, бо життя – найважливіше. Це був такий початок. Після цього було дуже багато всього… І від обстрілів на машинах тікали… – розповідає волонтерка.

Лариса згадує, як важко було працювати, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Говорить, що тоді була доволі складна комунікація між владою, волонтерами, службами. Всі хотіли допомогти, але ніхто не знав, як і що саме треба робити. Для того щоб люди могли отримати компенсацію, треба було правильно фіксувати всі пошкодження, зокрема рівень води в квартирах після підтоплення.

Тепер через сильні обстріли працювати в місті дуже небезпечно.

- Раніше бували дні, коли тихо. А тепер нема таких. Снаряд летить три секунди. От зараз я чую вихід, три секунди – і чую приліт. Чую і думаю: слава Богу, що прилетіло не по тобі. Влітку на роботи можна було зібрати 25 людей, а тепер – 13–14. Сьогодні, наприклад, ми працювали втрьох, закладали вікна мішками з піском. Десь 50 мішків перетягали. Зробити оголошення в групі я не можу, бо це створюватиме небезпеку для всіх: буде скупчення, і росіяни туди битимуть, – каже Лариса.

Вона не приховує, що робочих рук їм не вистачає, так само, як і професійних будівельників. Лариса пояснює, що стать зовсім не має значення, всі працюють нарівні.

- Мені здається, що жінки можуть усе. Закривати вікна, перестеляти дах – це не так важко. Кожного разу, коли я думаю, що втомилася чи ще щось, то дивлюся на лівий берег і думаю: а там десь наші хлопці сидять. Хочеться перемоги. Нам бракує безпеки. Маю на увазі, що добре, щоб у нас був захист від «шахедів», артилерії. Бо весь час слухаємо, куди летить, – говорить.

Вона дуже пишається тим, що є координаторкою осередку «Добробату». Каже, що завжди була за гендерну рівність, хоча не є феміністкою.

- Мені важливо показати, що чоловіки і жінки можуть допомогти однаково. Можливо, я з часом мобілізуюсь. Але поки що я корисна тут, – додає.

Лариса дуже мріє побувати на лівому березі, який тепер окупований. Говорить, що там точно є що відбудовувати.

Волонтери «Добробату» вже мають такий будівельний бекграунд, який дасть їм змогу в майбутньому долучитися до відбудови й капітального будівництва. Кожен із них мріє відновити регіон, у якому живе і працює. Та поки триває війна, більшість глобальних планів поставлено на паузу.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка та пресслужби «Добробату»