У проблематиці українсько-польського примирення негативні моменти ми помічаємо одразу, і так само одразу вони набувають широкого резонансу. Почасти зовсім не заслужено, на радість і гібридні потреби московського «старшого брата». Водночас, роками, ба навіть десятиліттями, ми можемо не помічати дуже позитивні приклади, які, власне, служать цьому примиренню.
Що змушує поляків (більшість членів неурядової громадської організації «Магурич» є етнічними поляками) дбати про елементи української сакральної культури на прикордонні, чи є в цьому якась місія, яке значення це має для українсько-польських відносин? Про це в інтерв'ю власному кореспондентові Укрінформу в Польщі розповів голова товариства "Магурич" Шимон Моджеєвський.
Одним із таких позитивних прикладів є діяльність товариства "Магурич" (назва - від однойменної гори в селі Бортне на Лемківщині) - ентузіастів, які вже кілька десятиліть, голосно про це не розповідаючи і не чекаючи на якесь особливе визнання чи славу, рік у рік роблять дуже позитивну справу для дружніх відносин обох народів - відновлюють українські надгробні пам'ятники на давніх українських кладовищах в південно-східній Польщі.
На сторінці товариства у Фейсбуку - звіти про виконану роботу: лише за 2016-й рік - 96 відновлених надгробків і 5 придорожніх хрестів. Чимало, правда? Є вже плани і на поточний рік. Наприклад, відновлення українського кладовища в неіснуючому сьогодні селі Нижня Тернава з українського боку кордону, а також кладовищ у селах Стара ута і Міхновець з польського боку кордону.
CЛІДАМИ ЗАБУТОЇ СПАДЩИНИ
- Шимоне, як ти прийшов до цього хобі, адже це заняття небуденне, воно є нелегким і, до того ж, займає чимало часу?
- У моєму випадку - це не хобі. Крім відновлення кладовищ, що загалом робимо на громадських засадах, тобто безкоштовно, хоч і трапляються інколи комерційні замовлення, я більше нічим не займаюся. Тобто це - поєднання захоплення з працею. Причому, до роботи на професійному рівні перейшов саме від захоплення. Але це не було якимось свідомим вибором. В 1986 році, коли мені було 17 років, я не мав жодних планів на майбутнє. Тоді якось потрапив із групою на українське кладовище у Бескидах, і сильно здивувався, що воно не лише занедбане, але фактично вже й не існувало. Ми, поляки й українці, виховані у культурі відвідування кладовищ. І, як правило, вони мають нормальний вигляд. Але зовсім поряд є й такі, які вже ніхто не доглядає. В Польщі це, насамперед, німецькі кладовища, яких тут є близько 10-ти тисяч, потім єврейські - більше тисячі, а також українські, яких, за моїми підрахунками, є понад 700.
- Тобто, побачивши масштаби проблеми, ти вирішив стати професійним каменярем?
- Коли я почав займатися кладовищами, то про каменярство ще взагалі нічого не знав. В 1987 році я дізнався, що Станіслав Крицінський організовує відновлення двох українських кладовищ у бескидських селах Бистре і Міхновець на кордоні з Україною, жителів яких в 1951 році було переселено в Україну в рамках невеликої зміни кордонів між Польщею і Радянською Україною. Власне, Крицінський з 1979 року здійснював опис виселених українських сіл у Бескидах і в перемишльському передгір'ї. Але через 10 років він із однодумцями дійшов висновку, що опис, реєстрація та фотографування - це хороші документальні свідчення, але це не зупиняє від зникнення. Тому, Крицінський організував експедицію під назвою "Надсяння", і я приєднався до них.
- І після набуття досвіду ти вирішив створити свою групу, яка займалася б відновленням пам'ятників?
- У 1996 році "Надсяння" розпалося. І тоді з'явилаcя думка: оскільки це тривало майже 10 років, і за цей час відновлено понад 20 кладовищ, то на цьому не можна зупинятися. Тоді було створено неформальну групу каменярів "Магурич", яка далі продовжувала ремонтувати кладовища, а потім ми офіційно стали товариством. Зараз ми діємо вже більше професійно. На початках, наприкінці 80-х років минулого століття, нам складно було отримувати якісь кошти на організацію експедицій. Хоч ми працюємо безкоштовно, але нам потрібні якісь кошти на харчування, транспорт, обладнання, матеріали.
- А хто вам допомагає у фінансовому плані?
- Приватні особи, які сплачують пожертвування на рахунок товариства, а це може бути від 10-ти злотих і навіть до тисячі. Ми збираємо кошти з різних джерел. У Польщі багато приватних фундацій, які реалізовують програми догляду за культурною спадщиною. Крім того, міністерство культури Польщі теж має свої програми допомоги. Беремо участь у конкурсах, виграємо гранти. Це невеликі кошти, але таким чином нам вистачає на паливо, матеріали на відновлення пам'ятників. Використовуємо професійні засоби обробки каменю, їх не купиш у звичайному будівельному супермаркеті.
- Як виглядає ваша експедиція: скільки осіб, як правило, бере в ній участь, скільки надгробків, в середньому, ви встигаєте відновити за одну поїздку?
- Надгробки є дуже різними, як за розмірами, так і за складністю роботи. Часто їх відновлення потребує багато часу. Але, наприклад, групою від кількох до 10-ти осіб на українських кладовищах на Розточчі (географічна місцевість на кордоні з Польщею у Львівській області) за два тижні можливо відремонтувати навіть 100 надгробків. Це все залежить від величини пам'ятника, і наскільки він знищений. Інколи буває, що у Бескидах ми два тижні ремонтуємо 20 надгробків. Там інший камінь, інші проблеми, тому важко говорити у середньому. Часом буває, що надгробок сильно роздроблений і його треба склеювати кілька днів. У нас був випадок, коли ми один надгробок склеювали з 250-ти елементів. Відтак, ми їздили його відновлювати три сезони, оскільки за один раз це фізично було важко зробити. Інколи ми відновлювали те, що було знищено повністю, але залишилися старі фотографії. Наприклад, у селі Яворець на Бойківщині ми зробили і поставили повністю новий, разом із цоколем майже чотириметровий хрест. Нам вдалося його відновити лише тому, що один чоловік в 60-х роках минулого століття зробив фото цього хреста. Якби він тоді не зробив це фото, ми б ніколи не відновили хрест, оскільки не знали б, як він виглядав.
У товариство входить близько 30 осіб. Але це не означає, що всі вони постійно їздять працювати. Одного разу приїжджають одні, іншого разу - інші люди. А деколи приїжджають люди, які взагалі не входять до товариства, але це не має жодного значення. В середньому нас буває на кладовищі близько 10-ти осіб. Я не приховую також того, що нам хотілося б, аби до нас долучалося більше українців, які проживають у Польщі. До цього часу їх було небагато. Cеред них є Ольга Соляр, яка бере участь в усіх експедиціях товариства. Вона також започаткувала видавничу діяльність “Магурича”.
ВІД МЕХАНІЧНОЇ РОБОТИ ДО ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ
- У тебе немає українського коріння. Чому ти вирішив займатися саме українськими кладовищами, а не польськими, чи скажімо німецькими або єврейськими?
- Це досить складне питання. Я собі на нього відповідаю так: якщо б свого часу захопився польською Сілезією, то, можливо, почав би займатися там відновленням старих німецьких кладовищ. Але віддав перевагу Бескидам, а там опікунів не мають, насамперед, українські кладовища. Це був збіг обставин, а не якийсь свідомий вибір. Коли я почав цим займатися, то чесно визнаю, що про бойків чи лемків я не знав багато. Думаю, якби я народився в Україні, то, напевно, займався б польськими кладовищами, оскільки вони в подібній ситуації - як українські в Польщі. Ми інколи ремонтуємо польські кладовища в Україні, Боснії чи Грузії, але важко працювати всюди, оскільки це складно, насамперед, з точки зору логістики. Тому, у певний момент я вирішив, що завданням "Магурича" є робота на українських кладовищах в південно-східній Польщі. Мушу також визнати, що після багатьох років робіт у мене також з'явилося захоплення українською культурою.
- Інші члени групи розділяють твоє захоплення українською культурою?
- У більшості, це поляки. Мені складно відповісти на питання, чи вони захоплюються українською культурою. Я думаю, що це скоріше матерія, яка є вищою за національні, історичні чи релігійні аспекти. Кожна з цих осіб має якусь свою мотивацію, і я не розпитую їх про це. Хоча є різні ситуації. Наприклад, одна дівчина, яка з нами їздила в експедиції упродовж кількох років, якось визнала, що після примусових переселень її родина не змогла знайти могили предків. І тоді вона сказала, що вважає своїм обов'язком зайнятися відновленням могил своїх земляків-українців. Але серед цих осіб є такі, які просто хочуть зробити щось хороше і корисне, або такі, які думають, що це є свідченням нормального співіснування культур.
- А як виглядає ваш робочий день в експедиції?
- Встаємо о сьомій ранку, самі готуємо собі сніданок і працюємо від восьмої ранку до сьомої-восьмої вечора, з перервою на обід. Інколи ми працювали і до третьої ночі, аби доробити щось перед від'їздом з експедиції.
- Скільки ви відремонтували надгробків і хрестів за всі роки своєї діяльності?
- Детально ми не рахували, але приблизно можу сказати. Ми працювали на 136-ти кладовищах, з яких 101 - українські. На українських кладовищах ми відремонтували усі надгробки. Подекуди, це кладовища з одним надгробком, а є такі, як село Вільче на Розточчі, де є майже 180 надгробків. Загалом, йдеться про 2,5 тис. надгробків. Крім того, ми відремонтували декілька придорожніх хрестів, каплиць, одну дзвіницю.
ВІДНОВЛЕННЯ КЛАДОВИЩ - РОБОТА, ЯКА НЕ ЗАВЕРШИТЬСЯ НІКОЛИ
- Якщо врахувати, що усіх українських кладовищ є приблизно 700, а відремонтовано вами зараз 101, то роботи ще є дуже і дуже багато...
Після ремонтів просимо місцеву владу і людей, аби вони продовжували опікуватися цими кладовищами
- Це робота, яка ніколи не завершиться. У нас вже були випадки, коли ми поверталися на кладовища, які ремонтували наприкінці 80-х років. Причиною є те, що ними або ніхто не опікувався після ремонтів, або матеріали у той час були не такими досконалими, як зараз.
У період комуністичної Польщі ми уникали відносин з будь-якою владою. Зараз діємо з точністю до навпаки: після ремонтів просимо місцеву владу і людей, аби вони продовжували опікуватися цими кладовищами.
Займаюся цим вже 30 років, крім нас це роблять ще кілька організацій, які періодично займаються українськими кладовищами, наприклад, товариство "Спадщина карпатських меншин" або "Товариство для природи і людини". Тобто ми не самі. Але навіть, якщо б ми усі разом розподілили всю роботу, то потрібно було б понад 50 років, шоб відремонтувати пам'ятники. Тому, це робота, яка ніколи не завершиться.
- А які регіональні відмінності між українськими кладовищами, адже територія їх розміщення є доволі значною?
- У Старому Брусно на Розточчі був найбільший в передвоєнній Польщі регіональний центр каменярства, там все село цим займалося. Вироби каменярів цього села з XVIII століття ще спокійно можуть постояти 200-300 років. Але є каменярі з інших районів, які виконували надгробки з набагато гіршого каменю, який легше обробляти, і на який більший вплив мають атмосферні умови. Часто ці новіші надгробки, які вже робилися у великій кількості, виконано гірше, ніж старіші, яких було виконано набагато менше.
- А що тобі найбільше запам'яталося за ці 30 років на українських кладовищах?
Найстаріший надгробний пам'ятник, який мені зустрічався, був на Бойківщині - 1644 рік
- Найстаріші надгробки з Розточчя із згаданого села Старе Брусно, у більшості випадків, без дат. Ми їх зараховуємо до XVII, інколи навіть XVI століття, з огляду на форму - надгробні хрести мають нерівну форму. Хрести з XVIII століття вже є рівнішими і мають платформу, оскільки старіші просто вкопувалися в землю і часто, згодом, повністю западали під землю. Найстарший надгробний пам'ятник, який мені зустрічався, був на Бойківщині. Його поставлено для Февронії Орлицької, яка померла в 1644 році. При цьому, цей пам'ятник є унікальним, оскільки це велика надгробна плита з епітафією кирилицею, шляхетським гербом, датою.
За багато років ми бачили дуже багато різних цікавих й оригінальних елементів. Але особисто у мене викликає захоплення роботи каменяра Гриця Бухвака з колишнього села Береги Горішні в Бескидах, який помер в 1939 році. Він за життя зробив надгробок ще й собі, в 1926 році, але серед каменярів це не було чимось незвичним. Надзвичайним є те, що він ніде не вчився, але був непересічною постаттю. Він виконав загалом п'ять надгробних пам'ятників і один придорожній хрест. Цей хрест зараз не існує, але у нас є його фото і ми хочемо поставити його копію приблизно в тому ж місці, де він стояв перед війною. Його надгробки були неповторними і не мають аналогів серед інших майстрів.
РОСІЯНИ ІДЕАЛЬНО ПІДІГРІВАЮТЬ АНТИУКРАЇНСЬКІ НАСТРОЇ У ПОЛЬЩІ
- Хотів би дещо змінити тему і запитати: чи ти хотів би більшої уваги, наприклад, з боку українців, української влади на те, що ви робите, можливо допомоги?
Хотіли б організувати виставку про церкви, які після акції "Вісла" в 1947 році було знищено, спалено або розібрано
- Чесно кажучи, мене ще ніхто і ніколи про це не питав. Не думаю, що хтось з осіб, які зі мною працюють, роблять це для якоїсь нагороди. Увага до нашої роботи матиме сенс, якщо завдяки розголосу до нас долучиться більше осіб. Адже те, що ми зробили, є лише доброю волею кількох сотень людей, які віддали багато свого часу і зусиль. Бажання працювати на громадських засадах не залежить від національності чи релігії, а більше від самої людини.
- Результати вашої роботи варто було продемонструвати в якихось фотоекспозиціях...
- Ми хотіли б організувати виставку про церкви, які після акції "Вісла" в 1947 році було знищено, спалено або розібрано. Під час експедицій ми весь час знаходимо якісь елементи - цеглу, цвяхи, частини бляхи, фрагменти підсвічників тощо. Йдеться про те, щоб розмістити поряд старі фотографії вже неіснуючих церков, які загалом можна знайти, і порівняти з нинішньою ситуацією, де на цьому місці знайдено цвях чи елемент бляхи. Ми сподіваємося організувати таку виставку в співпраці з головою Інституту національної пам'яті України Володимиром В'ятровичем. Таку виставку можна було б організувати і в Польщі. Але цього року жодна з українських організацій у Польщі не отримала коштів на відзначення чергової річниці операції "Вісла".
- Упродовж останніх двох років на півдні Польщі знищено близько десяти українських пам'ятників, а в цьому році пошкоджено два польські пам'ятники в Україні. Як ти це оцінюєш?
Найгіршим є те, що нас і вас дуже зручно використовує «великий сусід», який вміло подає антиукраїнські настрої в Польщі
- Саме товариство однозначно висловилося з цього приводу, підписавши торік у жовтні відкритий лист - "Заклик з Верхрати", тобто ми абсолютно проти таких дій. Помста на померлих - це виняткова підлість. Хоча ми самі ще задовго до цієї проблеми вирішили в товаристві, що не займатимемося військовими похованнями, особливо якщо брати до уваги, наскільки багато роботи є на звичайних парафіяльних кладовищах.
Дуже погано, коли якась маргінальна група такими ганебними вчинками викликає значний суспільний резонанс. Піти і вдарити молотом - це питання хвилини чи двох і не потребує значних зусиль. Суто з технічної точки зору вони не напрацювалися, а результат є жахливим. Те, що в польському суспільстві є певна частина людей, які негативно налаштовані до українців, не є жодною новиною. Натомість, найгіршим є те, що нас і вас дуже зручно використовує "великий сусід", який вміло подає антиукраїнські настрої в Польщі. І тут не потрібно бути великим слідчим: якщо фільм про знищення пам'ятника в Польщі перше з'являється на російських інтернет-сайтах, то відомо, кому це потрібно. Росіяни ідеально б'ють по чутливих пунктах і старанно підігрівають усе те, що якимось чином може вдарити по українцях. Тобто несуттєва, або й брехлива інформація може тиражуватися сотні разів у різних російських ЗМІ і робити свою справу. Наприклад, вони розповсюджували інформацію, що українські студенти забирають у поляків навчальні місця в Польщі. Але це повна нісенітниця. Навпаки, якщо б не українські студенти, то деякі навчальні заклади Польщі взагалі не могли б існувати. І таких прикладів є чимало.
* * *
Довідково.
За час свого існування товариство відновило понад 100 кладовищ і близько 1 тис. надгробних пам’ятників.
Назва товариства походить від гори Магурич, розташованої поблизу села Бортне на польсько-українському прикордонні. Поблизу нього упродовж багатьох віків добувався піщаник — необхідний елемент для виготовлення матеріалу з каменю.
Юрій Банахевич , Варшава
