Шлях України в НАТО – стримуючий фактор для російської агресії

У квітні 2008 року саміт НАТО в Бухаресті прийняв наступну декларацію про прагнення України та Грузії до НАТО:

"НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми сьогодні погодились, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінний внесок у діяльність Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії та очікуємо вільних і чесних парламентських виборів у Грузії в травні. ПДЧ – це наступний крок для України та Грузії на шляху до їх членства. Сьогодні ми даємо зрозуміти, що ми підтримуємо заявки цих країн на ПДЧ. Тому ми розпочнемо період інтенсивної взаємодії як на високому політичному рівні, так і для вирішення ще незрозумілих питань, що стосуються їх програм MAP. Ми попросили міністрів закордонних справ провести першу оцінку прогресу на своїй грудневій зустрічі 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження вирішувати питання про застосування МПА України та Грузії".

Ця мова була дещо натягненою, оскільки Сполучені Штати Америки під час президента Джорджа Буша справді наполягали на Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), тоді як Німеччина та Франція зробили все можливе, щоб підірвати такий поштовх, скеровуючи увагу на нібито російську реакцію, тобто що ПДЧ України та Грузії розлютить Москву. Припускаючи добросовісність і просто погане судження, мабуть, у думках Німеччини та Франції з'явилася віра в те, що Москва буде заспокоєна від агресії, якщо б членство України в НАТО було відсунено. Вони не могли більше помилитися.

З тих пір і лише через кілька місяців Москва вторглася в Грузію, потім через шість років вторглася в Україну, через фальшивий референдум анексувала частину суверенної української території, потім, вторгшись в іншу частину України, з часом вбила сотні голландських та австралійських цивільних осіб на борту Малайзійського рейсу 17, заперечувала звинувачення та звинувачувала Україну,  вбила більше десяти тисяч українських військовослужбовців та цивільних осіб, примусила  мільйони українців покинути місця проживання, а ще в інших частинах світу допомогла своєму союзникові президенту Сирії Асаду двічі використувати хімічну зброю проти власного наслення, перешкоджала демократичному виборчому процесу в Сполучених Штатах і намагалася аналогічним чином вплинути на вибори у Франції та Німеччині. Це обмежений варіант тривалої та тривожної хронології агресії Москви, зневаги до людського життя та суверенітету інших країн, що суперечило міжнародним угодам та цивілізованій поведінці.

Україна, з іншого боку, зазнала серйозної поразки ще до того, як в 2014 році відбулося фізичне протистояння з Росією, після того, як 2010 р. сурогат Москви взяв владу в Україні, його політика руйнувала українську демократію та суверенітет шляхом шахрайських виборів, нової угоди продовження військової присутності Москви на суверенній території України на двадцять п'ять років і виключення прагнення України до європейської інтеграції.

Але український народ зумів виграти цей гібридний бій через Революцію, що проявила гідність України і її народу. Після цього, навіть у середині нинішнього військового протистояння з Москвою, Україна провела демократичні вибори кількаразово, їй вдалося підняти свої військові кадри та готовність з незначного та знищеного числа до більш ніж чверті мільйона сьогодні, однієї з найбільших збройних сил з демократичних держав світу і найбільшої в Європі і навіть розпочала боротьбу з ендемічною та часто іноземно імпортованою корупцією.

Якщо Бухарестська декларація була дійсним випробуванням для України, а не просто риторикою, то Україна за останні десять років пройшла цей тест з дуже високими оцінками. Якщо б небажання Німеччини та Франції просунути Україну в Бухаресті було випробуванням для заспокоєння Москви, вона на це випробування відповіла зневажливо. Насправді, Москва була повністю викрита як невиправний ворог і ізгой цивілізованого світу, що реагує тільки під змусом.

Наступний саміт НАТО відбудеться у липні в Брюсселі. Не повинно бути й мови про військову неготовність України до НАТО. Не повинно бути і питання про цілі Росії незалежно від того, чи є Україна в НАТО, чи ні. Німецьке та французьке небажання десять років тому зуміло лише підняти російський апетит до агресивних пригод. Ось що робить умиротворення. Насправді шлях України до членства в НАТО є стримуючим фактором для російської агресії. Примус є єдиним життєздатним курсом. Чим швидше визнають це країни-члени НАТО, особливо неприхильні, тим краще для НАТО. Україна, мабуть, стане найсильнішим і найбльш надійним членом НАТО після США, Великої Британії і Франції. Німеччина та Франція мають можливість виправити свою помилку  Бухареста у Брюсселі.

Перебування на шляху до членства в НАТО вимагає певної поведінки, яку слід буде дотримуватися в Україні. Гарантії безпеки, такі як НАТО та військова жорсткість, яку вимагає НАТО, зробить Україну ще сильнішою як військово, так і демократично. Це явна перемога не тільки для громадян України, але й для сусідів, зокрема тих, котрі є у НАТО. Демократичний та потужний член НАТО на самому кордоні може бути найгіршим кошмаром Москви і найприємнішою мрією цивілізованого світу.                                              

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства