Угорщина: не Майдан, але дзвіночок для Орбана

Протести, що охопили Угорщину, стосуються невдоволення найманих працівників реформою трудового законодавства. Але розвиток подій дозволяє говорити про більш глибокі причини. Із відповідними, куди більш значущими, наслідками.

За що боремося?

Отже, угорський парламент на пропозицію уряду минулої середи проголосував за збільшення дозволених обсягів понаднормової праці з 250 максимальних годин на рік до 400. Одразу ж після цього, на вулиці Будапешту вийшли незадоволені громадяни, підтримані опозицією. А потім, окрім першопричини протесту, були озвучені й інші вимоги: збереження незалежності судової системи, забезпечення незалежності ЗМІ. Протягом усіх днів до початку нового тижня акції не вщухали, а у неділю вперше перетнули психологічну планку в десять тисяч осіб.

На тлі справді «гарячого» протесту в Парижі аналітики та політологи заговорили про тенденцію, адже головною вимогою є саме соціальні питання, хоч знову проводь марксистське розділення на класи «трудящих» та «буржуазії» та віщуй про загострення класової боротьби.

Це так, але все ж таки має свої відмінності. Тому що Угорщина зараз на економічному підйомі, останні п’ять років демонструє впевнене зростання ВВП не менше 3% на рік (у 2018-му це буде 4,1%, це друге місце серед країн ЄС слідом за Польщею із 5%). До цього треба додати, що Будапешт входить до групи країн Центральної та Східної Європи, які зараз є умовними «середняками» ЄС, але мають усі амбіції, а головне – реальні можливості – для виходу через кілька років на рівень якщо не Німеччини та Франції, то Італії чи Іспанії за економічними показниками та рівнем життя. Ця обставина робить голос цих країн більш чутним в ЄС, особливо на тлі Brexit'у, а їх аргументи – куди більш вагомими.

А аргументи ці прості: звісно, ЄС є самоцінним та важливим інститутом спільного майбутнього Європи, але якщо це союз групи країн, то саме інтереси країн мають бути визначальними при формуванні спільної політики, а не, нібито, спільні інтереси усього утворення. Тобто, це не Брюссель має диктувати правила поведінки та накреслювати стратегію, а окремо чи то укупі Будапешт, Варшава, Париж, Берлін, Рим та інші мають формувати порядок денний, а євробюрократія має його узагальнювати та виробляти якусь зважену позицію. Фактично, у Центральній та Східній Європі відбувається реанімація геополітичного проекту майже сторічної давнини – Малої Антанти – що свого часу також мала створити альтернативний центр впливу на європейські справи. Тоді завадила велика війна, але зараз – Польща, Угорщина, Чехія та Сербія не налаштовані втратити свій історичний шанс.

Віктор Орбан: європеєць із «Москвою» в голові

Отже, протести у Будапешті відбуваються на економічно сприятливому тлі. І тому їх каталізатором є саме стиль та поведінка угорської влади. І вона, здається сама себе поставила в незручне становище, з якого тепер змушена вибиратися звичайними для себе способами.

Після виборів у квітні 2018-го правляча партія глави уряду з 2010 року Віктора Орбана зберегла не просто більшість, а конституційну більшість у 2/3 місць в Національних зборах, що дозволяє формувати однопартійний уряд та взагалі не звертати уваги на присутність опозиції. Власне, не буде перебільшенням сказати, що як такої принципової опозиції в Угорщині вже давно не спостерігається: друга та третя партії – націоналістична «Йоббік» та ліва Соцпартія вже три каденції поспіль програють вибори, але визнають їх підсумки та виступають такою собі декорацією існуючої політичної системи. Системна опозиція Орбану зараз сконцентрована навколо «Демократичної коаліції» колишнього голови уряду та екс-соціаліста Ференца Дьюрчаня та ліберальної партії «Політика може бути іншою», але їх представництво в Нацзборах – 9 та 8 місць відповідно при 133 місцях партії Орбана «Фідес».

Політичні орієнтири Орбана відомі: він не є прихильником поширених у Європі «стереотипів» (так, зазвичай, називають в Угорщині позицію ЄС з багатьох питань) та полюбляє, як то кажуть, йти проти течії. Відомими є його питомі симпатії до Росії та демонстративні відносини з Путіним, а також – запекла боротьба проти мігрантів з країн Азії та Африки, в чому він має союзників у Варшаві, Празі та, віднедавна, у Римі. Власне, останній пункт і став головним важелем вагомої перемоги «Фідес» у квітні.

Що ж до Росії, то Орбан виявляє дива політичної еквілібристики, з одного боку маючи інтереси у реалізації енергетичних проектів з Росією, Угорщина щопівроку вчасно та спокійно голосує за поновлення санкцій проти Кремля. Тобто, це така хитра, але цинічно прагматична позиція: ми дружимо із усіма, виходячи з національних інтересів, але ми не доводимо до конфлікту, який може загрожувати країні. Тобто, ми будемо критикувати ЄС «до останнього патрону» (що Орбан та його соратники роблять кожного дня на всі лади), але ніколи не перейдемо межу дозволеного, адже саме завдяки наданим кілька років тому Брюсселем грошам відбувається зараз те саме стале економічне зростання).

Відомий Орбан та його партія і претензіями до України щодо прав угорської меншини на Закарпатті, відносини Києва та Будапешта зараз назвати дружніми складно. І на Угорщину через це тиснуть – і в НАТО, і безпосередньо США. І от, здається, сукупність усіх цих факторів зараз почала грати проти Віктора Орбана.

Ще раз про «втому металу»

Вже 14 поліцейських постраждали, а більше 50 протестувальників затримані під час акцій протесту в Будапешті. Влада «на автоматі» звинувачує в організації акцій американського мільярдера угорського походження Джорджа Сороса (його антипатія до Орбана та його політики відома). Проте, влада не хоче помічати головного.

А головною, нагадаємо, є соціальна вимога – не змінювати трудове законодавство, інші – щодо незалежності суду та ЗМІ – є допоміжними. І саме це є незрозумілим для влади: життя за усіма показниками стає кращим, а тут виходять протестувати, бо «не розуміють», що для того, щоб краще жити, треба більше працювати. Тобто, це – класична історія про нерозуміння владою довколишніх реалій та наявності людей, які ці реалії готові змінювати.

І причина цього нерозуміння проста: всьому приходить кінець, навіть найбільш успішна та справедлива влада втрачає зв’язок із реальністю та починає помилятися. І стається це тоді, коли вона впевнена у своїх силах «як ніколи». В Угорщині зараз саме такий момент: Віктор Орбан при владі беззмінно з 2010 року, він зміг спокійно пережити протести та падіння рейтингу у 2014-2015 роках, коли саме під політичними гаслами опозиція (не без допомоги Сороса) марно намагалася домогтися дострокових виборів. І от тепер, коли влада вирішила, що ніякої загрози нема, вона й робить крок, що може стати якщо не фатальним, то однозначно помилковим. Які мотивації угорської влади у впровадженні додаткових понаднормових годин, ніхто розбиратися не буде, але це рішення – однозначно непопулярне та буде каталізатором протестів. І Орбан сотовариші цього не відчули не тому, що не змогли пояснити свою логіку виборцям, а тому що вирішили: нічого пояснювати не треба, не забов’язані. Тобто: це такий собі конфлікт влади, яка вважає, що може дозволити собі усе, та суспільства, яке зрозуміло, що настав час показувати «жовту (поки що) картку» та окреслювати територію своїх прав, на яку владі вхід буде «заборонено». Це все дуже схоже на відоме у фізиці явище – «втома металу» – конструкція працює, є справною, але в певний момент – просто розвалюється з причини «перевтоми» матеріалу, з якого вона зроблена. Довгий час угорці терпіли Орбана тому, що кращого не було, а життя все ж таки покращувалося не на словах, а справді. І от – як то кажуть – настає момент істини: чи вдасться владі знову переконати людей, що насправді все робиться вірно? Навряд чи цей протест стане Майданом, але приводом замислитися для Віктора Орбана та повернутися до політичної реальності – цілком можливо. Якщо, звісно, в нього та його партії не заспокоїть омана, що вони «сильні, як ніколи» і що звертати увагу на протести – справа зайва. От тоді – й можна буде готуватись і до Майдану «по-угорські».

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук