Що пов'язує Петра Першого та український Томос?

У міністерстві закордонних справ ФРН цього тижня відбулася скромна церемонія, що не викликала значного інтересу з боку ЗМІ. А шкода. Німецька сторона передала українській документ початку XVIII століття, який «прихопили», як і багато чого іншого, з собою фашистські загарбники під час Другої світової війни. Йдеться про грамоту, видану Петром І митрополиту Йоасафу Кроковському щодо «поставлення» його 14 вересня 1708 року на Київську митрополію.

Артефакт є красивим рукописним пергаментом розміром 80х58 см, у золоті та сріблі, із двоголовим орлом-печаткою, віньєтками та китичками. Оформлення його є типовим для свого часу, а ось зміст – дуже нам сьогодні цікавий, особливо у світлі останніх подій у релігійному житті держави.

ДАВНІЙ МОСКОВСЬКИЙ СТРАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Це остання царська грамота вільнообраному київському митрополитові, яка підтверджувала статус Київської митрополії як «першоначальної» серед усіх митрополій Московського патріархату. Але із «зауваженнями». У грамоті цар наказує митрополиту Київському… не схилятися у бік Вселенського патріарха.

Цікаво, що коли грамота була опублікована у 1825 році митрополитом й істориком Євгенієм Болховітіновим, ним були допущені неточності. Зокрема, він «випустив» дуже важливу частину тексту, де йдеться саме про присягу Йоасафа не звертатися до вселенських патріархів.

Передача грамоти невдовзі після отримання Україною Томосу про автокефалію є символічною. «Те, що документ повертається в Україну саме сьогодні, має велике історичне, культурне та політичне значення. Грамота свідчить про те, що на початку XVIII століття побоювання Москви щодо повернення Київської метрополії до Константинополя вже були надзвичайно актуальними», – розповіла агентству доктор історичних наук Наталія Сінкевич. За її словами, після утворення єдиної Української православної церкви фактично відновлюється історична справедливість, яка існувала до 1686 року.

Грамота Петра I – важливий документ з історії неканонічного підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, що не обмежувалося 1686 роком, йдеться у дослідницькій статті українських істориків Наталії Сінкевич і Тетяни Себти.

На момент видачі Грамоти московські предстоятель і цар усе ще мали побоювання щодо можливої втрати митрополії, хоча й пройшло стільки років. У Петровій Грамоті підкреслювалося перебування київського митрополита під владою московського патріарха: «А йому, богомольцеві нашому, преосвященному Йоасафові, митрополитові київському й галицькому, і Малої Росії, і після нього будучим митрополитам київським з усім причтом духовним малоросійського народу бути надалі під благословенням і в послуху святійшому та всеблаженнійшому московського й усієї Росії, і всіх північних країн патріарха навіки невідступно згідного з його обітницею, яку він учинив із підписом своєї руки при поставленні його на престол київських митрополитів у соборній та апостольській церкві Пресвятої Владичиці нашої Богородиці чесного і славного її Успіння, не відлучаючись під благословення й поради вселенських патріархів».

Підозри московітян не були безпідставними, підкреслюють автори дослідження, посилаючись на конституцію Пилипа Орлика 1710 року, в якій ідеться про наміри утвердити єдину православну церкву «під послухом святійшого апостольського трону константинопольського». Очевидно, плани повернення Київської митрополії під омофор Константинополя у середовищі київського духівництва початку XVIII століття були досить поширеними.

Попри офіційне перепідпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, позиція останньої серед українського кліру й політичної еліти була доволі хиткою. Не хотів поривати зв’язків із Києвом і Константинополь. У листі від 9 травня 1686 року до гетьмана Самойловича патріарх Діонісій закликав першого за будь-якої потреби у церковних справах звертатися саме до Константинополя, чим підкреслював збереження своєї юрисдикції над Києвом.

Після приєднання до Москви канонічні права Київської митрополії поступово, але неухильно, урізалися. У 1688 році митрополитові було офіційно заборонено йменуватися ієрархом «всія Русі», натомість у титулатурі залишено тільки «Малу Русь». Скорочувалася й канонічна територія Київської митрополії. Зокрема, відповідно до зазначеної Грамоти, з-під її юрисдикції вилучалися Чернігівська архієпископія й Києво-Печерський монастир.

Показово, що після смерті Йоасафа місце митрополита Київського чотири роки залишалося вакантним, а його наступник – Варлаам (Ванатович) іменувався вже не митрополитом, а просто архієпископом.

МАЙЖЕ ВИПАДКОВА ЗНАХІДКА

Саме Наталія Сінкевич і виявила, що грамота, яка зберігалася десятиліттями в Інституті східноєвропейської історії та країнознавства Тюбінґенського університету ім. Ебергарда Карла (федеральна земля Баден-Вюртемберг), є оригіналом, а не копією, як думали раніше.

Документ просто висів собі під склом на стіні інститутської бібліотеки з 1958 року, коли засновник Інституту Вернер Маркерт придбав його, аби приваблювати студентів і гостей «слов'янським духом». Київська історик, проходячи повз, звернула увагу на те, що виглядає документ підозріло аутентичним. Витягли з рамки, уважно вивчили (восени 2016 року за ініціативи та на гроші МЗС ФРН була створена спеціальна дослідницька група з українських і німецьких науковців), і таки дійсно – грамота виявилася справжнісінькою.

Окрім його суто історичного значення експерти намагалися простежити шлях документа з Києва до Тюбінґена. Свої висновки виклали у статті в журналі «Osteuropa» Наталія Сінкевич і Тетяна Себта та їхні німецькі колежанки по дослідницькій групі Катаріна Кухер і Корріна Кур-Королев.

Спочатку Грамота зберігалася в ризниці київського Софійського собору. У 1922 році у складі бібліотеки собору її було передано до Всеукраїнської академії наук, а 1931 року – у відділ рукописів Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України ім. В.Вернадського).

Зрозуміло, що Грамота (і не одна, пропало 2 грамоти Петра, 1708-го й 1700-го років) була вивезена під час Другої світової війни, окупації Києва. Швидше за все, вона просто була викрадена, а не вивезена «офіційно» (а вивозили вагонами) з Бібліотеки АН УРСР, імовірніше, службовцями зондеркоманди Кюнсберґа, які мали необмежений доступ до сховищ і підпорядковувалися міністерству закордонних справ Рейху.

Разом із цією пам’яткою зникли щонайменше ще 24 грамоти, місце знаходження яких і досі не відоме. Автори дослідження припускають, що артефакти могли зберігатися у члена зондеркоманди штурмбанфюрера СС доктора Вільфріда Краллерта, австрійського географа, який знався на імперських грамотах та розумів їхню справжню цінність. Відомі випадки, коли Краллерт не відправляв за призначенням у Берлін на адресу МЗС конфісковані в бібліотеках особливо цінні якісним виконанням або історично значущі речі, а «притримував» їх – як уважалося, для СС. Або для себе. У повоєнний час Краллерт продав близько 1400 географічних мап Товариству з вивчення історії Східної Європи, попереднику того самого нинішнього Інституту в Тюбінґені. Який зараз і відновив разом із земельною владою історичну справедливість.

ТОНКИЙ НАТЯК ВІД ПОСЛА

Невеличкою «ложкою дьогтю» в цій «бочці» задоволення німецької сторони від свого жесту доброї волі став виступ на церемонії в Берліні посла України в ФРН Андрія Мельника.

Дипломат, звичайно ж, подякував і МЗС, і федеральній землі, і науковцям.

Але натякнув, що Україна загалом розраховує на більшу активність з боку Берліна щодо повернення викрадених артефактів – як документів, так і предметів мистецтва. Така робота вже, в принципі, ведеться. Взяти хоча би створену 3 роки тому Українсько-німецьку комісію. Обнадійливим сигналом Мельник назвав те, що кілька місяців тому художній галереї Харкова було повернуто картину українського художника Сергія Васильківського.

Проте виглядає так, що Україна добровільно повернула ФРН дещо більше скарбів. Зокрема, в державній бібліотеці Берліна зараз зберігаються нотні записи, зроблені рукою Йоганна Себастьяна Баха. Але лише фахівці знають про те, що ці папери – вартістю кілька мільярдів євро – були передані українською стороною.

А в 2001 році було передано архів Співочій академії – 5119 рукописних музичних творів, 800 надрукованих робіт, загалом понад 264 тисячі сторінок автографів, коментарів, копій і рідкісних друкованих музичних творів. Але дивовижно, сама академія на своїй сторінці жодним словом не згадує про те, як повернулися ці роботи до Берліна, з болем говорить посол. І нагадує, що тодішній президент Леонід Кучма не в останню чергу таким жестом, актом доброї волі, намагався покращити відносини з ФРН і заручитися підтримкою канцлера Герхарда Шредера. Чим сьогодні цей канцлер є для України – всім відомо…

Отже, зауважив Мельник, не варто дивуватися тому, що в українському суспільстві не дуже то й підтримують такі «реверанси» із повернення скарбів, які робить влада. І не можуть забути, що солдати Третього Рейху привласнили понад 300 тисяч музейних експонатів, 51 млн книг, 46 млн архівних документів. Вони пропали безслідно. І залишається лише сподіватися, що хоча б маленька частинка з них коли-небудь з'явиться в публічному просторі, та мріяти, що дещо повернеться туди, де має бути. Німецькі колеги могли би серйозно допомогти в цьому, адже «знають, де шукати». Свої скарби вони розшукують дуже ретельно.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

«Ми вважаємо, що цей важливий, безцінний документ має бути повернений туди, де йому й потрібно бути – до Києва. Для України він має надзвичайне значення внутрішньополітичне, але також реституція культурних артефактів є дуже важливою для німецько-українських відносин», – сказала автору заступник директора Інституту Катаріна Кухер.

Грамота повернеться до Києва вже наступного тижня. Вона буде передана Національній бібліотеці ім. Вернадського. На початку літа, за словами Кухер, у Києві планується проведення наукового симпозіуму, під час якого відбудеться офіційна церемонія передачі за участі офіційних осіб і громадськості.

…Як пожартував посол, для Грамоти російського монарха повернення до Києва буде «певним шоком». Адже на світ вона з'явилася тоді, коли Україна була частиною Московської імперії, а її церква була зруйнована, підпорядковуючись російській. А доставлена Грамота буде в незалежну Українську державу, яка має самостійну – автокефальну – Православну церкву України. «Але після всіх важких ударів долі царська грамота зможе впоратися з цим», – висловив він переконання.

Москві це також доведеться «проковтнути»…

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото автора