Знайомтесь: Егіл Левітс, обраний президент Латвії

На початку цього тижня в латвійському Сеймі був обраний новий президент Латвії - Егіл Левітс. На посаду він вступить тільки на початку липня. Так що у нас є час трохи краще придивитися до цієї цікавої політичній постаті.

Не кажучи вже про те, що сам по собі опис долі Левітса, його батьків, дідусів і бабусь читається, як роман, епопея з різкими сюжетними поворотами, іноді трагічними, іноді щасливими.

СІМЕЙНІ ТРАДИЦІЇ: ДИСИДЕНТИ І РЕВОЛЮЦІОНЕРИ

Утім, судіть самі.

Егіл Левітс народився 1955 року в Ризі. Його батько - інженер Йонас Левітс, був латвійським дисидентом. Вся сім'я Йонаса загинула під час Голокосту. Але батько не говорив багато про це. Як пояснював сам Егіл, батько закрив на ключ цей зруйнований світ і тримав ключ при собі.

З іншого боку, Йонас, який мав чіткі прозахідні демократичні погляди, багато говорив із сином про політику - з раннього дитинства. У сім'ї існував своєрідний ритуал - щодня після вечері слухати «Голос Америки», BBC, Deutsche Welle. «Ось чому мені було ясно з раннього дитинства, що Латвія була окупованою землею, - пояснює Левітс. - Батько казав: "Радянський Союз - це в'язниця, ми живемо в тюрмі". Крім того, хлопчик зрозумів ще одну важливу в умовах радянської окупації річ: те, про що говорять вдома, не повинно обговорюватися де-небудь ще, наприклад, у школі.

Першою політичною подією, за якою стежив (слухаючи західне радіо) п'ятирічний Егіл, була конголезька криза 1960 року. Лумумба, Чомбе, Адула, Гізенга, Катангський сепаратизм, бельгійські найманці - ці слова назавжди врізалися в його пам'ять...

Оскільки родичів по єврейській батьківській лінії хлопчик не знав, то його «великою родиною» була виключно сім'я по маминій лінії. Мама - Інгеборга Левіті (дівоче прізвище Барга, вона також відома як поетеса, друкувалися під псевдонімом Айя Земзаре). Її дід Яніс Баргс під час революції 1905 року тримав підпільну друкарню, у якій друкувалася нелегальна газета "Cīņa" («Боротьба»), що видавалася LSDSP (ЛСДРП, Латвійська соціал-демократична робітнича партія; була заборонена після правого перевороту Карліса Улманіса в 1934 році; в радянський період працювала у шведській еміграції). Після розгрому революції родина втекла в Гамбург. Звідки повернулася в уже незалежну Латвію в 20-х роках.

У 1944 році сім'я Інгеборги серед інших біженців виїхала до Німеччини (де на початку століття вони прожили кілька десятиліть і прекрасно знали мову). Там сім’я жила під Берліном. Мама Левітса пішла в Службу порятунку, допомагала розкопувати цивільних, похованих після бомбардувань під уламками.

Егіл пізніше часто запитував: як було дітям, народженим в такий апокаліптичний час? Мама йому відповіла: «Коли світ навколо гине, жага до життя найсильніша».

ПОТАЙ НАРОДЖЕНИЙ І НЕЗАРЕЄСТРОВАНИЙ

Після закінчення війни сім'я опинилася на території Східного Берліна, контрольованого радянською адміністрацією. Тому в 1946 році їх усіх переселили на територію Латвії. А в березні 1949 року її батьків і сестер, які жили в селі, депортували в Сибір, як і десятки тисяч інших латвійців. Інгеборзі ж вдалося уникнути цього, оскільки вона жила в Ризі. Друзі підказали їй, що є людина, яка допоможе їй зробити фальшиві документи. Так вона вислизнула зі списків репресованих. І так познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Йонасом Левітсом, який зробив такі документи.

Інгеборга пам'ятала про загрозу, що висить над нею, і вже навіть коли завагітніла, не пішла в пологовий будинок, боячись що там уважно дивитимуться її документи, адже це було ще до ХХ з'їзду. Егіла народжувала вдома. І якийсь час, знову-таки, його не реєстрували офіційно. Лише через деякий час після амністії, оголошеної Хрущовим у 1959 році, мати наважилася піти в міліцію, щоб зареєструвати сина. Але і після цього вона завжди була готова до арешту за тривале введення радянської бюрократії в оману.

Левітс розповідає, що найперші спогади в житті у нього такі. Йому три роки, і він із батьками йде на Ризький вокзал, щоб зустрітися з бабусею і дідусем. І ось з димом і свистом приходить потяг. З вагона виходять стара тітка і старий дядько, обоє у ватянках, гумових чоботях, з якимись пакунками в руках. «Я дивлюся і думаю: це що, справді мої бабуся і дідусь?» - згадував Егіл. Так у 1958 році повернулися з Сибіру його старші родичі. Пізніше він часто їздив на літо в село до бабусі і дідуся. Тато Йонас хотів навчити сина читати, коли тому не було ще й чотирьох років. Але бабуся рятувала його, кажучи, що онук їй допомагає, працюючи в саду.

Утім, читати він навчився досить рано. І перед вступом до школи вже вільно читав газети. Тому батьки вирішили, що йому нема чого йти в перший клас. Після успішного проходження тестів Егіл пішов одразу в другий. Тато і мама були раді, а от сам хлопчик - не дуже, оскільки, як він висловився «бути наймолодшим у класі не завжди приємно».

І ЗНОВУ НІМЕЧЧИНА

Дисидентська родина Левітсів хотіла виїхати з СРСР, тим більше що в західноєвропейських країнах у них були близькі родичі (брати діда Баргса, які не повернулися до Латвії у 20-х роках). Однак права на виїзд їм не давали. І лише в 1972 році, в межах політики «розрядки», перед візитом президента США Річарда Ніксона в Москву кільком тисячам осіб (радянським дисидентам) дали можливість виїхати на Захід. Таку пропозицію зробили і Йонасу Левітсу. Він, звичайно ж, погодився. Так сім'я опинилася в Німеччині.

Але Егіл, на відміну від батьків, не знав німецької мови. Тому хлопцеві, хоч він уже й закінчив школу в Ризі, довелося піти в місцеву латиську гімназію в Мюнстері. Там він активно вчив німецьку і не менш активно брав участь у житті латиського товариства вигнанців. І, до речі, перечитав усю місцеву бібліотеку про історію Латвії.

У латвійській діаспорі було багато технарів, інженерів, хіміків. І школа №2, яку Егіл закінчив у Ризі, також мала хімічний ухил. Тому він спочатку пішов на хімічний факультет Гамбурзького університету. Однак після двох років вивчення хімії зрозумів, що справжнє його покликання - право і політика: «Це науки, які дають освіченим латишам професійні інструменти, ефективніші на шляху до свободи. Я думав: якщо сам дивом утік з радянської в'язниці, то повинен подумати про те, як допомогти іншим, тим, хто залишився там. Вибір мого навчання був цілеспрямовано політично мотивований. Спочатку я вивчав у Гамбурзькому університеті право, потім політологію ».

А оскільки він добре знав російську мову, то спеціалізувався на радяністиці. Викладачами Егіла були професор Лебер і професор Майзнер. Обидва - балтійські німці: Лебер - з Латвії, Майзнер - з Естонії. «Ім'я Лебера добре відоме в колах латвійських юристів та істориків, а Майзнер популярний в Естонії - він науково обґрунтував політику невизнання окупації країн Балтії».

У Німеччині у Егіла була цікава робота - він брав участь у юридичному аналізі пакту Молотова-Ріббентропа в науковій групі при Бундестазі, працював в Інституті східноєвропейських досліджень в Геттінгені.

ВНЕСОК У ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

З початком перебудови Левітс мав можливість приїжджати до Латвії. Тут він став членом Ради Народного фронту Латвії, був учасником Громадянського конгресу Латвії. Водночас як учений з Геттінгенського університету він пояснював на Заході, що у відновленні незалежності балтійських країн і в цілому в розпаді СРСР, немає нічого страшного (тоді панічно боялися «розповзання» радянської ядерної зброї).

Як кваліфікований юрист, який здобув освіту в Німеччині, 35-річний Левітс став одним з авторів Декларації про відновлення незалежності Латвії від 4 травня 1990 року. Але головне його професійне дітище - Преамбула до Сатверсме (Конституція Латвії). Левітс був ініціатором доповнення Конституції Латвії тезами про важливість латиської ідентичності і «основну націю».

Пізніше він багато працював над написанням законів для знов незалежної Латвії. У 1992-1993 роках Левітс був послом Латвії в Німеччині і Швеції. У 1993-1994-му він - міністр юстиції. У 1994-1995-му - посол в Угорщині, Австрії та Швейцарії. Пізніше - суддя Європейського суду з прав людини (1995-2004). Після цього Левітс став членом Суду Європейського Союзу (до 2010 року інституція мала назву Суд Європейських співтовариств). На виборах президента Латвії в 2015 році (тоді його висунуло Національне об'єднання) він посів друге місце після Раймонда Вейоніса. У 2018 році повноваження Левітса як судді Суду Європейського Союзу були підтверджені.

У кінці травня 2019 року Левітс, як відомо, був обраний Президентом Латвії (знову з подачі націоналів, але цю пропозицію підтримали всі партії правлячої коаліції). Інавгурація пройде 8 липня.

Загалом Левітс має широку підтримку серед латиської інтелігенції і юридичної спільноти. Його шанувальники навіть створили спеціальний сайт і групи в соцмережах.

Ну, й останнє - Левітс одружений, дружина Андра (гінеколог за фахом). Двоє дітей: дочка Індра і син Лінард.

ПРЕЗИДЕНТ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ І МОРАЛЬНИЙ КАМЕРТОН

Латвія - парламентська країна, президент тут має не таку вже й велику владу. Але він є своєрідним моральним камертоном. І в цьому сенсі президентський пост дуже важливий.

Вже з огляду на біографію Егіла Левітса його погляди в цілому зрозумілі. Прихильник демократії, людина, орієнтована на Захід, прихильник європейських цінностей. Але водночас — він жорстко відстоює необхідність збереження латвійської, латиської ідентичності.

Він це визначає як принцип «відкритої латиськості». І дає йому таке тлумачення: «Кожен належить до латиської нації з латиською мовою і латиською культурою, і це ані найменшою мірою не применшує того, що можна й іншу мову використовувати й інші культури плекати. Але нашим загальним фокусом мислення повинна бути латвійська держава. Тільки тоді вона буде сильною, якщо все латвійське суспільство (або його відчутна більшість) свої дії сфокусує на нашому спільному латвійському суспільстві і латвійській державі». Тобто, на його думку, навчання в школах повинно проходити державною мовою. А для представників національних меншин може існувати окремий предмет: російська, литовська, естонська, польська, німецька та інші мови.

Левітс категорично проти висловлювань, що Латвія повинна (або може) бути «мостом між Сходом і Заходом». Він завжди підкреслює: «Латвія - не міст від Росії до Заходу, вона сама - Захід». При цьому обраний президент завжди так само чітко виступає на підтримку України, її територіальної цілісності і реформ.

А от в Росії не дуже зраділи перемозі Левітса, визначаючи його як «юриста з антиросійським ухилом». Водночас російські ЗМІ періодично намагаються витягнути в заголовок про Левітса щось позитивне. Але при ближчому розгляді ця теза показує свій зворотний бік. Ось, наприклад, «Левітс не виключив зустрічі з Путіним». Заглядаємо всередину, а там сказано: «Я цього (зустрічі з Путіним, - ред.) не виключаю повністю. Але я не думаю, що це актуальне питання зараз чи в найближчому майбутньому». Ну тобто, ймовірність - приблизно як у зустрічі з динозавром, 50 на 50, або зустріну, або ні.

Або ось іще. «Обраний президент Латвії виступив за хороші відносини з Росією». А що всередині? «Треба старатися, щоб відносини Латвії з Росією були хорошими, проте вони повинні бути частиною загальної політики Євросоюзу по відношенню до РФ... Багато в чому від Росії залежить, чи будуть між двома країнами хороші відносини». Тобто — абсолютно очевидна дипломатично акуратна вказівка на необхідність європейської єдності, спільної позиції у взаєминах із Росією, поведінка якої, м'яко кажучи, не є бездоганною.

У розділах про сімейну історію Е.Левітса, його дитинство та юність, використані матеріали зі статті Вії Бейнерте «Izlaušanās no cietuma. Saruna ar Egilu Levitu» / «Прорив з в'язниці. Розмова з Егілом Левітсом».

Олег Кудрін, Рига

Фото - Анда Краузе; сімейний архів, публікація в LA.LV. Zinu portal Latvia