А між іншим, японець Хірано Такаші, журналіст, який редагує японську версію сайту «Укрінформ», всім нам дає непоганий урок японської працелюбності й наполегливості. І справа не в тому, що він зумів вивчити українську, коли у Токійському університеті іноземних мов не було жодного живого носія мови. А в тому, як він вміє використовувати час. Викладаючи японську в Львові, він паралельно отримав ще один диплом. Ставши дипломатом японського посольства, він паралельно був «твіттерянином».

А вже набувши статусу журналіста, минулого року він провів персональну виставку фотографій (фотографія стала його резервною професією), а цього року в Японії виходить його книга про Україну.

Ми поговорили з Такаші й про його книгу та про його досвід дослідження України.

- Такаші, у мене розрив шаблону… Переді мною сидить японець із гарною українською мовою, який не знає російської.

- У Токіо, коли був студентом, змушений був відкласти вивчення російської тому, що паралельно вивчав українську і лексично та граматично виникало багато плутанини. Тобто я відклав вивчення російської доки не вивчу українську, але потім не мав часу повернутися до російської, бо поглиблював українську.

- В українців є певні символи Японії: японський сад, самурай, суші, танка. Чи ти маєш якійсь символи України?

- Козак, борщ, вишиванка… Або “свобода”. Етимологічно “козак” означає “вільна людина”, й це “свободолюбство” досі помітне в українському суспільстві. До речі, щойно ви згадали “самурая”, а це слово етимологічно означає “людину, яка служить комусь”, тобто самурай є “слуга”! Дещо парадоксально виглядало, коли партія “самураїв” виграла в країні свободолюбства (сміється). Але загалом я не великий прихильник того, щоб розповідати про одну країну якимись символами. Бо це створює стереотипи, які потім важко розвінчувати. Я завжди готовий пояснювати тисячами слів, аніж кількома символами, коли мова йде про щось важливе для мене, як Україну чи Японію.

- Ви казали, що ваше захоплення Україною почалося з прочитаної про неї книги. Що це була за книга?

- Мій батько – вчитель географії, у нього було багато книг, й це була одна з книг, виданих за часів Незалежності. І я пам’ятаю своє подивування тим, що це велика країна в центрі Європи, в якій живе багато людей, яка має мову, традицію, історію. Я подумав тоді: якщо країна велика, то чому я не знаю. Там були слова, що це країна, в якій відновлюється мова. Для дитини це було незрозумілим: як це – мова, яка відновлюється? Мова – те, що завжди було, є і повинно бути. Чому вона відновлюється? Тоді я почав шукати слово «Україна», спілкуватися – й мені сказали, що українську можна вивчати в університеті в Токіо. І я вирішив вступати на кафедру східно-європейського та російського регіонознавства, де вивчалися російська і факультативно можна було вивчати українську мову раз на тиждень. Викладач, професор вивчив українську по книжках.

- Важко японцю вчити українську?

- Важко, в основному – через фонетику. Японська мова фонетично проста. Українська фонетично дуже багата, слід навчитися розрізняти звуки, яких у нас нема. Але не лише розрізняти на слух, а й вимовляти. Це складно, доки нема спеціального тренінгу. У Японії було два-три підручники, потім я замовив собі ще один у Британії – разом з аудіокасетою. Ще я слухав радіо «Свобода» та «Океан Ельзи». Після закінчення університету почав шукати роботу, пов’язану з українською мовою. В Токіо роботи не було, я заробляв тоді фрілансом, як фотограф, але паралельно шукав. І ось в Україні у Львівському національному університеті почали шукати викладача японської мови, і я відгукнувся. Щороку туди набирали тридцять студентів, які вступали з бажанням вивчити японську мову, а загалом я мав близько ста студентів різних курсів.

- Ти не мав розчарування Україною, коли побачив наживо?

- Львів – прекрасне місто, де живуть гарні привітні люди. Я бував у їхніх родинах. Якщо говорити про побут, а я жив у гуртожитку на Пасічній, – і це сприйняв, як цікавий досвід. Чекав воду (тоді вона подавалася по годинах) у черзі разом із іншими викладачами, це все ОК. Це шлях реалізації дитячої мрії. Я завжди хотів розмовляти живою українською мовою, і я нарешті міг розмовляти українською щодня. Я вступив до магістратури, щодня виконував завдання, навіть почав писати статті. Якщо говорити про культуру, то я був цілком задоволений. Ну, але певні практичні моменти української освіти мене дещо розчарували. Я скажу так. Студенти – хороші діти, яких часом псує система. Якщо викладач не приходить на заняття вчасно, то і студент приходить із запізненням. Якщо викладач не перевіряє завдання ретельно, то й студент припиняє виконувати їх ретельно та вчасно. Викладач з першого дня – зразок та модель для студента. Я принаймні мав для себе це, як настанову, і троє моїх студентів отримали можливість навчатися у Японії. Я допоміг їм отримати стипендію для навчання в Японії.

- Ти приніс своїм студентам японську педантичність?

- Ні, пунктуальність (сміється).

- Далі тебе запросили до посольства Японії. Не нуднувато на дипломатичній роботі?

- Я почав працювати в посольстві Японії в січні 2014 року. Це було не нудно, це часи Майдану. Наше посольство тоді евакуювали, і воно почало працювати в Прем’єр-палаці. Янукович утік, почалася окупація Криму, зранку до вечора ми стежили за оновленнями, щоб вчасно передавати інформацію до Токіо. Причому, є певна традиція – орієнтуватися на інформацію російських медіа, у яких ширше покриття, тиражі, які всюди мають корпункти. Цього разу багато медіа Токіо також цитували Росію.

Я ж знав українську мову, мав багато друзів у Києві, ретельно відстежував Твіттер та Фейсбук, тобто у мене було багато джерел.

Вже тоді існував певний розрив у баченні подій у світі, я ж мав чітке бачення, що це не просто режисура чи інсценізація, як писали російські ЗМІ, які цитували японські медіа. Я ж на власні очі бачив онлайн приклади самоорганізації: як себе захищати, куди слід надсилати гроші, де краще зараз перебувати й як діяти. МЗС Японії читало наші повідомлення з посольства, а паралельно читає японські новини, часто републіковані з російських, які давали різне бачення.

Так у посольстві я працював чотири роки, а потім ваше міністерство інформації шукало фахівців з японського напрямку зі знанням української та японської мов. Міністерство шукало пишучого експерта, а посольство не знало, кого порадити. У мене контракт мав закінчуватися через два роки, я сам попросився.

Інформаційне поле в Японії дуже непросте: або російські медіа, або проросійські експерти, там теж розуміли, що слід диверсифікувати інформацію, з’явилося розуміння, що офіційна Росія у тому числі продукує фейки, але джерела японською мовою в Україні не було. І тому мій похід в Укрінформ сприйняли нормально. Всім хотілося зрозуміти справжню Україну. І таким чином вже півтора року я тут працюю. Саме тут я завершив книгу про Україну, яку почав писати раніше.

- Як вона називається?

- «Український фан-book». Кольорове видання на 224 сторінки із моїми фотографіями. Ця книга наполовину путівник, яка допомагає подорожувати, наполовину – розповіді про історію України, мови, якими користуються її жителі, традиції, релігію, спорт. Про політику – небагато, книга має стимулювати інтерес та подорожі до України. Люди, які взнають про Україну з газет, думають, що тут війна. Я ж переконую, що тут можна безпечно подорожувати, недорого та смачно їсти. В цій книзі достатній обсяг інформації для тих, хто хоче подорожувати. Її видало японське видавництво, яке, власне, запропонувало мені написати книгу і яке планує продати тираж. Я вів Твіттер і Фейсбук, щоб не втратити актуального знання щодо ситуації по Україні, й таким чином відгукнувся на пропозицію.

- На чому в цій книзі ти робиш особливий наголос? Що особливо радиш подивитися? Чим ми цікаві японському туристові?

- Немає особливого наголосу, а навпаки – намагався показувати Україну, як таку, яка є сьогодні. Абсолютна більшість японців нічого не знає про неї. Або докладав зусиль привертати увагу до Криму, написавши коротко про тамтешню історію, культуру та мову кримських татар. Завдання просте. Я просто показую фото про різні міста й місця у вашій країні (починаючи з Маріуполя чи Арабатської стрілки, закінчуючи Луцьком), розповідаю про історію Трипільської культури, скіфів, Русі, Кримського ханства, Гетьманщини, українську революцію та УНР, Кримську національну республіку та депортацію, і про здобуття незалежності Україною.

А ще – про українську кухню, релігії, нацменшини, вишиванки та писанки, Різдво, надання Томосу, залишки язичництва в традиціях (як дідух і свято Купала), мистецтво, ідентичність, базові речі про політику, економіку й спорт...

Тобто, я розповідаю японцям про все, що є в Україні, лаконічно й нейтрально, щоб вони зацікавилися, а потім могли самостійно шукати інформацію про неї, захотіли побачити її власними очима. Інакше кажучи, написав так, щоб стало відкриттям для читачів, що Україна є дуже чарівна. Моя філософія схожа на те, що “Ukraїner” робить для українців, але я акцентував на японській авдиторії з урахуванням тамтешнього попиту, тенденцій та сприйняття. Коротко кажучи, книжка – для популяризації України.

- Що тобі в українцях подобається, а що ні?

- Подобається емоційно швидке реагування. Причому це на всіх рівнях, це підштовхує до змін, тут все змінюється дуже швидко. Населення Японії налаштоване консервативно. Вони зазвичай бояться змін. Я 10 років живу в Україні, раз на рік повертаюся до Японії, очікуючи, що там щось зміниться. І там нема змін, а тут щороку щось змінюється. І ці зміни – наслідок характеру українців, які люблять все змінювати. Це позитив, але це й недолік. Коли починаєш реагувати та змінювати без ретельного планування, то неодмінно рухаєшся з помилками. Тому, з одного боку, рух – то добре, з іншого, швидкий емоційний рух – монета, яка має другу сторону. Не знаю (сміється), принаймні я хотів би допомогти у дрібницях.

- Чи твоє уявлення про українських жінок збіглося з реальністю?

- Моє жіноче коло спілкування – журналістика, мистецтво, представниці громадянського суспільства. Мої подруги – дівчата з соцмереж та сфер, якими я цікавлюся, а дівчат із вулиці я просто не знаю. Я висловлююся дуже обережно щодо них, щоб не заперечувати або не стверджувати стереотипи.

- Що тобі подобається в українській кухні?

- Супи.

- Що ти слухаєш зараз?

- Океан Ельзи, Даха Браха, Вів’єн Морт, Один в каное, Jamala.

- Ти присвятив Україні багато років. Вона вартувала твоїх вкладень, часу, почуттів?

- Так. Я жодного моменту не шкодував, що колись у дитинстві її вибрав.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Тарасов Володимир