План Трампа щодо Палестини: «угода» з відомими «невідомими»

Так, треба визнати: класична дипломатія працює вкрай неефективно в наші дні. Але на зміну їй поки що приходить відверта комерція, безпринципні компроміси та перехід тих самих «червоних ліній», які, звісно, є в кожному застарілому протистоянні. Але – чи реальний до виконання план Трампа та що ж спонукає лідера США його висувати та активно просувати? Та чи тільки його?

Спочатку була війна

Загальновідомо, що історія ізраїльсько-палестинського протистояння – це пряме віддзеркалення наслідків колоніальної політики сторічної давнини, помножене на національну та релігійну ворожнечу, вміло роздмухувану ззовні з кінця 40-х років минулого століття. На сьогодні диспозиція виглядає так: існує та активно розвивається незалежна держава Ізраїль, що входить до групи найрозвиненіших країн світу, має сучасні соціальні стандарти, боєздатну та сильну армію, яка постійно перебуває у стані бойової готовності, тому що існуванню держави загрожують терористичні фундаменталістські угруповання, що час від часу нападають на Ізраїль. Поряд – існує визнана частково (більшістю членів ООН) держава Палестина, статус якої не врегулюваний досі. Вона розколота на два анклави, один з яких перебуває під владою терористичного руху Хамас, який не визнає права Ізраїлю на існування та постійно атакує ізраїльські міста і поселення, щоразу наражаючись на відповідь Армії оборону Ізраїлю (ЦАХАЛ). Рівень життя в Палестині, як і загальний рівень розвитку та військової спроможності, на порядки нижчій від Ізраїлю. Між країнами не існує дипломатичних відносин, вони перебувають у режимі то потенційного, то реального конфлікту. І так уже більше 70 років…

Що пропонує «великий брат»?

І от, під час візиту прем’єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу до Вашингтона, Дональд Трамп на підсумковій прес-конференції виголосив план (анонсовано його було ще два роки тому) щодо врегулювання, який проголосив ні багато, ні мало – «угодою століття» та останнім шансом Палестини зробити свою державність повноцінною.

Що ж пропонує Трамп? По-перше, його план передбачає обопільне визнання права на існування та незалежності двох держав – Ізраїлю та Палестини, причому з останньою США готові укласти дипломатичні відносини (а значить, це зроблять за ними й усі інші держави англо-саксонського світу). Але. Трамп пропонує визнати наявні реальні кордони територій, що контролюються Ізраїлем та Палестиною, тобто США заявляють про готовність визнати законність ізраїльських поселень на західному березі ріки Йордан, які були побудовані після 1967 року. Те саме стосується Голанських висот, які до війни 1967 року належали Сирії. Також Трамп пропонує визнати Єрусалим неділимою столицею Ізраїлю, а столицю Палестини розташувати у його східному передмісті – містечку Абу-Діс.

Отут виникає головне протиріччя. Власне, оці втрачені арабською коаліцією після «шестиденної війни» землі і є каменем спотикання: відповідні резолюції ООН та весь міжнародний процес врегулювання конфлікту передбачають, що держава Палестина має бути утворена з врахуванням кордонів до «шестиденної війни» 1967 року. По суті, в особі палестинського керівництва Трамп, пропонує арабському світу поступитися частиною земель в обмін на визнання Палестини. Погодьтеся, така пропозиція мала б бути чимось підкріплена. Дональд Трамп це розуміє. І тому пропонує компенсацію: по-перше, США у разі згоди на цей план готові інвестувати в Палестину 50 мільярдів доларів; по-друге, територію Палестини (передусім, сектор Газа та власне основну територію на західному березі ріки Йордан) має з’єднати відповідна швидкісна транспортна інфраструктура, що також буде побудована за зовнішній рахунок та буде контролюватися урядом Палестини. По-третє, до Палестини пропонується передати два анклави на кордоні Ізраїлю та Єгипту в пустелі Негев. Хто саме має тут поступитися територією зрозуміти поки що важко, але призначені ці анклави для промислових зон. Ця безпрецедентна в світовій історії країна з чотирьох відокремлених територій має бути з’єднана швидкісними магістралями. Якими саме – наземними, тунелями – про це ще слід домовлятися, хоча відстані там невеликі – максимум кілька десятків кілометрів.

Як це все зрозуміти? З одного боку Ізраїль отримує контрольовані кордони. З іншого боку – більша частина території Палестини стає анклавом, тобто, матиме зовнішній кордон тільки із Єгиптом у секторі Газа, але дістатися туди з західного берега Йордану ще треба, а швидкісні магістралі ще мають бути побудовані. Колись. Може бути. Цинічність та прагматичність плану Трампа зрозуміла та очевидна. Якщо дуже коротко: це і є бізнес-метод у політиці. Американська адміністрація пропонує економічні преференції та сприяння в обмін на політичні поступки. І адресат цих пропозицій відомий – це уряд Палестини на чолі із президентом Махмудом Аббасом, який є офіційним представником інтересів палестинських арабів. Але…

У Палестині, нагадуємо, двовладдя. В секторі Газа влада уже давно в руках ХАМАСу, серед широких мас палестинців ці радикали мають чималу вагу. Вони й почали уже масові акції протесту із заворушеннями в палестинських містах, відкидаючи будь-які варіанти реалізації плану Трампа. Ну, і як завжди запалали зоряносмугасті та біло-блакитні прапори, портрети та опудала Трампа. Галасно, картинно, контр-ефективно… Зрозуміло, що й Аббас був змушений відповісти Трампу жорстко: «Ми віддаємо пріоритет фронту спротиву, щоб зірвати ізраїльські плани». Втім, пан Аббас залишив можливість перемовин із Ізраїлем, але тільки за посередництва ООН, США, ЄС та Росії…

За що Трамп з Путіним так «полюбили» Нетаньягу?

Реакція «зацікавленого» світу була прогнозованою. Відверто проти висловилися, зрозуміло, Іран та Туреччина, більш стримано – Єгипет та Йорданія, а майже схвально, як свідчення початку пошуку реального рішення – Саудівська Аравія. Ізраїль, вустами глави уряду Нетаньягу, який був присутнім при оголошенні Трампом плану, назвав пропозиції «реалістичним шляхом до тривалого миру» та анонсував його обговорення власним урядом на засіданні 2 лютого.

Що сказали у ООН, Європі та Москві? Перші – констатували, що є резолюції про кордони 1967 року і що треба щось із цим робити, починати новий масштабний переговорний процес. Другі – стримано виявили готовність обговорювати. А треті – заявили, що будуть спочатку вивчати, а потім коментувати, при цьому пропагандистська машина РФ вже зайшлася у чергових багатохвилинках ненависті до пропозицій Трампа. Але всі ми знаємо: буде команда – миттю замовкнуть.

Родзинка криється у часі та обставинах, за яких презентовані пропозиції Трампа. Позиція Ізраїлю на тлі загального загострення ситуації на Близькому Сході стає чи не вирішальною у розкладі сил. І тому боротьба за лояльність цієї держави є вкрай значущою як для США, так і для Росії: обидва ядерні «слони» прагнуть впливу над усім регіоном. Тож протягом останнього року, що Трамп, що Путін усіляко намагаються – коли догодити, а коли й натиснути на керівництво Ізраїлю, особисто на Біньяміна Нетаньягу, на прізвисько Бі-Бі.

Ми всі були свідками рішення Трампа щодо стратегічного загострення відносин із Іраном, виходу США із ядерної угоди із режимом аятол, визнання Єрусалиму столицею держави в односторонньому порядку... Втім, і з Москвою у Нетаньягу зараз «медовий місяць»: Ізраїль не приєднався до санкцій проти РФ, у сирійській війні фактично виступив на боці росіян та режиму Асада, Нетаньягу був почесним гостем та параді Перемоги у Москві 9 травня минулого року та брав участь у ході «безсмертного полку». Чим відповіла Росія? Підтримкою смертельного ворога – Ірану, озброєнням терористів з Хезболи… Натомість Ізраїль влаштував Путіну «теплу ванну» під час заходів з відзначення Дня пам’яті Катастрофи єврейського народу, на якій він, людина, що де-факто зруйнувала світопорядок, залила кров’ю Україну, Сирію, Лівію – присвоювала собі лаври спільної перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні, яку було розв’язано за безпосередньої участі СРСР – ідейного і практичного попередника нинішньої Росії.

Так що пана Нетаньягу можна назвати зараз стабільним партнером як Вашингтона, так і Москви. Але чому саме Нетаньягу симпатизують Білий дім та Кремль? По-перше, і Трамп, і Путін бачать політику у персоналістському вимірі: головне – це особисті рішення «сильних хлопців», право сильного, яке може підміняти процедури та інститути. Ось ми так зробили – і усе. Ну, наприклад генерала Сулеймані ліквідували, чи анексували український Крим. Нетаньяху теж такий собі альфа-політик. Саме тому і Вашингтон, і Москва зараз бачать у ньому «свого», найбільш міцного союзника на Близькому Сході, який відповідає їх баченню «політики».

Але зараз у Нетаньягу важкі часи – він може піти із влади, в Ізраїлі від нього втомилися – він більше десяти років незмінно при владі, виплили корупційні скандали, його політичні коаліційні маневри перейшли усі межі політичної пристойності. У березні на країну чекають другі дострокові вибори поспіль. Шансів на здобуття більшості у Нетаньягу та його партії «Лікуд» небагато, головний конкурент – соціал-ліберальний блок «Кахоль-Лаван» має переспективу сформувати стабільний уряд, що не буде залежати від хитких домовленостей з малими партіями. А це значить – відхід Нетаньягу від політики уже назавжди: йому вже, як-ніяк, сімдесят років.

Відтак, Нетаньягу бореться за владу усіма можливими способами. План Трампа, проголошений в присутності Нетаньягу – це свідчення того, що ця пропозиція, цілком вигідна Ізраїлю, і реалізовувати її треба з Нетаньягу. А «експрес-візит» Нетаньягу до Москви – такий собі «крюк по дорозі зі США» це для громадян Ізраїлю – репатріантів з колишнього СРСР, які можуть взяти до уваги прихильність Путіна до Нетаньягу і проголосувати за його партію, а не за звичний для них «Наш дім – Ізраїль» Авігдора Лібермана. Тим більше, що саме нині Путін підписав указ про помилування ізраїльської громадянки Наами Іссахар, яку півтора роки тому затримали з десятьма грамами гашишу в транзитній (тобто кордону РФ вона не перетинала!) зоні аеропорту Москви та засудили аж до 7,5 років ув’язнення за контрабанду наркотиків. Як все це – від «організованого» затримання до «суду» – робиться в РФ ми добре знаємо.

Але тепер саме Нетаньягу повертає дівчину на батьківщину. Так що – отака масштабна рятівна політична спецоперація по урятуванню «нерядового Бі-Бі».

А це взагалі – можливо?

Наскільки життєздатні пропозиції Трампа? Це залежить і від того, чи залишиться при владі Нетаньягу, якій, звісно, весь час до виборів присвятить галасливій кампанії (а він це вміє) на підтримку плану Трампа всередині Ізраїлю. Якщо це дасть перемогу на виборах у березні, то провідник плану з боку Ізраїлю буде зрозумілий.

У Трампа – свій інтерес і це теж – вибори. І виголошення таких сміливих планів щодо Ізраїлю зараз – це звернення президента, що йде на переобрання, до впливових єврейських кіл у США. Це спроба домогтися приязні від вагомої частини Уолл-стріт, яка традиційно орієнтується на республіканців, але яка не сприймала й досі не сприймає Трампа. І нарешті, все це може похитнути позиції конкурентів Трампа з табору демократів – етнічних євреїв Берні Сандерса чи Майкла Блумберга.

Щодо візиту Нетаньягу до Путіна одразу після відвідин Вашингтону – його політична мета  цілком прозора. Прем’єр Ізраїлю мав переконати Путіна в тому, що план Трампа не зачіпає російських інтересів, а навпаки посилює статус-кво в регіоні. Нетаньягу, цілком ймовірно, просив Москву вплинути на Туреччину та Іран та попрацювати із Махмудом Аббасом. Щоб перші поступово пом’якшили власну позицію, а другі – хай і залишилися проти, але б отримали сигнал, що Москва не буде підтримувати їх силові дії чи виступати адвокатом у разі загострення. А третій, Аббас тобто, – погодився хоча б розпочати розмови.

Тож справа виявляється дуже заплутаною, а для її реалізації – потрібно виконати чимало умов та врахувати актуальні обставини. Тому, скоріш за все, якщо процес й піде, то його завершення припаде не на цей і не на наступний рік. І пропозиції можуть змінитися помітно, і склад учасників, і предмет домовленостей.

Віктор Чопа, Київ