Вірменія – Азербайджан: коли правих нема, але війну треба зупинити

На кордоні між двома кавказькими країнами звична вже понад тридцять років напруга перейшла в гарячу стадію. Офіційно втрати вже наближаються до двох десятків осіб з обох боків. Реальні цифри – скоріш за все, ми дізнаємося пізніше.

Що ж сталося цього разу? Чи є вихід? Та яким він має бути? І до речі – чи не треба Україні дуже уважно не тільки слідкувати за цими подіями, а й робити висновки для себе?

Що можна зараз зрозуміти?

12 липня, вдень, на частині кордону між Вірменією та Азербайджаном, що розташована за майже триста кілометрів від Карабаху-Арцаху, почалися зіткнення, що перейшли у наступні дні у масштабні бойові дії. Зрозуміло, що дати однозначну відповідь, хто почав першим і з якої причини – зараз неможливо: міністерство оборони Азербайджану каже про обстріл з боку сусідньої держави, Вірменія – про спробу азербайджанських військових перетнути кордон країни на автомобілі. Очевидно, що правду з’ясувати буде можливе тільки за втручання міжнародних неупереджених експертів, проте, не факт що це вдасться зробити взагалі.

Далі – підвищення дипломатичної та політичної напруги, обстріли, що тривають й досі, масові заворушення як у Баку, так й у Єревані. У міжнародному ж контексті: в прямому сенсі реальна загроза відновлення застарілого конфлікту в нових геополітичних умовах. І от саме це є головною проблемою сьогодні.

Луна радянської спадщини

Зауважимо одразу: встановлення винних у військовому конфлікті кінця 80-х – середини 90-х років минулого століття між Вірменією та Азербайджаном – не наша місія. Але констатуємо реалії: частина визнаної світом території Азербайджану, населена переважно етнічними вірменами, не є контрольованою урядом у Баку. Так звана «Нагірно-карабахська республіка» існує як невизнане ніким (і Вірменією теж!) державне утворення вже три десятки років, зрозуміло, що за підтримки вірменського уряду та із набуттям її мешканцями громадянства Вірменії. Тим більше, що анексованими є не тільки території Карабаху-Арцаху, а ще й землі сімох прилеглих районів власне Азербайджану. Запитаємо читача – вам це нічого не нагадує?

За тридцять років, що минули, Карабах-Арцах набув в прямому сенсі сакральності як для Вірменії, так й для Азербайджану у політичному сенсі: ветерани війни є окремою кастою суспільства обидвох держав, а військові керманичі стають важливими діячами у державній системі. Що казати – три з чотирьох вірменських президентів – Кочарян, Саргсян, Саркісян – мали пряме відношення до тієї війни. У ментальному вимірі Карабах-Арцах є як символом етнічної єдності вірмен на власній історичній території. А в політичному – абсолютно обґрунтованим підтвердженням принципу відновлення територіальної цілісності Азербайджану. До речі – знову-таки, це треба ще дуже ретельно дослідити чия це саме історична та етнічна територія. І, скоріш за все, вийде, що спільна.

Чи могло скластися якось інакше? Це питання до тих, хто малював мапи радянських республік на межі 20-30-х років минулого століття. Дружба народів та спільна побудова соціалізму призводила от до таких от казусів: подивиться на мапу Закавказзя – і ви побачите не тільки Карабах-Арцах як проблемну точку, а й азербайджанську Нахічевань, що розташована «за територією» Вірменії (до речі – от питання з питань: а чому за таким прикладом не зробили ще тоді автономію Карабаху-Арцаху кремлівські вожді? Ну от був би анклав, що був би частиною Вірменії з азербайджанською етнічною більшістю?). Але поряд ми побачимо й Абхазію, й Південну Осетію, приналежність яких Грузії не викликає сумнівів у правовому та політичному сенсах, але це не знімає з порядку денного етнічного та міжнаціонального історичного фактору. Треба визнати усім: все було дуже непросто і не тільки останні сто років. Проте не можна не зауважити, що сталінський принцип оцього механічного перемішування народів зараз відгукується усім. І гравців на цьому полі набагато більше, аніж конкретні учасники протистояння.

Кому це вигідно?

Не будемо квапитися шукати чиюсь «руку», подивимося спочатку на внутрішній фактор в обох країнах. В Азербайджані все виглядає дуже стабільно: у лютому там пройшли дострокові парламентські вибори, які впевнено виграла правляча партія президента Ільхама Алієва, сам по собі політичний режим країни є прикладом демократії в ісламській пострадянський країні – світський її характер не ставиться під сумнів, знайти ж «золоту середину» між традиціями та модернізацією політичній династії Алієвих вдалося цілком успішно.

У Вірменії – все складніше. Політичний устрій є більш нестабільним, «гранатова революція» 2018 року відкрила новий політичний процес, але посилила внутрішнє протистояння. Справа в тому, що лідер революції – глава уряду Нікол Пашинян експлуатує імідж демократа та проєвропейськи налаштованого політика. Власне, демонтаж недемократичного політичного режиму Кочаряна-Саргсяна й був головною метою його політичної діяльності. Прийшовши до влади з вулиці та завдяки ній, пан Пашинян отримав усю повноту влади в країні – абсолютна парламентська більшість, підконтрольний уряд та влада на місцях. Але – половина країни – колишній електорат супротивників Пашиняна не сприймають нову владу та поки політично саботують її дії – не ходять на вибори, наприклад. Та й будемо відверті – спокуса, отримавши владу, забути про гасла, з якими до неї йшов – кого не спіткала у новітній історії? І чому ж це пан Пашинян не є таким саме прикладом?

Ще на 5 квітня у Вірменії був призначений референдум щодо змін до конституції – вони стосуються реформи єдиної непідконтрольної Пашиняну гілки влади – судової, на чолі з конституційним судом. Чому це важливо? Тому що саме конституційний суд минулого року зупинив переслідування колишнього президента Кочаряна. До речі – вам це ще щось не нагадує?

Але референдум зараз є перенесеним через пандемію коронавірусу на невизначений термін. Враховуючи відсутність суттєвих успіхів у економіці за два роки Пашиняна при владі, а також – політичний бойкот референдуму з боку усіх інших політичних сил Вірменії, окрім блоку Пашиняна «Мій крок», наочною стала ситуація, що голосування влада може програти. А економічна коронакриза реально може похитнути позиції влади взагалі. Яким чином можна спонукати суспільство до об’єднання навколо лідера та влади? Так, маленька війна… Ні, ми нічого не стверджуємо – ми просто ставимо питання та аналізуємо факти.

За кулісами – великі інтереси? Ні, всі втомилися, всім не до того

А тепер подивимося ширше на ситуацію навколо Азербайджану та Вірменії. Вона змінилася та змінилася не на користь Вірменії. В економічному контексті завдяки нафтовому фактору, Азербайджан сьогодні – держава, що має стабільну економіку та переозброїла свою армію. Азербайджан також має природних союзників поряд – Туреччину та Іран, які вже традиційно підтримують Баку. І ще на додачу, що Анкара, що Тегеран все частіше займають окрему зовнішньополітичну позицію та не узгоджують і не беруть до уваги думку навіть власних близьких партнерів.

Між тим, ще очевидніший агресор є головним стратегічним партнером та союзником Вірменії. Це Росія. На території Вірменії стоїть російська військова база, країна отримує від РФ кредити та енергоносії за пільговими тарифами. Вірменія – член ОДКБ, військового союзу на пострадянському просторі на чолі із Москвою, а економічно – Євразійського економічного союзу, що вибудувала на теренах частини колишнього СРСР все та ж Москва. Звісно, союз із Москвою довгі роки сприймався (не будемо тут оцінювати – наскільки це виправдано) єдиним запобіжником виживання для Вірменії в недружньому оточенні. Але ж саме цей союз дозволяв і дозволяє Вірменії і встановити контроль і 30 років контролювати анексовані території і Карабаху-Арцаху, і ще семи районів Азербайджану. Скажемо прямо: у прямому повномасштабному зіткненні без підтримки ззовні шанси сучасної вірменської армії проти азербайджанської виглядають сумнівно. Зрозуміло, що наявність російської військової бази стримує ситуацію, але ж саме вона її і консервує!

І от що вимальовується: нинішній конфлікт буде вирішуватися у трикутнику Анкара-Москва-Тегеран. А відносини в ньому зараз є більш ніж прохолодними. Туреччина та Росія зіткнулися у Лівії, та й у Сирії в них різні інтереси. А якщо додати сюди абсолютно непередбачувану політику Ірану, то й взагалі виходить, що ситуативна вісь Ердоган -,Путін - Роухані може дати величезну тріщину саме зараз – і саме через вірмено-азербайджанський конфлікт.

Дуже промовисто виглядає млява позиція Заходу: США відверто не до цього усього, ЄС вчергове «занепокоєний», а генсек ООН Антоніу Гуттеріш може тільки словами закликати до недопущення великої війни.

Трохи логіки: за що тут має виступати Україна?

Що важливе для України в цій історії? Звісно, не можна не помітити дуже багатьох паралелей. Тим більше, що Карабах-Арцах – це такий собі приклад існування і в якомусь сенсі певної перемоги практики сепаратизму як явища – не визнавати «Нагірно-карабахську республіку» можна скільки завгодно – але вона є де-факто, і світ якось не квапиться допомагати у встановленні справедливості та територіальної цілісності Азербайджану. Ну а хто – сильно допомагає світ Україні із відновленням територіальної цілісності? А Молдові? А Грузії?

Тому ця історія – і про солідарність держав, що мають таку проблему як анексія та неконтрольованість територій. І реакція України на події останніх днів сьогодні цілком природна: для нас принцип територіальної цілісності будь-якої країни є наріжним у зовнішній політиці. І до речі, Азербайджан, Туреччина та Іран жодного разу не ставили це під сумнів під час голосувань в ООН по «донецьким» чи «кримським» резолюціям, а уряд Туреччини й взагалі робить дуже недвозначні принципові заяви по Криму та його приналежності. А от як голосує Вірменія по тих самих резолюціях – теж показово – від сором’язливого «утрималися» останні роки вона відкрито перейшла до однозначного «проти», разом із РФ та її прямим союзниками на кшталт КНДР чи Венесуели. Що ж, скажи мені хто твій друг…

Так, будемо сподіватися, що великої війни не станеться. Проте, як ніколи яскраво цей карабахський сюжет нагадав усім про те, що скоєна колись несправедливість та злочин не можуть залишитися без кари. Її відтермінування не позбавляє її сенсу – і робить її невідворотною. На жаль це коштує людських життів, але цей закон історії, писаний кров'ю, не новий та поки, на превеликий жаль, ще ніким не спростований.

Віктор Чопа, Київ