Криза у Вірменії: Пашинян зробив свою справу, Пашинян може йти
Можна впевнено констатувати: нові протести з вимогою відставки Нікола Пашиняна тепер мають принципово інші зміст і контекст – їх прямо підтримує значна частина збройних сил країни, а це – зовсім інша розмова та диспозиція у протистоянні. Увесь світ спостерігає зараз повчальну політичну історію про кризу (або й крах) політика-революціонера, що або загрався, або – просто й не мав якостей стратегічного управлінця. Адже йшлося – про пошук виходу з кризи не просто влади у Вірменії, держави як інституції, а – цілої нації. Втім, тепер найважливіше, щоб ніхто ззовні не скористався слабкістю, як це вже було в Україні у лютому 2014 року.
Як вузол знову зав’язався
Скажемо відверто: пан Пашинян – видатний оратор, робити гучні та ефектні заяви він уміє. От і 23 лютого в інтерв’ю одному з вірменських ЗМІ він гучно прокоментував заяву екс-президента країни Сержа Саргсяна, що вірменська армія мала можливість використати російські ракетні комплекси «Іскандер» вже в перші дні протистояння із Азербайджаном восени минулого року, але – не зробила цього, що спричинило перехоплення ініціативи противником та перехід останнього у швидкій наступ. Справді, Росія продала Вірменії, як союзниці по ОДКБ, чотири комплекси «Іскандер», і вони мали б значно підвищити обороноздатність вірменської армії. Тому питання – чого їх не використали в критичний момент? – слушне.
Пашинян заявив у відповідь скинутому під час «гранатової революції» 2018 року Саргсяну: «Нехай запитає, чому не вибухнула запущена ракета "Іскандер" або чому вона вибухнула на 10%», а далі й взагалі додав, що це техніка 80-х років минулого століття? Ну, ви розумієте – сказати таке публічно, та ще 23 лютого про російську техніку? Тим більше, що «Іскандер» пропагується Росією як найсучасніша, ефективна та високоточна зброя. Ми не будемо вдаватися у подробиці – хто в цьому випадку вигадує більше: чи то Пашинян про запуск ракети, чи то росіяни про її можливості. Важливо зафіксувати ключове: своєю відповіддю голова уряду Вірменії принизив союзника по ОДКБ, який нібито ж на пільгових умовах продав ті «Іскандери». Як ви думаєте, у Москві цю заяву пропустили повз вуха? Звісно, ні – і від тамтешнього міністерства оборони пролунала обурена заява – типу, наші «Іскандери» – надійні як ніколи. Ну а що сказали по телефону вірменським представникам залишається тільки собі уявляти.
Чарівні «пєндєлі»: відставки, у які ніхто не пішов
Але – обурення заявою Пашиняна пролунало і всередині Вірменії. Перший заступник начальника генштабу армії Тигран Хачатрян назвав заву Пашиняна «неможливою та несерйозною». Відповіддю голови уряду стало розпорядження про відставку військового. Але на його захист стали побратими – адже уся верхівка вірменської армії – це реально бойові генерали двох воєн із Азербайджаном, причому в останній вони очевидно стали заручниками непослідовної та нерішучої позиції політичного керівництва на чолі з Пашиняном. Цей карабахський фактор політики у Вірменії – запам’ятаємо, він важливий.
Генштаб виступив із красномовною заявою вранці 25 лютого: «Прем’єр-міністр та уряд Вірменії віднині не здатні ухвалювати адекватні рішення у цій критичній та доленосній для вірменського народу ситуації. Збройні сили Вірменії довгий час терпіли зусилля, спрямовані на дискредитацію ЗС чинною владою, але усе має свої межі… Неефективне управління чинної влади та серйозні помилки у зовнішній політиці підвели країну до прірви. У зв’язку з цією ситуацією ЗС Вірменії вимагають відставки прем’єр-міністра та уряду, одночасно закликаючи утриматися від застосування сили проти народу».
У відповідь Пашинян відправив у відставку вже главу генштабу Оніка Гаспаряна, якій її проігнорував та ще й у різкій формі, відкинувши своє звільнення. Більше того, від військових з’явилася інформація про те, що про неефективність запусків «Іскандерів» Пашинян міг дізнатися тільки від… азербайджанської сторони, а це могло статися тільки під час зустрічі Путіна, Пашиняна і Алієва у Москві місяць тому. Президент Азербайджану цілком міг кинути такі образливі слова як аргумент у розмові. Тож отримання настільки важливої інформації від глави ворожої держави, а потім ще й її поширення – як таке назвати?
І от, Пашинян вдався до звичного прийому: оголосив про спробу державного перевороту, закликав прихильників вийти ввечері 25 лютого на площу та пройтися центром Єревана. Вийшло, як для Вірменії, не дуже багато – близько десяти тисяч прихильників.
Опозиція, яку тепер можна позначати як несистемну, адже вона здебільшого об’єднує позапарламентські сили, також закликала до протестів. Їх фронтменом став Вазген Манукян – фігура дещо несподівана, але цілком зрозуміла: ветеран вірменської політики, перший прем’єр-міністр незалежної Вірменії та екс-міністр оборони, при якому були досягнуті перемоги у першій карабахській війні. Манукян ніби виконує роль морального авторитета у протистоянні з Пашиняном. Обидві групи стикалися між собою та, зрозуміло, переходили до з’ясування стосунків за допомогою рук. Втім, великих заворушень чи жертв вдалося уникнути. Поки. Пізно ввечері 25-го опозиція розбила наметове містечко біля будівлі парламенту та уряду – та оголосила безстроковий протест. Ніч на 26-те минула спокійно. Але – напруга залишається.
Чому це все ж таки Москва?
Підсумуємо та сформулюємо перші висновки.
Нікол Пашинян отримав проблему не сьогодні, а тоді, коли усвідомив, що Вірменія програє у другій карабахській війні. І знав він про це набагато раніше підписання угоди про припинення бойових дій між Вірменією та Азербайджаном 9 листопада при посередництві Росії, але – вводив суспільство в оману, або – видавав бажане за дійсне. Те, що умови угоди фактично стали капітуляцією Вірменії, стало справжнім шоком для нації – протести вибухнули вже у листопаді минулого року. І – депресія та розгубленість, зневіра боляче ранили вірменське суспільство протягом усіх цих місяців. І вихід цієї напруги мав статися. Але наразі Пашинян викликав його сам.
Втримуватися при владі Пашиняну дозволяє наявність більшості у парламенті. При цьому він все ж таки пообіцяв дострокові вибори протягом 2021 року, не призначивши, щоправда, дати. Зараз вона може зсунутися набагато ближче – якби вже не на квітень. І те, що блок Пашиняна «Мій крок» вже не матиме більшості в парламенті – очевидний факт, взагалі-то свій тріумф минулого разу він отримав завдяки низькій явці, трохи більше 50%, а прибічники скинутої 2018 року влади просто тоді на вибори не пішли. Зараз такого не буде. Але й опозиції ще треба об’єднатися в широкий блок – на базі хоча б того самого «Руху порятунку Батьківщини». І поки з тим теж складно – адже там є й колишня проросійська влада, й націоналісти, й ветерани двох воєн...
Ключове значення має звісно те, як поведуть себе військові. Серед них багато ветеранів, тих, хто служив та працював потім при владі Роберта Кочаряна та Сержа Саргсяна, та й вже згаданий пан Манукян – з тих самих кіл. Для військових ці люди – ближчі та зрозуміліші, ніж Пашинян з його політичними кульбітами та гучними заявами. Тому – фактор суто військової сили зараз може стати вирішальним. Тим більше, що не говори про Манукяна, Кочаряна та Саргсяна – під їх проводом в 90-ті буда отримана ПЕРЕМОГА, а при Пашиняні минулого листопада – ПОРАЗКА. Для суспільства це має потужне психологічне та політичне значення.
І – так – і Манукян, і Кочарян, і Саргсян – завжди були орієнтовні на Москву. А останню Пашинян дратував від самого свого приходу до влади. Відверто майданна форма отримання влади, прозахідно орієнтований... Так, Москва тримала Вірменію на гачку боргами за енергоносії та за багато що ще, та й фактор ОДКБ грав свою роль. Плюс – вічний географічний фактор – а куди Вірменії подітися між Туреччиною та Азербайджаном? Розрахунки на допомогу від Франції, США та Канади, звісно, це важливо – але якось пан Пашинян не зміг домовитися. У тій же ООН Єреван, як голосував завжди в унісон із Москвою, так і продовжив за Пашиняна. От він і втратив довіру у Парижі та Вашингтоні, що й так була не надто переконливою. А після заяви про «Іскандери» в Москві, скоріш за все, теж вирішили – немає сенсу продовжувати удавати співпрацю з незручним режимом. Схоже, Пашинян переграв самого себе.
… А ще й Грузія
Росії зараз принципово важливо закріпитися на Південному Кавказі. З другої карабахської війни Туреччина та Азербайджан витиснули усі можливі преференції для себе, залишивши Росії та особисто Путіну роль весільного генерала для підписання паперів, вигідних Баку та Анкарі. Треба було щось із цим, нарешті, робити. От тому протести, викликані, м’яко кажучи, непродуманими заявами та влади, вибухнули майже одразу. До речі, не лише в Єревані – у Тбілісі теж. Про грузинську кризу цих днів та її специфіку ми писали кілька днів тому – там також проглядає прямий російський інтерес. У Вірменії він просто більш наочний.
Відтак, можна прогнозувати, що зміна влади в Єревані – цілком ймовірна і станеться вона значною мірою з вини нинішнього керівництва. А от як це відбудеться, чи проллється кров – залежатиме від офіцерів армії – в їх тепер руках доля Вірменії.
Віктор Чопа, Київ
