Як Росія Європу під себе «підлаштовувала»
Коли ми говоримо про теперішню енергетичну кризу у Європі, «енергетичну зброю», застосовану Росією, а також неспроможність західних еліт протистояти тискові, ми повинні виокремлювати декілька ключових моментів – тривалість економічного та політичного «русофільства» європейських еліт, тотальне інфікування «столиць світу» – Парижу, Лондона, Берліну – «русским миром», а відтак – їх нездатність адекватно та швидко реагувати на виклики та зміни.
На питання «чи це лікується?» хочеться дати ствердну відповідь, але й дивитися на проблему треба тверезо: вона – більш, ніж складна.
Звідки взялася енергетична криза
«Купівля» Заходу дешевою сировиною почалася не з приходом Путіна, а набагато раніше, ще з часів існування Радянського Союзу та навіть Російської імперії. А ще – російський ринок – по-перше, «сусідній», а по-друге – дуже місткий та вічно голодний. Тож цілком природно, що західні інвестори радо вкладалися у 90-ті роки минулого століття у відбудову капіталізму в Росії.
За часи співробітництва та взаємодії між новітніми елітами Росії та Заходу утворилося чимало більше, ніж ділових, а товариських зв’язків. Підписуючи економічні угоди, вони ставлять свої автографи під багатомільярдними проектами, водночас отримуючи заробітну плату, яка видається крихтою, у порівнянні з величезним «весільним тортом» контракту. Це ж так по-людськи – скуштувати «на десерт» порцію солодкого, з кремом та горішками, до створення якого ти приклався.
І ось уже ексбундесканцлер Шредер займає місце у раді директорів Газпрому та керує консорціумом з будівництва першого «Північного потоку», з місячною зарплатою у 250 тис. євро, а у жовтні 2016 року очолює раду директорів компанії Nord Stream 2 AG. І це топові позиції для топових «ексів», але ж існувало і існує чимало інших «теплих містечок» для людей калібром поменше, але дуже корисних для забезпечення російських інтересів.
Другий момент, важливий для розуміння передумов теперішньої кризи – загальна світова тенденція, передусім, непокоїтися «кліматичної загрозою». Вважається, що глобальне потепління, є наслідком людської діяльності і може стати причиною незворотних катастрофічних процесів – танення вічних льодів, підняттю рівня світового океану. А це, мовляв, призведе до неконтрольованої міграції великих мас населення, спричинить занепад багатьох держав, голод та війни.
Саме тому Європа майже повністю згорнула видобування та використання вугілля як палива для ТЕС. Плюс побоювання щодо наслідків можливих аварій змусило Німеччину відмовитися від виробництва дешевої електроенергії на атомних електростанціях.
Між тим, ані вітряна, ані припливна, ані сонячна чи геотермальна енергія ще не стали реальною альтернативою традиційним вугіллю, нафті та газу. Сподівання на розробку та використання революційних джерел енергії, на кшталт термоядерної та плазмової, дотепер не вийшли за стіни наукових лабораторій.
Підсумуємо це: для газового шантажу зійшлися більш ніж сприятливі умови. Росія була б не Росія, якби не скористалася цим.
Теорія і практика економічного шантажу
Європа розглядала Росію як нормального партнера, який поставлятиме енергоносії по прийнятній ціні та не використовуватиме енергозалежність Заходу у політичних цілях. На локальні епізоди енергетичного шантажу, до якого вдавався ще СРСР, а згодом і Росія, у відношенні країн Балтії, Грузії, Молдови та України, намагалися не звертати уваги. Говорячи про «єдиний європейський простір», «відмову від політики сили», лідери «старої Європи» вважали, що контракт «Газ-труби», укладений ще з радянським керівництвом, діятиме безкінечно.
Втім, вони схоже, забули: економіка не існує у відриві від політики. З точки зору імперського маразму Росії, цілком логічно, використовуючи нестачу палива у Європі вимагати поступок у політичній сфері: нерозширення НАТО за рахунок України та Грузії, зняття санкцій, фактичного перегляду Ялтинських та Гельсінських угод.
Захід, не маючи у сховищах достатньої кількості газу, для нормального проходження опалювального сезону, поставлено перед дилемою: або йти на поступки, або купувати газ по завищеним цінам і поставити бізнес та населення перед загрозою зупинки, для першого, і замерзання – для другого.
Тим часом, на хорватському острові Крк ще у січні 2021 року запрацював термінал з прийому американського та катарського газу, при тому, що власне Хорватія забезпечена газом по контракту з Росією до 2027 року. Алжирський газ надходить до Іспанії. Ізраїльський – до Греції, працює транзитна «труба» у Болгарії, через яку йде паливо до Угорщини та Австрії. Отже, альтернативи як Північному потокові, так і транзиту через Україну, у Європи є. Додамо норвезький газ, обсяги поставок якого пообіцяла збільшити компанія Equinor.
Чому обговорення цих можливостей не стали в центр пошуку рішення для виходу з кризи? Бо треба пам’ятати: шантаж спрацьовує тільки у тому випадку, коли хтось готовий піддатися шантажисту або вчиняє так, щоб для цього з’явилися підстави.
Розбещення скоробагатьками
Можливо, найбільшою помилкою європейських урядів та служб безпеки було навіть не нехтування наслідками від надто довірливого ставлення до росіян, а їх допущення до купівлі нерухомості на італійській частині Рів’єри, у Швейцарії, Іспанії, Австрії тощо. Той же Лондон – давно став такою собі «філією Москви», обсяги дорогої нерухомості, яка належить у британській столиці російським скоробагатькам вражають. Не біда, що російські олігархи та члени родин високопосадовців отримали європейські паспорти. Біда в тому, що Європа заробляла свої статки багаторічною працею, проходженням через усі щаблі кар’єри і тепер вона ледве не з роззявленим ротом дивиться на те, як новоспечені багатії з Росії хизуються яхтами, віллами та пачками купюр. Приклад нуворишів, які вдало монетизують своє становище у політиці та адміністративній ієрархії, за лічені роки перетворюючись на мільярдерів та мультимільйонерів, надихнув чимало європейських чиновників брати приклад зі своїх нових судів, тягнутися до них. Дотягнулися до теперішньої енергетичної кризи...
Оце розбещення – серйозний аргумент на користь думки, що велика частина євроеліти є корумпованою, не обов’язково зараз і не обов’язкова грошима. А гарантіями, що після політичної кар’єри та у випадку ухвалення певних рішень, отримати «шредерівську» сінекуру.
Приклад Німеччини: бутерброд із санкціями та інвестиціями
Усі пам’ятають скандал з турбинами Siemens у Криму, поставленими в обхід санкцій? Хтось поніс відповідальність? Таке не забувається. За перший квартал 2021 року обсяг німецьких інвестицій склав 1,1 млрд. євро. Так, це набагато нижче рівня 2018 року – 3,4 млрд. євро, але цілком пристойно, зважаючи на загальний спад діловий активності, пов’язаний із пандемією ковіду. Голова правління АНК (Німецько-російська палата з зовнішньої торгівлі) Маттіас Шепп вважає, що «позитивна тенденція німецьких інвестицій у Росії, що була до початку пандемії, зберігається». Німецькі фірми брали участь у спорудженні «Північного потоку-2», поставці газоочищувальних установок Linde, поїздів Siemens, Volkswagen інвестує у російські заводи...
Русофілія Заходу – це вплив декількох хвиль еміграції
Про вплив проросійськи налаштованих європейців. Звідки, спитаєте, вони взялися у такій кількості? Тут все просто: з Російської імперії та Радянського Союзу на Європу накотилося кілька хвиль еміграції. Представники кожної з них осідали на Заході, продовжуючи, у значній мірі, залишатися лояльними до Росії. Після розвалу комуністичної системи ці люди та їх потомки втратили ідеологічні підстави для упередженого ставлення до своєї колишньої батьківщини. Російські дворяни, промисловці та банкіри, натуралізувавшися у європейських країнах, завдяки родинним та фінансовим зв’язкам з елітою країн проживання, влилися до них природним чином. Ці зв’язки сприяли налагодженню сотень та тисяч особистих контактів, які переростали у ділове співробітництво та дружбу, скріплену прибутками.
Русофільство заходу – давня історія, ще з часів царату. На початку 20-го століття в Парижі щорічно проводилися знамениті «російські сезони». Лондон, Відень, Берлін та Париж були заповнені російськими емігрантами, що виступали проти царату, водночас демонструючи приклад «іншої Росії», письменниками, музикантами, філософами.
Європейська політика щодо Росії декілька десятиліть будувалася на уявленні, що комунізм зник назавжди, і на сході – цивілізована держава та притомна політична еліта. Європа помилялася, а Росія, «вставши з колін», знову почала випробовувати Захід на злам.
Кремлівська інвазія: історія хвороби
Стрімке підвищення цін на газ – а протягом жовтня ціна за кубометр сягала позначки у 2 тис. доларів – наочно продемонструвало західним елітам, як їхня енергетична залежність від Росії веде до залежності політичної. Кремль розігрує нескладну комбінацію: Або в обмін на зняття санкцій та згоду заходу на російське домінування над усіма територіями, які Росія вважає зоною своїх інтересів, Захід отримує газ по прийнятній ціні, або замерзає і це призводить, до падіння урядів та краху теперішньої політичної еліти.
І у Кремлі знають, на що розраховують: інвазування Європи безпринципністю як специфічною російською ідеологією не припинялася ніколи Уся ця мішанина комерційних інтересів, політичних зв’язків, співробітництва з ідейних міркувань або під загрозою оприлюднення компромату насправді є тим поживним середовищем, з якого і виростає подекуди незрозуміла нам прихильність західних еліт до путінської Росії.
Диверсифікуймося, бо ми того варті.
Ті сили у Європі, які розуміють небезпеку потрапляння під політичний та економічний вплив відроджуваної Російської імперії, лише гуртуються. Тож на Європу чекають випробування. І тому так само, як нас закликають очиститися від корупції, мало б відбутися й очищення європейської політики від російського корупційного впливу, а економіки – залежності від російських енергоносіїв. Лише у цьому випадку й Україна може сподіватися на щире ставлення до себе та суттєву допомогу у боротьбі з російською агресією.
Нам теж треба іншими очима та подивитися на проблему забезпечення України енергоносіями. Сподіватися на російський газ, навіть отримуваний реверсом з Європи, не варто.
Дмитро Редько, Київ
