Як Путін «відповзає» від свого ультиматуму, відкинутого Заходом

Заява п’яти ядерних держав – постійних членів Ради Безпеки ООН про недопущення війни між країнами, що володіють ядерною зброєю та зниження стратегічних ризиків викликало не надто жвавий інтерес преси та політологів, хіба що, за виключенням Росії. Тож постає питання: чим саме викликана поява цієї заяви саме зараз? Що ж змогло так швидко, практично, без попередніх перемовин, об’єднати затятих суперників – США, Китай, Францію, Великобританію та Росію – у ці більш ніж напружені дні?

Заяві п’ятьох передував ультиматум одного

Оскільки нічого нового у тексті заяви немає, а уся вона є лише підтвердження низки раніше укладених договорів та домовленостей ядерних держав, виникає природне питання – що такого сталося останнім часом, що змусило найбільш потужні у військовому плані держави знову заявити про своє прагнення зберегти мир?

Відповідь стає зрозумілою, якщо ми вчитаємося у повідомлення російських ЗМІ, де наполегливо підкреслюється, що ініціатором цієї заяви виступила Російська Федерація.

Росія, яка тривалий час перебуває під економічними санкціями, накладеними за її агресивну політику по відношенню до своїх сусідів, протягом останнього року стрімко підняла градус напруги у стосунках із Заходом, а нещодавно виступила з безпрецедентними вимогами до США та НАТО. Російське керівництво, яке порушило все, що тільки можна і в міжнародному праві, і в людській моралі вимагає «гарантій безпеки», які, у разі їх надання, означатимуть фактичний розпуск НАТО та обмеження суверенітету її членів.

Не будемо займатися конспірологією, звернімося до публічних фактів – це надійніше за таких умов. У ході телефонних переговорів президентів США та Росії, докладний зміст яких не доведений до громадськості, американський лідер, судячи із заяв речників Білого дому, відкинув російський ультиматум. Водночас, було домовлено про продовження переговорів: ситуацію ж якось треба нормалізувати. Раніше Джо Байден відводив на це три-чотири тижні, які спливають у третій декаді січня.

Ініціатива Росії щодо заяви – спроба «зберегти обличчя»

Говорити і домовлятися завжди краще, ніж сваритися та воювати. Оскільки йдеться про можливий конфлікт між найбільшими ядерними арсеналами у світі. Проблема полягає у тому, що, висунувши ультиматум Заходу і США як беззаперечному лідеру демократичного світу, Росії тепер дуже складно відступитися від своїх вимог, адже це означатиме «втрату обличчя», прояв своєї безпорадності. Характерно, що, погрожуючи Заходу, Росія не говорить про збройний конфлікт із Заходом, а брязкає зброєю та загрожує вторгненням в Україну, яка не є членом НАТО або учасником інших оборонних союзів.

Зі сторони це виглядає, звичайно ж, жалюгідно і смішно, але, на жаль, власне Україна і є тією країною, на якій Росія погрожує випробовувати свою військову потужність у змаганні з НАТО. І тому оперативна підтримка цієї заяви про недопущення ядерної війни цілком може бути дипломатичним ходом з боку Заходу, щоб дати змогу Росії відступити, «зберігши обличчя». А з іншою боку, чому ядерним державам не заспокоїти одне одну гарантіями незастосування ядерної зброї? Адже це краще, ніж цього не зробити, особливо в ситуації, яка складається в світі.

Важливий нюанс, на який звернули увагу політичні експерти – до заяви не приєдналися інші держави, що також мають ядерну зброю – Індія, Пакистан та КНДР. Плюс Ізраїль, який також вважається членом «ядерного клубу», проте ніколи офіційно не підтверджував наявність у себе «бомби». Поява заяви саме з таким «набором» підписантів може означати те, що найбільш потужні держави світу (а лише США та РФ сумарно володіють 90% світових ядерних арсеналів) готові домовлятися про гарантії безпеки одне для одної, проте не у форматі поділу сфер впливу та «нової Ялти», а лише в рамках підтвердження наявного світоустрою.

Певним чином все це підтверджує й інформаційна політика поточного моменту чотирьох з п’яти «підписантів». Найбільше цей документ та ініціатива обговорюються саме в Росії, що й доводить його значення саме для «внутрішнього вжитку» в РФ. Всі інші його майже проігнорували. Наприклад, китайські ЗМІ просто констатували факт підписання такої заяви, приділивши набагато більше уваги підготовці до проведення Олімпіади і взаємним поздоровленням з низкою держав (в тому числі і Україною) з приводу річниці встановлення дипломатичних відносин.

Український інтерес, ризики та перспективи

Як це може бути пов’язане з ключовим українським інтересом сьогодення: чи може піти Захід на поступки Росії за рахунок інтересів України? Схоже, що ніяк. 7 січня передбачається позачергова нарада керівників зовнішньополітичних відомств країн НАТО, на який обговорюватиметься російська загроза Україні та протидія; на 9-10 січня у Женеві заплановано переговори американських та російських дипломатів; 12 січня в Брюсселі пройде засідання комісії Росія-НАТО; 13 січня у Відні пройдуть консультації в рамках ОБСЄ щодо «українського питання». По всіх ознаках, нічого Кремлю по наслідках цих контактів «не відломиться», його ультиматум буде відкинуто в цілком округлих дипломатичних формулюваннях, щоправда. Тож заява п’яти підписантів може бути використана Путіним і Ко для красивого (на їхню думку) «відповзання»

4 січня в інтерв’ю виданню «Politico» Андерс Фог Расмуссен, попередник Єнса Столтенберга на посаді генерального секретаря НАТО, заявив: «…ми повинні покласти край фактичному вето Путіна на євроатлантичні прагнення України та Грузії, яке досягнуто за рахунок розпалювання конфліктів низького рівня в цих країнах, інтенсивність яких він піднімає та опускає у відповідності із своїм порядком денним».

Расмуссен наголосив: «Ми обіцяли Грузії та Україні місця за столом НАТО у 2008 році, і час нам розробити план дій з реалізації нашої обіцянки. Якщо необхідно, ми можемо зробити це з застереженням, що стаття 5 НАТО (Принцип колективної оборони, напад на будь-яку з держав – членів Альянсу розглядається як напад на них усіх. – Ред.) поширюється лише на територію, що знаходиться під контролем Києва та Тбілісі, але НАТО не може проводити політику відкритих дверей щодо розширення, в якій вона продовжує дозволяти Путіну діяти у якості швейцара». Вустами колишнього генсека НАТО, експрем’єрміністра Данії та ексрадника президента України колективний Захід доносить до Росії цілком зрозумілий меседж – шантаж не пройде, НАТО вчинятиме так, як вважатиме за потрібне і не зважатиме на російські погрози. А обмеження щодо статті 5 – нехай Кремль розглядає як тимчасову собі поступку.

Колишній заступник міністра закордонних справ Росії Гєоргій Кунадзе вважає, що «…загалом нинішня російська авантюра має дуже мало шансів на успіх, натомість можливість її повного провалу дуже висока... Одним словом, потрібен елегантний вихід зі становища, що дозволяє розповісти про те, як президент Росії, який ніколи не помиляється, знову всіх переміг. Першим кроком до нової перемоги виглядає прийнята з ініціативи Росії заява лідерів п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН про необхідність запобігання ядерній війні та неприпустимість гонки озброєнь».

Непрямим підтвердженням цього є й реакція Білорусі на «заяву п’ятьох». Прессекретар білоруського МЗС Анатолій Глаз заявив, що «Держави "ядерної п'ятірки", по суті, дійшли консенсусу щодо того, що в ядерній війні не може бути переможців, і вона ніколи не повинна бути розв'язана. (…) І тут не можна не оцінити масштабну роботу, яку проводили наші російські колеги як ініціатори цього документа".

На фоні попередніх заяв Білорусі про готовність розмістити на своїй території ядерну зброю Росії така підтримка умов Договору про нерозповсюдження ядерної зброї є дуже красномовною, особливо, якщо згадати, що Білорусія і Росія формально складають хоча й віртуальну, але існуючу на папері «Союзну державу».

Ситуація залишається напруженою, нещодавнє відведення безпосередньо від українського кордону десяти тисяч російських вояків ніяк не означає реального зниження напруженості. Це зроблено хіба що для того, аби зробити вигляд, ніби виконується вимога президента США щодо деескалації ДО початку переговорів про деескалацію. Але більш ніж стотисячний контингент російських військ продовжує знаходитися у безпосередній близькості до наших кордонів. Сподіваймося, що і цього разу міць та вмотивованість нашої армії та відданість домовленостям наших західних союзників відверне Росію від спроб вирішити «українське питання» військовим шляхом.

Дмитро Редько, Київ