Скандал навколо «Дождя» у Латвії: «ні війні» не звільняє від російських імперських комплексів
Після ухвалення в росії в березні законів про кримінальне переслідування за «фейки» та «дискредитацію» російських збройних сил, до Латвії переїхало багато російських ЗМІ, сотні журналістів із сім'ями. І ось стався перший помітний скандал, пов'язаний із цим. Спалахнув він довкола телеканалу «Дождь». Чудовий – і, можливо, видатний – театральний режисер Алвіс Германіс вкрай жорстко відгукнувся про одну з програм «Дождя» з ведучою Катериною Котрікадзе. Він заявив, що з підходом, продемонстрованим у ній, цей телеканал може загрожувати національній безпеці Латвії.
Розпалитися скандалу не дали, його пригасили. Але вдати, що його не було, вже не вийде. Та й не потрібно! До того ж у цій неоднозначній історії є багато важливого для України.
КОНТЕКСТ: МЕДІАЕМІГРАЦІЯ, ДЕРЖБЕЗПЕКА І ВИДАТНИЙ РЕЖИСЕР
Останніми місяцями в Латвії було видано 247 віз медійним працівникам та ще 206 віз членам їхніх сімей. Серед найвідоміших ЗМІ – «Новая газета» (у Ризі відбувся її ребрендинг під назвою «Новая газета. Европа»), російська редакція «Радио Свобода», московські корпункти BBC, Deutsche Welle, телеканал «Дождь». Чому вони переїхали саме до Риги? Не в останню чергу тому, що тут добре почувається і активно працює портал новин «Медуза» (створений 2014 року колишніми журналістами та редактором, вигнаними з видання Лента.ру).
"Дождь" оголосив про припинення мовлення 3 березня. Після цього більшість його працівників виїхала з росії. Інформація про налагодження мовлення саме у Ризі надходила суперечлива, напевне, переговори були непростими. Але все-таки заново «Дождь» почав мрячити саме тут, з 18 липня. Також з'являлася інформація, що студії каналу будуть ще у Грузії, Нідерландах та Франції (планується, що повноцінне мовлення розпочнеться восени).
Декілька слів про Катерину Котрікадзе. Вона з 2020 року керує інформаційною службою «Дождя», також веде на ньому програму «Котрікадзе закордонних справ». Її чоловік Тихон Дзядко – головний редактор «Дождя». Але на посадах Катерини на телеканалі - це не головне. Котрікадзе – досвідчена та сильна журналістка (у 2012-2020 роках була шефом інформслужби «емігрантського» російського телеканалу RTVi).
Ще один важливий акцент – 5 серпня МЗС Латвії призупинило широку видачу віз із гуманітарних мотивів, це стосувалося, зокрема, і медійних працівників. Водночас латвійська Служба держбезпеки (VDD) дала пояснення, що вбачає ризики у переїзді до країни такої великої кількості російських журналістів.
Вже 7 серпня представниця російського МЗС, знатна фейкометка марія захарова написала в ТГ-каналі, що працівники «Дождя» нібито мали співбесіду у VDD (деякі начебто до п'яти-шести годин) і підписали «папери про співпрацю». Головред Тихон Дзядко оперативно спростував цю «інформацію».
Алвіс Германіс - видатний театральний режисер, керівник Нового Ризького театру (Jaunais Rigas teatris, JRT), знаний своєю принциповою позицією щодо російської агресії.
Так, після поїздки до Маріуполя Євгєнія Міронова (з яким Германіс раніше працював як режисер) Алвіс сказав, що для нього більше не існує такого артиста і людини. При цьому Германіс підтримує тих росіян, які після 24 лютого висловили протест проти війни та виїхали з росії. Так він прийняв у JRT режисера Дмитра Кримова та актрису Чулпан Хаматову. Причому вже встиг поставити з Хаматовою моновиставу Post Scriptum, що засуджує розв'язану війну та російський мілітаризм загалом.
Германіс – один із моральних авторитетів у Латвії. Його пости у Фейсбуці часто привертають увагу. При цьому режисер формулює свою думку прямо, гостро, часом жорстко. Так 18 червня він опублікував відкритий лист до керівництва країни з проханням пояснити, як діяти латвійцям у разі військового нападу на країну. Через кілька днів латвійське Міноборони і справді відповіло режисеру (і суспільству).
Тож у нових гострих постах Германіса у Фейсбуці немає чогось принципово нового. Він такий: вимогливий – як фахівець, як особистість, як громадянин.
ЛАТВІЙСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ ПРОТИ ІМПЕРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ
Отже, у вівторок, 9 серпня, вийшов новий, майже двогодинний випуск «Котрікадзе закордонних справ». Його головною «фішкою» було 11-хвилинне інтерв'ю з мером Риги Мартіньшем Стакісом, а головною темою цієї розмови – знесення пам'ятника «визволителям Риги». Те, як журналістка провела бесіду, у Латвії не сподобалося багатьом, але якби не гранично гострий пост Германіса, це, можливо, не викликало б такої бурхливої реакції.
Ось що написав латвійський режисер:
«Сьогодні для мене розвіялася ще одна ілюзія. Місяць тому мене теж потішило, що tv.rain (російський ютуб канал «Дождь») переїхав до Латвії. Усім рекомендую подивитися сьогоднішнє інтерв'ю, де їхня журналістка Котрікадзе розмовляє з мером Риги. Це вже не журналістика, а жорстка політична маніпуляція, яка абсолютно не на користь Латвії. Я вже не кажу про елементарну ввічливість до країни, яка їх прихистила. Це вже вкрай небезпечно. Складається враження, що їхня мета – зруйнувати нашу країну зсередини. Можливо, вони роблять це несвідомо і це той самий старий шовінізм. Але це не змінює результату. Я наполегливо рекомендую латвійським органам безпеки скасувати всі дозволи на їхню роботу та право залишатися тут. І що раніше, то краще».
Ось так – ні дати ні взяти. Сперечатися з автором цього тексту кинулися багато хто, зокрема з-поміж російських опозиціонерів, деякі звинуватили режисера в «доносі». Але багато хто Германіса підтримав.
10 серпня його запросили в ефір «Дождя». Проте режисер відмовився вийти на зв'язок, обґрунтувавши це тим, що вважає телеканал «пропагандистським». З політичною частиною аргументації Германіса багато в чому можна сперечатися. Але варто прислухатися до того, до чого він як режисер чутливий – до розставляння акцентів: «Ще мене бентежить їхній тон та інтонація – ніби до нас прийшов аудитор, перед яким ми маємо зараз звітувати та виправдовуватися. Приміром, з початку війни до Латвії прибуло близько 30 000 українських біженців, і ніхто з них не подумав розпочати нас повчати чи давати поради. З таким ставленням tv.rain вже втратили повагу до такої великої частини нашого суспільства, що складно уявити, що ще щось можна зберегти».
З іншого посту стало зрозуміло, що невдоволення Германіса почало дозрівати не зараз, а двома тижнями раніше: «Головний редактор «Дождя» (Тихон Дзядко, – ред.) розповів журналу IR, що їхня місія – зупинити війну. путінський міністр закордонних справ лавров постійно повторює ці слова. Але разом з Україною ми маємо зовсім інші цілі: рознести росію у пух і в прах – щоб вона сиділа у своїх кордонах, не турбувала інших своїми хворими ідеями і, нарешті, залишила нас у спокої» (інтерв'ю було опубліковано 28 липня).
В одному з коментарів до своїх постів Алвіс зазначив, що раніше не зовсім розумів, чому трансляцію «Дождя» було заборонено в Україні, але тепер усвідомив це. (До речі, у згаданому вище інтерв'ю латвійський тижневик IR пояснив латвійцям, що у 2017 році телеканал проводив кордон між «материковою» Україною та окупованим Кримом, після чого його блокування в Україні було неминучим).
УКРАЇНА ЦЕ ВЖЕ ПРОХОДИЛА. СИТУАЦІЯ У РОЗВИТКУ
Погодьтеся, думка і подив, описані Германісом, можуть видатися українцям надто знайомими. Адже ми теж мали кілька скандалів, пов'язаних з російськими «ліберальними журналістами», які приїхали до нас після 2014 року. Тоді теж прикро вражали «тон та інтонація» – такого собі столичного «аудитора, перед яким ми повинні зараз звітувати і виправдовуватися». Але ми звикли визначати цей феномен знаменитою фразою: «російський ліберал закінчується там, де починається Україна». Германіс же надав загальніше формулювання: «Я розумію, що tv.rain антипутінський, але тепер ми також нарешті дізналися і зрозуміли, що це не усуває автоматично імперських комплексів та російського шовінізму».
Власне суть, ядро проблеми Алвіс визначив загалом правильно. Але все ж таки зі своєю режисерською звичкою загострювати конфлікт, надто вже гіперболізував наявну картину. Вона ж насправді дещо тонша.
Якщо переглянути програму Котрікадзе, що критикується, то можна переконатися в тому, що вона працює в рамках журналістської етики і реально на позиції російського шовінізму не стає. З іншого боку, те, як у збудженій напрузі, ніби не чуючи аргументів ризького мера, вона знову і знову повертається до теми «неправильності» знесення «пам'ятника визволителям», у мене також викликало внутрішній протест. Навіщо ця нервова наполегливість, якщо мер запитань не уникав, а щоразу відповідав прямо. Навіть суто по-журналістському така ажитація не була Котрікадзе у плюс, оскільки якоїсь миті, відбивши черговий її наскок, Стакіс звернувся до неї самої із запитальною інтонацією. І їй, у патовій ситуації, не було що відповісти. Чому так вийшло? Тут, мабуть, далася взнаки ще й репліка захарової. Скидається на те, що наскоками на Стакіса Котрікадзе особливо хотілося довести, що «дождьові» журналісти жодних договорів про співпрацю не підписували.
Згодом, 11 серпня, Стакіса покликали на російськомовне Латвійське Радіо 4. Там із ним спілкувалися щодо багатьох тем. Втім розпочалася бесіда з його інтерв'ю на «Дождє». І Стакіс твердо став на бік телеканалу, заявивши, що чинять «нечесно» ті, хто нападає на «Дождь» за цей ефір: що вдієш, така його робота як політика – відповідати на незручні запитання. Подібна позиція ризького мера зрозуміла та виправдана. Він у тій розмові мав вигляд дуже переконливий, коли спокійно та аргументовано відбивав наскоки інтерв'юера. З іншого боку, як пояснив Стакіс, завдяки великій аудиторії «Дождя» його позиція стала відома багатьом і одразу.
СВАРКА ДОВКОЛА ТЕЛЕКАНАЛУ ЯК ФІКСАЦІЯ ПОЗИТИВНИХ ЗМІН
Якою ж ситуація є у результаті? У дусі східної філософії (пригадуєте знаменитий символ – двох зміїв, що кусають один одного за хвіст) і настільки виважена, що здається, ніби вона не сама виникла, а прописана якимось буддистським ченцем. І справді - Котрікадзе кусала Стакіса, Германіс уїв Котрікадзе, Стакіс куснув Германіса.
При цьому картинка, що вийшла, зовсім не схожа на містечкові розбори з дрібного приводу. На її прикладі можна робити узагальнення та висновки. Причому, змінюючи оптику, – як у вузькому значенні, так і в широкому.
Якщо говорити про суто балтійський акцент і Латвію, як країну одночасно і повноцінно східноєвропейську, члена НАТО, ЄС, і все ж таки пострадянську (апетитну для кремлівських імперців), то можна побачити величезні зміни. Ще на початку року ми обговорювали, як обмежити тут російську пропаганду, що робити із монструозним радянським меморіалом у центрі Риги. Тепер порядок денний змінився докорінно!
Ми обговорюємо лише рецидиви російської риторики, лише імперські ліберальні комплекси в цілому телеканалу. Принагідно зауважимо, як означено інтерв'ю Стакіса у ютуб-розшифровці того ефіру – «Про знесення пам'ятника “визволителям Риги”». «Визволителям Риги» – у лапках! І все, крапка – немає більше обговорення, чи була червона армія тут окупантом. Так само, як щось природне, тепер сприймається наявність у центрі центру латвійської столиці Музею окупації. Мер Стакіс спокійно, харизматично, з упевненістю в собі, своїх силах та електоральній підтримці говорить про те, що цей пам'ятник буде демонтовано.
З іншого боку, зрозуміло, що у Ризі, Латвії залишилися люди, які звикли до кремлівської пропаганди. Найнаполегливіші з них встановлюватимуть VPN, супутникові тарілки, щоб не зіскакувати з героїно-героїчної «останкинської телеголки». Але все-таки – в масі – новою точкою збірки для них може і має стати «Дождь», а не «россия-1», «перший канал» та НТВ. І це великий плюс! Для того ж Стакіса – відповідальність якого нині у проведенні демонтажу радянського монстра у максимально спокійній та безконфліктній обстановці.
Тепер про роботу російськомовного емігрантсько-ліберального «Дождя» (що і для нас вкрай важливо – в умовах відбиття російської агресії) поговоримо узагальненіше… Германіс – видатний режисер, який звик працювати з видатними акторами. Здається, у цій ситуації він застосував відомий режисерський прийом – збити пиху із зірок. Чому це потрібно та корисно?
Російські ліберальні медіа в путінській росії мали особливі умови діяльності - вони були проріджені владою та підконтрольні їй. Тому виявлялися дуже обмеженим, замкненим, «тусувальним» колом, яке, з одного боку, мало широку аудиторію, а з іншого – працювало за відсутності справжньої конкуренції. Тобто все, що вони виробляли, було вже добре, а може, геніально, за визначенням – «за сміливість!».
Водночас у цих журналістів вироблялися усталені навички роботи у вузькому просторі між Сциллою журналістської етики та Харібдою репресивних законів росії. Ця звичка в'їлася в них і зараз сидить глибоко. Тому й має дещо дивний вигляд, коли вони, працюючи в еміграції, користуються тією само риторикою, що була в тотально підконтрольній росії. (У цьому сенсі промовистим є спілкування Котрікадзе в тому ж ефірі з радником голови ОПУ Михайлом Подоляком, коли той починає наступально переставляти акценти, називаючи речі своїми іменами: російські окупаційні адміністрації, а не так звані голови чогось там; грабіж і захоплення, а не якісь там референдуми).
Крім того, люди, які довго жили і працювали в москві, у лоні «вєлікой російской культури», часто не мають щеплень регіональності, поваги до менших за розмірами, проте таких, які мають свої видатні досягнення, неімперських культур. І їм за визначенням, на жаль, властиве перебільшене уявлення про значення у світі всього російського. До того ж це часто доповнюється особливим столичним московським снобізмом.
ДЕ ПРОЛЛЄТЬСЯ «ДОЖДЬ» – У ЛАТВІЇ ТА ГРУЗІЇ ЧИ ФРАНЦІЇ ТА НІДЕРЛАНДАХ
На додаток. «Дождь» поки що лише перезапускається у нових, емігрантських умовах. Першим стартовим майданчиком стала Рига. Далі, як ми пам'ятаємо, проєкт має розгорнутися восени, зокрема зі студіями у Грузії, Нідерландах та Франції. Але якщо вже мова зайшла про географію його роботи, то теж доречним буде процитувати відповідний уривок із Германіса: «Якщо позиція tv.rain із таких питань суперечить інтересам Латвії і, головне, інтересам України, то залишається одне - піти. Я рекомендую вибрати нейтральну країну, яка не бере участі у цій війні. Монголія, наприклад, цікава держава».
Тут теж все по-режисерському гіперболізовано та гротескно. Але, по суті, в ядрі проблему окреслено правильно. Де і як у майбутньому, в нових умовах путінської росії, що стрімко дичавіє, зможе повноцінно працювати ліберальний «Дождь»? Тут багато залежить від того, як самі його працівники сприймуть перший великий скандал. Якщо вони, не втрачаючи почуття внутрішньої творчої свободи, зможуть глибше зрозуміти специфіку і біль постімперських країн, культур, що втомилися від домінування метрополії, то зможуть продуктивно працювати у них. Якщо ж ні – то конфлікти з місцевими інтелектуалами та місцевою ідентичністю частішатимуть і будуть дедалі дискомфортнішими для обох сторін. Тоді, згодом, із Латвії та Грузії їм справді доведеться піти.
Але куди? Не в нейтральну Монголію, звісно. Але названі вже Нідерланди та Франція будуть для «Дождя», який не зумів перевтілитися, цілком комфортними. Ці країни своє імперське колоніальне минуле глибоко переосмислили. Але росію, як колоніальну імперію, що недорозпалася, вони не сприймають. Перебуваючи далеко від кордонів з росією і не маючи досвіду кількавікового перебування під владою Москви/Петербурга, вони не будуть, та й не зможуть вловлювати прикрі нюанси імперського «тону та інтонації». Для голландців і французів журналісти «Дождя» стануть лише чесними, гнаними, самовідданими росіянами, які несуть безкомпромісну правду світу про путінську росію.
І це, до речі, теж було б дуже корисним для всіх, у тому числі для України. Якби, розширюючись у Європі та світі, «Дождь» витісняв російську пропаганду, зокрема телевізійну, посідав її місце (подібно до того, як це зараз відбувається в Латвії). Адже наявні недоліки цього телеканалу – такі дрібниці порівняно з тотальною та тоталітарною гидотою, що витікає з якогось Russia Today. Адже журналістська сімейна пара Дзядко-Котрікадзе – це просто янголи небесні порівняно з парою Сімоньян-Кеосаян.
Тож у широкому сенсі ситуація з «Дождем» оптимістична – за всіх наявних локальних суперечок та сварок навколо нього.
Олег Кудрін, Рига
