Турецька дипломатія і російські схеми
16 жовтня у Стамбулі відбулася зустріч міністра інфраструктури України Олександра Кубракова і міністра національної оборони Туреччини Хулусі Акара. Два міністри, які 22 липня поставили свої підписи під «зерновою угодою», – на постійному зв’язку, частіше телефоном. Функціонування «зернових коридорів» було ключовою темою їх зустрічі, яка відбулася в Спільному координаційному центрі, де на постійній основі працюють представники України, Туреччини та росії, забезпечуючи огляд суден, які рухаються з та в українські порти.
За результатами переговорів було оголошено про те, що сторони-учасники «зернової ініціативи» – ООН, Туреччина та Україна – готові до продовження її дії і докладатимуть максимальних зусиль для успішної реалізації. У Києві на даний момент немає жодних сумнівів, що робота «зернового коридору» буде продовжена після 22 листопада, в Туреччині пропонують йти далі – використати «чорноморську зернову ініціативу» як модель для вирішення інших проблем.
ДИПЛОМАТИЧИЙ КОРИДОР ПРЕЗИДЕНТА ЕРДОГАНА
З початку повномасштабного військового вторгнення росії в Україну найбільше очних зустрічей з президентом рф володимиром путіним провів президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган. Це не рахуючи телефонних розмов. Туреччина, де неодноразово заявляли про те, що готові до активної ролі переговорника, посередника та фасилітатора, цієї позиції дотримується.
У березні в Анталії відбулася зустріч глави МЗС України Дмитра Кулеби з міністром закордонних справ рф сергієм лавровим, наприкінці березня групи переговорників зустрілися в Стамбулі. Тоді ще був мінімальний шанс досягти якогось компромісу, але після відкриття інформації про воєнні злочини російських військових на території України переговори з нинішнім президентом рф у Києві офіційно вважають неможливими. Після спроби анексії окупованих Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей України Президент України Володимир Зеленський заявив про готовність України до діалогу з росією на справедливих умовах, але не з путіним – з ним вже ні про що домовитися не можна. Таке рішення було прийняте РНБО та введене в дію указом Президента України.
Туреччина нині лишається чи не єдиною країною, яка і після цього намагається організувати переговори між Україною та росією, наполягаючи, що рано чи пізно їх потрібно починати і чим раніше, тим краще; висловлює готовність організувати на своїй території зустріч президентів України та рф, повторює про необхідність дипломатичного пошуку шляху вирішення конфлікту та припинення вогню. Анкару надихають уже досягнуті домовленості щодо «зернових коридорів» та обміну Медведчука на захисників Маріуполя, а також передвиборча кампанія, яка вже негласно стартувала в країні. Напередодні виборів президента та парламенту, які мають відбутися у червні наступного року, правляча Партія справедливості та розвитку та її лідер Реджеп Тайїп Ердоган бачать у такій дипломатії можливість як отримати чи утримати електорат, так і завдяки позиції переговорника «поза санкціями» покращити економічну ситуацію в країні, що теж має беззаперечний вплив на настрої виборців.
ЗЕРНО ЯК ІНСТРУМЕНТ ТИСКУ
Туреччина вміє домовлятися та шукати як компроміси, так і вигідні для себе позиції. Історія пам’ятає не один такий приклад, нині ця практика пішла по новому колу. Завдяки активності та наполегливості у тому числі Туреччини, за ініціативи ООН, вдалося вирішити питання відкриття зернових коридорів, і після розблокування зернового експорту з українських портів вийшли понад 300 суден, якими було доправлено 8 мільйонів тонн продовольства. Більшу його частину, а саме 60%, направили в країни Африки та Азії. Цю цифру озвучив напередодні Президент України, і Туреччина в цьому має свою важливу роль – країни, яка отримує зерно, і країни-хабу для руху продовольства далі.
У вересні після чергової критики путіним «зернової ініціативи» як такої, що не відправляє продовольство у найбідніші країни, в ООН надали цифри щодо відправок. Станом на 8 вересня близько 28% постачань припадало на країни, дохід яких на душу населення нижче середнього, зокрема це Єгипет, Індія, Іран та Судан. Близько 44% зерна доправили до країн із високим рівнем доходу, 21% – в Туреччину та 7% – в Китай. Як зазначив координатор від ООН Амір Абдулла, ці показники не завжди говорять про кінцевий пункт призначення, бо, зокрема, Туреччина переправляє зерно до інших країн, а також є потужним переробником пшениці для експорту в країни Африки та Близького Сходу з показником 1 млн тон цієї продукції на рік.
На останній зустрічі з президентом путіним в Астані президент Ердоган сказав про те, що Туреччина також готова транспортувати через свою територію російське зерно та добрива в слаборозвинені країни й навіть узгоджувати з росією список країн, куди прямуватиме продовольство.
Такого пункту в Стамбульській угоді, підписаній 22 липня, немає. Але у 20-х числах листопада закінчується її 120-денний термін, після якого угода буде автоматично продовжена на такий самий термін, якщо жодна з її сторін не заявить про її припинення чи зміни. Росія вже почала свою звичну справу – шантаж та обвинувачення, зокрема на адресу ООН. Перебуваючи в Астані на саміті Наради зі взаємодії та зміцнення заходів довіри в Азії, путін заявив про те, що зерно, яке вивозиться з України, «у мінімальному обсязі йде до найбідніших країн світу лінією ООН», а у генсека ООН Антоніу Гутерріша у питанні організації роботи зернових коридорів «не все виходить, хоч він і старається». Це не перший закид на адресу ООН, але перший на адресу генсека.
Очевидно, що чим ближче до закінчення першого 120-денного періоду дії «зернової угоди», тим більше посилюватиме росія тиск на її учасників, аби вичавити для себе якісь привілеї чи послаблення. Передусім це стосується санкційних обмежень. Зокрема, для вивозу російського зерна та добрив морем потрібні суховантажі, яких у рф немає в потрібній кількості та які вже й так обмежено приймають у світових портах, далі ще більше обмежень й все менше (читай «нуль») страхових компаній, які готові страхувати російські або зафрахтовані росією судна та їхні вантажі. І ризики високі, і бажаючих потрапити під санкційні обмеження обмаль. Звідси й незадоволення путіна: то коридори працюють не так, як домовлялися, то зерно йде не в найбідніші країни.
ГАЗОВИЙ «ПРЯНИК» ДЛЯ ТУРЕЧЧИНИ З БАГАТЬМА «АЛЕ»
Напередодні зустрічі в Астані з москви прозвучала доволі заманлива пропозиція для Туреччини – перетворити країну на енергетичний хаб для відправки газу в країни Європи. В Анкарі про такий намір говорили раніше, але стосувалося це більше перспектив власного видобутку газу. Нині ж пропозиція від росії – перенаправити природній газ із «Північного потоку» через «Турецький потік», що у разі реалізації якої (поки потенційної через ряд перешкод) Туреччина забезпечить собі постачання газу, відіграватиме ту роль, яку хотіла, у газовій логістиці Європи, та зможе визначати ціни на газ, що слідуватиме через її територію. Але така щедра пропозиція від москви супроводжується «ложкою дьогтю» – новим шантажем, який вже «розшифрувало» європейським партнерам МЗС України. Паралельно з пропозиціями для Туреччини росія оголосила про нібито намір України влаштувати диверсію на газогоні «Турецький потік». У Києві за такими кроками та заявами уважно слідкують (та й досвід протидії газовому шантажу з боку рф за роки незалежності багатий) і попередили європейських партнерів: росія готова на все, аби в ультимативному порядку примусити ЄС запустити «Північний потік-2». Крім того, влаштована власноруч диверсія на газогоні може стати спробою погіршити українсько-турецькі відносини, які особливо «муляють» москві після 2014 року.
Окрім того, будівництво газового хабу в Туреччині, розрекламованого москвою, має ряд «але». Серед яких технічні, зокрема, неможливість перенаправлення газу з «Північного потоку» в «Турецький», відсутність чіткої відповіді ЄС на таку перспективу та можливі санкції, під які може потрапити Анкара. А загалом, з досвіду України та Європи, будь-яка співпраця з росією в енергетичній сфері – це бомба уповільненої дії, яка рано чи пізно вибухає.
Тому якою б привабливою не була нинішня пропозиція з москви, у Туреччині ще в липні почали опрацьовувати інші можливі варіанти нарощування газового трафіку, зокрема домовилися про можливість транспортування природного газу з Туркменістану Трансанатолійським газогоном (TANAP). Станом на 1 січня 2022 року річний обсяг транспортування природного газу до Європи по трубопроводу TANAP зріс до 10,5 млрд кубометрів, а сумарна пропускна спроможність двох ниток досягла 16,2 млрд кубометрів. У жовтні цього року в Міненергетики Туреччини оголосили про те, що обсяг постачання газу Трансанатолійським газогоном буде збільшено вдвічі – з 16 млрд кубічних метрів до 32. Отож, блакитне паливе піде по TANAP територією Азербайджану, Грузії і Туреччини, де він з'єднується з Трансадріатичним трубопроводом (ТАР), який ще будується. По ньому газ постачатиметься в Грецію, Албанію, Італію. Анкара у цих питаннях, як наразі видається, намагається не втрачати реальної оцінки ризиків та переваг від співпраці з рф як у короткостроковій, так і у довгостроковій перспективах.
Ольга Будник, Анкара
